Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Невже притиснув? – спитала Мелашка, розплющивши широко очi.

– Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi з усього Києва не посходились. А од образа пiшов свiт на всю церкву, неначе од сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.

В хатi всi слухали Палажчину розмову. Молодицi позгортували руки та важко зiтхали, приказуючи:

– Ой боже наш, боже наш!

– А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають та хрестяться. Я знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так i валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далi до Мокрого Миколая, а потiм до Притиского Миколая.

– Ой, пустiть мене, мамо, в Київ з бабою! – просилася Мелашка. – Я й зросла, а в Києвi не була. Мене й господь не помилує на тому свiтi.

– А церкви там усе з золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однiєї ночi вийшла вся з землi. Од того часу всi брати постриглись в ченцi. Господи, скiльки я переводила людей на самий верх дзвiницi до великих дзвонiв!

– Ой, пустiть мене, матiнко! Здається, вмру, як не пiду в Київ. Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?

– Авжеж є: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, – тижня мало! – говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще й пальцi розчепiрила. – Там на Андрiївськiй горi пiд престолом є джерело, а в те джерело щороку забивають вiз вовни. Як тiльки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду пiд престолом. Ой господи! Помилуй нас, грiшних! – сказала Палажка i зiтхнула на всю хату.

Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.

– Пiду я з бабою до Києва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, – сказала Мелашка.

– Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi великий грiх од бога, – навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.

– Та коли ж на великому тижнi багато роботи, – обiзвалась Кайдашиха.

– Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду, – просилась Мелашка, втираючи сльози.

– Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, – сказав Кайдаш.- Пiшов би й я, та настає чоловiча робота на полi.

– А коли, дочко, думаєш iти, то спечи собi святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кiльце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговiтись свяченим у Лаврi, то тебе господь простить i помилує, – навчала Палажка. – А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному. Мене всi прочани знають з усього свiту, я їм усiм даю привiд у Києвi. В Києвi вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.

Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати. Кайдашиха вчинила тiсто й спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв i другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчинiй торбi була й паска, i чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в хатi й просила простити її грiхи. Прочани пiшли до Києва.

– Та не барися, дочко, вертайся додому! – наказувала Кайдашиха невiстцi, стоячи за ворiтьми.

– Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, – говорила Палажка, кланяючись до дзвiницi трохи не до самої землi.

Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом, то для неї довелось сливе не минати нi одної хати i ходити з хати в хату, як ходить пiп з молитвою.

Прочани йшли день, упросились в одному селi на нiч до добрих людей, переночували й раненько знов пiшли в дорогу. Мелашка неначе на свiт народилась: її не допiкала тут нi свекруха, нi свекор, нi Мотря. Понад дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили. Надворi було тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров'я на волi.

Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а на горi могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiєї могили вже було видно Київ з церквами та дзвiницями. Тiєї могили прочани не минали нiколи.

Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З могили було видно на горах високi дзвiницi, церкви з золотими верхами. Кругом Києва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром, нiби повитий сизим туманом, бiр, а мiж соснами подекуди блищали широкi плеса розлитого Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв, неначе дорогi камiнцi, розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на київськi гори; золотi верхи сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а за нею й молодицi почали бити поклони.

Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:

– Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неї сама Лавра, а то далi свята Софiя, а то свята Варвара, – говорила вона.

Молодицi водили очима слiдком за її рукою, а Мелашка стояла, мов кам'яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неї якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани перейшли бiр i прийшли на заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до їх:

– Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть i помилує. Йдiть говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й Лавра. У нас бiльше мощей, нiж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Iродом, є риза христова i кров з христових ран, i пiр'я архангела Гавриїла, й молоко богородицi.

Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.

Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всi церкви й монастирi.

Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.

– Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? – спитала Мелашка.

– Де там тобi тут! – гордовито сказала Палажка. – Покажу тобi й лева, а це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя…

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: