Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почала вишкрiбать вiнця старого засаленого горщка. Горщик завищав пiд ножем, наче цуценя.

– Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, – сказала Кайдашиха.

– А як же його шкребти, щоб не було чуть! – не видержала Мотря й пiдняла свiй твердий голос.

– Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде скавучать, наче собака, що зав'язла в тину.

Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.

По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених уподовж ночовок. Вона догадалась, що її свекруха недобра i що пiд її солодкими словами ховається гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських, щоб комусь покорятись.

Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась з головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб, посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха тiльки ложку вмочила й не їла борщу.

– Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало збiгло, – сказала Кайдашиха.

– Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а тiльки двi, – одрiзала Мотря.

– Хто видав так говорить матерi! – сказала Кайдашиха навчаючим голосом. – Коли не вмiєш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але пани вивчили мене на економiї.

– Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, – знов одрубала Мотря.

Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не замовчуватиме.

Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка помазала.

– Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а так, моє серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, – сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки де-не-де було знать вiхоть.

– Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, – несмiливо обiзвалась невiстка.

– Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панськi покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собi навчишся, – сказала Кайдашиха та й знов сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.

– Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? – обiзвався Кайдаш. – Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.

Кайдашиха замовкла. Їй було сором перед невiсткою.

Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала їй робити роботу, третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.

Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi почали вставати вдосвiта прясти.

– Мотре! – кричала з печi Кайдашиха. – Вставай прясти. Чи ти не чуєш? Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?

Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м'яти коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з вiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела.

Дiло нiби горiло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печi. Кайдашиха разiв зо два одсунула горщик од жару, вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злiсть. "Не буду замiтать хати, – подумала вона, – ану, чи вимете свекруха".

Вже сiли за обiд, а хата була незаметена.

– Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? – сказала Кайдашиха. – Чи ти хочеш, щоб з нас люди смiялись?

Мотря натомилась коло роботи, її взяла злiсть. Вона вилила з ночовок у помийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись i полетiли на землю.

– Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невiстко! – крикнула Кайдашиха на Мотрю. – Однi ночви маємо, а ти й тi розбий.

– Як розiб' ю, то купите другi, – одрубала Мотря.

Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на неї. Її саму взяла злiсть.

Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашиха стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела.

– Чому це у вас i досi хата не метена? – спитав Карпо, увiйшовши в хату.

– Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, – сказала вже сердито Кайдашиха.

– Не знаю, кого напали перелоги, – ледве обiзвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисi в очi.

– Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало смiття в хатi, то нехай буде грязь, – крикнула Кайдашиха. – Чом ти своїй жiнцi нiчого не скажеш? – сказала Кайдашиха до Карпа. – Хiба ти не бачиш, що вона мене не слухає та дiла не робить.

– А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, – крикнула й собi Мотря.

– Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? – промовив Карпо до жiнки.

– Не замела, бо гуляю од самої пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, так натанцювалась, – промовила Мотря.

– Та чого це ти кричиш, як на батька! – крикнула Кайдашиха. – Менi вух не позакладало: чую.

– Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм'ю сама.

– А хiба ж ти робиш сама? – спитала Кайдашиха.

– А хто ж менi помагає, коли хата й досi не заметена, – крикнула Мотря.

– Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, – обiзвався Карпо.

Мала розум, а в вас, мабуть, оце загубила, – сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались.

Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. В хатi стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни.

– Ти, Карпе, не потурай своїй жiнцi, а то вона мене не слухає, ще й лає. Вона мене зовсiм не має за матiр. Що з того, що вона робоча, коли хата три днi стоїть неметена?

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: