В Улясі очі зайшли сльозою. В неї добре серце взрушилось, і вона зітхнула.
– Не журіться, Ольго Семенівно! – сказала Уляся, – бог дасть, що таки десь напитаєте собі місце. Спитаю в своїх товаришок та класних дам, може, вони й напитають вам службу.
– От і спасибі вам за добре слово та обіцянку. Мені якось легше стає на душі коло добрих та прихильних людей, неначе їх слово мене гріє. Я почуваю, що як поношу оті торби довго, то вони мене задушать на смерть, – сказала Галецька.
– А от же мене й не задушили, хоч я їх ношу либонь років до двадцятка, а, може, й усіх двадцять, – обізвавсь Кміта, допиваючи чай та обсмоктуючи м'які вуса.
– Ет! час би вам, тату, залишити оте прохацтво. Доки я була малою, то мені було за це байдуже, а тепер я вже доросла. Мені буде сором перед людьми, що ви трусите торбами попід монастирями. Ще добре, що мої товаришки якось не дізнались за це й досі. Як дізнаються, то мені буде сором і очі появить до їх, – сказала Уляся.
– Ну, вже чи сором, чи не сором, а все-таки я тими торбами натрусив оту половину домка, що займають наші пожильці, та натрусив тисячі карбованчиків тобі на придане, – сказав Кміта з жартом і засміявсь дрібненьким сміхом.
– Смійтесь, смійтесь собі на здоров'я! А я, певно, цим нажебраним в бідноти добром не здобрію; мабуть, воно не піде мені на користь… Я вже маю спроможність і сама зароблять собі на хліб. Стану будлі-де вчителькою, то й матиму хліб. Що не кажіть, а вам вже час скинути торби та домувать, – сказала Уляся з маленьким осміхом, але в її словах чувся маленький докір татові.
– Та, бачте, Ольго Семенівно, була тому своя причина, що я мусив пошитись в торботруси й цим зароблять собі гроші на поживок. Мій батько мав свою різницю і продавав м'ясо, але більш того він був салганом і заробляв на салі чимало грошей. Я вчивсь в міській школі і вчивсь добре, і писав дуже гарно. Було як напишу що, то так чудово, неначе воно надруковано. А поблизу отут жив один вже пристаркуватий урядовець з «губернського правлєнія». Частенько було він заходе до мого батька на могорич, бо кружляв горілку добре, незгірше мого тата. Ото раз він побачив, як я гарно пишу, та й узяв мене в канцелярію переписувать усякі бомаги. Батько був радніший помістить мене в канцелярію, ніж в різниці за салгана, хоч він і помиливсь, як я потім сам пересвідчився. Ходив ото я та помагав урядовцям переписувать усякі бомаги, спочатку так собі, дурнички. Але начальник одразу звернув увагу на мою переписку, бо я писав так гарно, неначе друкував. Тоді він призначив мені плату по десять, а далі по п'ятнадцять карбованців на місяць. Батько був і радий, що з мене вийде не салган, а пан. Але батько швидко після того вмер. Мені тоді було років з вісімнадцять. Мати ще держала різницю, а я вже став на службу в канцелярії. Доки мати була жива та заробляла на салі, доти ми й хліб мали. Але як померла мати, я побачив, що канцелярія не прохарчує мене. А тут нагодилась і панночка. Я й оженивсь, бо дома не було кому й обід зварить і хати доглядіти.
– Була, бачте, думка в мене, що канцелярія таки настаче хліба на нас двох. Але вона не настачала доволі й на одного. І вигадають же служби з такою платою, що од неї або з голоду здихай, або хабарі бери, або й торби на плечі начіплюй. Плата мені була все однакова, а їсти було нічого. А тут ще, на моє лихо, прислали звідкільсь старого начальника. Цей начальник був навдивовижу лихий, злющий та вередливий. Було ніхто йому нічим не догоде. Кричить, лається, шпурляє бомаги просто в вічі, або од злості пошматує їх на дрібні шматочки та й шпурне писарям межи очі. Ще було й «тикає» на молодих, та й на мене і на всіх простих писарів, неначе на сторожів. Він був низький, присадкуватий, як печериця, старий, аж порохня з його сипалась. Вид в його був обголений; ніс, наче червона слива, бо він пив горілку. Сидить було на кріслі оте опудало, та коли не лається та мовчить, то позирає по столах і неначе нас усіх їсть очима, їй-богу, було неначе очима лається!
Але гірше за все надопік він усім писарям прізвищами. Подавав нам усім прізвища, та такі паскудні, що й самі останні мугирі таких не вигадали б. Мене продражнив «салганом» та «котячим салом». Одному старому писареві дав прізвище «старе дриндзало»; молоденького писарчука, мабуть, за чубок, що стирчав на голові, продражнив «смердячим одудом». Мого приятеля, таки з наших міщан, Остапа Дрімайла – «Дригалом», бо в його були дуже тонкі ноги. Одного гладкого продражнив «глевкою перепічкою», другого – «посмітюхою», третього – «колупайлом» через те, що він, як було подає начальникові якусь бомагу, то колупає пальцем в носі. Старому високому та цибатому москалеві, сторожеві, дав прізвище «гопстрибайло». Оце як було сидить за столом, то не кличе нас на ймення, а на прізвища. Тільки було й чуєш: «Гей ти, дриндзало! чи швидко допишеш оту бомагу!» «Гей, одуде! не клюй лишень носом та мерщій дописуй діло». «Чого ти усе швендяєш, котяче сало! – кричить було на мене. – Я тебе в три погибелі скручу, як не увинешся сьогодні з тим листком». Тільки було й чуєш: «Перепічко! клишоногий дригале! голодриго! гопстрибайле! підчихвосте! задрипо! гупале!» Подавав нам нові ймення, наче з християн перевернув нас на якусь ідольську віру. Хто його зна, де він брав ті прізвища! Неначе зумисне позаписував їх у своєму дурному поминальникові та вичитував по писаному, як от, приміром, диякон вичитує йменні «о здравії».
А ще як часом було прийде в канцелярію напідпитку, то вже тоді гавкає на всю канцелярію, або цвірчить та цвірчить, як цвіркун десь під піччю. Зовсім неначе опришкувата лиха баба, що гримає безперестанку на невістку та на всю челядь, а коли не кричить на челядь, то лає кури, або курчата, або свині, аби рот не мовчав. Отакий був і наш старий начальник. А коли було часом дуже розсердиться, то присне ніби приском, наче його хтось кинув на гарячу сковороду. Тоді він було шкварчить та шипить, неначе сковорода з вишкварками на жару.
Надавали ж і ми гуртом усяких прізвищ цьому гупалові! Ми ніколи не звали його між собою на ймення, а звали його «цвіркуном» і «торохтієм», і «облизаним макогоном», бо голова в його була лиса, справді наче облизаний макогін. Сторожі та стійчики продражнили його «калатайлом» та «дядьком гупалом», бо його фамілія була – Гупальський.
Я працював в канцелярії падковито, докладав рук, писав, неначе пензлем вимальовував. Одже ж було ніяк не догоджу «старому гупалові». Чимсь я був йому невподобний, і сам не знаю – чим. Оце було вималюю йому бомагу й, подаючи, думаю, що він похвале мене. А те «калатайло» зирне бистро на листок, потім передивиться своїми гострими баньками та й закричить.
– Гей ти, мурло! Ти й справді салогуб, як я бачу. Тобі тільки б кишки начинять, а не бумаги писати. Дивись лишень, як ти попереносив слова: «Прошеніе уже под-ано давно…» А осьдечки далі: «Предс-едатель рассмотрел…» Ото котолуп! Що ж то він з'їв отой «едатель»? чи вареники з сиром, чи пампушки з часником? Га? Либонь батько твій так роздирав слова де трапиться, неначе вовк козу-дерезу, та й тебе так навчив. На! з'їж оце своє писання та хоч вдавися ним! Йди переписуй зараз наново.
Подер, пошматкував моє малювання на дрібні шматочки та й шпурнув мені в вічі. Так він остогид мені своєю настирливістю, що я був ладен тікати од його хоч за тридев'ять земель або й далі, щоб тільки позбутись лиха.
На наше безголов'я саме тоді дали Гупальському орден святого Володимира. Як почепив він звізду на серці, то напиндючивсь так, що до його ані приступу! Тоді вже не тільки писарі, але й столоначальники приступали до його столу навшпинячки, щулились та корчились, ніби якісь школярі-провинники. До того часу він тільки лаявся та сипав прізвища, як з мішка, а як почепив звізду на серці, то вже почав битись. Сторожів та усяких стійчиків так було й смале по щоці за найменшу провину. А над нами, писарями, знущався так, що усім була невидержка далі служить.
Тоді писар Дрімайло, мій сусід і приятель, каже до мене: «Кидаймо оцю каторжну службу, поперебираймось за старців, начепим торби та ходім просити під Михайлівський монастир. Переодягнемось так, що ніхто й не впізнає. Я певний в тому, що старцювання дасть нам більше заробітку, ніж писарювання. Я добре знаю, що торба – непоганий засіб і, мабуть, кращий, ніж писарювання в канцелярії. Та й які наші засоби в нас вдома? Доки були живі наші батьки і торгували на рундуках сяким-таким крамом, то ще можна було жити з бідою пополовині, а як старі повмирали, то тепер навіть не прохарчуємось на наші писарські заробітки».