Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; в долинi блищала Рось.

Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом.

Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн напружив свої сили, одскочив набiк i опам'ятався.

– Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба було йти до млина, чи в Бiєвцi? – питав сам у себе Кайдаш. Вiн згадував i нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у церквi, що з ним там дiялось щось чудне.

Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм'я вже повечеряла й полягала спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне – з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською головою, з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на неї руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос.

Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був у шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв кiнець стола, блiдий, як смерть, i задумався.

"Боже мiй! Що це зо мною дiялось? – думав Кайдаш. – Чи це мене бог карає за грiхи, чи показує свою ласку за правду?"

– Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як вiск? – питала в Кайдаша жiнка.

Кайдаш махнув рукою, послався на лавi i лiг спати. Другого дня в недiлю Кайдаш ходив цiлий день смутний та задуманий. В понедiлок вiн пiшов в поле косити, а нудьга давила його, як камiнь. Вертаючись з поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок i випив пiвкварти горiлки. Iде вiн через греблю попiд вербами, коли гляне в воду, з-пiд греблi вискочив чорненький хлопчик з маленькими рiжками, з здоровою головою та й побiг за ним слiдком. Кайдаш пiшов швидше, а чорний хлопчик бiг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввiйшов. Кайдаш пiшов через мiсток, коли оглядається, а хлопець знов бiжить за ним по мiстку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пiшов стежкою понад ставком, з берега плигали цiлими сотнями маленькi, як жаби, чортики, пiрнали, знов виринали й дражнились з його язиками.

Кайдаш прийшов додому. Ввiйшов вiн у двiр, дивиться в той куток, де росли густi колючки, аж там замiсть колючок ростуть маленькi чортики з рiжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, i йому здалося, що тi чортики полягли покосами та тiльки нiжками дригають. Вiн викосив усi колючки, коли гляне за двiр, аж i там, замiсть кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невiстки. Карпо гукнув до батька:

– Що ви, тату, робите? Чи вам дiла нема, що ви косите на вулицi кропиву?

– Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш, скiльки наросло тих чортiв, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу!

Сини й невiстки бачили, що батько п'яненький, i почали над ним глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять.

В той час з поля йшла череда. Кайдашевi здалося, що на кожнiй свинi сидить верхом по чортовi. Чорти волокли довгi хвости по землi, штовхали свиней пiд боки ногами й поганяли їх макогонами та кочергами. Свинi вибрикували, неначе баскi конi, а чорти гецали зверху та махали руками.

– Жiнко! Чи ти бачиш, що то їде верхом на свинях?- крикнув Кайдаш до ж iнки.

– Схаменися, п'янице! Чи ти здурiв, чи ти знавiснiв! Гаращо вже горiлки напився!

– Еге, здурiв! Чи ти ба! Чорти їдуть верхом на свинях! А бий вас сила божа! Дух святий при нас i при хатi! А ондечки на панському бугаєвi якийсь сидить пузатий, та витрiшкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й мiж панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки мiж вiвцами скiльки їх плутається.

– Та йди в хату та вечеряй! – крикнула на Кайдаша жiнка. – Та протри, лишень, свої п'янi баньки!

Кайдаш увiйшов у хату. На коминi блимала лампа без скла й бiльше чадила, нiж свiтила. Глянув Кайдаш за стiл; на покутi сидить чумак, з котрим вiн стрiчався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловiка сидить Кайдашiв покiйний батько i неначе розмовляє з тим чоловiком. Кайдаш придивлявся до їх, впiзнав чумака й батька, сiв i собi кiнець стола i почав з ними балакать.

В хатi всi стривожились. Усiм було не до смiху. Кайдашиха перестала вже лаяться.

– Омельку, стань та помолись богу! Що це з тобою дiється?

– Еге, а хiба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гостi та ще з херсонським чумаком, – говорив Кайдаш.

Молодицi полякались. Мелашка побiгла до сусiдiв i покликала кiлька чоловiкiв. Чоловiки прийшли i почали вговорювати Кайдаша, щоб вiн помолився богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами i почав голосно молиться, як моляться маленькi дiти. Кайдашиха хрестила ножем вiкна й дверi, дiстала пляшечку свяченої води i дала Кайдашевi напитись. Мотря побiгла за бабою Палажкою. Палажка на селi була знахуркою. Кайдашиха на той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою.

Одчинились дверi; з темних сiней увiйшла в хату баба Палажка повагом та тихо, в бiлiй катанцi, зав'язана чорною хусткою. Вона так загорiла в жнива, що її вид чорнiв, та ще проти бiлої свити, неначе був помазаний сажею. Маленькi чорнi очi блищали, як жар.

"Чорна, як сам чорт, – подумала Кайдашиха, – ще перелякає мого чоловiка".

Баба Палажка переступила порiг i зараз почала хреститись та нашiптувать. Вона вступила в хату, неначе пiп прийшов з молитвою.

– Чи ти ба! На Палажчинiй головi чортячi роги! – сказав Кайдаш.

– Iду я, раба божа Палажка, до раба божого Омелька все лихо одганяти з його жил, з його жовтої костi, з його червоної кровi, з семидесяти суставiв. з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його очей, з його плечей. Зiйди на тi болота, на тi очерети, де глас божий не заходить, де люди не ходять.

Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всi вийшли з хати, зостались тiльки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.

Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду i черкнула шпилькою навхрест по крисах миски; потiм взяла нiж, вмочила його в воду i знов черкнула ним так само по мисцi, та все нашiптувала:

– Як пiшла я понад очеретами та болотами та зiйшла я на високу могилу: ой там на могилi, на Осi-янськiй горi, там стоїть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввiйду в ту церковцю. Свята святиця, небесна цариця! П'ятiнко-матiнко, i ти, святий понедiлочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапiте, Алипiє, Iване, Дем'яне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом'яни, господи, раба божого Омелька, та тi книжки, що в церквi читають: єрмолой, бермолой, савгирю i ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрiмку й Пархiмку i ти, невiсточко, свята покрiвонько, що в лаврi замурувалась. Наберу я в черепок хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його. господи, i шарпни його по боках, по ребрах, по кiстках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на менi, хрест на спинi, уся в хрестах, як овечка в реп'яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амiнь бiжить, амiнь кричить, амiня доганяє!

Баба Палажка дмухнула на воду тричi навхрест i дала Кайдашевi напитись. Потiм вона викликала Кайдашиху в сiни й звелiла їй утопить в горiлцi маленьке цуценя, намочить в тiй горiлцi на три днi оселедця i дати ту горiлку Кайдашевi на похмiлля. Кайдашиха витягла з скринi чималий шматок полотна ще й копу грошей i дала Палажцi за труда.

Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нiчого не знаючи, як напився тiєї знахурської горiлки, заправленої цуценям та оселедцем, то пив поспiль три днi. Кайдашиха тiльки рукою махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень Iсусовi й акафiст богородицi, ходив говiти в Богуславський монастир. Вiн перестав пити на той час, i дiдьки перестали йому привиджуватися.