– Це ви, мабуть, йдете на службу? – спитав Кміта.
– Еге. Коли б пак часом не опізнитись, бо буде ніяково перед начальником.
– І я колись служив там, де й ви оце служите, і сидів, певно, в канцелярії в тій самій кімнаті, а може, й за тим-таки столом, де теперечки ви сидите.
– Невже? Хіба ж ви вже вийшли на пенсію? Так зарані? Ви ж ще не старі.
– Не вийшов на пенсію, а таки простісінько покинув службу, бо трохи з голоду не вмер, як оженивсь та пішли в мене діти. Ще доки був сам, то вистачало на прожиття, а як пішли діти, то довелось хоч торби брати на плечі, та… гм…
Кміта пик-мик та й спинив язика, навіщось закашляв і замовк.
Він провів Літостанського до самих дверей в канцелярію. Хлопець попрощався й ніби шубовснув хапком в здорові двері. Кміта трохи підождав, постояв під дверима. В канцелярію йшли стійчики та вештались по сінях сторожі. Кміта забалакав з одним стійчиком і випитав в його про Літостанського все, що йому було потрібно: і де живе Літостанський, і допитавсь, як його звуть, і як його по батькові, і що він не жонатий, що він має вже перший чин і дістає щомісяця по тридцять карбованців жалування.
Кміта задумавсь, стоячи коло дверей в канцелярію. Проз його вештались урядовці, повсякчас рипаючи та гуркаючи дверима, входили й виходили усякі люде, швендяли кудись молоденькі безусі писарі, неначе школярі в школі, одмикуючи од роботи та марнуючи час в якійсь непотрібній біганині.
«Треба якось залучити цього паничика до свого дому, – думав Кміта, похнюпивши голову. – До моєї Улясі вже лицяється багато молодих крамарчуків та усяких міщан, але вони їй не до пари. Та й мені вони не припадають до вподоби. Не піде моя Уляся за таких зроду-звіку, бо вона вчена. А яка ж тепер моя компанія? Які мої знайомі? Чи трапиться між ними хтось путній для моєї Улясі? Чи піде вона за когось з їх?.. От тобі ще один клопіт. Надбав чимало добра, забезпечив себе на старість, але… От тобі знов морока… Напишу це я до Літостанського лист і одішлю йому по пошті. Залучу його до своєї господи. Нехай ходе до мене в гості. Може, й припаде до вподоби моїй Улясі. Може, й він єдиник в батька, як і Уляся єдиниця в мене, то й складуться докупи батьківським надбанням та й житимуть якось на світі».
Кміта тихою ступою вийшов на вулицю, похиливши голову. Думки та міркування про щастя коханої Улясі все якось не виходили в його з голови. Він ішов і навіть не примічав, як на Софіївському майдані вештались прочани, сновигали ватагами молодиці.
«Мав колись один клопіт в житті й мусив через його покинути канцелярію, а тепереньки на тобі – другий клопіт! Хоч торби кидай! – думав Кміта, навспражки заклопотаний долею своєї Улясі. – Треба написать лист до цього гарненького панича, доконче треба написать та й заманить його в свою хату».
І Кміта вернувсь додому, і зараз, не гаючись, написав лист та й вкинув в поштову скриньку.
«Сьогодні п'ятниця, а на неділю я запрошу до себе на вечірній чай і Галецьку, як людину, найбільше підхожу до компанії молодому урядовцеві. Мокрієвської не запрошу, бо вона нестатковита людина й навіть чудна, – ще налякає хлопця. Може, він і прийде. Треба лізти сліпцем, щоб запобігти талану для своєї єдиної дитини», – міркував Кміта.
VI
В неділю вранці Літостанський з своїм товаришем Червінським тільки що повмивались і сіли за стіл до самовара, як в кімнату вскочила хазяйчина куховарка, сільська молодиця, й подала лист, що приніс поштальон до хазяйки.
– Це до тебе лист. Певно, пише твій татунь з Канева, а може, й грошаки шле на якусь потрібку, – сказав Червінський, подаючи лист Літостанському.
– Ні, це не татусева рука. Надписано дуже гарною рукою! на диво гарною, неначе вимальовано. І хто це пише до мене?
І Літостанський з нетерплячкою роздер конверт і прочитав голосно:
«Коханий, любий Луко Антоновичу! Я знаю вас, хоч ви, може, мене гаразд не знаєте. Ви дуже припали мені до вподоби од того часу, як мені трапилось вперше вас побачить, а потім і стрінутись з вами. Коли ваша ласка, то зайдіть до мене в неділю на вечірній чай, так, приміром, в шостій годині. Будете моїм дуже бажаним гостем. Мені забажалось ближче познайомитись з вами, бо ви мені дуже й дуже сподобались. Мій дім на Шулявській вулиці під номером 102. Сподіваюсь вас до себе й гадаю, що ви доконче зайдете до мене на чай. З щирою прихильністю й поважанням зістаюсь Д. Кміта».
– Що за оказія! – крикнув Літостанський, – пише якась Кміта. Я такої й не знаю, навіть не чував про неї. А може, воно чоловік!
– І справді не можна довідатись, чи воно чоловік, чи жінка – ота Кміта. Певно, жінка, а може, й якась панна, та ще й багатенька. Може, це тобі трапляється несподіваний талан? Га? – говорив Червінський, сьорбаючи гарячий чай.
– А нечистий його вгадає! Це справді якась загадка, яку завдають відьми в казках.
– Чи не було пак часом в тебе з кимсь якого потайного роману: з якоюсь панною або молодою удовицею? Га? Признавайся! – жартував веселий Червінський.
– Ні, не було, сказать по правді. Коли б знати, куди це я потраплю? А цікаво б знать за це; господи, як цікаво! Може, це прислала до мене листа котрась з тих двох гвоздичків… Пам'ятаєш, як було виходять гімназистки рядками з гімназії, а ми саме було йдемо в канцелярію та й слідкуємо за ними навздогінці? Пам'ятаєш тих двох чималих гімназисток, що йшли позад усіх в останній парі, а за ними плуганились дві дами з сивими кісьми та з чорними вусиками під носом?
– Це ти згадуєш про тих двох чорнявеньких панночок, з карими очима та з чорними тонкими брівками? Пам'ятаю, пам'ятаю! І карі очки пам'ятаю, і рум'яні щічки, і повні та червоні, як калина, уста пам'ятаю. І досі пам'ятаю за ті два червоненькі гвоздички, як ми їх продражнили.
– І я їх пам'ятаю, – сказав Літостанський.
– Але ж ти не вважаєш на те, що така молоденька панночка не може ж таки без сорому закликать тебе в дім, де, надісь, або живе її батько, мати та, певно, ціла паровиця братиків та сестричок, – сказав Червінський.
– Що правда, то правда. Така панночка може запрошувати на розмову кудись в Царський сад, або в темні закалабки Софіївського собору, або кудись інде, тільки не до себе додому. Це пише людина, що живе десь нарізно, окроми од сім'ї, в власному домі. І хто б це такий був? Ото притичина! Аж в мене голова ходором ходе! Ой, коли б швидше день минав!
– Ну тай спосудилось же тобі, враг би тебе взяв! Певно, тебе мати купала в тої та в любистку. Це тебе. мабуть, просе до себе якась багатюща панія, що має свій власний дім, живе самостійно, може, має села й сахарню, може, надбала мільйон грошей. Це бува! – говорив Червінський.
– Може й так… Кат його зна! – мимрив Літостанський, спустивши віка й задумавшись.
– Це либонь твоя доля там десь сподівається тебе, як в нас теревенять баби в Василькові. Ти входиш в пишні покої. Там паркети, дзеркала, аж під стелю, лиснять здоровецькі вікна та сяють канделябри; килими долі аж очі беруть в себе! неначе квітники. Кругом розкіш та пишнота. В покоях одгониться пахощами резеди та левкоїв, буцім в квітнику… Амбра, пахощі, шик, блиск! Одчиняються двері, і виходе до тебе якась цяця писанка, струнка та рівна, як тополя серед поля, з очима, як брильянти, біла, як лелія, сама вся в брильянтах, в шовковому білому убранні, уся сяє, мов зоря. Шовк шелестить, очі горять, щоки палають, серце палахкотить од кохання. Виходе, ніби зоря сходе на майському небі. І вона твоя, і той ввесь палац твій, і все її надбання, усі її скарби, – усе твоє, бо, враг тебе не взяв, ти вартий усього того дива!
– Говори! Говорила покійна до смерті, та все чорт зна що!.. Ще й дражниться. В мене й без того думка жене думку, неначе їх підхопила завірюха, – обізвавсь Літостанський.
– Ото коли б мені трапивсь такий талан! От тоді б моя мама з дива тільки б очі витріщила! Вже не закуповувала б садків в Василькові та не приставляла б паровицями яблука на продаж до Києва; скинула б навіть свою міщанську чушку, – оту хустку з голови, та, певно, начепила б капелюш з цілим оберемком квіток та й ганяла б по Хрещатику баскими кіньми, – сказав Червінський і зареготавсь на всю хату, закинувши чорноволосу патлату голову на спину.