Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Тiльки що вони перемiряли город та садок, з хати вибiгла Мотря. Вона вийшла на город i окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потiм вийшли на горб i ще раз помiряла грунт очима. Лаврiнова частка здалась їй бiльшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хлiба все здається бiльшим. Вона скинула з себе пояс та давай мiряти город перше впоперек: на Лаврiновiй половинi вийшло бiльше на один пояс. Перемiряла вона вдруге, – ой лишечко! Лаврiнова частка була бiльше аж на два пояси.

– Бодай вас лиха година мiряла, як ви оце перемiряли, – сказала сама до себе й заходилась мiрять поясом грунт вподовж: ой гвалт! Лаврiнова половина виходила довша на цiлий пояс, ще й висунулась рiжком на вулицю в бузину.

– Потривайте ж! – крикнула Мотря на весь город. – Це, мабуть, свекрушище помагала їм мiрять! Це вона припустила собi на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й рiжок у бузинi собi одтягла.

Мотря прожогом побiгла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала на весь город. Коло припiчка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лаврiном мiряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у дверi кулею, як птиця.

– Це ви, мабуть, з матiр'ю так мiряли город, бодай вас мiряв сей та той! – крикнула Мотря на порозi так, що дверi з обох хат разом одчинились i з дверей повискакували всi: i Карпо, й Лаврiн, i Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитрiщали очi на Мотрю.

– Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви перемiряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мiрою! – гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала.

– Хррр! – захурчав насмiшкувато Лаврiн. – Чого це ти кричиш, неначе на батька.

– Кричи на свою матiр! Я й тобi захурчу отiєю хворостиною, коли хоч. Як ви мiряли город, коли Лаврiнова половина бiльша i вздовж, i впоперек.

– Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, – сказав скривджений Лаврiн.

– Неправда твоя. Мотре, – спокiйно сказав Карпо, заклавши руки за спиною.

– Бреши сам! Ось я тiльки що сама мiряла. Iди в волость, нехай волость вас роздiлить, а не свекруха, – репетувала Мотря.

– Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони мiряли. Це правдива причепа! – сказала Кайдашиха. – Бере моє добро, ще й мене лає.

– Iдiть мiряйте на моїх очах, а як нi, то я вашi кiлки на межi геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, – кричала Мотря.

Мотря вибiгла з сiней i побiгла на город; за нею пiшла Кайдашиха з Мелашкою, i за жiнками пiшли чоловiки. Мотря розперезалась i почала мiряти город поясом: впоперек Лаврiнова половина вийшла бiльша на два пояси.

– А що, чия правда?

– Як ти мiряєш? Пiддури кого дурнiшого, а не мене, – крикнула Кайдашиха, – свою половину мiряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврiнову половину мiряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама перемiряю з Мелашкою.

Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, – i знов обидвi половини були однаковi.

– А що, чия тепер правда! – говорила Кайдашиха. – Ти мiряєш собi, то натягуєш, а чужому мiряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.

– Це якийсь жiночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, – сказав насмiшкувато Лаврiн.

– А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким сажнем будеш мiряти? Не бiйсь, менi не оддаси? – сказала Мотря.

– То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю, – сказала Мелашка.

Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона причепилась до Лаврiна за батькiвську спадщину.

– Чом же ви не роздiлили пасiки? – сказала вона.- Адже ж пасiка батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку бiльше двома грушами i однiєю яблунею.

– А ти вже й полiчила? – спитав Лаврiн.

– Авжеж полiчила, i своїм не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський, – сказала Мотря.

– То пересади на свою половину! – -крикнув Лаврiн.

– Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то пiдвередишся, – сказала Мотря.

– О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не поможе, – сказав, смiючись, Лаврiн.

– Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки свого. I докажу, – гукнула Мотря i вдарила кулаком об кулак, – ходiм лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам свого не подарую, – кричала, аж сичала Мотря.

– Та подивись, лишень, на твоїй половинi все старi грушi, а на моїй – щепи! – сказав Лаврiн.

– Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки, половину овець та свиней, – сказав Карпо.

– Овва, який розумний! Забери ще половину котiв та собак! – кричала Кайдашиха. – А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив.

– Не бив, тiльки не слухав! – сказав спокiйно Карпо.

– А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! – говорила Кайдашиха. – Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Нi, Карпе, нехай нас громада розсудить!

– Як громада, то й громада! Ходiм в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, – сказав Карпо.

Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворi коло волостi.

Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась i наробила крику пiд волостю.

Од того часу мiж Кайдашенками й їх жiнками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до їх у хату.

– А що, Мотре, виграла? Здобрiй тим, що тобi волость присудила, – дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

– Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, – говорила Мотря i трохи не плакала от злостi.

Обидвi сiм'ї насторочились одна проти другої, як два пiвнi, ладнi кинутись один на другого. Треба було однiєї iскорки, щоб схопилась пожежа. Та iскорка незабаром впала поперек усього на смiття.

Раз уранцi Мелашка вимела хату й половину сiней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пiшла в хату за рядюгою, щоб винести смiття на смiтник. Саме тодi Мотря вибiгла з сiней i вглядiла коло порога смiття. Смiття було пiдметене аж пiд Мотрину призьбу.

– Доки я буду терпiти од тiєї iродової Мелашки! – крикнула Мотря на весь двiр; вона вхопила деркача та й розкидала смiття попiд Лаврiновою призьбою.

Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, смiття розкидане геть попiд її призьбою й по призьбi.

– Хто це порозкидав смiття? – спитала Мелашка в Мотрi.

– Я розкидала: не мети свого смiття пiд мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, – сказала з злiстю Мотря.

– А зась! Не дiждеш ти мене смiттям годувати. Нагодуй свого Карпа, – сказала Мелашка i почала змiтати смiття докупи до порога.

– Не мети до порога, бо менi треба через порiг ходити! – ляснула Мотря.

– Авжеж, велика панi. Покаляєш, княгине, золотi пiдкiвки, – сказала Мелашка.

– Не мети до порога, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою в смiття, щоб удруге так не робила, – сказала Мотря.

Мотринi слова були дуже докiрливi. Мелашка спалахнула од сорому.

– А, ти, паскудо! То ти смiєш менi таке говорити? Хiба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобi мовчатиму? – розкричалася Мелашка. – То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобi, ось тобi!

I Мелашка пiдкидала смiття деркачем на Мотрину призьбу, на сiни, на вiкна, аж шибки в вiкнах дзвенiли, а що було мокре, те поприставало до стiни.

Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподiвалась од Мелашки такої смiливостi й спочатку не знала, що казати.

– То це ти так! То це та, що од свекрухи втiкала?

– Ти менi не свекруха, а я тобi не невiстка. Я од тебе не втiкатиму i мовчать тобi не буду. Ось тобi на, ось тобi на!

Деркач свистiв, як шулiка в повiтрi, у Мелашчиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкiша i випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидiв у хатi, почув, що в вiкна щось порощить. Йому здалось, що в вiкна б'є град.

"Що це за диво! Небо ясне, а в вiкна порощить град", – подумав вiн.

– Гвалт! Гвалт! – закричала Мелашка. – Якого ти дiдька чiпляєшся до мене, сатано?!

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 2
  1. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…???

    1. Алекс

      Хахаха дуже смішно!

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: