Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей рiчкою на стiл. Вона ледве встигла перехопити їх рукавом.

– Чого ти, Мелашко, плачеш? – спитала проскурниця. – Чи жаль тобi села, чи матерi, чи чоловiка?

– Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами.

– То вернись додому, коли тобi за ним жалко, – говорила проскурниця.

– Не вернуся, матушко, менi здається, що треба вертатися в пекло, як тiльки я згадаю про свекра та свекруху.

– Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я б до смертi не вернулась в Семигори, – згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури, вийшла в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через їх було видно високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На схiдцях сидiли i стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан i вглядiла семиторських молодиць. Вона так зрадiла, що крикнула й хотiла побiгти до їх розпитать про Лаврiна, але схаменулась i оступилась за браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей i неначе побачила Лаврiна та рiдну матiр.

Вечерня скiнчилась. Люди розiйшлись; пiшли з цвинтаря й семигорськi молодицi. Мелашка слiдкувала за ними, доки вони не зайшли за залiзнi гратки. Молодицi обернулись, вглядiли її, але вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалось, нiби вони бачили мару, схожу на Мелашку.

Надворi стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала пiд липою й згорнула руки. Вона все думала за Лаврiна, як вiн сумує, як плаче за нею, а сльози лилися з її очей.

На цвинтарi було тихо, як у хатi. Тополi й липи млiли в теплому повiтрi, а Мелашцi нiби снився семи-горський садок; вище од садка на горi семигорська церква, пiд церквою ставок; в садок виходить до неї на розмову Лаврiн, бере її за руку.

– Боже мiй! Прийми мою душу до себе, – говорила бiдна молодиця, – лучше менi камiння носити, нiж таке горе терпiти. Полинула б я через бори, через степи та хоч би глянула свого милого. Грiх менi, що: я мучу його й себе!

Над цвинтарем нiби висiла Андрiївська тора з гострим верхом, а на самому вершечку стримiла Андрiївська церква i нiби висiла на ясному темно-синьому небi, що блищало на заходi. Легкi хмарки сунулись по небi. Мелашка задивилась на гору, на церкву; їй здалось, що не хмарки летять в небi, а тонкi, з самих стовпiв, боковi банi на церквi заворушились, що сама церква почала коливатися на гострому версi гори. На неї напав страх. Вона глянула ще раз вгору, i їй здалось, що хрести на церквi трусяться й коливаються, що коливається вся гора, от-от впаде на неї. I вона прожогом побiгла з цвинтаря до хати.

Проскурниця посадила Мелашку вечерять- вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, її сон не брав. А журба та туга давила її коло серця, як важка гора. Тiльки, що вона заснула, аж їй сниться, що вона йде з Лаврiном зеленим бiєвським гаєм, йде по пояс в травi та в квiтках, а далi вийшла на шлях i пiшла з ним мiж двома стiнами зеленого жита, прийшла до млина й сiла з ним над Россю на каменi, обняла його й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврiн пливе, потопає серед рiчки. Бистра вода несе його серединою. Лаврiн то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає на неї. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а її ноги приросли до каменя, нiби пустили вербове корiння. А вода клекоче, булькотить та все несе Лаврiна далi на гостре камiння, де вода реве та стогне, нiби весною. Мелашка хотiла закричати i тiльки нiби зашумiла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвiн сумно дзвонить на гвалт, i тиха луна йде над водою, над шумом, понад дiбровою.

Мелашка прокинулась. На дзвiницi дзвонили на утреню. Вона схопилась з постелi й перехрестилась. Надворi почало на свiт благословиться.

"Боже мiй! Вiн за мною побивається! Я взяла на свою душу великий грiх", – думала Мелашка.

Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового мiсця: пекла проскури, ходила по церквах, по монастирях i вже сама добре не знала, чи вертаться чи не вертатись додому.

Тим часом Мелащина мати з Лаврiном та Кайдаши-хою йшли до Києва, стрiчали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодої молодицi, що одбилась од гурту, чи не чули чого про таку молодицю мiж прочанами в Києвi? Вони вступили в великий бiр пiд Києвом i разом усi троє заплакали та все дивились по дорозi мiж сосни: їм здавалось, що Мелашка лежить десь у бору вбита. Бiр жалiбно гув на тихому вiтрi, неначе бджоли в здоровiй пасiцi, i тiльки їм жалю завдавав.

Прийшли вони в Київ, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала велика сила людей з усяких країв. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув хто, чи не бачив молодої чорнявої молодицi, чи не шукала, чи не питала вона про своїх людей. Прочани розказували, що недавно одна молодиця одбилася од своїх людей i шукала їх на печерах, але та молодиця була русява й немолода.

Лаврiн з матiр'ю та з тещею зайшов у новий Iонiївський монастир. Мiж богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi, розпитав їх, чого вони шукають, i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн зостався в тому монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не знайде в Києвi своєї жiнки. Чернець лякав його тим, що господь покарав його за якийсь грiх, як не свiй, то батькiв або материн. Лаврiн трохи вже не зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку!

Всi вони троє пiшли шукати тiєї церкви на Подолi, що стояла пiд самою Андрiївською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.

Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр'ю на схiдцях.

Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й продавала проскури. В той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за щось спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! – коло самої проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв до неї боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний лоб, рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний?

"Чи Лаврiн, чи нi? – думала Мелашка. – Де ж дiвся з лиця його рум'янець? Чого вiн став такий блiдий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?"

Вечiрнє сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що вештались у промiннi, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промiнь упав на Лаврiнове лице.

– Це вiн! – сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi.

– Адже ж ото моя мати! – зашепотiла Мелашка, вглядiвши свою матiр коло товстого бiлого стовпа. – А ондечки й моя свекруха…

На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бiгти до їх, чи тiкать в пекарню. Але Лаврi обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його яснi очi, заридала, як мала дитина, i, як стояла в однiй сорочцi, так протовпом i кинулась мiж люди просто до Лаврiна.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: