Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– То застав синiв трохи розкопать шлях, – сказав кум.

– А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, – сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

– Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, – обiзвався чоловiк, – а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси.

– Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, – сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

– Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, – сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. – От i вози були б цiлi.

– Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, – сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоїй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.

– Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не їдь, то все пiдпирай воза спиною, – сказав кум, – всю спину поколов iк бiсовому батьковi.

– Та, здається, куме, i ти сам котився з тiєї гори з своєю Ганною, вертаючись з хрестин? – обiзвався з кутка чоловiк.

– I як тi люди їздили з такої гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, – говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.

Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.

– Жiнко, одчиняй! – закричав Омелько й почав лупить з усiєї сили кулаком у дверi.

– А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? – крикнула Кайдашиха з хати. – Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.

– Одчини, бо вiкна поб'ю! – репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.

– Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, – обiзвалась з хати жiнка.

Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив її, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками.

Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу.

– Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? – кричав Кайдаш. – Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти.

Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

– Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, – сказала Кайдашиха.

– А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, – говорив Кайдаш сам до себе, – оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

– Яка це iродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже бiльше не буду.

Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни.

– О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра… я тобi оддячу!

I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з їх текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

– Побила мене лиха година та нещаслива! – загомонiла Кайдашиха. – З чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаєш женить сина.

– Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. – Дулю вiзьмеш, а не грошi.

– От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглої смертi помирать, – обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

– А ти чого обзиваєшся? Матерi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, – сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

– I годi вже тобi! Ще мало того крику, – спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.

II_

Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою поїхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiлої стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлої стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

– Будь здорова, чорноброва! – сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

– Будь здоров, нечорнобровий! – обiзвалась Мотря.

– А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

– Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому – зась.

Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате.

– А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, – сказав Карпо.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: