Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Ба через тебе. Хiба люди не говорять за тебе на селi? Хiба не знаємо, як ти нападалась на невiстку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неї i свiту не бачу.

– Палажко, небреши на старiсть. Ти грiха не боїшся, – сказала Кайдашиха.

– Ба не брешу. Бреши сама! – крикнула Палажка i кинулась на Кайдашиху, як пiвень кидається на другого пiвня.

– Ба брешеш! Яке тобi дiло до мене та до моєї невiстки? Яке тобi дiло до того, що в нашiй хатi робить-ся? Нащо тобi заглядати в нашi горшки? Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Па-лажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кула-ком об кулак. Вони то збiгались, то розбiгались, як тi пiвнi, що кидаються один на одного.

– За мої горшки, за мою невiстку ось тобi на! – сказала Кайдашиха i дала Палажцi дулю пiд самiсiнький нiс, так що вона аж голову задерла.

– А тобi ось двi!

Палажка стулила двi дулi, покрутила одну кругом другої i сунула обидвi пiд самий нiс Кайдашисi.

Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бiк, а другу на другий.

– Куди яка панiя! Проше та проше, панi економша! – дражнилась Палажка з Кайдашихи. – Це по-панськiй дулi сучиш; нiчого казати, звичайна!

– Не твоє дiло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вбирайся та ходiм у волость, от що! – репетувала Кайдашиха.

– То й пiду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й пiду. Пiди вперше вберися в жовтi чоботи та в червоне намисто, панi економшо, коли хочеш вести мене позивати в волость.

– Не тiльки в жовтi, в червонi чоботи взуюсь, а та ки тебе в тюрму посаджу, – кричала Кайдашиха й крутилась на одному мiсцi, неначе козачка танцювала.

Кайдаш i Лаврiн микались i собi в бабську змажку, кричали на все горло, змагались разом з бабами й пiдняли такий гвалт на весь куток, що люди повибiгали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на ворота i з злiстю осмiхалась своїми сiрими очима.

Кайдашi таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пiшла за ними назирцi оддалеки. Палажка нiби почула її плечима, обернулась, взяла грудку землi та й пожбурила на неї.

– На свого батька кидай! Скажена! – крикнула здалека Параска.

– На, цю-цю! На, сiра! – крикнула Палажка i знов пожбурила на Параску грудкою.

Понеси своєму чоловiковi та дочцi на закуску! – крикнула Параска i все-таки йшла за Кайдашами в волость.

Кайдашi прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав про їх дiло, вилаяв Палажку, але не присудив їй iти в Київ шукати Мелашки. Вiн сказав, що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Києвi, то вона мала свiй розум у головi для того.

Палажка вийшла з волостi з Кайдашами, скрутила двi дулi, тикнула їм у вiчi й пiшла додому. Лаврiн спустив очi, похилив голову i гукнув до Палажки:

– Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повiшу!

– Повiсь свою маму на сволоцi на кiлочку, ще й убери в червонi чоботи? – обiзвалась Палажка й дременула додому. Позад неї здалеки йшла Параска. Її сiрi очi притухли: Палажки не посадили в холодну.

Лаврiновi доводилось самому йти до Києва шукать Мелашки. Вiн ходив по селi та розпитував тих бабiв, що ходили до Києва разом з Мелашкою. Всi вони казали, що Мелашка покинула їх коло тiєї церкви, що стоїть пiд самою Андрiївською горою, на Подолi, а як звали ту церкву- нi одна баба не знала. Пiд тiєю горою на Подолi стоїть не одна церква.

Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не приходила. З Києва вертались прочани й розказували багато дива, як буває мiж прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали, що нiби на свої очi бачили, як у Лаврi ходив якийсь чоловiк, у котрого руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр'ю й ходять по всiх київських церквах та монастирях та просять, щоб їм господь простив грiх. Друга баба принесла з Києва звiстку, що якась молода молодиця ходила в Києвi по Лаврi та по печерах та все кричала не своїм голосом. Люди говорили, нiби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона з того часу ходить у Києвi по монастирях в однiй сорочцi, боса й простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не їсть, не п'є й не говорить та все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкає, як кiшка, то реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби, посхилявши голови, i тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що її проклiн побив Мелашку, як лиха година, почутила свою провину i тiльки плакала мовчки.

Через кiлька день через Семигори йшли з Києва люди й розказували, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi. Баба Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже стривожилась. Її серце пом'якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась з своєю невiсткою.

Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бiєвцiв. В Бiєвцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько та мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й справдi пропала десь у Києвi.

Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав;

Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога й собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матiр'ю, i собi ввiйшли в хату i сумно дибились, пiдперши руками голови. В хатi неначе лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на її похорон.

– Боже мiй милостивий! – голосила Мелашчина мати. – Якби Мелашка вмерла дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б її оплакала по-людськiй, а то, може, її тiло звiрi рознесли по лiсi. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми?

Кайдашиха втерла сльози рукавом i терпiла не менше од Балашихи. Несподiване горе впало на неї, неначе камiнь з неба. Довго плакали та сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн постановили йти до Києва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бiєвцi, щоб тiльки забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того дня пiшли до Києва.

Тим часом Мелашка служила в Києвi в проскурницi. Вона прожила перший тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота в проскурницi була неважка пiсля важкої роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, пiсля провiд, Мелашка почала нудитися за Лаврiном. Вона виробляла проскури, а її думки лiтали в Семигорах коло милого. От їй здається, що вона стоїть з Лаврiном у садку пiд черешнею, розмовляє з ним, дивиться йому в очi. Лаврiн докоряє її за те, що вiн любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiчає в його очах сльози: сльози виступили з його синiх очей i полились по рум'яних щоках на траву…

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: