Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Мелашка задумалась. Третiй день прожила Мелашка в Києвi, як у раї. Вона згадала, що через день для неї треба буде вертатись додому, i зiтхнула дуже важко. Сльози виступили на її очах. Вона в Києвi не бачила нi свекрухи, нi свекра, нi Мотрi, не чула нi од кого лихого слова. Нiхто не гриз їй тут голови.

Проскурниця почула те важке зiтхання, глянула на молодицю й задивилась на неї.

– Чого ти, молодице, так тяжко зiтхаєш? – спитала вона Мелашки.

– Господи, як тут у Києвi гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то менi здається, що оце треба через день умирать.

Мелашка розказала проскурницi за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в головi чудна думка. Несподiвано їй стало на думку зостаться в Києвi. Краса мiста, краса церков, монастирiв одiбрала од неї думку навiть про Лаврiна.

– Наймiть мене, матушко, за наймичку. Не пiду я додому.

– Коли хоч, то й ставай помiсячно. В мене одна робота – пекти щодня проскури, – сказала проскурниця.

Мелашка сподобалась проскурницi, а од неї саме тодi одходила наймичка.

– Тут у церквi нашi односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони пiдуть з Києва додому.

Проскурниця повела її в свою хату. Хата була зараз коло церкви на цвинтарi, в великому домi, в нижньому етажi, тiльки дверi в хату були за брамою, на другому дворi. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з одним здоровим вiкном, переплетеним залiзними гратками. Пiд вiкном од стiни до стiни стояв довгий стiл. Ввесь стiл був укритий рядками проскур i великих, i маленьких, i малесеньких. На лiжку коло печi, на подушках, застелених бiлим простирадлом, лежали здоровi проскури, як паляницi. Наймичка печатала проскури знамеником.

Проскурниця звелiла Мелашцi помить руки i поставила її в кiнцi стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тiсто та все поглядала на дверi. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислiдкувала її.

Здорова пiч була вже витоплена й пашiла вогнем. Через дверi було видно маленьку кiмнату, де жила проскурниця. В кiмнатi було чисто й гарно, як у вiночку. На лiжку бiлiли чистi подушки. На вiкнi червонiли мiж зеленим листом китайськi рожi. Коло образiв з золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку неначе повiяв тихий теплий вiтер у лiтнiй день, такий спокiй був розлитий в тих кiмнатах. Вона викачувала проскури, а її думки лiтали в Семигорах, коло Лаврiна. Сльози закапали в неї з очей. Вона втерла їх рукавом.

"Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потiм що буде, то й буде", – думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.

Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась i повела бабiв з церкви. Вона хотiла вести їх у печери, але на цвинтарi оглянулась на всi боки й примiтила, що нема Мелашки.

– Де ж це дiлася Мелашка? – питала Палажка, оглядаючись на всi боки. – Чи не зосталась у церквi?

Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв дверi i замикав замком.

– Куди це вона пiшла? Може, вона десь за церквою? – говорили баби.

Палажка обiйшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двiр, – Мелашки нiде не було.

– Оце, боже мiй! Де це вона загаялась? – бiдкались баби i посiдали пiд стовпами на схiдцях.

Сидiли вони, сидiли, ждали-ждали, а Мелашки не було.

– Куди це її нечистий понiс? – почала вже лаятися Палажка. – А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її ждати.

– Авжеж ходiм, а то ще й в печери опiзнимось.

Баби знялися з мiсця й швиденько почимчикували з цвинтаря.

Ввечерi баби вернулись з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажцi треба було йти знову у Лавру на дiяння, щоб їсти паску у лаврi, а Мелашка неначе скрiзь землю пiшла. Баби пiшли в Лавру, дiждались свяченого, розговiлись, знов вернулись на Подiл, а Мелашка все-таки не приходила. Вони замету- шились i забiдкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрiзь питали в прочан i нiчого не допитались. Просидiли ще день-другий у Києвi та й пiшли в Семигори.

Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пiшла собi додому та й сiла. Але по селi пiшла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх i не вернулась в Семигори. Та чутка дiйшла до Кайдашiв: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, вiдома на все село брехуха.

Христос воскрес! З святками будьте здоровi! – сказала Параска, переступаючи через Кайдашiв порiг.

– Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Києвi. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Києвi, а з Києва, мабуть, пiшла на заробiтки за границю або на Бассарабiю. Вже правда! Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не людей до Києва.

– Та це я перечула вже через людей на селi, – сказала Кайдашиха, – а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, пiд шум чи пiд греблю та й очей не показує.

– Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти? Та вона цiлу нiч в Братському монастирi обнiмалась та цiлувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усi входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого байстрюка в приполi, бо одного вже має: ще й твою невiстку навчить добру.

Параска розказала Кайдашам всю комедiю з бабою Палажкою в Братському монастирi у велику п'ятницю.

– Ти, Кайдашихо, не пускай з нею бiльше Мелашки до Києва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києвi, – говорила баба Параска.

Лаврiн стояв нi живий нi мертвий. В його й руки опали. :

– Ой боже мiй! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, – говорила Кайдашиха.

– Та пiди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарю-вать, – намовляла Параска, – та пiди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невiстки.. Я б оце показала їй Київ.

– Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, – обiзвався Лаврiн.

– От i через мене! Ще що вигадай! Хiба я гнала її в потилицю до Києва чи що ? – говорила Кайдашиха.

– Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, – говорив Лаврiн, блiдий, як смерть. – А оту стару вiдьму я за коси потягну в Київ, нехай менi шукає Мелашку.

– Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду пiдганяй! – намовляла Параска.- Та чого ви сидите? Чом ви не пiдете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Пiдiть до неї та розпитайте, та наступiть на неї, та придавiть колiном, то вона й розкажи вам, де дiла Мелашку. Певно, завела десь на спасiння.

– А справдi ти, Параско, добре радиш, – сказала Кайдашиха, – ходiм та присiкаймось до тiєї дурисвiтки, може, вона знає, де Мелашка, та тiльки не хоче признаватись.

– Авжеж, iдiть усi гуртом та насидьте на неї, то вона й признається, де старцiв водила, – намовляла Параска.

Кайдаш, Кайдашиха та Лаврiн пiшли з бабою Параскою до Палажки.

Палажка сидiла пiд хатою на призьбi й грiлась на весняному сонцi. Вона вгледiла Кайдашiв з бабою Параскою за ворiтьми, догадалась, чого вони до неї йдуть, i трохи злякалась.

– Христос воскрес, Палажко! – сказала Параска.

– А я оце до тебе гостей навела i сама в гостi прийшла.

Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашiв, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки i тiльки поглядала на Палажку веселими сiрими очима. В неї губи осмiхались, неначе хто їх помазав свiжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедiю.

Баба Палажка не одказала на її привiтання. Вона тiльки блиснула на неї злими маленькими чорними очима. Кайдашi обступили Палажку.

– А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, – сказала Кайдашиха. – Де наша молодиця?

– А хiба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолi, ще й нам наробила клопоту. Ми через неї просидiли в Києвi цiлих два днi, ще й мусили бiгати по монастирях та по церквах.

– Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? – спитав Кайдаш.

– Де ви, бабо, дiли Мелашку? – кричав Лаврiн.

– Куди ви її завели? Навiщо ви її покинули в Києвi?

– Оце, боже милостивий! Хiба ж я її в пазуху сховала, чи з'їла, чи що? Завела та й завела… Хiба Мелашка мала дитина, що я її за руку заводила!