Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Невже притиснув? – спитала Мелашка, розплющивши широко очi.

– Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi з усього Києва не посходились. А од образа пiшов свiт на всю церкву, неначе од сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.

В хатi всi слухали Палажчину розмову. Молодицi позгортували руки та важко зiтхали, приказуючи:

– Ой боже наш, боже наш!

– А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають та хрестяться. Я знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так i валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далi до Мокрого Миколая, а потiм до Притиского Миколая.

– Ой, пустiть мене, мамо, в Київ з бабою! – просилася Мелашка. – Я й зросла, а в Києвi не була. Мене й господь не помилує на тому свiтi.

– А церкви там усе з золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однiєї ночi вийшла вся з землi. Од того часу всi брати постриглись в ченцi. Господи, скiльки я переводила людей на самий верх дзвiницi до великих дзвонiв!

– Ой, пустiть мене, матiнко! Здається, вмру, як не пiду в Київ. Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?

– Авжеж є: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, – тижня мало! – говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще й пальцi розчепiрила. – Там на Андрiївськiй горi пiд престолом є джерело, а в те джерело щороку забивають вiз вовни. Як тiльки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду пiд престолом. Ой господи! Помилуй нас, грiшних! – сказала Палажка i зiтхнула на всю хату.

Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.

– Пiду я з бабою до Києва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, – сказала Мелашка.

– Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi великий грiх од бога, – навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.

– Та коли ж на великому тижнi багато роботи, – обiзвалась Кайдашиха.

– Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду, – просилась Мелашка, втираючи сльози.

– Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, – сказав Кайдаш.- Пiшов би й я, та настає чоловiча робота на полi.

– А коли, дочко, думаєш iти, то спечи собi святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кiльце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговiтись свяченим у Лаврi, то тебе господь простить i помилує, – навчала Палажка. – А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному. Мене всi прочани знають з усього свiту, я їм усiм даю привiд у Києвi. В Києвi вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.

Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати. Кайдашиха вчинила тiсто й спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв i другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчинiй торбi була й паска, i чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в хатi й просила простити її грiхи. Прочани пiшли до Києва.

– Та не барися, дочко, вертайся додому! – наказувала Кайдашиха невiстцi, стоячи за ворiтьми.

– Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, – говорила Палажка, кланяючись до дзвiницi трохи не до самої землi.

Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом, то для неї довелось сливе не минати нi одної хати i ходити з хати в хату, як ходить пiп з молитвою.

Прочани йшли день, упросились в одному селi на нiч до добрих людей, переночували й раненько знов пiшли в дорогу. Мелашка неначе на свiт народилась: її не допiкала тут нi свекруха, нi свекор, нi Мотря. Понад дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили. Надворi було тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров'я на волi.

Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а на горi могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiєї могили вже було видно Київ з церквами та дзвiницями. Тiєї могили прочани не минали нiколи.

Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З могили було видно на горах високi дзвiницi, церкви з золотими верхами. Кругом Києва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром, нiби повитий сизим туманом, бiр, а мiж соснами подекуди блищали широкi плеса розлитого Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв, неначе дорогi камiнцi, розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на київськi гори; золотi верхи сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а за нею й молодицi почали бити поклони.

Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:

– Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неї сама Лавра, а то далi свята Софiя, а то свята Варвара, – говорила вона.

Молодицi водили очима слiдком за її рукою, а Мелашка стояла, мов кам'яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неї якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани перейшли бiр i прийшли на заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до їх:

– Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть i помилує. Йдiть говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й Лавра. У нас бiльше мощей, нiж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Iродом, є риза христова i кров з христових ран, i пiр'я архангела Гавриїла, й молоко богородицi.

Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.

Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всi церкви й монастирi.

Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.

– Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? – спитала Мелашка.

– Де там тобi тут! – гордовито сказала Палажка. – Покажу тобi й лева, а це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя…

Мелашка глянула на дзвiницю i трохи злякалась. Для неї чогось здавалось, що дзвiниця впаде на неї й розчавить її.

Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй церквi йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква нiби палала свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни, спалахнуло на високому iконостасi до самої банi, розтопило на щире золото iконостас i повисло пiд банями огняними краплями на панiкадилах. Пiсля кожної євангелiї дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченцi, ставали пiвкругом i спiвали страснi пiснi.

Палажка й Мелашка посвiтили свої свiчки й впали навколiшки. Сорок душ ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi пiснi, неначе хотiли виплакати в пiснях всесвiтнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт, i злилось докупи, i полилось пiснями з грудей. Здається, в тому морi слiз текли рiки народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого, од дикого звiра…

Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих давнiх лаврських пiсень, складених сотнi лiт… I Палажку, i Мелашку здавило за серце. В тих сльозах спiву нiби текли рiки їх власних слiз од їх бiдностi, од панщини, од московських та польських закуцiй, од давнього польського ярма, од жидiвського здирства… Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула в тих пiснях, впiзнала своє горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми.

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 3
  1. Анонім

    Дуже класно , мені сподобалося , на літо саме те !!!

  2. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…???

    1. Алекс

      Хахаха дуже смішно!

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: