Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

– Не три днi-бо, а тiльки один день, – сказав Карпо.

– Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi в своїй хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона й над тобою далi коверзуватиме.

Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi.

Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала їх на лавi. По хатi пiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiстка достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл: хата була заметена.

"Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, – думала Кайдашиха, стоячи коло печi, – не одпочину я на старiсть од роботи". I Кайдашиха важко зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi.

Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.

– Геть! – крикнула Кайдашиха. – Сама зумiю насипать. Не ти напартолила. Сiдай та запихайся! Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула.

– Чого це ви гризетесь? – обiзвався старий Кайдаш. – Чи вже не помиритесь коло однiєї печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi, – почав навчать старий батько, – треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю через сiни хату, тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити…

Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сiла вечерять.

– Годi тобi, дочко, гнiватись, – знов почав батько, – сiдай та вечеряй, бо ти натопилась.

Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить свої очi веселим вогнем. Всi встали з-за стола, подякували боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла на одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм'ї. Карпо сiв на лавi й насупив свої рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа тiнь.

В хатi стало тихо, як у вусi. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й почали молиться богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коло мисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись у темрявi. Мотря чула, що на її душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не виступила на її очах.

Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чує вона, Кайдашиха говорить надворi з якоюсь жiнкою та все за неї. Мотря виглянула крадькома з сiней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неї за ворiтьми стояла її кума, голова проти голови, неначе вони цiлувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр'я.

– От, мабуть. Довбишi надавали за Мотрею всякого добра, – говорила кума, – ще й ти, кумо, забагатiєш за невiсткою.

– Де там, моє серденько! Я думала, що такi багатирi наженуть менi повний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невiстка не одчиняє при менi своєї скринi; мабуть, тим, що порожня.

– Чи робоча ж твоя невiстка? – спитала кума. – Чи тямить хоч трохи в хазяйствi?

– Хлiб їсти добре тямить, – сказала Кайдашиха. – Я думала, що тi багатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось всьому вчити невiстку. Та то, моє серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нi зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не їдять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупi з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна. Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тiльки сопе…

– Од кобили чую! – крикнула Мотря. висунувши голову з сiней. – Що й одної сорочки менi не справили, а судите на все село.

Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначе крiзь землю провалилась.

Мотря поралась в хатi й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi.

– Потривай же, свекрухо! – говорила голосно Мотря сама до себе, розвiшуючи сорочки по тину. – Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе.

На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю:

– Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чуєш? Мотря прокинулась, але не обзивалась.

– Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски.

– Ох-ох-ох! – застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, як стогнала Кайдашиха. – Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану.

Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась.

– Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене пiддуриш? Годi тобi брехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй.

– Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! – крикнула й собi Мотря з полу. – А я трошки покачаюсь!

– Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од своїх дiтей, -промовила Кайдашиха. – Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай устає до роботи.

В хатi всi спали, аж хропли.

– Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.

Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злiсть.

– Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене з свiту звести? Омельку! – крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. – Чи ти чуєш, що витворяє твоя невiстка?

Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i важко дихав. Вiн звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жiночий крик, гострi жiночi голоси стривожили його, i вiн почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза з червоними очима, з вогнем у ротi, освiтила огнем хату, вхопила в переднi лапи кочергу й почала поратись коло печi та все клацала до його червоними огняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi почала танцювати, висолопивши язика на пiваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не своїм голосом. Сини повскакували з постелi й кину- лись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться i собi повставали. Карпо перекинув батька на бiк, i вiн тiльки тодi прокинувся й опам'ятався.

– Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? – питав батька Карпо.

Кайдаш пiдвiвся, сiв на лавi й довго протирав очi. Страшний сон перелякав його. Вiн устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йому все здавалось, що його карає свята п'ятниця за те, що вiн не додержував посту в п'ятницю i ввечерi в шинку напивався горiлки.

Рейтинг
( 2 оцінки, середнє 3 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: