Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Боже мiй милостивий! – голосила Мелашчина мати. – Якби Мелашка вмерла дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б її оплакала по-людськiй, а то, може, її тiло звiрi рознесли по лiсi. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми?

Кайдашиха втерла сльози рукавом i терпiла не менше од Балашихи. Несподiване горе впало на неї, неначе камiнь з неба. Довго плакали та сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн постановили йти до Києва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бiєвцi, щоб тiльки забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того дня пiшли до Києва.

Тим часом Мелашка служила в Києвi в проскурницi. Вона прожила перший тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота в проскурницi була неважка пiсля важкої роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, пiсля провiд, Мелашка почала нудитися за Лаврiном. Вона виробляла проскури, а її думки лiтали в Семигорах коло милого. От їй здається, що вона стоїть з Лаврiном у садку пiд черешнею, розмовляє з ним, дивиться йому в очi. Лаврiн докоряє її за те, що вiн любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiчає в його очах сльози: сльози виступили з його синiх очей i полились по рум'яних щоках на траву…

Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей рiчкою на стiл. Вона ледве встигла перехопити їх рукавом.

– Чого ти, Мелашко, плачеш? – спитала проскурниця. – Чи жаль тобi села, чи матерi, чи чоловiка?

– Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами.

– То вернись додому, коли тобi за ним жалко, – говорила проскурниця.

– Не вернуся, матушко, менi здається, що треба вертатися в пекло, як тiльки я згадаю про свекра та свекруху.

– Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я б до смертi не вернулась в Семигори, – згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури, вийшла в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через їх було видно високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На схiдцях сидiли i стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан i вглядiла семиторських молодиць. Вона так зрадiла, що крикнула й хотiла побiгти до їх розпитать про Лаврiна, але схаменулась i оступилась за браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей i неначе побачила Лаврiна та рiдну матiр.

Вечерня скiнчилась. Люди розiйшлись; пiшли з цвинтаря й семигорськi молодицi. Мелашка слiдкувала за ними, доки вони не зайшли за залiзнi гратки. Молодицi обернулись, вглядiли її, але вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалось, нiби вони бачили мару, схожу на Мелашку.

Надворi стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала пiд липою й згорнула руки. Вона все думала за Лаврiна, як вiн сумує, як плаче за нею, а сльози лилися з її очей.

На цвинтарi було тихо, як у хатi. Тополi й липи млiли в теплому повiтрi, а Мелашцi нiби снився семи-горський садок; вище од садка на горi семигорська церква, пiд церквою ставок; в садок виходить до неї на розмову Лаврiн, бере її за руку.

– Боже мiй! Прийми мою душу до себе, – говорила бiдна молодиця, – лучше менi камiння носити, нiж таке горе терпiти. Полинула б я через бори, через степи та хоч би глянула свого милого. Грiх менi, що: я мучу його й себе!

Над цвинтарем нiби висiла Андрiївська тора з гострим верхом, а на самому вершечку стримiла Андрiївська церква i нiби висiла на ясному темно-синьому небi, що блищало на заходi. Легкi хмарки сунулись по небi. Мелашка задивилась на гору, на церкву; їй здалось, що не хмарки летять в небi, а тонкi, з самих стовпiв, боковi банi на церквi заворушились, що сама церква почала коливатися на гострому версi гори. На неї напав страх. Вона глянула ще раз вгору, i їй здалось, що хрести на церквi трусяться й коливаються, що коливається вся гора, от-от впаде на неї. I вона прожогом побiгла з цвинтаря до хати.

Проскурниця посадила Мелашку вечерять- вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, її сон не брав. А журба та туга давила її коло серця, як важка гора. Тiльки, що вона заснула, аж їй сниться, що вона йде з Лаврiном зеленим бiєвським гаєм, йде по пояс в травi та в квiтках, а далi вийшла на шлях i пiшла з ним мiж двома стiнами зеленого жита, прийшла до млина й сiла з ним над Россю на каменi, обняла його й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврiн пливе, потопає серед рiчки. Бистра вода несе його серединою. Лаврiн то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає на неї. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а її ноги приросли до каменя, нiби пустили вербове корiння. А вода клекоче, булькотить та все несе Лаврiна далi на гостре камiння, де вода реве та стогне, нiби весною. Мелашка хотiла закричати i тiльки нiби зашумiла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвiн сумно дзвонить на гвалт, i тиха луна йде над водою, над шумом, понад дiбровою.

Мелашка прокинулась. На дзвiницi дзвонили на утреню. Вона схопилась з постелi й перехрестилась. Надворi почало на свiт благословиться.

"Боже мiй! Вiн за мною побивається! Я взяла на свою душу великий грiх", – думала Мелашка.

Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового мiсця: пекла проскури, ходила по церквах, по монастирях i вже сама добре не знала, чи вертаться чи не вертатись додому.

Тим часом Мелащина мати з Лаврiном та Кайдаши-хою йшли до Києва, стрiчали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодої молодицi, що одбилась од гурту, чи не чули чого про таку молодицю мiж прочанами в Києвi? Вони вступили в великий бiр пiд Києвом i разом усi троє заплакали та все дивились по дорозi мiж сосни: їм здавалось, що Мелашка лежить десь у бору вбита. Бiр жалiбно гув на тихому вiтрi, неначе бджоли в здоровiй пасiцi, i тiльки їм жалю завдавав.

Прийшли вони в Київ, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала велика сила людей з усяких країв. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув хто, чи не бачив молодої чорнявої молодицi, чи не шукала, чи не питала вона про своїх людей. Прочани розказували, що недавно одна молодиця одбилася од своїх людей i шукала їх на печерах, але та молодиця була русява й немолода.

Лаврiн з матiр'ю та з тещею зайшов у новий Iонiївський монастир. Мiж богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi, розпитав їх, чого вони шукають, i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн зостався в тому монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не знайде в Києвi своєї жiнки. Чернець лякав його тим, що господь покарав його за якийсь грiх, як не свiй, то батькiв або материн. Лаврiн трохи вже не зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку!

Всi вони троє пiшли шукати тiєї церкви на Подолi, що стояла пiд самою Андрiївською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.

Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр'ю на схiдцях.

Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й продавала проскури. В той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за щось спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! – коло самої проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв до неї боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний лоб, рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний?

"Чи Лаврiн, чи нi? – думала Мелашка. – Де ж дiвся з лиця його рум'янець? Чого вiн став такий блiдий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?"

Вечiрнє сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що вештались у промiннi, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промiнь упав на Лаврiнове лице.

– Це вiн! – сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi.

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 2
  1. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…???

    1. Алекс

      Хахаха дуже смішно!

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: