Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

– Сідайте, та нап'єтесь чаю! – припрошувала Уляся й проворненько заходилась поратись коло самовара. – Ви не соромтесь, бо я вже оговталась з тими торбами. Мені й самій сором, що мій тато пошивсь в старці, пішов на такі чудні заробітки. Але, знаєте, в тата була своя причина, що трохи його виправдує… В житті, як на довгій ниві, трапляється всього.

– Ох, на віку трапляється всього. «Вік пережить – не дощову годину перестоять». Бувають і такі пригоди, які оце й мені трапилися, що нігде не напитала собі місця в Києві й мусила начепить торбу та дранку та йти під монастирі.

І Галецька за чаєм оповідала про свої лихі пригоди. Уляся слухала і якось несамохіть важко зітхнула: вона була добра й почутлива і одразу серцем пригорнулась до Галецької, спочуваючи до її лиха.

– Я так і думав, що ви тут в Києві зайда, бо тут прохачі під монастирями теж усе приходьки. Наші київські тубільці з зубожілих панків не дуже-то квапляться йти під монастирі, мабуть, тим, що в їх у Києві багато знайомих, і їх знають, – сказав Кміта.

– Якби я тут не була заволокою, я б зроду-звіку не зважилась почіпляти на себе торби. Певно, вмерла б десь на вулиці з голоду, а простягати руки під монастирі не пішла б, – сказала Галецька. – Але хто ж з моїх давніх знайомих тут мене побаче? Хіба випадком хтось з наших офіцерів стрівся б десь на вулиці.

Галецька напилась чаю й трохи одпочила. Чистенька ясна світличка з зеленими вазонами та білими завісами на вікнах, стіл з самоваром, молоденька панночка, гарна, як зірочка, жвава й привітна, – все це неначе повіяло на неї подихом давнього щасливішого життя, коли й вона сама була молода й гарна, як Уляся, і ще не зазнала ніякого лиха, ніякої важкої пригоди в житті.

Цікава Уляся все розпитувала Галецьку за її життя. Галецька запримітила, що молода дівчина й думки не має гордувати нею та нехтувать, а питає з щирим спочуванням до її лихої долі. Вона розказала, як прибула до Києва, як напитувала по всіх-усюдах собі служби, як не їла нічого два дні, і мусила начепити торбу та драну одежу, та й то позичену в старої Майбородихи.

В Улясі очі зайшли сльозою. В неї добре серце взрушилось, і вона зітхнула.

– Не журіться, Ольго Семенівно! – сказала Уляся, – бог дасть, що таки десь напитаєте собі місце. Спитаю в своїх товаришок та класних дам, може, вони й напитають вам службу.

– От і спасибі вам за добре слово та обіцянку. Мені якось легше стає на душі коло добрих та прихильних людей, неначе їх слово мене гріє. Я почуваю, що як поношу оті торби довго, то вони мене задушать на смерть, – сказала Галецька.

– А от же мене й не задушили, хоч я їх ношу либонь років до двадцятка, а, може, й усіх двадцять, – обізвавсь Кміта, допиваючи чай та обсмоктуючи м'які вуса.

– Ет! час би вам, тату, залишити оте прохацтво. Доки я була малою, то мені було за це байдуже, а тепер я вже доросла. Мені буде сором перед людьми, що ви трусите торбами попід монастирями. Ще добре, що мої товаришки якось не дізнались за це й досі. Як дізнаються, то мені буде сором і очі появить до їх, – сказала Уляся.

– Ну, вже чи сором, чи не сором, а все-таки я тими торбами натрусив оту половину домка, що займають наші пожильці, та натрусив тисячі карбованчиків тобі на придане, – сказав Кміта з жартом і засміявсь дрібненьким сміхом.

– Смійтесь, смійтесь собі на здоров'я! А я, певно, цим нажебраним в бідноти добром не здобрію; мабуть, воно не піде мені на користь… Я вже маю спроможність і сама зароблять собі на хліб. Стану будлі-де вчителькою, то й матиму хліб. Що не кажіть, а вам вже час скинути торби та домувать, – сказала Уляся з маленьким осміхом, але в її словах чувся маленький докір татові.

– Та, бачте, Ольго Семенівно, була тому своя причина, що я мусив пошитись в торботруси й цим зароблять собі гроші на поживок. Мій батько мав свою різницю і продавав м'ясо, але більш того він був салганом і заробляв на салі чимало грошей. Я вчивсь в міській школі і вчивсь добре, і писав дуже гарно. Було як напишу що, то так чудово, неначе воно надруковано. А поблизу отут жив один вже пристаркуватий урядовець з «губернського правлєнія». Частенько було він заходе до мого батька на могорич, бо кружляв горілку добре, незгірше мого тата. Ото раз він побачив, як я гарно пишу, та й узяв мене в канцелярію переписувать усякі бомаги. Батько був радніший помістить мене в канцелярію, ніж в різниці за салгана, хоч він і помиливсь, як я потім сам пересвідчився. Ходив ото я та помагав урядовцям переписувать усякі бомаги, спочатку так собі, дурнички. Але начальник одразу звернув увагу на мою переписку, бо я писав так гарно, неначе друкував. Тоді він призначив мені плату по десять, а далі по п'ятнадцять карбованців на місяць. Батько був і радий, що з мене вийде не салган, а пан. Але батько швидко після того вмер. Мені тоді було років з вісімнадцять. Мати ще держала різницю, а я вже став на службу в канцелярії. Доки мати була жива та заробляла на салі, доти ми й хліб мали. Але як померла мати, я побачив, що канцелярія не прохарчує мене. А тут нагодилась і панночка. Я й оженивсь, бо дома не було кому й обід зварить і хати доглядіти.

– Була, бачте, думка в мене, що канцелярія таки настаче хліба на нас двох. Але вона не настачала доволі й на одного. І вигадають же служби з такою платою, що од неї або з голоду здихай, або хабарі бери, або й торби на плечі начіплюй. Плата мені була все однакова, а їсти було нічого. А тут ще, на моє лихо, прислали звідкільсь старого начальника. Цей начальник був навдивовижу лихий, злющий та вередливий. Було ніхто йому нічим не догоде. Кричить, лається, шпурляє бомаги просто в вічі, або од злості пошматує їх на дрібні шматочки та й шпурне писарям межи очі. Ще було й «тикає» на молодих, та й на мене і на всіх простих писарів, неначе на сторожів. Він був низький, присадкуватий, як печериця, старий, аж порохня з його сипалась. Вид в його був обголений; ніс, наче червона слива, бо він пив горілку. Сидить було на кріслі оте опудало, та коли не лається та мовчить, то позирає по столах і неначе нас усіх їсть очима, їй-богу, було неначе очима лається!

Але гірше за все надопік він усім писарям прізвищами. Подавав нам усім прізвища, та такі паскудні, що й самі останні мугирі таких не вигадали б. Мене продражнив «салганом» та «котячим салом». Одному старому писареві дав прізвище «старе дриндзало»; молоденького писарчука, мабуть, за чубок, що стирчав на голові, продражнив «смердячим одудом». Мого приятеля, таки з наших міщан, Остапа Дрімайла – «Дригалом», бо в його були дуже тонкі ноги. Одного гладкого продражнив «глевкою перепічкою», другого – «посмітюхою», третього – «колупайлом» через те, що він, як було подає начальникові якусь бомагу, то колупає пальцем в носі. Старому високому та цибатому москалеві, сторожеві, дав прізвище «гопстрибайло». Оце як було сидить за столом, то не кличе нас на ймення, а на прізвища. Тільки було й чуєш: «Гей ти, дриндзало! чи швидко допишеш оту бомагу!» «Гей, одуде! не клюй лишень носом та мерщій дописуй діло». «Чого ти усе швендяєш, котяче сало! – кричить було на мене. – Я тебе в три погибелі скручу, як не увинешся сьогодні з тим листком». Тільки було й чуєш: «Перепічко! клишоногий дригале! голодриго! гопстрибайле! підчихвосте! задрипо! гупале!» Подавав нам нові ймення, наче з християн перевернув нас на якусь ідольську віру. Хто його зна, де він брав ті прізвища! Неначе зумисне позаписував їх у своєму дурному поминальникові та вичитував по писаному, як от, приміром, диякон вичитує йменні «о здравії».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: