Кайдашева сім’я – Iван Нечуй-Левицький

Свекруха й невiстка мовчали. Карпо сидiв за столом i обiдав мовчки. Пiсля того, як вiн оженився, вiн нiби вирiс у своїх очах. Кожний батькiв докiр здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка лiтала коло якоїсь хати, в котрiй вiн живе сам з своєю жiнкою, сам господарює без батька, без матерi i нi од кого не чує нiякого приказу та загаду.

Од того часу вже не було ладу мiж свекрухою та невiсткою. Вони поглядали одна на другу спiдлоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху й Кайдаша, але для неї все здавалось, що в хатi чогось тiсно, неначе її душать стiни, душить стеля, душить пiч.

Вже було недалеко до рiздва. Роботи було ще бiльше. Мотря вимазала сiни, помила лави, мисник, полицi. Перед празниками закололи кабана. Почався в хатi гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря нiколи не змовчувала свекрусi.

– Мамо! Не кричiть на мене, – говорила Мотря, пораючись коло ковбас. – Я й сама пороблю дiло й без вас. Лучче лягайте на лiжко та, про мене, берiть у руки бандуру, курiть люльку, як наша панi економша.

Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха справить для неї будлi-яку нову одежину. Кайдашиха одрiзала для неї нову запаску.

На третiй день рiздва Мотря витягла з скринi нову спiдницю, привезену од батька. Спiдниця була дуже гарна та рясна, зелена з червоними густими рожами. Вона повiсила спiдницю на сволоцi, на кiлку. Кайдашиха тiльки скоса поглядала на ту спiдницю.

Мотря пiшла в хижку, надiла спiдницю й червону запаску, ввiйшла в хату та все походжала по хатi та розправляла широкi фалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха нiби не дивилась на спiдницю.

– Ото спiдницю справив менi Карпо iк празнику! – сказала Мотря й стала перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла широку спiдницю на обидва боки.

– Батьковi своєму покажи, однак багатий! – сказала Кайдашиха, не дивлячись на спiдницю.

– Сьогоднi пiду до батька та й покажу, тiльки не ту чорну запаску, що ви справили менi iк празнику.

– Ой господи! Доведеться лаяться на рiздво до служби, – сказала Кайдашиха, – через тебе нема менi нi празника, нi недiлi. Хiба не чуєш? Он до церкви дзвонять!

У великий пiст Кайдашиха принесла от ткалi гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком замкнула.

– Та не замикайте, мамо! Хоч i я рук до полотна докладала, та не буду красти, – промовила Мотря; але їй дуже хотiлось одкраяти свою частку й сховать в свою скриню.

Настав великий пiст. Вже до великодня було недалеко. Весна була рання. На п'ятiм тижнi пiшов на поле навiть удовин плуг. Мотря почала вговорювать Карпа.

– Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квiтчала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси батька, щоб дав менi грошей на нову хустку та на спiдницю. Куплю собi iк великодню нову одежу та хоч уберуся по-людськiй.

Карповi й самому хотiлось прибрать свою жiнку, як прибирається квiтка навеснi. Вiн почав просити в батька грошей.

– А де я тобi наберу стiльки грошей? – сказав батько. – Твоя жiнка не дiвка: їй замiж не йти. Пiде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що там буде треба.

Кайдашиха й справдi поїхала на ярмарок. Мотря просилась й собi, але свекруха її не .взяла.

Ввечерi Кайдашиха привезла Мотрi з ярмарку хустку й матерiї на спiдницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з маленькими квiточками.

– Мабуть, хочете мене в черницi постригти, – сказала Мотря й кинула хустку на стiл. Вона глянула на матерiю, набрану на спiдницю; матерiя була убога, темненька, з червоними краплями. Мотря навiть не розгорнула її та й одiйшла од стола.

– Я знала, що тобi не вгожу. Я не знаю, хто тобi й вгодить, – сказала Кайдашиха, розсердившись, – де ж пак! Зросла в такiй розкошi.

Мотря мовчала. А для неї, молодої, так хотiлось зав'язать на празник голову розкiшною червоною хусткою. Вона тiльки легко зiтхнула.

"Не моя воля волить у цiй хатi", – подумала вона. I для неї схотiлось волi та своєї хати.

IV _

Настало лiто. Почались жнива, почалася в полi робота.

Сiм'я лiтом мало сидiла в хатi, менше стало колотнечi.

За гарячою роботою в полi не було часу сваритись. Кайдашi вижали свiй хлiб i стали заробляти у пана на снiп. Мотря жала дуже швидко й заробила з Карпом бiльше кiп, нiж Кайдаш з Кайдашихою.

Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо ще бiльше нiби вирiс сам в своїх очах. Вiн тепер вважав себе за правдивого хазяїна, у всьому рiвного батьковi. В йому десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онуковi й обiцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сiни. Мала дитина наче трохи помирила свекруху з невiсткою. Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло своєї дитини, вчила невiстку, як дитину купать, як сповивати, i знов заговорила до невiстки солодким голосом. Мотря ненавидiла той облесливий голос, але стала ласкавiша до свекрухи. Поки вона слабувала пiсля родива, Кайдашиха стала для неї в великiй пригодi. Але не так сталося, як дитина почала пiдростать. Кайдашиха тiшилась онуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.

Карпо й Мотря, заробивши лiтом собi хлiба, вже знали, що вони їдять свiй хлiб, а не батькiвський. В стiжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали бiльше працi, нiж батько та мати. В скринi в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карповi та Мотрi стало ще важче дивитись батьковi в руки. Лихо в хатi тiльки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодицi.

I гадина пiдвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвiр'я.

Пiсля покрови Кайдашиха витягла з скринi два сувої полотна: один сувiй давнiший, товстого та недобре вибiленого полотна, а другий – тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лаврiна й Moтpi, a coбi одрiзала тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувiй у скриню.

– А менi, мамо, не одрiжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? – спитала Мотря, насилу здержуючи голос.

– Мене товста сорочка рiже в тiлo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товстi сорочки, – сказала Кайдашиха.

– А ви думаєте, мене товста сорочка не рiже в тiло?

– Та бач, дочко, ти не ходиш до панiв, а мене пани й попи просять варити обiд. кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки пiд боки стелять. Як же таки менi йти мiж такi люди в товстiй сорочцi?

– Хоч менi й пани не стелять пiд боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, бiльше од вас, – сказала Мотря.

– От i бiльше! Що лаялась, то й справдi бiльше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобi на своєму хазяйствi, – сказала Кайдашиха.

– Як вже там не буде, a гiршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?

– Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась менi, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, – сказала Кайдашиха.

Мотря одвернулась до вiкна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрiв пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить її в тому, до чого вона доклала багато працi своїх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.

Мотря взяла одкраяне для неї полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лавi надувшись, неначе сердилось на невiстку. Мотря достала з скринi червоної та синьої заполочi i вже надвечiр ciлa вишивати рукава квiтками. Квiтки виходили здоровi та лапатi, неначе вона вишивала їх на мiшку або на ряднi. Мотря плюнула, покинула шити розкiшний хмiль i тiльки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зiрками.

Пошила Мотря сорочку, випрала й надiла. Товсте полотно синiло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, i для неї здалося, що в такiй сорочцi в неї лице почорнiло й брови стали не такi гарнi.

"Була я в батька, було моє личко бiленьке й брови чорненькi, а в свекра личко моє змарнiло й брови полиняли, – подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалi. – Iз'їсть свекруха, люта змiя, мiй вiк молоденький".