Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Жiнко! Чи ти пак не бачиш, скiльки чортiв сидить на лавi? – говорив Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотiв.

– Господи милосердний! Тiльки нас лякаєш, – говорила Кайдашиха.

Мелашка стояла коло печi нi жива нi мертва. Лаврiн схопився з постелi.

– Виведiть мене надвiр! Вже чортiв повна хата, а мiж ними здоровi мухи лiтають та чорнi круки шугають, – сказав Кайдаш.

Лаврiн взяв батька за руку й вивiв у двiр. Мелашка злякалась i вибiгла слiдком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од переляку. Вона дiстала свяченої води, покропила хату, засвiтила страсну свiчку перед образами.

Кайдаш провiтрився надворi. Лаврiн увiв його в хату. Страхiття десь зникло.

– Треба менi висповiдатись, – сказав Кайдаш, – це, мабуть, смерть моя наступає.

Кайдашиха й Лаврiн насилу вмовили його лягти на постiль. Тiльки що вiн вилiз на пiл i хотiв лягти, йому здалось, що на постелi лазять здоровi раки та чорнi павуки. Прудкi павуки, такi завбiльшки, як гусенята, кинулись до його, як собаки. Вiн пiдвiвся й почав обтрiпувати одежу. – I де та нечисть набралася на полу! – крикнув Кайдаш, обтрушуючи сорочку. – Лаврiне! Вiзьми вiника та позмiтай оту погань.

Лаврiн взяв вiника i нiби щось змiтав з постелi. Тодi Кайдаш лiг на постiль i заснув.

На другий день Кайдаш пiшов до священика, висповiдався, але все те нiчого не помогло. До його внадився херсонський чумак, приходив до його вночi та все неначе водив його десь по пущах та по нетрях.

Через тиждень той чумак завiв Кайдаша знов на греблю, а вранцi його знайшли в водi на потоках коло самої застави. Мiрошник прийшов пiдняти заставу i вглядiв у водi неживого чоловiка. В млинi мололи семигорськi люди i впiзнали Кайдаша.

Волость приставила до втопленика сторожу. Три днi лежав пiд вербою Кайдаш, покритий старою свитою, доки приїхав становий i звелiв синам узяти батька та поховать.

– Постив батько дванадцять п'ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в водi не потопати, а проте втопився. I п'ятницi нiчого не помогли, – говорив Карпо. – Варто було мучити себе цiлий вiк.

Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали євангелiю трохи не коло кожної хати; пiсля похорону справили багатий обiд. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священиковi на сорокоуст.

На четвертий день пiсля похорону Карпо й Лаврiн почали дiлитись батькiвськими спадками.

– А що, Лаврiне, – сказав Карпо, – роздiлим тепер грунт пополовинi, а то батько одрiзав менi городу, неначе вкрав.

– То й роздiлимо, – сказав Лаврiн. – Чи пiдемо в волость, чи обiйдемось i без волостi?

– А нащо нам здалася та волость! Одмiримо пополовинi город та пополовинi садок, та й годi, – сказав Карпо. – Хiба таки самi собi не дамо ради?

– Про мене, мiряймо город i самi, – сказав Лаврiн. Карпо взяв довгу та рiвну лiщину i почав з Лаврiном мiряти город вздовж та впоперек. Перемiрявши город, вони роздiлили його вздовж пополовинi й позабивали на межi кiлки.

– А що, Лаврiне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обiйдеться? – сказав Карпо.

– А навiщо той тин здався? Адже ж у нас двiр коло хати спiльний, хоч на йому й стоїть i твоя i моя повiтка та загородка, – сказав Лаврiн.

– Про мене, нехай буде так, – сказав Карпо.

– Але не знаю, як ще нашi жiнки скажуть, – сказав Лаврiн, про матiр вже й не згадуючи.

– Хiба в мене жiночий розум, щоб я жiнок слухав? – сказав Карпо.

Тiльки що вони перемiряли город та садок, з хати вибiгла Мотря. Вона вийшла на город i окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потiм вийшли на горб i ще раз помiряла грунт очима. Лаврiнова частка здалась їй бiльшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хлiба все здається бiльшим. Вона скинула з себе пояс та давай мiряти город перше впоперек: на Лаврiновiй половинi вийшло бiльше на один пояс. Перемiряла вона вдруге, – ой лишечко! Лаврiнова частка була бiльше аж на два пояси.

– Бодай вас лиха година мiряла, як ви оце перемiряли, – сказала сама до себе й заходилась мiрять поясом грунт вподовж: ой гвалт! Лаврiнова половина виходила довша на цiлий пояс, ще й висунулась рiжком на вулицю в бузину.

– Потривайте ж! – крикнула Мотря на весь город. – Це, мабуть, свекрушище помагала їм мiрять! Це вона припустила собi на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й рiжок у бузинi собi одтягла.

Мотря прожогом побiгла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала на весь город. Коло припiчка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лаврiном мiряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у дверi кулею, як птиця.

– Це ви, мабуть, з матiр'ю так мiряли город, бодай вас мiряв сей та той! – крикнула Мотря на порозi так, що дверi з обох хат разом одчинились i з дверей повискакували всi: i Карпо, й Лаврiн, i Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитрiщали очi на Мотрю.

– Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви перемiряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мiрою! – гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала.

– Хррр! – захурчав насмiшкувато Лаврiн. – Чого це ти кричиш, неначе на батька.

– Кричи на свою матiр! Я й тобi захурчу отiєю хворостиною, коли хоч. Як ви мiряли город, коли Лаврiнова половина бiльша i вздовж, i впоперек.

– Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, – сказав скривджений Лаврiн.

– Неправда твоя. Мотре, – спокiйно сказав Карпо, заклавши руки за спиною.

– Бреши сам! Ось я тiльки що сама мiряла. Iди в волость, нехай волость вас роздiлить, а не свекруха, – репетувала Мотря.

– Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони мiряли. Це правдива причепа! – сказала Кайдашиха. – Бере моє добро, ще й мене лає.

– Iдiть мiряйте на моїх очах, а як нi, то я вашi кiлки на межi геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, – кричала Мотря.

Мотря вибiгла з сiней i побiгла на город; за нею пiшла Кайдашиха з Мелашкою, i за жiнками пiшли чоловiки. Мотря розперезалась i почала мiряти город поясом: впоперек Лаврiнова половина вийшла бiльша на два пояси.

– А що, чия правда?

– Як ти мiряєш? Пiддури кого дурнiшого, а не мене, – крикнула Кайдашиха, – свою половину мiряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврiнову половину мiряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама перемiряю з Мелашкою.

Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, – i знов обидвi половини були однаковi.

– А що, чия тепер правда! – говорила Кайдашиха. – Ти мiряєш собi, то натягуєш, а чужому мiряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.

– Це якийсь жiночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, – сказав насмiшкувато Лаврiн.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: