Іван Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.docx164 Кб10676
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.fb2478 Кб6229
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_sim_ya.pdf.rar1597 Кб6917
 Лаврiн з матiр'ю та з тещею зайшов у новий Iонiївський монастир. Мiж богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi, розпитав їх, чого вони шукають, i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн зостався в тому монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не знайде в Києвi своєї жiнки. Чернець лякав його тим, що господь покарав його за якийсь грiх, як не свiй, то батькiв або материн. Лаврiн трохи вже не зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку!

 

 Всi вони троє пiшли шукати тiєї церкви на Подолi, що стояла пiд самою Андрiївською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.

 Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр'ю на схiдцях.

 Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й продавала проскури. В той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за щось спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! - коло самої проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв до неї боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний лоб, рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний?

 "Чи Лаврiн, чи нi? - думала Мелашка. - Де ж дiвся з лиця його рум'янець? Чого вiн став такий блiдий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?"

 

 Вечiрнє сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що вештались у промiннi, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промiнь упав на Лаврiнове лице.

 

 - Це вiн! - сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi.

 - Адже ж ото моя мати! - зашепотiла Мелашка, вглядiвши свою матiр коло товстого бiлого стовпа. - А ондечки й моя свекруха...

 На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бiгти до їх, чи тiкать в пекарню. Але Лаврi обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його яснi очi, заридала, як мала дитина, i, як стояла в однiй сорочцi, так протовпом i кинулась мiж люди просто до Лаврiна.

 

 Лаврiн углядiв її й тiльки подивився на неї смутними докiрливими очима.

 

 Вона прибiгла до його й заголосила на весь цвинтар.

 Мати й свекруха вглядiли Мелашку й кинулись до неї з плачем.

 Народ обступив їх навкруги.

 - Ой боже мiй? Нащо ти, дочко, нас мучила! - перша почала говорити Мелашчина мати. - Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала?

 - Ми думали, що тебе вже й на свiтi нема, - говорив Лаврiн, - ми тебе оплакали як помершу.

 Мелашка стояла та тiльки хлипала, як хлипають малi дiти. Вона й слова не могла промовить. I сльози, i кривда, i радiсть так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух.

 - Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? - спитала Мелашку свекруха, плачучи.

 - Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, - насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.

 - Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичi? - спитала проскурниця. - Шкода менi тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти.

 

 - Ми, матушко, вiзьмемо з собою Мелашку, - обiзвалась мати. - Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава тобi, господи, що таки знайшли.

 

 Народ ворушився, гомонiв, розпитував. Цiкавi молодицi обступили Мелашку, її матiр та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рiдню до себе в хату. - Вертайся, дочко, додому; тобi нiхто й лихого слова не скаже, - викручувалась свекруха ласкавими словами.

 - Та вже ж вернусь, нiде не дiнусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.

 Другого дня Мелашка з рiднею вийшли з Києва. Всi йшли бором смутнi та невеселi. А бiр гув, як море в негоду, од найтихiшого вiтру та наводив сум на сумнi й без того душi.

 Мелашка прийшла додому, i свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрi. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабiю або й за границю. Сльози та несподiвана тривога помирили сiм'ю, неначе всiх помиряюча смерть.

 

 Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашцi на спiдницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку й новий жовтий з червоними квiтками очiпок. Через два тижнi Мелашка обродинилась: вона мала сина.

 

 

 VII _

 У Кайдашевiй хатi стала мирнота: свекруха помирилась з невiсткою. Зате на дворi, мiж двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврiн вже вважав себе за господаря. Вiй був менший син у батька, i все батькiвське добро, по українському звичаю, припадало меншому синовi. Лаврiн знав, що батькова хата, батьковi воли й вози, все батькiвське добро - все те його добро. Вiн перестав слухати батька, а батьковi хотiлось порядкувать в господарствi. Кайдаш постарiвся i став ще частiше заглядать в корчму, запиваючи давнє панщанне горе. Всi грошi, що вiн заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.

 Вiн не давав Лаврiновi грошей до рук, i Лаврiновi стало важко покорятись дражливому та лайливому батьковi.

 У петрiвку починалась косовиця та гребовиця, а тим часом достиг i раннiй ячмiнь-рихоль.

 Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисi та Мелашцi гребти сiно, а Лаврiновi косити ячмiнь. Другого дня Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спинi колиску й триноги для колиски; Кайдашиха забрала граблi, тикву з водою, i вони вирядились у поле.

 Старий Кайдаш порався в повiтцi коло свого майстерства. Коли дивиться вiн, серед двору Лаврiн запрягає воли, а коса лежить на призьбi.

 - Чом це ти, Лаврiн, i досi не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? - спитав Кайдаш. - Та нащо ж ти оце запрягаєш воли?

 

 - Поїду до млина. Казала мати, що нема борошна, - обiзвався Лаврiн, завертаючи воли до воза.

 - А я ж тобi велiв iти косити ячмiнь?

 - Постоїть до завтра, не де дiнеться, не втече.

 - Ти ж знаєш, що ячмiнь зовсiм стиглий: зараз висиплеться.

 - Ячмiнь ще не зовсiм стиглий, ще два або три днi постоїть, - обiзвався Лаврiн. - Гей, перiстий! Ший ставай! - крикнув вiн на вола.

 - Iди в поле косити, кажу тобi! Як треба буде до млина, то я сам поїду.

 

 - I я дорогу знайду. Iдiть, тату, в повiтку та майструйте коло воза.

 

 Син не слухав батька.

 Старий Кайдаш плюнув i пiшов у повiтку, а Лаврiн почав запрягать воли.

 

 "Заженуть мене синки швидко на пiч", - думав старий Кайдаш, майструючи в повiтцi.

 

 Другого дня Лаврiн узяв косу i пiшов з Мелашкою та з матiр'ю до ячменю. Батько мовчав та тiльки поглядав на Лаврiна.

 - Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? - спитав Лаврiна батько.

 

 - А хiба ж Карпо вас питається, як iде на поле? А чим же я гiрший од Карпа? - обiзвався Лаврiн, кинувши косу й перевесла на плечi.

 - А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тодi мене не спитаєшся? - спитав Кайдаш.

 - Ви берете грошi в свої руки, то ви й платiть. Давайте менi грошi до рук, то й я буду платить, - сказав Лаврiн.

 - Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi?

 

 - Нащо? Ваша частка - i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, - сказав Лаврiн.

 - Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дiтей, - сказав батько.

 - Не питай старого, а питай бувалого, - сказав Лаврiн. - Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тiєї кари.

 З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати i рiдко коли вмикувався в хазяйство. Вiн бiльше майстрував, заробляв грошi, постiв усi п'ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому з шинку п'яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови чорнiли на широкому блiдому лицi та темнi очi блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши пiд бровами.

 

 Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на вечерню. Сонце стояло над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна баба. Кайдаш став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi й глянув на iконостас. Зверху на iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi, а по боках коло хреста стояли навколiшки два позолоченi янголи. Кайдаш глянув на янголiв, вони розтулювали роти i спiвали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi образи, i вони спiвають, а разом з ними спiвають усi образи в церквi... Кайдаш перелякався i став на ноги. Слухає вiн i дивується. Кайдаш повертав головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло. На образi Параскеви П'ятницi - з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми, з квiтками на головi - квiтки на головi затрусились, неначе од вiтру. Параскева П'ятниця повернула очима на його, мов жива.

 Кайдаш злякався i вийшов з церкви. У притворi на стiнi висiв здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образi внизу була намальована в пеклi здорова коняча голова з бiлими гострими зубами; та голова засмiялась до його. Полум'я в її ротi загойдалось, мов свiчка од вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв в зубах заворушились, мов комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики.

 Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшної картини i вийшов надвiр. Вiн сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi, як трава на степу. Над лiсом од сонця тяглися неначе довгi стьожки та стрiчки, витканi з свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка на чистому небi, вся золота, з червоними краями.

 

 Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося рожевим свiтом, наче лице в мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс i побачив, що над самим шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i неначе кивав рукою до його, нiби кликав.

 Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; в долинi блищала Рось.

 

 Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом.

 Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн напружив свої сили, одскочив набiк i опам'ятався.

 - Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба було йти до млина, чи в Бiєвцi? - питав сам у себе Кайдаш. Вiн згадував i нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у церквi, що з ним там дiялось щось чудне.

 Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм'я вже повечеряла й полягала спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне - з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською головою, з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на неї руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос.

 Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був у шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв кiнець стола, блiдий, як смерть, i задумався.

 

 "Боже мiй! Що це зо мною дiялось? - думав Кайдаш. - Чи це мене бог карає за грiхи, чи показує свою ласку за правду?"

 - Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як вiск? - питала в Кайдаша жiнка.

 

Пошук на сайті: