Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким сажнем будеш мiряти? Не бiйсь, менi не оддаси? – сказала Мотря.

– То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю, – сказала Мелашка.

Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона причепилась до Лаврiна за батькiвську спадщину.

– Чом же ви не роздiлили пасiки? – сказала вона.- Адже ж пасiка батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку бiльше двома грушами i однiєю яблунею.

– А ти вже й полiчила? – спитав Лаврiн.

– Авжеж полiчила, i своїм не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський, – сказала Мотря.

– То пересади на свою половину! – -крикнув Лаврiн.

– Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то пiдвередишся, – сказала Мотря.

– О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не поможе, – сказав, смiючись, Лаврiн.

– Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки свого. I докажу, – гукнула Мотря i вдарила кулаком об кулак, – ходiм лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам свого не подарую, – кричала, аж сичала Мотря.

– Та подивись, лишень, на твоїй половинi все старi грушi, а на моїй – щепи! – сказав Лаврiн.

– Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки, половину овець та свиней, – сказав Карпо.

– Овва, який розумний! Забери ще половину котiв та собак! – кричала Кайдашиха. – А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив.

– Не бив, тiльки не слухав! – сказав спокiйно Карпо.

– А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! – говорила Кайдашиха. – Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Нi, Карпе, нехай нас громада розсудить!

– Як громада, то й громада! Ходiм в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, – сказав Карпо.

Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворi коло волостi.

Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась i наробила крику пiд волостю.

Од того часу мiж Кайдашенками й їх жiнками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до їх у хату.

– А що, Мотре, виграла? Здобрiй тим, що тобi волость присудила, – дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

– Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, – говорила Мотря i трохи не плакала от злостi.

Обидвi сiм'ї насторочились одна проти другої, як два пiвнi, ладнi кинутись один на другого. Треба було однiєї iскорки, щоб схопилась пожежа. Та iскорка незабаром впала поперек усього на смiття.

Раз уранцi Мелашка вимела хату й половину сiней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пiшла в хату за рядюгою, щоб винести смiття на смiтник. Саме тодi Мотря вибiгла з сiней i вглядiла коло порога смiття. Смiття було пiдметене аж пiд Мотрину призьбу.

– Доки я буду терпiти од тiєї iродової Мелашки! – крикнула Мотря на весь двiр; вона вхопила деркача та й розкидала смiття попiд Лаврiновою призьбою.

Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, смiття розкидане геть попiд її призьбою й по призьбi.

– Хто це порозкидав смiття? – спитала Мелашка в Мотрi.

– Я розкидала: не мети свого смiття пiд мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, – сказала з злiстю Мотря.

– А зась! Не дiждеш ти мене смiттям годувати. Нагодуй свого Карпа, – сказала Мелашка i почала змiтати смiття докупи до порога.

– Не мети до порога, бо менi треба через порiг ходити! – ляснула Мотря.

– Авжеж, велика панi. Покаляєш, княгине, золотi пiдкiвки, – сказала Мелашка.

– Не мети до порога, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою в смiття, щоб удруге так не робила, – сказала Мотря.

Мотринi слова були дуже докiрливi. Мелашка спалахнула од сорому.

– А, ти, паскудо! То ти смiєш менi таке говорити? Хiба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобi мовчатиму? – розкричалася Мелашка. – То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобi, ось тобi!

I Мелашка пiдкидала смiття деркачем на Мотрину призьбу, на сiни, на вiкна, аж шибки в вiкнах дзвенiли, а що було мокре, те поприставало до стiни.

Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподiвалась од Мелашки такої смiливостi й спочатку не знала, що казати.

– То це ти так! То це та, що од свекрухи втiкала?

– Ти менi не свекруха, а я тобi не невiстка. Я од тебе не втiкатиму i мовчать тобi не буду. Ось тобi на, ось тобi на!

Деркач свистiв, як шулiка в повiтрi, у Мелашчиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкiша i випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидiв у хатi, почув, що в вiкна щось порощить. Йому здалось, що в вiкна б'є град.

"Що це за диво! Небо ясне, а в вiкна порощить град", – подумав вiн.

– Гвалт! Гвалт! – закричала Мелашка. – Якого ти дiдька чiпляєшся до мене, сатано?!

З хати вибiгла Кайдашиха просто од печi з кочергою в руках. Вона вглядiла, що Мотря пiдняла деркач угору i ладна вперiщити Мелашку, i махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в Мотрине вiкно. Шибка дзенькнула, а дрiбне скло посипалось на призьбу.

З хати вибiг Карпо, а за ним Лаврiн. Три молодицi вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сiпали тi причандали на всi боки. Деркач розiрвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пiр'я з гуски. Чоловiки розборонили жiнок i розiгнали їх.

– Одривай хату! Не буду я з вами жити через сiни, хоч би мала отут пропасти! – репетувала Мотря. – Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама вiзьму сокиру та й заходжусь коло хати.

– Чи ви показились, чи знавiснiли? – говорив Карпо. – Хто це розбив вiкно?

– Твоя мати! Це вже пiшлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила менi стiни, друга вiкна побила. Ось тобi за те! Ось тобi! – крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжi грязь i кидати на Мелашчину хату. Бiла стiна стала ряба, неначе її обсiли жуки та гедзi.

– Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобi голову провалю кочергою, – крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря втекла за причiлок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху.

– Лаврiне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити пiд три чорти або пiд греблю; я з нею зроду-вiку не буду жить пiд однiєю покрiвлею, – кричала Кайдашиха.

– Карпе! Одривай хату, бо я пiдпалю й їх, i себе та й на Сибiр пiду, – кричала Мотря.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: