Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Чи ти ба! На Палажчинiй головi чортячi роги! – сказав Кайдаш.

– Iду я, раба божа Палажка, до раба божого Омелька все лихо одганяти з його жил, з його жовтої костi, з його червоної кровi, з семидесяти суставiв. з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його очей, з його плечей. Зiйди на тi болота, на тi очерети, де глас божий не заходить, де люди не ходять.

Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всi вийшли з хати, зостались тiльки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.

Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду i черкнула шпилькою навхрест по крисах миски; потiм взяла нiж, вмочила його в воду i знов черкнула ним так само по мисцi, та все нашiптувала:

– Як пiшла я понад очеретами та болотами та зiйшла я на високу могилу: ой там на могилi, на Осi-янськiй горi, там стоїть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввiйду в ту церковцю. Свята святиця, небесна цариця! П'ятiнко-матiнко, i ти, святий понедiлочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапiте, Алипiє, Iване, Дем'яне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом'яни, господи, раба божого Омелька, та тi книжки, що в церквi читають: єрмолой, бермолой, савгирю i ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрiмку й Пархiмку i ти, невiсточко, свята покрiвонько, що в лаврi замурувалась. Наберу я в черепок хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його. господи, i шарпни його по боках, по ребрах, по кiстках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на менi, хрест на спинi, уся в хрестах, як овечка в реп'яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амiнь бiжить, амiнь кричить, амiня доганяє!

Баба Палажка дмухнула на воду тричi навхрест i дала Кайдашевi напитись. Потiм вона викликала Кайдашиху в сiни й звелiла їй утопить в горiлцi маленьке цуценя, намочить в тiй горiлцi на три днi оселедця i дати ту горiлку Кайдашевi на похмiлля. Кайдашиха витягла з скринi чималий шматок полотна ще й копу грошей i дала Палажцi за труда.

Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нiчого не знаючи, як напився тiєї знахурської горiлки, заправленої цуценям та оселедцем, то пив поспiль три днi. Кайдашиха тiльки рукою махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень Iсусовi й акафiст богородицi, ходив говiти в Богуславський монастир. Вiн перестав пити на той час, i дiдьки перестали йому привиджуватися.

– Це моя смерть iде за мною, коли вже до мене приходив небiжчик батько, – говорив Кайдаш.

– Добра смерть, коли ви, тату, й не перестаєте пити, – говорив Лаврiн.

Од того часу Лаврiн забрав у свої руки i воли, i вози, i все господарство. Загнали дiти батька на пiч на одпочинок.

– Був я колись Кайдаш, а тепер перевiвся на маленького Кайдашця, – говорив Кайдаш за чаркою горiлки в шинку.

Терпiв Кайдаш, а далi не витерпiв: знову почав заходити в шинок.

Раз була мiсячна нiч. Кайдаш спав на лавi. Чує вiн, щось рипнуло дверима, i в хату ввiйшов його давнiй знайомий- херсонський чумак. Кайдаш встав i почав балакати з чумаком. Побалакавши в хатi, Кайдаш вийшов на двiр i пiшов з ним за ворота. От вони вийшли на вулицю i пiшли нiби до шинку, але вони перейшли через греблю, минули село, а шинку все не було. Iдуть вони шляхом та все балакають. Вже вони зiйшли з гори, прийшли до Росi, перейшли Рось через греблю, а шинку все-таки нема. От вже перед ними лiс. Мiсяць свiтить на полi, а пiд лiсом лежить густа тiнь. Кайдаш увiйшов у ту тiнь i загубив дорогу. Дивиться вiн – чумака нема, а кругом його товстi дуби та липи. Зверху через гiлля промикується свiт мiсяця, й подекуди його промiння блищить на землi, неначе жовтi яснi хустки, розстеленi по травi, або золотi яблука, розкиданi по землi. Кайдаш глянув униз, перед ним росла купа здорових та високих, до самих колiн грибiв, з блискучими, як вогонь, вершками. Купа грибiв заворушилась, з-пiд неї вискочили малесенькi зайчики й почали плигати один через другого. Зайчики почали смiятись, наче малi дiти, а над ними пiднявся розкiшний кущ папоротi й зацвiв блискучими iскрами. Квiтки сипались, наче iскри з печi, а далi з куща виросла здорова, як миска, квiтка, вся виткана з золота й вогню, з червоним жаром в осередку. З квiтки знялась вогняна птиця й пурхнула на дерево. Кайдаш пiдняв голову в гору, стукнув лобом об дуба та й… прокинувся.

– Боже мiй! Де це я? – говорив сам до себе Кайдаш.

Вiн стояв у однiй сорочцi серед густого лiсу. Над лiсом мiж гiллям висiв повний мiсяць на небi. Товстi стовбури лип та дубiв ледве мрiли кругом його, а бiлi берези блищали неначе бiлi восковi свiчки. Кайдаш обернувся назад i побачив мiж деревом поле, облите мiсячним свiтом. Вiн вийшов з лiсу, глянув на поле i вглядiв шлях. Мiсце було зовсiм незнайоме. Вiн пiшов шляхом з гори й дiйшов до Росi. Млиновi колеса зашумiли й притягли до себе його увагу. Кайдаш прийшов до млина i тiльки тодi зовсiм опам'ятався та роздивився, куди вiн зайшов.

На Кайдаша найшов страх. Йому здалося, що його водить нечиста сила. На його спину неначе хтось сипнув приском; волосся на головi пiднялося вгору. Але вiн прийшов до млина, вглядiв людей; люди ходили, розмовляли, носили мiшки на вози. Кайдашевi стало веселiше. Один чоловiк поїхав возом через греблю. Кайдаш пiшов за його возом, розговорився з ним i йшов з ним до самого села.

Вже другi пiвнi проспiвали, як Кайдаш прийшов додому i побудив усiх у хатi. Мелашка засвiтила свiтло, глянула на Кайдаша i злякалась: вiй був жовтий, як вiск; його очi блищали й горiли, як свiчки.

– Де ти ходиш, де ти бродиш? – почала гримати на чоловiка Кайдашиха: вона думала, що вiн пив до пiвночi в шинку.

– Еге, ходиш… Добре ходжу. Не сам ходжу, а мене водить, – промовив Кайдаш через силу, схиливши голову на руку. – Завела мене нечиста сила аж у бо-гуславський лiс.

Кайдашиха не йняла йому вiри: вона все думала, що вiн п'яний. Кайдаш пiдвiв очi й глянув на комин, на шию коло комина, пiд шиєю була дiрка на пiч. Дивиться Кайдаш, з тiєї дiрки вискочив чортик, такий завбiльшки, як кiт, та й знов сховався на пiч. Кайдаш не встиг одвести очей, а з-пiд шиї вискочило вже два чорти, показали йому язики i знов сховались у дiрку. Кайдаша взяла злiсть, вiн ухопив макогона, кинувся до комина та як трiсне макогоном по шиї, аж шматки глини одколупились i посипались додолу.

– Омельку! Чи ти здурiв, чи ти з глузду з'їхав? – крикнула Кайдашиха.

– Еге, здурiв! Хiба ти не бачиш, – он чорти вискакують iз дiрки.

– Свят, свят, свят! Перехрестися! Де тi чорти взялися! – говорила Кайдашиха. – Нап'ється в шинку та тiльки дурiє.

Кайдаш обернувся од комина, коли гляне пiд стiл, пiд столом лежить здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною мордою, з рогами, з ротом до вух, з бiлими здоровими зубами. Кайдаш злякався i сiв на лавi. Вiн зирнув на пiл, на лавi й на полу сидiли рядком здоровi чорти i клацали до його зубами, неначе вовки. Кожний держав по жаринi в ротi: жар свiтився в їх зубах, зубатi пащеки червонiли. Один чорт показав йому на сокиру пiд лавою й шепотiв: "Вiзьми сокиру та зарубайся!" Другий показував на налигач пiд полом i шепотiв: "Пiди в клуню та повiсся!" Третiй пiдказував: "Пiди до ставка та втопись!"

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 1
  1. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…😇😉🤭

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: