Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бiєвцями та за нами, – говорила мати, – привикай, серце, до чужого села та до нової рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дiвка, як верба: де посади, то прийметься.

– Не так легко, мамо, прийнятись, – говорила Мелашка, – коли посадили нiби на гарячому пiску.

Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.

– У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в'яла, – сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку. – Чого ти, дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй став такий тихий та смутний.

– Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.

– Не можна, дочко! Зав'язала голiвоньку, не розв'яжеш довiку, – сказала Балашиха, осмiхаючись через сльози.

Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiєвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашцi було важко в свекрухи.

– Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я плакала, а далi звикла. Така вже жiноча доля.

Мелашка обцiлувала маленьких братiв i сестер, розв'язала хустку з гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було всякого добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука, ще й медяники. Дiти аж плескали в долонi та щебетали на всю хату.

Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з горiлкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матiр'ю пiшла в садок, жалiлась на свекруху й свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.

– Я тижня не пробула в свекрухи i вже сльозами облилася, – говорила Мелашка. – Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з'їли. А збоку через сiни живе Карпова Мотря, наче люта змiя, не сприяє менi через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.

– То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи:

– Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я одна, як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину.

Поплакала Мелашка з матiр'ю в садку, ввiйшла в хату, сiла за стiл полуднувать i не полуднувала.

"Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!" – думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.

Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась з сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.

"Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!" – подумала Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.

Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. "Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i своє й твоє смiття, а завтра не винесу, – думала Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, – нехай вже лає мати, а то й вона кричить".

Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла.

– Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? – питала Мотря в Мелашки.

– А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоєї половини сiней та виносить твого смiття, – сказала Мелашка.

– А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? – обiзвалась Кайдашиха. – Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!

Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря.

Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.

Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi в Лаврi. I тепер вона збиралася в Київ, але самiй iти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше.

– Помагайбi вам! Поздоровляю вас з великим понедiлком, – промовила Палажка.

– Спасибi, будь i ти здорова, – одказала Кайдашиха, – сiдай, Палажко, в нашiй хатi.

Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий пiст так спостилась, що в неї тiльки очi блищали.

– Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Києва? – спитала Кайдашиха.

– Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З'їла я двадцять пасок у Києвi, то, може, бог поможе з'їсти i двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо як з хати пiде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сiм'ю i на хлiб буде полiття. А як хто їстиме щороку в Києвi паску, та ще й умре на великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на великоднiм тижнi царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через царськi врата так i полетить просто в рай.

Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий.

– А хто постить двадцять п'ятниць на рiк, той не пiде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? – спитав Кайдаш.

– Нi, – сказала з повагом Палажка, – хто постить у тi п'ятницi та носить при собi сон богородицi, той не буде в водi потопати, в огнi горiти, од наглої смертi помирати, а в рай просто, не пiде. А хто пiде в Єрусалим або щороку в Києвi в Лаврi паску їстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.

Мелашка слухала, i в неї робота випала з рук.

– Треба в Києвi на великому тижнi висповiдатись, в чистий четвер одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святi мощi по шагу покласти, то тодi господь i помилує нас, – навчала баба Палажка, пiднявши вгору палець. – А хто купить мира од мироточивих голiв або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та лоб, в того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я знаю в Києвi всi мощi, всi церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую, де лежить пiр'я з архангела Гавриїла в панянському монастирi, де стоїть молоко богородицi, де святий Миколай притиснув до стiни своїм образом злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: