Іван Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx164 Кб10652
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2478 Кб6213
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar1597 Кб6904
 Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам'яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев'яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.

 Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю...

 Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабинцi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця.

 Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати їх у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток.

 Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не їв цiлий день. Голод затяг йому живiт. "Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить", - подумав Кайдаш i зайшов у шинок.

 

 В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.

 

 - Оце, куме, так натомився, аж спина болить, - промовив Кайдаш.

 

 - Що ж ти таке важке робив? - спитав його кум.

 - Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.

 Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.

 

 - То застав синiв трохи розкопать шлях, - сказав кум.

 - А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, - сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

 - Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, - обiзвався чоловiк, - а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси.

 

 - Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, - сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

 - Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, - сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. - От i вози були б цiлi.

 - Так було б ще лучче... та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, - сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоїй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.

 - Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не їдь, то все пiдпирай воза спиною, - сказав кум, - всю спину поколов iк бiсовому батьковi.

 - Та, здається, куме, i ти сам котився з тiєї гори з своєю Ганною, вертаючись з хрестин? - обiзвався з кутка чоловiк.

 - I як тi люди їздили з такої гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, - говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.

 Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.

 Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.

 

 - Жiнко, одчиняй! - закричав Омелько й почав лупить з усiєї сили кулаком у дверi.

 

 - А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? - крикнула Кайдашиха з хати. - Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.

 

 - Одчини, бо вiкна поб'ю! - репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.

 - Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, - обiзвалась з хати жiнка.

 Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив її, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками.

 Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу.

 

 - Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? - кричав Кайдаш. - Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти.

 

 Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

 - Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, - сказала Кайдашиха.

 - А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, - говорив Кайдаш сам до себе, - оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

 Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

 - Яка це iродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При... присягаюсь, що вже бiльше не буду.

 Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни.

 

 - О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра... я тобi оддячу!

 I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з їх текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

 

 - Побила мене лиха година та нещаслива! - загомонiла Кайдашиха. - З чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаєш женить сина.

 - Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, - сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. - Дулю вiзьмеш, а не грошi.

 

 - От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглої смертi помирать, - обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

 - А ти чого обзиваєшся? Матерi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, - сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

 

 - I годi вже тобi! Ще мало того крику, - спиняла мати Карпа.

 

 Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

 Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.

 

 II_

 

 Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою поїхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

 Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiлої стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

 Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлої стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

 

 Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

 - Будь здорова, чорноброва! - сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

 - Будь здоров, нечорнобровий! - обiзвалась Мотря.

 - А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

 - Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому - зась.

 

 Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате.

 

 - А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, - сказав Карпо.

 

 Мотря стояла пiд хатою проти бiлої стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиї.

 - Мотре! Чи дома твiй батько та мати? - спитав Кайдашенко з-за ворiт.

 

 - Нема, поїхали на ярмарок. А тобi нащо?

 - Так собi питаю, - сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

 - Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, - сказала Мотря.

 Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

 

 - Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! - сказав Карпо, подаючи їй руку.

 Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.

 - Оцього я вже не люблю! - крикнула Мотря.

 - Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

 - Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, - задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

 - Та покинь отого глиняника! - сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

 

 Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

 - Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, - сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

 - Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, - сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

 - Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? - спитав Карпо.

 

 - Та вже ж не ти, - сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

 - А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

 - Не знаю, що б я сказала, - промовила Мотря.

 Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

 

 - Вставай, бо зiпхну! - крикнула Мотря.

 - Ану пхни, чи подужаєш? - промовив Карпо й осмiхнувся.

 - Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, - крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Пошук на сайті: