Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Навiщо ви її пiдмовляли йти в Київ? Чого ви притаскались до нас з своїми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Нащо ви пiдманили молодицю? – репетував Лаврiн, згорнувши руки на грудях.

– Про якi брехнi це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якiсь брехнi. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ, щоб брехнi точити. В тебе, Лаврiне, молоко на губах не обсохло, з ти брехню завдаєш преподобним жонам.

– Йдiть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не пiдете, то я вас силою потягну, – сказав Лаврiн.

– Авжеж потягни, та ще й за коси, та пiдганяй її батогом ззаду! – крикнула з-за ворiт баба Параска.

– А тобi яке дiло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! – крикнула од призьби баба Палажка.

– Я, бабо, пiду в волость жалiтись на вас. Вас волосний присилує йти в Київ за Мелашкою.

– Ти залигай її вiжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на святу та божу! – гукала за ворiтьми баба Параска. – Цiлувалася в Києвi з ченцями та з чортами, доки не розгубила своєї челядi.

– Хто? Я? – крикнула Палажка й скочила з призьби.

– А то ж хто? Вже чи не я. Добре розговiлася, нiчого сказати, – говорила Параска.

– Йди, Палажко, з нами в волость, – сказав Кайдаш, – нiчого тобi не поможе. Там даси одвiт перед громадою.

– Де ви дiли мою жiнку? Куди ви її завели? – кричав Лаврiн.

– Та вона завела її в монастир до ченцiв! – кричала Параска за ворiтьми.

– Вбирайся та йди з нами! Нiчого тобi не поможе. Пiдеш ти з Лаврiном знов до Києва та хоч покажеш, де загубила мою невiстку, – гомонiв Кайдаш.

– Як пiдеш другий раз у Київ, то не цiлуйся з ченцями! – крикнула Параска на всю улицю.

– Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? – закричала Палажка i вхопила граблi. – Ось я тобi, стара вiдьмо, покажу ченцiв та чортiв!

– А що, поводаторко, смачно! – кричала Параска. Палажка покинула Кайдашiв, кинулась до ворiт i вперiщила граблями по воротях. Параска одскочила. Граблi перебились пополовинi. Половина одскочила за ворота й зачепила по руцi Параску. Параска вхопила шматок граблiв i шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску. Параска прийшла пiд ворота, плюнула в двiр i пiшла по вулицi.

– Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона чiпляється до мене, неначе я згубила з свiту її невiстку, – голосила крiзь сльози Палажка, вхопившись руками за голову. – Це не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Києвi, то, певно, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собi в Київ чи хоч i за границю та й шукай її, – сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи.

– Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобi, Палажко, час помирати, а ти набрiхуєш на мене! Схаменися, стара бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, пiддурює людей iти з собою, а на мене складає пеню.

– Ба через тебе. Хiба люди не говорять за тебе на селi? Хiба не знаємо, як ти нападалась на невiстку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неї i свiту не бачу.

– Палажко, небреши на старiсть. Ти грiха не боїшся, – сказала Кайдашиха.

– Ба не брешу. Бреши сама! – крикнула Палажка i кинулась на Кайдашиху, як пiвень кидається на другого пiвня.

– Ба брешеш! Яке тобi дiло до мене та до моєї невiстки? Яке тобi дiло до того, що в нашiй хатi робить-ся? Нащо тобi заглядати в нашi горшки? Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Па-лажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кула-ком об кулак. Вони то збiгались, то розбiгались, як тi пiвнi, що кидаються один на одного.

– За мої горшки, за мою невiстку ось тобi на! – сказала Кайдашиха i дала Палажцi дулю пiд самiсiнький нiс, так що вона аж голову задерла.

– А тобi ось двi!

Палажка стулила двi дулi, покрутила одну кругом другої i сунула обидвi пiд самий нiс Кайдашисi.

Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бiк, а другу на другий.

– Куди яка панiя! Проше та проше, панi економша! – дражнилась Палажка з Кайдашихи. – Це по-панськiй дулi сучиш; нiчого казати, звичайна!

– Не твоє дiло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вбирайся та ходiм у волость, от що! – репетувала Кайдашиха.

– То й пiду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й пiду. Пiди вперше вберися в жовтi чоботи та в червоне намисто, панi економшо, коли хочеш вести мене позивати в волость.

– Не тiльки в жовтi, в червонi чоботи взуюсь, а та ки тебе в тюрму посаджу, – кричала Кайдашиха й крутилась на одному мiсцi, неначе козачка танцювала.

Кайдаш i Лаврiн микались i собi в бабську змажку, кричали на все горло, змагались разом з бабами й пiдняли такий гвалт на весь куток, що люди повибiгали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на ворота i з злiстю осмiхалась своїми сiрими очима.

Кайдашi таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пiшла за ними назирцi оддалеки. Палажка нiби почула її плечима, обернулась, взяла грудку землi та й пожбурила на неї.

– На свого батька кидай! Скажена! – крикнула здалека Параска.

– На, цю-цю! На, сiра! – крикнула Палажка i знов пожбурила на Параску грудкою.

Понеси своєму чоловiковi та дочцi на закуску! – крикнула Параска i все-таки йшла за Кайдашами в волость.

Кайдашi прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав про їх дiло, вилаяв Палажку, але не присудив їй iти в Київ шукати Мелашки. Вiн сказав, що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Києвi, то вона мала свiй розум у головi для того.

Палажка вийшла з волостi з Кайдашами, скрутила двi дулi, тикнула їм у вiчi й пiшла додому. Лаврiн спустив очi, похилив голову i гукнув до Палажки:

– Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повiшу!

– Повiсь свою маму на сволоцi на кiлочку, ще й убери в червонi чоботи? – обiзвалась Палажка й дременула додому. Позад неї здалеки йшла Параска. Її сiрi очi притухли: Палажки не посадили в холодну.

Лаврiновi доводилось самому йти до Києва шукать Мелашки. Вiн ходив по селi та розпитував тих бабiв, що ходили до Києва разом з Мелашкою. Всi вони казали, що Мелашка покинула їх коло тiєї церкви, що стоїть пiд самою Андрiївською горою, на Подолi, а як звали ту церкву- нi одна баба не знала. Пiд тiєю горою на Подолi стоїть не одна церква.

Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не приходила. З Києва вертались прочани й розказували багато дива, як буває мiж прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали, що нiби на свої очi бачили, як у Лаврi ходив якийсь чоловiк, у котрого руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр'ю й ходять по всiх київських церквах та монастирях та просять, щоб їм господь простив грiх. Друга баба принесла з Києва звiстку, що якась молода молодиця ходила в Києвi по Лаврi та по печерах та все кричала не своїм голосом. Люди говорили, нiби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона з того часу ходить у Києвi по монастирях в однiй сорочцi, боса й простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не їсть, не п'є й не говорить та все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкає, як кiшка, то реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби, посхилявши голови, i тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що її проклiн побив Мелашку, як лиха година, почутила свою провину i тiльки плакала мовчки.

Через кiлька день через Семигори йшли з Києва люди й розказували, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi. Баба Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже стривожилась. Її серце пом'якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась з своєю невiсткою.

Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бiєвцiв. В Бiєвцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько та мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й справдi пропала десь у Києвi.

Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав;

Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога й собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матiр'ю, i собi ввiйшли в хату i сумно дибились, пiдперши руками голови. В хатi неначе лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на її похорон.

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 2
  1. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…???

    1. Алекс

      Хахаха дуже смішно!

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: