Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

– Ісаіє, лікуй! Дєва імє..! – почувся спів за зачиненими дверима й десь стихав в сінях, тільки од його долітала тиха луна, що йшла по здорових сінях попід стародавньою високою стелею.

І Майбородиха, й Галецька трошки якось повеселішали од тієї дурненької вихватки й розбалакались.

– Як виспівує! неначе дружки кругом княгині! Чи ти ба! Одже ж часом і людська дурість розваже трохи душу, не тільки весела вдача, – сказала Майбородиха з осміхом до Галецької.

– Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я, – обізвалась Галецька.

– Мабуть, не з журливих, бо ніколи не журиться. Веселий на вдачу вдався! «Уродись та ще й вдайсь», як кажуть в приказці. Мабуть, його весела мати породила, – сказала Майбородиха. – Чуєте, як вигукує? Аж одляски лящать по сінях. Певно, йому здається, що він стоїть на рушнику під вінцем з титарівною.

Галецька трохи повеселішала та пожвавішала од такого веселого вигукування. Двері в кімнатці то одчинялись, то зачинялись: Клопотовський вештавсь по сінях, чогось шукав в хижці, хрьопав дверима й усе вигукував: «Ісаіє, лікуй!». Було знать по тих веселих вигукуваннях, що в їх виливалось щире кохання й лилось через край піснями, як в парубків та дівчат на вулиці та на вечорницях.

Майбородиха одхилила двері й гукнула до Клопотовського:

– Та годі вже верещать! В мене вже аж в вухах лящить од твоїх пісень. Певно, щось гарне в тебе на думці, що так оце вигукуєш.

– Авжеж щось гарне! певно, не таке чортовиння, як ви отам з тією прохачкою говорите. Коли б пак на вас моргнув аж двічі будлі-який чорнобривий прудивус, то й ви б оце вигукували, може, незгірше од мене, – обізвавсь Досифей з хижки.

– Коли б пак моргнув! Та ніяке ледащо не моргає! – обізвалась Майбородиха з жартами.

– Еге, коли б пак! Коли ж на вас от ніякий дідько й не кивне й не моргне, а на мене то й моргають. Моргати на вас ніхто не поквапиться. «Ісаіє лікуй! Дєва імє во чревє і роді сина!» – знов загукав Клопотовськнй, вертаючись з хижки в кімнату.

– Шли ж мерщій старостів до титарівни, а то часом хтось наскоче та й вхопе її в тебе з-під носа, – гукала Майбороднха.

– То й зашлю, або й сам піду з старостами, й не буду гаятись, щоб часом і справді якийсь пройдисвіт не поквапився та не вхопив її.

Галецька трохи розважила себе тією вихваткою придуркуватого Досифея й якось охотніше пила чай.

– Завтра, серце, не йдіть до Печер, бо там не нажебраєте багато: завтра правитимуть акафист святій Варварі в Михайлівськім монастирі. Йдіть туди та ставайте поруч з тим добрим дідком. Він зветься Денис Полікарпович, а на прізвище він Кміта. Я його давно знаю. Це плохута чоловік, і вас не зжене з місця коло брами. А тим часом, може, наш отець Онуфрій десь таки напитає для вас службу – чи в лазареті, чи в якомусь там приюті для вбогих… Не журіться й не впадайте в тугу надаремно, бо туга – це один з семи смертельних гріхів, – втішала Майбородиха.

III

Другого дня Галецька, начепивши торби, пішла під Михайлівський монастир, де архієрей того дня читав акафист коло мощей святої Варвари, що читається раз щотижня. Прочан прибула сила. Посходилось до церкви багато й панів та паній. Галецька прийшла зарані, але інші прохачі, а найбільше москалі, звичайно виряджались на жебрання спозаранку, сливе вдосвіта. Галецька вже застала цілу метку дідів і мусила примоститись коло доброго старця Кміти. Тепер вона почувала себе якось бадьорнішою, бо вже трохи оговталась в гурті усяких прохачів і призвичаїлась. Згорбившись та зігнувшись в три погибелі, хитренький Денис Кміта квилив-проквиляв жалібним голосом, жебраючи милостинки. А божі трудовники та сільські усякі трудовниці кидали в руки то шажки, то бублики. Незабаром з натовпу сільських прочан вигулькнула й Мокрієвська. Вона трохи опізнилась, бо встала пізно по своєму давньому панянському звичаю, та ще й була на похмілля.

Старці діди бубоніли, старчихи балакали тоненькими голосами. Акафист скінчивсь. Люде рушили з церкви. Рушила й старцівська ватага од церкви й перейшла під монастир до монастирської брами, постававши під брамою рядками на своїх місцях, неначе кожний займав своє, ніби нумероване, місце, як от в театрі або деінде, в якомусь концерті. Очевидячки, кожний прохач мав своє власне давнє місце, з давніх-давен насиджене, котрого вже другий прохач і не квапивсь займати, щоб не дістати попотиличників.

Проз браму йшов на службу молоденький урядовець, русявий, аж білявий, з ясними добрими очима, довгобразий та гарний з лиця. Він завернув до брами й подав милостиню тільки смирненьким на взір старцям: Денисові Кміті, Галецькій та ще кільком замлілим бабам. Денис Кміта, приймаючи шажок, нахиливсь і поцілував його в білу, неначе панянську руку. Галецькій цей молодий хлопець з ласкавими очима так припав до вподоби, що вона ледве вдержалась, щоб і собі не поцілувати його в руку.

– Чи примітили ви оцього білого панича? – спитав пошептом Кміта в Галецької. – Це урядовець з «губернського правлєнія». Дістає він, певно, малу плату, але, знать, дуже добра людина, бо коли не йде на службу в канцелярію, то доконечно заверне до старців і подасть мені милостиню. Я вже дізнавсь, хто він. Його прозивають Літостанський. Мені дуже хочеться запросити його до себе та познайомитись з ним.

Галецька з дива тільки очі витріщила, зачудована таким прохацьким бажанням.

– Чи він же піде в гості до старців? – якось несамохіть вихопилось у неї.

– Та я не старець! Я колись служив на тому самому місці в канцелярії, котре займає отой Літостанський.

– Невже ви служили в канцелярії? – спитала зачудована Галецька.

– Атож! Служив довгенько, але поміркував собі, що лучче йти в старці, ніж служити в канцелярії за п'ятнадцять карбованців місячної плати. В прохацтві більший заробіток. Я так зробив, та й не каюсь.

– Невже цьому правда, що ви кажете?

– Авжеж правда! щира правда! Навіщо б мені вас дурити, чи, як кажуть, москаля підвозить?

«Диво, та й годі! Які чудернацькі старці є тут у Києві», – подумала Галецька. – А я от помилилась в вас: думала, що ви справді старець, – сказала голосно Галецька.

– То тим, що ви, мабуть, вперше начепили торби та вшелепались поміж оце старцівство. А от я не помиливсь: одразу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, може, й кращі од нас.

– Як же ви дізнались про це? – спитала Галецька.

– Не дуже-то й трудно дізнатись за це. Ви незугарні по-старцівському кланятись: нездатні навіть по-прохацькій виводить голос, все якось не потрапляєте в прохацький тон, а жебраєте, ніби панія ласкавенько та звичайненько просе кого-небудь зробити їй послугу. От Мокрієвська та отой урядовець, що жебрає на «білети» в театр, то вже зовсім призвичаїлись. Мокрієвська давно спростилась, бо давно тиняється попід церквами, і втяглась в свою роль. Певно, в неї таки здоровий талант зроду. Тим-то вона сливе одразу потрапила попасти в наші примадонни. Тут в нас під монастирями є тільки зо дві, зо три таких видатних примадонн. Так вам до ладу вміє вивести голосом жалібненько та гарненько, так квиле-проквиляє, що одразу ніби гачком зачепить за серце, взрушить кожну душу та й виуде шага або й гривню. Коли б вона не пила та напропали не гуляла, то пішла б високо та далеко і склала б капіталець незгірше мене.

– Диво мені, та й годі! Невже ви склали собі копійчину з цього злидарського прохацтва?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: