– От вже в церкві й шапкобрання. Затого цвинтар спустіє. Ходім до моєї господи та нап'ємось чаю, бо ви, мабуть, і досі натщесерце. Та, може, я вас хоч порадою зарятую в нужді.
Люде з церкви повиходили. Коло брами сновигали прочани. Кміта почвалав ніби старечою ходою, спираючись на прохацький костур, а поруч з ним пішла й Галецька. Її зацікавило, що цей прохач має свій власний дім, ще й натякнув, що може стати їй в пригоді хоч радою.
– От там на розлогій долині, нанизу коло Либеді, й моя господа сливе над річечкою; он тамечки саме, де бовваніє купа осокорів та верб, – сказав Кміта.
Як тільки вони одійшли далеченько од монастиря, Кміта розв'язав вуха й сховав хусточку в кишеню, а потім випроставсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, звичайною ходою. Незабаром вони зійшли з пригорка наниз в долину, і Кміта привів Галецьку до свого дому.
Дім був на один етаж, але чималий, довгий. Коло дому бовваніли височезні осокори, зеленів старий садок, не одгороджений од двору. Садок розрісся на волі. Вишні позабігали навіть до середини двору, на котрому зеленів шпориш, неначе в сільських дворах.
– Ось і моя господа! Оця половина дома стара, ще батьківська, а оцю нову половину вже я приставив сам на свої вижебрані прохацькі грошаки. Бачите! от з цих маленьких торбів яка довга та здорова «торба» виросла! – сказав Кміта.
– Невже ж таки ви добудували оці будинки з прохацьких грошей? – аж крикнула з дива Галецька.
– А чому пак і ні? Влітку, як насунуть прочани в Київ, я часом за день нажебраю два або й три карбованці. Взимку буває в кишені та в торбі багато менше. Але загалом маю, не вменшай боже, добрі заробітки. Добрі «божі трудовники» таки нас, старців, не кривдять. Прошу до покоїв! – промовив Кміта.
– Але ж ви самі тільки жебраєте, чи й ваша жінка ходе під монастирі? – спитала Галецька.
– Ні, тільки я сам. Моя жінка, доки жила, сиділа в хаті та хазяйнувала. Але вона оце недавнечко померла. Тепер господарює в мене моя дочка-єдиниця, бо старших дочок бог прибрав до себе, ще як були в сповитку, – сказав Кміта.
Вони ввійшли в прихожу. Прихожа була маленька, але чистенька. В одчинені двері було видно чималу світличку, звичайну міщанську світличку, але з обставою панською: з дешевою мебіллю, з зеленою канапою, з вільховими дешевими стільцями та столиками. На вікнах цвіли герані. Скрізь було чисто прибрано. Галецька не сподівалась такої обстави в прохача. Замість якоїсь прохацької халупи або землянки вона несподівано опинилась в чистому житлі, хіба трохи поганшому, ніж було колись її житло в Білій Церкві. Галецькій стало ніяково йти в горниці в дранті, та ще й з торбиною на плечах.
– Роздягайтесь! Скиньте торбину й латану юбку та покладіть отут в прихожій, а я тим часом піду та поскидаю й свою прохацьку ліврею, – сказав Кміта й зник в других вузеньких дверцях з боку прихожої.
З світлиці виглянула в двері якась панночка, височенька на зріст, молоденька, чорнявенька, з карими чималими очима, з червоним бантиком, з червоними губками, гарна, як квіточка, і з дива вирячила очі на Галецьку.
– Це… Ні… А я думала, що Мокрієвська! – промовила панночка й подалась назад в світлицю, вглядівши незнайому старчиху.
Галецька стояла ні в сих ні в тих.
– Ви прийшли оце з татом? – спитала панночка.
– Прийшла з татом. Він мене запросив… та… – не доказала Галецька, залякуючись.
Панночка зникла. Галецька стояла й не знала, що діяти, що чинить, їй стало сором своїх торбів, своїх латок. Вона була рада, що панночка десь зслизла з її очей.
«Одже ж цей добрий старчик і справді не брехав. В його дочка і справді гімназистка, як казала ота навісна Мокрієвська. Ой, сором мені йти в горницю! Чи не втікти б мені потаєнці, доки нема нікого в покоях?» – думала Галецька, похнюпивши голову і взявши ціпок в руки, котрий вона вже була поставила в куточку.
Але незабаром в світлиці почулась чиясь легка хода, неначе хтось закрадавсь. З дверей вийшов Кміта в чистенькому піджачку, причесаний, прибраний, в чистих лиснючих чоботях. Тонкий станом та рівний, з розчесаною русявою борідкою, він був зовсім несхожий на переднішого старця Кміту, замлілого, заниділого, ще й сутулуватого.
Галецька з дива витріщила на його очі. Замість старця-загнибіди перед нею стояв панок, ще й не поганий і дуже приємний на взір.
– От і не впізнали б переднішого старця! Еге, не впізнали б? – говорив Кміта й осміхавсь.
– Не впізнала б зроду-звіку! І на обличчя ви стали інші, і постать не та, і навіть зріст інший! Рідна мати тепер вас не впізнала б, – сказала Галецька.
– Скидайте свою ліврею, та прошу до столу. Вже затого чай буде готовий. Трохи підсилимось після важкої праці та побалакаємо. Я вгадую, що вас нужда неволить начіплювати оті торби. Еге, так?
– Нужда та злидні. Тепер я бачу, що люде кажуть правду: «од тюрми та од суми не зарікайся».
Галецька все стояла на однім місці й, очевидячки, якось не зважувалась йти в покої.
– Та скидайте-бо торби та оту латану дранку!
– Ніяково мені. У вас є дочка, чи то, може, ваша небога. Оце тільки що виглянула з дверей, – обізвалась Галецька.
– Та то моя дочка! Але вона давно призвичаїлась до усяких старців: тим-то вона й не подивує.
І Кміта сливе силоміць одчепив торби з Галецькоі і зняв латану удяганку. На Галецькій під дранкою була надіта чистенька чорна кофточка, але спідниця старої Майбородихи була латана й зблякла, як ганчірка. Вона розкутала голову, але все поглядала на свою спідницю і все опиналась.
Кміта взяв Галецьку за руку й силою потяг в світлицю. Незабаром з дверей вийшла молода панночка, винесла самовар і поставила на столі, де стояли стакани й усе приладдя до чаю та снідання.
– Оце ж моя дочка Уляся. Вона, хвалить бога, скінчила курс гімназії. В моїй хатині, як бачите, вже є молоденька хазяйка, бо мою господиню ще позаторік бог прибрав до себе. Я тепер удівець-молодець, – сказав Кміта й осміхнувсь. – Сідайте ж в моїй хаті, щоб старости сідали, бо маю дочку вже на виданні.
Галецька привіталась до Улясі й почервоніла, зирнувши на свою латану спідницю. Їй стало так сором перед цією молоденькою гарною панночкою, що вона не знала, де й очі подіти.
– Сідайте, та нап'єтесь чаю! – припрошувала Уляся й проворненько заходилась поратись коло самовара. – Ви не соромтесь, бо я вже оговталась з тими торбами. Мені й самій сором, що мій тато пошивсь в старці, пішов на такі чудні заробітки. Але, знаєте, в тата була своя причина, що трохи його виправдує… В житті, як на довгій ниві, трапляється всього.
– Ох, на віку трапляється всього. «Вік пережить – не дощову годину перестоять». Бувають і такі пригоди, які оце й мені трапилися, що нігде не напитала собі місця в Києві й мусила начепить торбу та дранку та йти під монастирі.
І Галецька за чаєм оповідала про свої лихі пригоди. Уляся слухала і якось несамохіть важко зітхнула: вона була добра й почутлива і одразу серцем пригорнулась до Галецької, спочуваючи до її лиха.
– Я так і думав, що ви тут в Києві зайда, бо тут прохачі під монастирями теж усе приходьки. Наші київські тубільці з зубожілих панків не дуже-то квапляться йти під монастирі, мабуть, тим, що в їх у Києві багато знайомих, і їх знають, – сказав Кміта.
– Якби я тут не була заволокою, я б зроду-звіку не зважилась почіпляти на себе торби. Певно, вмерла б десь на вулиці з голоду, а простягати руки під монастирі не пішла б, – сказала Галецька. – Але хто ж з моїх давніх знайомих тут мене побаче? Хіба випадком хтось з наших офіцерів стрівся б десь на вулиці.
Галецька напилась чаю й трохи одпочила. Чистенька ясна світличка з зеленими вазонами та білими завісами на вікнах, стіл з самоваром, молоденька панночка, гарна, як зірочка, жвава й привітна, – все це неначе повіяло на неї подихом давнього щасливішого життя, коли й вона сама була молода й гарна, як Уляся, і ще не зазнала ніякого лиха, ніякої важкої пригоди в житті.
Цікава Уляся все розпитувала Галецьку за її життя. Галецька запримітила, що молода дівчина й думки не має гордувати нею та нехтувать, а питає з щирим спочуванням до її лихої долі. Вона розказала, як прибула до Києва, як напитувала по всіх-усюдах собі служби, як не їла нічого два дні, і мусила начепити торбу та драну одежу, та й то позичену в старої Майбородихи.