Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! – кричав Кайдаш i сам летiв з гори з усiєї сили, незгiрше волiв, а воли басували, мов конi, задерши голови, та тiльки рогами крутили.

– Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! – кричала Кайдашиха на весь яр. – Трохи в'язiв не скрутила.

Кайдашиха вкачалась у сiно та в пил i тiльки обтрушувалась. Сiно почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у нiс, у вуха i навiть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи та пирхкала, як кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап'янець i зробив смугу через усю халяву й передок.

– А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них їхати! – лаялась Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. – Оце заквiтчалась сiном, як вiвця реп'яхами: каторжне сiно коле в спину, хоч спiдницю скидай!

– Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто не побачить, бо щось тут i хат не гурт видно, – сказав Кайдаш.

Лаврiн помостив на вiз сiно, заслав килимом. Кайдашиха зовсiм очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi.

Поїзд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бiднiшi.

– Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться! – гомонiла на возi Кайдашиха. – Де ж хата твоєї Мелашки? – питала вона в Лаврiна.

– Ото третя од кiнця, – сказав син.

Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно три убогi хатини.

– Оце завiз мене в якийсь вулик. Це не Западинцi, а якийсь чортiв мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це тi твої здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть старцi, а не хазяїни.

Вiз пiд'їхав пiд ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок, неначе стара баба. На причiлку хата була пiдперта двома стовпами, обмазаними бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали.

Кайдашиха сидiла на возi й не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась. Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони заторохтiли в його руках, неначе кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за хати вибiгла суха собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п'ятеро невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстiй сорочцi, в убогiй старiй хустцi на головi.

Кайдаш i Лаврiн поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сiней виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними очима, пахнула рум'яним лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце.

– Просимо якнайласкавiше до хати! – промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисi.

Кайдашиха була сердита на Западинцi, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовтi чоботи й показала їх Балашисi до самих колiн. З сiней вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам i просив їх у хату.

Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, i для неї здалося, що вона влазить в якусь скриню в дiрочку. Хатнi дверi були ще нижчi. Кайдашиха нагнулась i тiльки що хотiла гордо пiдняти голову, та з усiєї сили лусь тiм'ям об одвiрок!

Кайдашиха почутила, що в неї на тiм'ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тiм'я. Гуля заболiла так, неначе хто сунув у тiм'я розпеченим залiзом. У Кайдашихи виступили сльози на очах, защемiло коло серця, але вона мусила мовчати й терпiть.

"Ой, крикну! – думала Кайдашиха. – Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю в батька-матiр i Лаврiна, i цих поганих Балашiв!" – думала вона й мусила зуби зцiпить, щоб вдержати язика. Малi дiти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матiр i Бiєвцi, i Балашову хату. Вона полапала рукою тiм'я – високий очiпок поламався й увiгнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.

Балашиха попросила Кайдашиху за стiл. Кайдашиха глянула на убогу сiм'ю, на убогу хату i не церемонилась; вона просто полiзла за стiл i сiла на покутi, запишавшись та втираючи губи хусточкою.

Хата була дуже низька. Маленькi вiконця були нiби слiпi. Через старi шибки, вкритi зеленими та червоними плямами, не видно було навiть неба. Стара лежанка з камiння неначе присiла й роз'їхалась. Камiння повипиналось з неї, неначе сухi ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввiгнулась, а серед хати стояв тонкий побiлений стовп: i вiн пiдпирав сволок.

– Кайдашиха гордим оком окинула хату i обернула голову до образiв. Її червона, високо зав'язана хустка на головi придавила колiна святiй Варварi на чималому образi. Вона одсунулась од образа й сiла проти вiкна.

Малi дiти поставали серед хати й повитрiщали на Кайдашиху оченята. Коло дiтей терлась кiшка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дiтей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом'якшала. Вона любила дiтей.

– Чом ти, Лаврiне, не сказав, що в моїх сватiв є маленькi дiти? Ото, який же ти! Я була б вам, дiточки, привезла гостинця. В мене ж є й горiшки, є мед i мак; була б спекла макiвникiв. Ото, боже мiй! – бiдкалась Кайдашиха.

Дiти пороззявляли роти. Горiшки i макiвники залоскотали у їх ротиках. Вони дивились на багату тiтку i все ждали, що з-пiд поли от-от посипляться горiшки, а з-за пазухи повискакують макiвники.

– Оце, боже мiй! Не взяла дiтям нiчогiсiнько. Нате ж вам хоч по шажку.

Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв'язала вузол i роздала по шагу. Дiти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.

– Чи можна, мамо, їсти дзеню? – спитала маленька дiвчинка i полизала язиком свою дзеню.

– Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! – сказала Кайдашиха.

– Кака дзеня! Якби макiвникiв, – сказав хлопчик.

– Мамо, хочу макiвникiв! – зарепетувала дiвчинка.

– Якi в тiтки жовтi ноги, неначе в нашої зозулястої курки, – сказав голосно, але нiби про себе, старший хлопчик.

– Хто видав так говорити! Ось я тобi дам! Iдiть собi гуляти надвiр, – сказала Балашиха й випровадила дiтей з хати.

Балаш з Кайдашем посiдали кiнець стола i почали розмовляти за жито та пшеницю, за сiно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горiлку.

– Оце, боже мiй! Гарнi гостi, та не знаю, чим вас i вiтати. Тепер петрiвка, такий важкий час, – бiдкалась Балашиха.

– Адже ж, мамо, я принесла з лiсу глечик суниць, – вихопилася Мелашка. – Зварiм на полудень вареники з суниць та з полуниць.

– Одже ти, дочко, добре радиш, – сказала Балашиха. – Побiжи вибери свiжих огiрочкiв та й заходжуйся коло вареникiв, а ми з свахою трошки побалакаємо.

Мелашка завешталась по хатi, зняла з кiлкiв ночви, винесла в сiни й пiшла в хижку за борошном.

Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зрiст, але проворна, жвава.

"Ну, невеличка помiч буде з такої невiстки. Для неї ще б тiльки на припiчку кашу їсти", – думала Кайдашиха.

Хлопець принiс кварту горiлки. Балашиха накраяла хлiба. Балаш почастував гостей горiлкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своєму звичаю, тiльки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хлiба, щоб закусити. Хлiб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хлiб давив їй у горлi.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: