Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Це моя смерть iде за мною, коли вже до мене приходив небiжчик батько, – говорив Кайдаш.

– Добра смерть, коли ви, тату, й не перестаєте пити, – говорив Лаврiн.

Од того часу Лаврiн забрав у свої руки i воли, i вози, i все господарство. Загнали дiти батька на пiч на одпочинок.

– Був я колись Кайдаш, а тепер перевiвся на маленького Кайдашця, – говорив Кайдаш за чаркою горiлки в шинку.

Терпiв Кайдаш, а далi не витерпiв: знову почав заходити в шинок.

Раз була мiсячна нiч. Кайдаш спав на лавi. Чує вiн, щось рипнуло дверима, i в хату ввiйшов його давнiй знайомий- херсонський чумак. Кайдаш встав i почав балакати з чумаком. Побалакавши в хатi, Кайдаш вийшов на двiр i пiшов з ним за ворота. От вони вийшли на вулицю i пiшли нiби до шинку, але вони перейшли через греблю, минули село, а шинку все не було. Iдуть вони шляхом та все балакають. Вже вони зiйшли з гори, прийшли до Росi, перейшли Рось через греблю, а шинку все-таки нема. От вже перед ними лiс. Мiсяць свiтить на полi, а пiд лiсом лежить густа тiнь. Кайдаш увiйшов у ту тiнь i загубив дорогу. Дивиться вiн – чумака нема, а кругом його товстi дуби та липи. Зверху через гiлля промикується свiт мiсяця, й подекуди його промiння блищить на землi, неначе жовтi яснi хустки, розстеленi по травi, або золотi яблука, розкиданi по землi. Кайдаш глянув униз, перед ним росла купа здорових та високих, до самих колiн грибiв, з блискучими, як вогонь, вершками. Купа грибiв заворушилась, з-пiд неї вискочили малесенькi зайчики й почали плигати один через другого. Зайчики почали смiятись, наче малi дiти, а над ними пiднявся розкiшний кущ папоротi й зацвiв блискучими iскрами. Квiтки сипались, наче iскри з печi, а далi з куща виросла здорова, як миска, квiтка, вся виткана з золота й вогню, з червоним жаром в осередку. З квiтки знялась вогняна птиця й пурхнула на дерево. Кайдаш пiдняв голову в гору, стукнув лобом об дуба та й… прокинувся.

– Боже мiй! Де це я? – говорив сам до себе Кайдаш.

Вiн стояв у однiй сорочцi серед густого лiсу. Над лiсом мiж гiллям висiв повний мiсяць на небi. Товстi стовбури лип та дубiв ледве мрiли кругом його, а бiлi берези блищали неначе бiлi восковi свiчки. Кайдаш обернувся назад i побачив мiж деревом поле, облите мiсячним свiтом. Вiн вийшов з лiсу, глянув на поле i вглядiв шлях. Мiсце було зовсiм незнайоме. Вiн пiшов шляхом з гори й дiйшов до Росi. Млиновi колеса зашумiли й притягли до себе його увагу. Кайдаш прийшов до млина i тiльки тодi зовсiм опам'ятався та роздивився, куди вiн зайшов.

На Кайдаша найшов страх. Йому здалося, що його водить нечиста сила. На його спину неначе хтось сипнув приском; волосся на головi пiднялося вгору. Але вiн прийшов до млина, вглядiв людей; люди ходили, розмовляли, носили мiшки на вози. Кайдашевi стало веселiше. Один чоловiк поїхав возом через греблю. Кайдаш пiшов за його возом, розговорився з ним i йшов з ним до самого села.

Вже другi пiвнi проспiвали, як Кайдаш прийшов додому i побудив усiх у хатi. Мелашка засвiтила свiтло, глянула на Кайдаша i злякалась: вiй був жовтий, як вiск; його очi блищали й горiли, як свiчки.

– Де ти ходиш, де ти бродиш? – почала гримати на чоловiка Кайдашиха: вона думала, що вiн пив до пiвночi в шинку.

– Еге, ходиш… Добре ходжу. Не сам ходжу, а мене водить, – промовив Кайдаш через силу, схиливши голову на руку. – Завела мене нечиста сила аж у бо-гуславський лiс.

Кайдашиха не йняла йому вiри: вона все думала, що вiн п'яний. Кайдаш пiдвiв очi й глянув на комин, на шию коло комина, пiд шиєю була дiрка на пiч. Дивиться Кайдаш, з тiєї дiрки вискочив чортик, такий завбiльшки, як кiт, та й знов сховався на пiч. Кайдаш не встиг одвести очей, а з-пiд шиї вискочило вже два чорти, показали йому язики i знов сховались у дiрку. Кайдаша взяла злiсть, вiн ухопив макогона, кинувся до комина та як трiсне макогоном по шиї, аж шматки глини одколупились i посипались додолу.

– Омельку! Чи ти здурiв, чи ти з глузду з'їхав? – крикнула Кайдашиха.

– Еге, здурiв! Хiба ти не бачиш, – он чорти вискакують iз дiрки.

– Свят, свят, свят! Перехрестися! Де тi чорти взялися! – говорила Кайдашиха. – Нап'ється в шинку та тiльки дурiє.

Кайдаш обернувся од комина, коли гляне пiд стiл, пiд столом лежить здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною мордою, з рогами, з ротом до вух, з бiлими здоровими зубами. Кайдаш злякався i сiв на лавi. Вiн зирнув на пiл, на лавi й на полу сидiли рядком здоровi чорти i клацали до його зубами, неначе вовки. Кожний держав по жаринi в ротi: жар свiтився в їх зубах, зубатi пащеки червонiли. Один чорт показав йому на сокиру пiд лавою й шепотiв: "Вiзьми сокиру та зарубайся!" Другий показував на налигач пiд полом i шепотiв: "Пiди в клуню та повiсся!" Третiй пiдказував: "Пiди до ставка та втопись!"

– Жiнко! Чи ти пак не бачиш, скiльки чортiв сидить на лавi? – говорив Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотiв.

– Господи милосердний! Тiльки нас лякаєш, – говорила Кайдашиха.

Мелашка стояла коло печi нi жива нi мертва. Лаврiн схопився з постелi.

– Виведiть мене надвiр! Вже чортiв повна хата, а мiж ними здоровi мухи лiтають та чорнi круки шугають, – сказав Кайдаш.

Лаврiн взяв батька за руку й вивiв у двiр. Мелашка злякалась i вибiгла слiдком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од переляку. Вона дiстала свяченої води, покропила хату, засвiтила страсну свiчку перед образами.

Кайдаш провiтрився надворi. Лаврiн увiв його в хату. Страхiття десь зникло.

– Треба менi висповiдатись, – сказав Кайдаш, – це, мабуть, смерть моя наступає.

Кайдашиха й Лаврiн насилу вмовили його лягти на постiль. Тiльки що вiн вилiз на пiл i хотiв лягти, йому здалось, що на постелi лазять здоровi раки та чорнi павуки. Прудкi павуки, такi завбiльшки, як гусенята, кинулись до його, як собаки. Вiн пiдвiвся й почав обтрiпувати одежу. – I де та нечисть набралася на полу! – крикнув Кайдаш, обтрушуючи сорочку. – Лаврiне! Вiзьми вiника та позмiтай оту погань.

Лаврiн взяв вiника i нiби щось змiтав з постелi. Тодi Кайдаш лiг на постiль i заснув.

На другий день Кайдаш пiшов до священика, висповiдався, але все те нiчого не помогло. До його внадився херсонський чумак, приходив до його вночi та все неначе водив його десь по пущах та по нетрях.

Через тиждень той чумак завiв Кайдаша знов на греблю, а вранцi його знайшли в водi на потоках коло самої застави. Мiрошник прийшов пiдняти заставу i вглядiв у водi неживого чоловiка. В млинi мололи семигорськi люди i впiзнали Кайдаша.

Волость приставила до втопленика сторожу. Три днi лежав пiд вербою Кайдаш, покритий старою свитою, доки приїхав становий i звелiв синам узяти батька та поховать.

– Постив батько дванадцять п'ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в водi не потопати, а проте втопився. I п'ятницi нiчого не помогли, – говорив Карпо. – Варто було мучити себе цiлий вiк.

Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали євангелiю трохи не коло кожної хати; пiсля похорону справили багатий обiд. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священиковi на сорокоуст.

На четвертий день пiсля похорону Карпо й Лаврiн почали дiлитись батькiвськими спадками.

– А що, Лаврiне, – сказав Карпо, – роздiлим тепер грунт пополовинi, а то батько одрiзав менi городу, неначе вкрав.

– То й роздiлимо, – сказав Лаврiн. – Чи пiдемо в волость, чи обiйдемось i без волостi?

– А нащо нам здалася та волость! Одмiримо пополовинi город та пополовинi садок, та й годi, – сказав Карпо. – Хiба таки самi собi не дамо ради?

– Про мене, мiряймо город i самi, – сказав Лаврiн. Карпо взяв довгу та рiвну лiщину i почав з Лаврiном мiряти город вздовж та впоперек. Перемiрявши город, вони роздiлили його вздовж пополовинi й позабивали на межi кiлки.

– А що, Лаврiне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обiйдеться? – сказав Карпо.

– А навiщо той тин здався? Адже ж у нас двiр коло хати спiльний, хоч на йому й стоїть i твоя i моя повiтка та загородка, – сказав Лаврiн.

– Про мене, нехай буде так, – сказав Карпо.

– Але не знаю, як ще нашi жiнки скажуть, – сказав Лаврiн, про матiр вже й не згадуючи.

– Хiба в мене жiночий розум, щоб я жiнок слухав? – сказав Карпо.

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 2
  1. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…???

    1. Алекс

      Хахаха дуже смішно!

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: