Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Мотря стояла пiд хатою проти бiлої стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиї.

– Мотре! Чи дома твiй батько та мати? – спитав Кайдашенко з-за ворiт.

– Нема, поїхали на ярмарок. А тобi нащо?

– Так собi питаю, – сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

– Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, – сказала Мотря.

Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

– Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.

Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.

– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.

– Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

– Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

– Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, – сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

– Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, – сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

– Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.

– Та вже ж не ти, – сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

– А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

– Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

– Вставай, бо зiпхну! – крикнула Мотря.

– Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осмiхнувся.

– Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

– Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! – крикнула Мотря на ввесь двiр. – Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

– Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, – промовила Мотря жалiбним голосом.

– Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

– Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

– Не сердься: найму завтра музики, – промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.

– Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлитої глини i два глиняники, що качалися серед двору.

– А це, дiвко, що таке? – крикнула мати з воза. – Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

– Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, – говорила Мотря.

– Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакає через тини, як собака, – промовила мати. – Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? – говорила мати, ввiйшовши в хату.

– Оце, господи! Чом та чом? – крикнула й собi Мотря. – Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, – сказала Мотря, осмiхаючись до стiни.

Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:

– Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

– Через яку гору? – спитав Карпо, не дивлячись на батька.

– А через оту-о! Хiба не бачиш? – сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. – Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна.

– Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, – сердито обiзвався Карпо.

– А як же ми возитимемо снопи? – сказав батько.

– Так, як i возили, – -знехотя сказав Карпо.

– А хiба ж мало осiв ми там поламали?

– То ще з одну або зо двi поламаємо. Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справдi штука!

– А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, – сказав батько.

– Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, – сказав Карпо i пiшов у хату.

– I я так само, – обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.

Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

– Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, – бубнiв сам до себе Кайдаш.

На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякої роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

Рейтинг
( 3 оцінки, середнє 3.67 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі: 1
  1. Тетяна

    Боже, мій боже!!! Читаю цей твір в 40років, перший раз, і наче Кайдашиха – це моя перша свекруха! Перед , моїм заміжжям , так “солодко співала” , а як пройшов час то як гадюка сичала…Тільки мій , тодішній чоловік, побоявся відійти від батьків і ми розлучились(дякувати Богу!) Дівчата, НІКОЛИ не погоджуйтесь жити разом зі свекрами, навідь поблизу них… Друга моя свекруха живе за 50км від нас, і унас дуже гарні відносини…😇😉🤭

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: