Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Ну, то бери Ганну.

– Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з'їси, поки кругом обiйдеш, а як iде…

Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки.

Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

– Господи! Чи в вас бога нема в серцi, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви стоїте, згорнувши руки, дiла не робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! – крикнув Кайдаш i почав присiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од самого ранку й рiсочки не було в ротi.

– Тату! – сказав гордо Карпо. – Ви покинули майструвать, а ми вам нiчого не кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять.

– Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, – сказав веселий Лаврiн.

– Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, – сказав Карпо.

– То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в неї серце з перцем. – сказав Лаврiн.

Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло її лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли її дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем.

– Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? – спитав Лаврiн.

Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його.

Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею.Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана. куди її взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер її брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать їх в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панiї частували її в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину.

Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природної звичайностi української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.

– А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.

Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.

– Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Вже з пiвдня звернуло.

– Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, – обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови.

Сини з матiр'ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тiєї п'ятницi i не пiшов полуднувати.

Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать.

На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розлився по селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом, одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далеко понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь в тихих лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiв свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви.

– Омельку! Омельку! – гукнула Кайдашиха тонким голосом. – Не забудь зайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чуєш?

– Та чую, чую! – обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви.

– Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'єш грошi, не матимеш з чим iти на ярмарок, – знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней.

Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам'яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев'яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.

Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю…

Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабинцi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати їх у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток.

Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не їв цiлий день. Голод затяг йому живiт. "Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить", – подумав Кайдаш i зайшов у шинок.

В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.

– Оце, куме, так натомився, аж спина болить, – промовив Кайдаш.

– Що ж ти таке важке робив? – спитав його кум.

– Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.

Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 1
  1. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…😇😉🤭

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: