Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Мелашка глянула на дзвiницю i трохи злякалась. Для неї чогось здавалось, що дзвiниця впаде на неї й розчавить її.

Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй церквi йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква нiби палала свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни, спалахнуло на високому iконостасi до самої банi, розтопило на щире золото iконостас i повисло пiд банями огняними краплями на панiкадилах. Пiсля кожної євангелiї дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченцi, ставали пiвкругом i спiвали страснi пiснi.

Палажка й Мелашка посвiтили свої свiчки й впали навколiшки. Сорок душ ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi пiснi, неначе хотiли виплакати в пiснях всесвiтнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт, i злилось докупи, i полилось пiснями з грудей. Здається, в тому морi слiз текли рiки народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого, од дикого звiра…

Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих давнiх лаврських пiсень, складених сотнi лiт… I Палажку, i Мелашку здавило за серце. В тих сльозах спiву нiби текли рiки їх власних слiз од їх бiдностi, од панщини, од московських та польських закуцiй, од давнього польського ярма, од жидiвського здирства… Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула в тих пiснях, впiзнала своє горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми.

– Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину! – молилася Мелашка, стоячи навколiшки коло Палажки й заливаючись слiзьми.

Вони вийшли з церкви. Надворi була пiвнiч. З церкви висипала сила народу. Коло Лаври була гостиниця тiльки для панiв. Весь народ покотом лiг кругом церкви на кам'яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатiла народними грiшми.

Висипали зорi на небi. Мелашка не могла заснути. В неї над головою нiби висiла дзвiниця, а в вiкна виглядали здоровi дзвони. Вона й дивувалась, i боялась тих дзвонiв та все розпитувала в Палажки про печери, про святих в печерах, за лева та про пiр'я з архангела Гавриїла. Для неї так хотiлось побачити всi дива, що вона не почувала, як у неї болiли ноги, нили колiна.

На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неї пристало ще з п'ятдесят молодиць. Всi вони йшли за нею, наче слiпцi за поводатарем. Палажка водила їх од одної церкви до другої, так що прочани погубили лiк церквам. Прочани прийшли в Софiю. Серед церкви на амвонi стояв митрополiтанський стiлець з червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку образок, поставив олив'яну тарiлку, вдарив поклона й поклав на тарiлку шага. Баба Палажка й собi вдарила перед стiльцем три поклони, поцiлувала образок й кинула на тарiлку шага. За нею посипались молодицi. Посипались п'ятаки на тарiлку. Дзвонар зiбрав з тарiлки грошi й сховав собi в кишеню.

– Святий сидiв на цьому стiльцi! Йдiть цiлуйте образ та кладiть по шагу, – говорила баба Палажка до молодиць.

З Софiї Палажка повела прочан до Михайлiвського монастиря й найняла молебень святiй Варварi. За нею слiдком i другi молодицi клали грошi на молебень. Од Варвари Палажка повела їх до святого Андрiя, а звiдтiль на Подiл у панянський Фроловський монастир.

– Наймайте молебень святому Флору й Лавру! – шептала черниця молодицям. – Жертвуйте на святi мощi, а грошi давайте менi до рук.

Деякi молодицi оддали грошi черницi в руки. Черниця сховала їх десь пiд свою чорну рясу.

– Чи показують ризу господню та пiр'я з архангела Гавриїла? – спитала баба Палажка.

– Од пiр'я ключi у матушки iгуменiї. Ви не сподобитесь його сьогоднi бачити, а ризу господню я вам покажу.

Черниця повела бабiв за колони, зняла з однiєї срiбної домовини з мощами червоне покривало. Пiд ним було друге – дороге, все золоте, з золотими китицями.

– Спасайтеся! Прикладайтесь до господньої ризи! – говорила черниця плаксивим голосом. – В цiй ризi Христа жиди мучили.

Баба Палажка впала навколiшки, залилась слiзьми й поцiлувала кiнчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами до золота та до оксамиту.

Для неї здалося, що вона бачить самого Христа й цiлує його одежу. Всi молодицi плакали та втирали сльози, а черниця плаксивим голосом розмальовувала, як жиди Христа мучили, як накладали на голову терновий вiнець, як били вiрьовками i розпинали на хрестi. Богомольцi кидали на ризу грошi, а черниця забирала i ховала їх десь пiд рясою та все поглядала на дверi, щоб часом не надiйшла мати iгуменя.

В велику п'ятницю Палажка повела прочан на Подiл. Прочани заночували в Братському монастирi. Утреня мала початись в третiй годинi опiвночi. Богомольцi зiбрались лягти спати покотом на травi пiд липами пр-осто чернечих келiй. З одних дверей келiї за богомольцями слiдив очима один чернець, молодий, здоровий та повновидий, з довгою чорною бородою. Вiн набачив у церквi Мелашку. Її краса так вразила його, що вiн не мiг одiрвати од неї очей. Вiн вийшов слiдком за нею з церкви, пiдглядiв, як вона сiла з богомольцями пiд липами полуднувати, i все стояв на дверях, доки смерклось надворi i богомольцi полягали рядом на травi. Вiн нагледiв, що Мелашка лягла другою од краю i пiшов у свою келiю.

З самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка i нiби стерегла своє стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця десь спiзнилась, прийшла до гурту i лягла спати коло баби Палажки з самого краю, пiдмостивши пiд голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю другою.

Вже пiзненько, як усi богомольцi поснули таким сном, що їх не розбудили б i лаврськi дзвони, чернець вийшов з келiї, знайшов той ряд, де лежала Мелашка, як йому здавалось, другою од краю, пiдкрався тихесенько та й натрапив якраз на бабу Палажку.

Саме тодi бабi Палажцi приснилось, що вона вилiзла на лаврську дзвiницю та й стала пiд великим дзвоном. Дзвiн одiрвався та й упав на неї. Вона закричала з усiєї сили, але дзвiн надавив її важким серцем i затулив рота. Прокидається вона i чує, що на її лицi чиясь здорова борода, а чиїсь губи так вчепились в її губи, що вона нiяк не могла розтулити рота. Вона хотiла пiдняти руки, але хтось держав її за руки, придушивши їх, нiби залiзом, до землi. Вона хотiла повернути головою, а в неї на лицi плуталась страшна борода, повнi губи так цiлували її, що губи аж пристали до зубiв.

Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неї справдi впав дзвiн, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою i так крикнула на все горло, що побудила всiх богомольцiв. Пiднявся твалт, шум. Богомольцi заворушились, зашумiли, а повнi губи цiлували бабу в щоки, в брови, в очi, а далi щось чорне знялося i, як куля, полетiло мiж липи.

"Що це таке? – думав чернець. – Така гарна молодиця, а лице таке тверде, як дiрявий горщик; аж губи щемлять!"

– Що там таке! Чи злодiї, чи що? – питали соннi богомольцi.

– Це тебе, Палажко хтось чи цiлував, чи хотiв обiкрасти, – обiзвалась крайня баба.

– Ой, щось побiгло! – крикнули молодицi, i кожна почала облапувати свiй клунок пiд головами.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: