Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

"Чи цi люди вбогi, чи Балашиха зовсiм не хазяйка? Довго прийдеться менi вчити цю Мелашку, – подумала Кайдашиха i важко зiтхнула. – Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. I в Мотрi непоганi брови, а за тими бровами цiла купа лиха".

– Погана в вас в Бiєвцях горiлка, неначе сироватка з перцем, – сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запiканку з червоним перцем, що вiн пив на розглядинах у Довбиша.

– Погана, бо iродiв шинкар розводить водою, – проморив Балаш. – Бодай йому смерть така, як оця горiлка.

– Так тiльки смердить горiлкою, – сказав Кайдаш.

Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.

"Ну, та й горда моя сваха! Тiльки полоще губи в чарцi", – подумала Балашиха.

Поки старi балакали та пили, Мелашка затопила в печi i полiпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорнi, неначе житнi вареники на ситi.

Незабаром i вареники поспiли. Балашиха одцiдила їх на друшляк i подала на стiл.

– Вибачте на цей раз, будьте ласкавi. До вареникiв нема меду, – сказала хазяйка.

– Та обiйдемось, моє серденько, i без меду. Чи це житнi, чи пшеничнi вареники? – спитала Кайдашиха.

– Та це в нас така пшениця вродила, – сказала хазяйка, – не пшениця, а якась мiшаниця з житом.

Кайдащиха полизала вареники, виїла полуницi. а тiсто покинула на полумиску.

Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз пiсля Петра в першу недiлю справити весiлля. Лаврiн пiшов з Мелашкою в садок i не мiг з нею наговоритися.

– Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собi смерть заподiяла, – говорила Мелашка до Лаврiна.

– Чи не буде Мелашко, тобi скучно за Бiєвцями? – спитав Лаврiн.

– –Там менi буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, – сказала Мелашка.

– Балашиха вийшла й покликала Лаврiна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх з своїх рук i налив чарку Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку в руки, i хоч була сердита, але таки не вдержалась i розпустила на всю хату мед своїм язиком.

– Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, i з роси, i з води; нехай ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками.

Кайдашиха таки випила чарку, хоч i скривилась, як середа на п'ятницю. Мелашчина краса таки розв'язала їй язик й витягла з його меду цiлий вулик.

Кайдашi надвечiр розпрощались з новими сватами i поїхали додому.

– Гордi нашi свати, нема що сказати, – сказала Балашиха. – Не знаю, чи добре тобi, дочко, буде в цiєї чепуристої свекрухи, – промовила вона до Мелашки.

Нешвидкою ступою потяглися Кайдашевi воли вздовж Западинцiв. Кайдашиха сидiла високо на возi i вже поховала свої жовтi сап'янцi, прикривши їх свитою. Лаврiн iшов осторонь коло воза.

– Ой, поганяй швидше воли! – крикнула Кайдашиха на чоловiка. – Коли б завидна вилiзти з цього каторжного вулика. Буду пам'ятати, коли їздила на цi Западинцi. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили дверi, нiчого сказати! Трохи собi голови не знесла, а на очiпку зробила собi правдивi Западинцi.

– Зате ж, мамо, в вас на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на головi? – спитав насмiшкувато Лаврiн.

– Моргуля!. Твоя теща правдива моргуля. Хлiба не вмiє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiєю невiсткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двiр стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кiшку.

Кайдашиха лаялась та все подивлялась набiк, чи часом не вглядить де знайомих людей. Їй здавалось, що проти неї назустрiч вийде вся бiєвська громада з головою на чолi.

– Поганяй-бо швидше! Може, забiжу на часок до попадi та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап'юся наливки. Я в тутешньої попадi, як у себе вдома.

Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пiшла в двiр.

– Та не барiться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, – гукнув вслiд Лаврiн.

– Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, – обiзвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.

– Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами! – сказав Лаврiн. – Хоч пiд лавкою, аби з гарною панянкою.

– Побачиш, краси на тарiлцi не краять! Чорними бровами не нап'єшся й не наїсися, – сказала Кайдашиха й пiшла в двiр.

– I на чортового батька їй здалися тi попадi! Хочеться ж дражнити попових собак! – бубонiв coбi пiд нiс Кайдаш.

Вже сонце зайшло, вже надворi смеркалось, а Кайдашиха сидiла та щебетала в попадi. Вони стояли, похиливши голови. Лаврiн сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возi.

Забрехали собаки в дворi. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.

– От хто мене вiтав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горiлкою, i наливкою, – хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями.

Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.

VI _

Тиждень прожила Мелашка в свекровiй хатi, як у раю. Пiсля вбогої батькової хати вона нiби ввiйшла в панськi покої. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вiкнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стiнах та на образах. I зелении садок, i маленька паciкa в садку пiд горою, i криниця пiд грушею, i левада, i зелена дiброва на горах, i розмова з Лаврiном за пасiкою – все нiби заквiтчало свекрову хату квiтками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година.

Мелашка нiби не бачила, як п'яний свекор лаявся з свекрухою, нiби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.

Кайдашиха привiтала старшу невiстку перше солодкими медовими словами, а потiм уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обiйшлась iнакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батькiв i як тiльки бралась за тiм'я, то згадувала Западинцi i свої розглядини в Балашiв. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисi дуже бажалось на старiсть полежати та одпочить.

Тiльки тиждень пiсля весiлля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невiстку i глузувала з неї.

Одного дня ще вдосвiта Кайдашнха збудила Мелашку i загадала їй мiсить дiжу, а сама поралась коло печi. Мелашка влiзла руками в дiжу i нiяк не могла вимiшать тiста з самого дна: дiжа була здорова, а вона сама була невеличка на зрiст i не могла дiстать руками до дна.

– Лаврiне! Пiдстав своїй жiнцi пiд ноги стiльчика, бач, не дiстане руками й до половини дiжi.

Лаврiн узяв маленького стiльчика i пiдставив Мелашцi пiд ноги. Мелашка вилiзла на стiльчик i, запнувшись бiлою фантиною, неначе боролася з здоровою дiжею, тикаючи в тiсто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврiн не зводив очей з Мелашки i милувався, як вона проворно орудувала руками, як стiльчик хитався пiд ногами. В неї на лобi виступив пiт.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: