Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Коли так, то й я зугарна до московської закуцiї, – закричала Кайдашиха i як несамовита вбiгла в Мотрину хату, вхопила з припiчка здорову макiтру та – хрьоп нею об землю.

Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволiла.

– О, стонадцять чортiв вам з Мелашкою разом! За таку макiтру я знаю як вам оддячити! – закричала Мотря, блiда, як вiск. Вона вскочила в Лаврiнову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купi горшкiв, що сохли на лавi. Горшки застогнали; черепки посипались додолу.

Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полицi, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полицi, як яблука з яблунi, неначе земля тряслася.

Кайдашенки так здивувались, що їм здалося, що молодицi зовсiм показились. Лаврiновi спала на ум думка, чи не покусала часом матерi скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось, що до Мотрi вже приступає. Але глянули вони, що з полицi сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матiр i одняв од неї кочергу. Лаврiн висмикнув з Мелащиних рук рогача i спас живоття трьом полумискам.

Всi три молодицi насилу дихали. Вони разом верещали, гвалтували, лаялись. Клекiт у хатi був такий, що не можна було нiчого розiбрати.

– Ти – змiя люта, а не свекруха! – кричала Мотря. – Буду я чортова дочка, коли не розiб'ю тобi кочергою голови.

– Хто? Ти? Менi? Своїй матерi? – сичала Кайдашиха. – Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш менi, своїй матерi? Карпе, вiзьми вiрьовку та повiсь її зараз у сiнях на бантинi, бо як не повiсиш, то я їй сама смерть заподiю.

– Карпе, вiзьми налигача та прив'яжи на три днi свою матiр серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три днi собаки брешуть, нехай на неї три днi вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає, – верещала Мотря.

– Що ти кажеш? Щоб мене мiй син, моя кров, та прив'язав налигачем серед вигону на смiх людям? – сичала Кайдашиха. – Ось я вiзьму мiшка та напну тобi на голову мов скаженiй собацi, бо ти нас усiх перекусаєш.

Кайдашиха витягла з-пiд лави порожнього мiшка й кинулась до Мотрi.

Карпо тiльки очi витрiщив i не знав, кого слухать: чи вiшати жiнку, чи прив'язувати налигачем матiр.

– Ти злодiйка! Ти покрала в нас яйця! – кричала Кайдашиха й кинулась до Мотрi з мiшком у руках.

– Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цiлий рiк. Я на тебе робила, як на пана панщину, – кричала Мотря.

– А чом же ти мене не кидала, коли тобi було в мене погано? – пищала Кайдашиха. – Чом тебе чорти не понесли на Бассарабiю або за границю?

– Овва, через таке паскудство та оце тiкала б за границю! Тiкай сама хоч пiд шум, пiд греблю! – гвалтувала Мотря. – Ти злодюга, ти вiдьма!

– Хто? Я? Я вiдьма? Я злодюга? – сичала Кайдашиха. – Ось тобi на!

Кайдашиха тикнула Мотрi дулю й не потрапила в нiс, та в око. Мотря вхопила деркача i сунула держалном Кайдашисi просто межи очi.

– Ой лишечко! Виколола проклята змiюка менi око! – заплакала Кайдашиха i вхопилась за праве око.

В неї з ока потекла кров. Лаврiн та Мелашка побачили кров i розлютувались. Вони кинулись оборонять матiр. Лаврiн пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю i пхнув Лаврiна. Лаврiн ударився об мисник. Три полумиски, захищенi Лаврiном од наглої смертi, посипались йому на голову.

– Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матiр'ю, з твоїм iродовим кодлом! – репетувала Мотря.

– У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лаврiне, їх хату, бо я сама полiзу та буду зривати кулики.

Лаврiн i справдi розлютувався. Вiн ухопив драбину, приставив до стрiхи, вискочив на покрiвлю й почав зривати кулики з Карпової хати. Кулики сипались на землю. На хатi заблищали крокви й лати, наче сухi ребра. Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала з-пiд очiпка волосся та й побiгла до священика, а потiм у волость i наробила там гвалту.

– Ой боже мiй! Дзвонiть в усi дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лаврiна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вiрує! – кричала не своїм голосом Кайдашиха в волостi. – Скликайте громаду та зараз, зараз!

Волосний i писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, полякались i побiгли до Кайдашенкiв.За ними бiгла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибiгла в двiр i вглядiли живого Лаврiна. котрий сидiв на хатi та зривав кулики. З хати вибiгла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря.

– Рятуйте мене! – голосила Мотря. – Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в бога вiрує!

– Чого це ти, навiсна, кричиш? – спитав голова. – Адже ж ти жива.

– Рятуйте мене, вона мене вже вбила! – репетувала Кайдашиха.

– Чи ви показились, чи що? – сказав писар. – Бiгає по дворi й кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось?

– Ось що скоїлось! – ткнула пальцем на око Кайдашиха.

– А ти що робиш ото на хатi? – гукнув голова до Лаврiна. Зараз менi злазь та давай одвiт перед нами.

– Не злiзу, доки не одiрву Карпової хати, – говорив Лаврiн i швиргонув куликом волосному на голову.

– Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз менi злазь, а то я полiзу та сам тебе стягну, та всиплю тобi сотню рiзок, – кричав волосний.

Лаврiн трохи прохолов, зiрвавши пiвсотнi куликiв, i злiз додолу. Волосний з писарем пiшли в хату: в Лаврiновiй i в Карповiй хатi валялись купами черепки.

З хати повибiгали дiти, вглядiли страшне закривавлене бабине лице й пiдняли гвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили. З села почали збiгатись люди. Волосний з писарем та з кiлькома громадянами повели в волость Кайдашенкiв, їх жiнок та Кайдашиху. Вони насилу розплутали їх справу i присудили Карповi одiрвати хату й поставити окроми на своєму городi, бо Лаврiн, як менший син, мав право зостаться в батьковiй хатi i за те був повинен додержать матiр до смертi. Громада присудила роздiлити грунт мiж Кайдашенками пополовинi.

Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два днi.

Пiсля такої колотнечi стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона ослiпла на праве око.

– Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сiм'ї? – казала Кайдашиха. – Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу.

Кайдашиха надумалась пiти до священика й просити його, щоб вiн освятив хати. Не сказавши нiчого Лаврiновi й Карповi, щоб вони часом тому не спротивились, Кайдашиха побiгла до священика й попросила його освятить хати.

Наступав храм в семигорськiй церквi, i молодицi на селi почали мазати хати. Мотря якраз того дня полiзла в пiч, щоб її вимазать.

Кайдашиха прийшла додому з священиком, з ними прийшов i дяк з паламарем.

Священик покропив свяченою водою хату й сiни. Кайдашиха просила його посвятить i Карпову хату: їй усе-таки шкода було сина.

Кайдашиха одчинила дверi в Карпову хату, а там з припiчка телiпались ноги п'ятами догори, пальцями вниз. Товстi литки стримiли, наче двi деревини. В печi лежала Мотря.

Священик покропив Карпову хату.

– Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хiба я вас просив, чи що? – сказав матерi Карпо.

– На те, щоб твоя жiнка не била горшкiв та не вибивала очей, – сказала Кайдашиха. – Нашу хату майстри закладали на твою Мотрю.

– То святiть, мамо, перше себе, бо й ви не безвиннi: набили горшкiв удвох з Мелашкою бiльше од Мотрi, – сказав Карпо.

– Не жартуй, сину! Ти ще молодий. Пам'ятай: у тебе дiти, в тебе худоба.Гляди, лишень…

– Та вже святiть не святiть мою хату, а я її одiрву та й не буду закладать на колотнечу, – сказав Карпо i зраз заходився одривати хату та ставить на своєму грунтi.

Двiр був невеликий, а як його роздiлити, то очевидячки обидвi половини стали ще меншi. Стара хата стояла на вулицю боком, бо хати в селах ставлять вiкнами i дверима на пiвдень, а пiвдень припадав не на вулицю. Карпо поставив свою хату недалечко од Лаврiнової. Вона стояла до Лаврiнових дверей задвiрком.

Мотря намагалась, щоб Карпо загородив такий тин, щоб i птиця через його не перелiтала. Карпо мусив перегородить i двiр, i город.