Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Лаврiне! Втри жiнцi пiт з лоба, а то ще в дiжу покапає, – знов сказала сердито Кайдашиха.

Лаврiн обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осмiхнулась. Свекрушин докiр полетiв проз її вуха й не зачепив душi.

– Лаврiне! – знов гукнула Кайдашиха. – Утри лиш носа своїй жiнцi. Он, бач, дядьки з носа виглядають, – вже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячi Мелашчинi руки.

Мелашка осмiхнулась, але якось жалiбно глянула на Лаврiна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.

Лаврiн мовчав i тiльки глянув на матiр.

В хату ввiйшов Кайдаш. Вiн виголодався за роботою i почав гримати, що Кайдашиха опiзнилась з хлiбом.

– Опiзнилась. Чому пак не опiзнитись, коли понабирали в хату невiсток з Западинцiв. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготiв… Он бабляється з дiжею од самого ранку, неначе дитина пiчки копає.

Кайдашиха заглянула в дiжу. Тiсто було зовсiм невимiшане: на йому було видно бульбашки, неначе горiхи.

– Геть вилазь з дiжi, бо сьогоднi не будемо обiдать! – крикнула Кайдашиха на Мелашку.

Мелашка витягла з дiжi руки в тiстi, скочила з стiльчика й стала серед хати. В неї на лобi блищали здоровi краплi поту. Кайдашиха помила по лiктi руки й кинулась з злiстю на дiжу, як на свого ворога. Тiсто в дiжi аж запищало i неначе заплямкало губами пiд її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусi, i стояла нi в сих нi в тих серед хати та дивилась на замазанi руки.

– Чого ти стоїш, нiби сьогоднi привезена? Он зосталось тiста на руках на цiлий хлiб. Пообшкрiбай ножем тiсто в дiжу та порайся коло печi.

Мелашка зiтхала. Вона почутила, що рiдна мати i б'є, та не болить, а свекруха словами б'є гiрше, нiж кулаками.

Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались.

– Чого ти там бабляєшся? Мий хутчiй руки, бо прийде батько вдруге до хати, то вiн нам поб'є спину! – вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.

Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тiста на руках, обтерла їх сяк-так рушником i кинулась вимiшувати лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою, i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав'язла в густiй лемiшцi, хруснула й переломилась.

– Ой боже мiй, з цим недбайлом! – крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. – Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й мiшай.

В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку i почала вимiшувать лемiшку ложкою. – Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та й тебе навчила! – крикнула з злiстю Кайдашиха.

Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисiткою, голодний Кайдаш знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку.

– Якого ви недовiрка вдвох робите, що в вас i досi обiд не готовий! – крикнув Кайдаш на всю хату. – Пiди, Мелашко, до Мотрi та позич хлiба на обiд.

Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип'ятком:

– Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снiгу зимою не дiстанеш. В Карповiй противiй хатi дверi були одчиненi. Мотря почула цi слова.

– Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцiєю кочергою! – крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. – Сплять до обiду та ще мене й судять: судiть вже Мелашку, а мене не зачiпайте.

Мотря причинила свої дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди позичать хлiба на обiд.

Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок. Вона вглядiла в садку Лаврiна.

– Зобiжає тебе, моє серце, мати, – сказав Лаврiн i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.

– Дарма, що мати лає, аби ти мене тiшив своїми очима, – сказала Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.

Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов'яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.

I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камiнь. Мотря не любила Мелашки i все чогось пiдкопувалась пiд неї, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в однiй хатi, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз. Мелашка вже нудилась за Бiєвцями, за батьком, за своєю доброю матiр'ю. Вона просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха її не пустила.

Кожної недiлi просилась Мелашка в гостi, i кожної недiлi Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.

– Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? – питав у неї чоловiк.

– Скучила за матiр'ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матiнки в гостях. Цiєї ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла в Бiєвцi. Прилiтаю в батькiв садок та й сiла на вишнi. Батько неначе виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.

– Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й пiдемо в гостi.

– Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дiтись. Шумить дiброва на гopi та тiльки жалю менi завдає. Щовечора дивлюся на заросянськi гори, щовечера пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летiла, то лiси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зеленi луги сльозами залила.

Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль молодої жiнки.

Вiн пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.

– Здається менi, що до моєї матiнки й дорога терном та колючою ожиною заросла, – сказала Мелашка.

Лаврiн таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невiстку до родини, а сама таки не поїхала. Навiть попадинi пуховi подушки та наливка не заманили її на Западинцi. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бiєвцях була недобра горiлка.

– Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тiльки що не їли, – сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю.

Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докiр, стала для неї важка, як камiнь.

Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бiєвцi.

Тiльки що Мелашка ступила на батькiв порiг, та й залилась дрiбними сльозами, впавши матерi на груди.

– Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, в вiкна виглядала, та вже й перестала.

– Не пускав нас батько, не пускала й мати, – сказав Лаврiн, – в жнива було дуже багато роботи.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: