Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? – кричав Кайдаш. – Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти.

Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

– Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, – сказала Кайдашиха.

– А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, – говорив Кайдаш сам до себе, – оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

– Яка це iродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже бiльше не буду.

Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни.

– О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра… я тобi оддячу!

I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з їх текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

– Побила мене лиха година та нещаслива! – загомонiла Кайдашиха. – З чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаєш женить сина.

– Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. – Дулю вiзьмеш, а не грошi.

– От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглої смертi помирать, – обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

– А ти чого обзиваєшся? Матерi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, – сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

– I годi вже тобi! Ще мало того крику, – спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.

II_

Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою поїхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiлої стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлої стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

– Будь здорова, чорноброва! – сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

– Будь здоров, нечорнобровий! – обiзвалась Мотря.

– А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

– Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому – зась.

Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате.

– А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, – сказав Карпо.

Мотря стояла пiд хатою проти бiлої стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиї.

– Мотре! Чи дома твiй батько та мати? – спитав Кайдашенко з-за ворiт.

– Нема, поїхали на ярмарок. А тобi нащо?

– Так собi питаю, – сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

– Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, – сказала Мотря.

Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

– Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.

Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.

– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.

– Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

– Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

– Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, – сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

– Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, – сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

– Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.

– Та вже ж не ти, – сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

– А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

– Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

– Вставай, бо зiпхну! – крикнула Мотря.

– Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осмiхнувся.

– Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

– Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! – крикнула Мотря на ввесь двiр. – Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

– Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, – промовила Мотря жалiбним голосом.

– Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

– Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

– Не сердься: найму завтра музики, – промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.