Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Лаврiн углядiв її й тiльки подивився на неї смутними докiрливими очима.

Вона прибiгла до його й заголосила на весь цвинтар.

Мати й свекруха вглядiли Мелашку й кинулись до неї з плачем.

Народ обступив їх навкруги.

– Ой боже мiй? Нащо ти, дочко, нас мучила! – перша почала говорити Мелашчина мати. – Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала?

– Ми думали, що тебе вже й на свiтi нема, – говорив Лаврiн, – ми тебе оплакали як помершу.

Мелашка стояла та тiльки хлипала, як хлипають малi дiти. Вона й слова не могла промовить. I сльози, i кривда, i радiсть так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух.

– Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? – спитала Мелашку свекруха, плачучи.

– Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, – насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.

– Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичi? – спитала проскурниця. – Шкода менi тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти.

– Ми, матушко, вiзьмемо з собою Мелашку, – обiзвалась мати. – Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава тобi, господи, що таки знайшли.

Народ ворушився, гомонiв, розпитував. Цiкавi молодицi обступили Мелашку, її матiр та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рiдню до себе в хату. – Вертайся, дочко, додому; тобi нiхто й лихого слова не скаже, – викручувалась свекруха ласкавими словами.

– Та вже ж вернусь, нiде не дiнусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.

Другого дня Мелашка з рiднею вийшли з Києва. Всi йшли бором смутнi та невеселi. А бiр гув, як море в негоду, од найтихiшого вiтру та наводив сум на сумнi й без того душi.

Мелашка прийшла додому, i свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрi. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабiю або й за границю. Сльози та несподiвана тривога помирили сiм'ю, неначе всiх помиряюча смерть.

Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашцi на спiдницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку й новий жовтий з червоними квiтками очiпок. Через два тижнi Мелашка обродинилась: вона мала сина.

VII _

У Кайдашевiй хатi стала мирнота: свекруха помирилась з невiсткою. Зате на дворi, мiж двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврiн вже вважав себе за господаря. Вiй був менший син у батька, i все батькiвське добро, по українському звичаю, припадало меншому синовi. Лаврiн знав, що батькова хата, батьковi воли й вози, все батькiвське добро – все те його добро. Вiн перестав слухати батька, а батьковi хотiлось порядкувать в господарствi. Кайдаш постарiвся i став ще частiше заглядать в корчму, запиваючи давнє панщанне горе. Всi грошi, що вiн заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.

Вiн не давав Лаврiновi грошей до рук, i Лаврiновi стало важко покорятись дражливому та лайливому батьковi.

У петрiвку починалась косовиця та гребовиця, а тим часом достиг i раннiй ячмiнь-рихоль.

Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисi та Мелашцi гребти сiно, а Лаврiновi косити ячмiнь. Другого дня Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спинi колиску й триноги для колиски; Кайдашиха забрала граблi, тикву з водою, i вони вирядились у поле.

Старий Кайдаш порався в повiтцi коло свого майстерства. Коли дивиться вiн, серед двору Лаврiн запрягає воли, а коса лежить на призьбi.

– Чом це ти, Лаврiн, i досi не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? – спитав Кайдаш. – Та нащо ж ти оце запрягаєш воли?

– Поїду до млина. Казала мати, що нема борошна, – обiзвався Лаврiн, завертаючи воли до воза.

– А я ж тобi велiв iти косити ячмiнь?

– Постоїть до завтра, не де дiнеться, не втече.

– Ти ж знаєш, що ячмiнь зовсiм стиглий: зараз висиплеться.

– Ячмiнь ще не зовсiм стиглий, ще два або три днi постоїть, – обiзвався Лаврiн. – Гей, перiстий! Ший ставай! – крикнув вiн на вола.

– Iди в поле косити, кажу тобi! Як треба буде до млина, то я сам поїду.

– I я дорогу знайду. Iдiть, тату, в повiтку та майструйте коло воза.

Син не слухав батька.

Старий Кайдаш плюнув i пiшов у повiтку, а Лаврiн почав запрягать воли.

"Заженуть мене синки швидко на пiч", – думав старий Кайдаш, майструючи в повiтцi.

Другого дня Лаврiн узяв косу i пiшов з Мелашкою та з матiр'ю до ячменю. Батько мовчав та тiльки поглядав на Лаврiна.

– Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? – спитав Лаврiна батько.

– А хiба ж Карпо вас питається, як iде на поле? А чим же я гiрший од Карпа? – обiзвався Лаврiн, кинувши косу й перевесла на плечi.

– А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тодi мене не спитаєшся? – спитав Кайдаш.

– Ви берете грошi в свої руки, то ви й платiть. Давайте менi грошi до рук, то й я буду платить, – сказав Лаврiн.

– Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi?

– Нащо? Ваша частка – i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, – сказав Лаврiн.

– Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дiтей, – сказав батько.

– Не питай старого, а питай бувалого, – сказав Лаврiн. – Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тiєї кари.

З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати i рiдко коли вмикувався в хазяйство. Вiн бiльше майстрував, заробляв грошi, постiв усi п'ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому з шинку п'яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови чорнiли на широкому блiдому лицi та темнi очi блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши пiд бровами.

Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на вечерню. Сонце стояло над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна баба. Кайдаш став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi й глянув на iконостас. Зверху на iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi, а по боках коло хреста стояли навколiшки два позолоченi янголи. Кайдаш глянув на янголiв, вони розтулювали роти i спiвали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi образи, i вони спiвають, а разом з ними спiвають усi образи в церквi… Кайдаш перелякався i став на ноги. Слухає вiн i дивується. Кайдаш повертав головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло. На образi Параскеви П'ятницi – з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми, з квiтками на головi – квiтки на головi затрусились, неначе од вiтру. Параскева П'ятниця повернула очима на його, мов жива.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: