Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

Жінка увійшла в світлицю та й шелестить чимсь: певно, викладала з кошика бутвину. А Дрімайло бубонить до мене іншим голосом:

– Ламай ломом шухляду в комоді! Дивись, он стоїть скриня! Ламай віко коло скрині. Кміта ховає гроші либонь в скрині.

– Ні! не в скрині! Либонь в комоді. Комода вже спорохнявіла: швидко подасться, – одповідаю я, змінивши теж голос.

– Чухрай мерщій шухляду! Там, певно, Кмітиха хова капшук грошей. Ось-ось терпуг! колупай терпугом! Та передніше поцілуй терпуга, поблагословись! – бубонів Дрімайло, – та заходжуйся ж, щоб часом Кмітиха не нагодилась.

Чую я, моя жінка за дверима ущухла і ніби й дух затаїла. А далі якось-таки наважилась одчинити двері та й береться за клямку. А Дрімайло зумисне держить та не пускає. Вона знов тягне за клямку, а Дрімайло трохи попусте двері та й знов сіпне, та й причинить двері. Тоді жінка як ухопе клямку з переляку та з одчаю, як ірвоне! Двері одчинились настіж. Вона, як гляне, як крикне, та драла з хати. Я вийшов слідком за нею в сіни: думаю, перелякаєм її, а вона саме тоді ходила вагітна, то коли б часом чого не трапилось з нею.

– Та це ми! Невже ти таки не впізнала своїх хатніх старців! – гукаю я їй навздогінці.

– Ой, ненько моя! Невже це ти? – питає в мене жінка.

– Атож! А ти думала хто? – кажу я до неї.

– А ви думали, що злодії спозаранку вшелепались в хату! – каже Дрімайло й регочеться.

– Чи це пак Дрімайло? чи… ой, ні… чи пак! – пикає та микає жінка, придивляючись до Дрімайла.

– Ні, не Дрімайло. Де вже пак, щоб Дрімайло дурів, ніби дурненький школяр. Це хтось такий та не скажу. Нехай кортить! – каже Дрімайло та все регочеться.

– Чи ви пак знаєте, що я подумала, як одхилила двері та вгляділа вас в дранті? – каже до мене жінка. – Мені одразу уявилось, що це вшелепались в хату якісь душогуби, вбили тебе й заходились ламати скриню. Ой цур вам, пек вам з вашими жартами! Налякали мене так, що в мене й досі ноги трусяться.

Дрімайло витяг з кишені два яломки, чи жидівські ярмулки, заялозені та обстрьопані, без верхів і без підбійки. Попідв'язували ми вуха драними хусточками й понатягали на голови ті смердячі яломки. Глянув я на Дрімайла та й зареготавсь на всю хату. Такої мавпи я ще зроду не бачив. Коли гляну на себе в дзеркало, а з мене вийшла ще краща мавпа, хоч зараз приставляй до катеринщика та йди показувати штуки. Жінка стоїть коло порога та регочеться, певно, думає, що ми повбирались за старців для штуки, щоб насмішить своїх товаришів або сусід.

– Чи нема в вас старої вати, або клоччя, щоб підмостить під хусточку на вуха, буцімто в мене позакладало вуха, – сказав до жінки Дрімайло.

Жінка висмикнула вати з свого старого лейбика й дала Дрімайлові. Він попідкладав вату під хусточку на вуха, але так попідкладав, що вона повилазила з-під хусточки й повисла на щоках.

– Навіщо ж ви оце так поприбирались? Чи куди йдете грати комедію до своїх товаришів, чи що? – спитала жінка.

– Не питай, бо швидко стара станеш, – кажу я де жінки. – Їж борщ з грибами – держи язик за зубами та нікому про ці штуки не кажи й словечка. Чуєш?

Жінка одразу стала смутна. Їй здалось, що ми задумали пошитися або в злодії, або в душогуби. Але вона мовчала й ні за що більше не питала. Я бачу, що вона злякалась, що в неї заворушилось якесь негарне заздріння, та й кажу до неї:

– Та не бійсь, дурна! Це ми виряджаємось під монастир просити хліба так собі, тільки для штуки. Це ми тільки жартуємо.

Забрали ми костурі та й вийшли у двір. Рябко кинувсь на нас, мов скажений, аж хапав мене за ганчірки на литці.

– Ну, – каже жінка, – коли Рябко вас не впізнав, то люди, певно, не впізнають.

– Ну, тату! Я не знала, що ви такий вигадько! Я зроду-звіку такого не вигадала б, як оце ви з Дрімайлом, – сказала Уляся.

– Ой, серце! нужда присилує вигадувати ще гірше за це. От я й не думала, не гадала, що опинюсь з торбами під монастирями, доки був живий мій капітан. А от же довелось торби почіпляти, – обізвалась Галецька. – Бачите, на віку, як на довгій ниві, трапляється всього.

– Ото вийшли ми на вулицю та й потяглись до Михайлівського монастиря. Прийшли ми під Михайлівський монастир і поставали під святою брамою. Дрімайло як заходивсь коло старих прохачів, що стояли на першому місці скраєчку, коло самої брами, то чисто всіх поспихав штовханами з східців, ще й мене примостив коло себе. Скривив він рота на один бік до самого вуха й почав примовляти. Я був й собі спробував скривить рота набік, але незабаром щелепи заболіли в мене так, що почало аж шию корчити. Я покинув приставлятись калікою, бо бачив, що прочани й без того не поминають мене милостинкою.

Просили ми там в усю ранню службу, а далі й пізню. Назбирали ми бубликів та пиріжків повнісінькі торби сливе вщерть і понапихали кишені гривнями та шагами, бо так добре удавали з себе старців, так гарно та жалібно примовляли, як не спромігся ніякий справдешній старець. Мені нітрішечки не було сором, бо мене спочатку бавила ця комедія. А Дрімайло, очевидячки, грався торбами, як от штукар або комедіант бавиться своїм штукарством, або малі хлопці грають в ціці-баби, а дівчата в жельмана.

Прийшли ми додому, поскидали торби та драні удяганки. Жінка регочеться та все просе Дрімайла показати, як він кривив рота під монастирем. Дрімайло смішив жінку та передражнював старців, як вони зумисне роззявляли рота навскоси, ще й трясли головою, наче вони мерзли десь на лютому морозі та хапали дрижаки.

– А що, сусідо! правда, наші торби та горби дали добрий заробіток, – каже Дрімайло. – Еге, більший, ніж наше писарство в канцелярії.

– А мабуть, більший, бо ось я вже налічив більше карбованця грошей, ще й бубликів в'язок зо три та купу окрайців та пиріжків, – кажу я до Дрімайла.

Дрімайло полічив свої шаги та гривні та й каже:

– Одже ж і я вициганив горбом та кривим роток карбованця! Це окрім хліба та пиріжків! їй-богу, непогано на перший раз! Як на мене, то кидаймо писарство та ходім під монастирі трусити торбами. Матимемо багато луччий засіб на прожиток, ніж од нашої служби в писарях.

– Як на мене, то й я ладен хоч і зараз пошитись в старці, залишивши оте писарювання, – кажу я до жінки.

– Ще що вигадай? Це гарно? Була я «чиновницею», а то стану жінкою якогось торботруса. Ще Сухоребра Марта й продражне мене торботрускою. Хіба гарно, як сусіди почнуть потріпувати мене лобуркою? – обізвалась моя жінка.

– Хіба ж вони про це дізнаються? – промовив Дрімайло.

– А чому б пак і не дізнатись? – каже жінка. – Торбів не сховаєте ж в кишеню. Не можна торбами трусити крадькома, потай од сусід.

– Про це скажу, що мені сподобніше трусить торбами, ніж сидіти в канцелярії, нудити світом ще й хапати прізвища од нашого начальника, – кажу я до жінки. – Під монастирем мені вільна воля. Стою, доки схочу. Кругом мене благодать: і небо ясне, й повітря легке. Ніхто мене не зачіпає, ніхто з мене не прозивається, ніхто мені не настирається. Дзвони дзеленькають, ластівки щебечуть, голуби над головою пурхають; прочани неначе присвятились; звуть мене божим старчиком, а не кидають на мене паскудних прізвищ. Я гну під монастирями спину, але душа моя вільна під дрантям, не гнеться карлючкою. Їй-богу, хоч сердься, хоч ні, а піду на заробітки, на цю «Бесарабію».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: