Його білі міцні зуби заблищали з широкого червоного рота. Чорні довгі вуса піднялись вгору і наїжачились, а чорні брови аж заворушились. В Червінського були товсті брови. Ці густі брови розбігались кінцями вгору навскоси, неначе в його на лиці було двоє вусів: одні під носом, а другі вгорі над носом; одні звішувались кінцями вниз, а другі стриміли кінцями вгору. Він реготавсь, задерши голову, а ті двоє вусів ворушились та метлялись по обидва боки кирпатого куценького носа. Веселі чорні, як терен, очки аж бігали.
Літостанський і собі зареготавсь на всю хату, уявивши його просту маму міщанку, зав'язану чорною хусткою, в фаетоні, з цілим оберемком квіток на стовбоватій голові.
Літостанський допив чай, не з'ївши навіть скибки паляниці з чаєм од такої несподіванки. І заходивсь чепуритись перед дзеркалом, зачісуючи свої русяві кучері. І мертве дзеркало одбивало в собі задумані тихі блакитні очі, задумане обличчя, ніби од мудрої загадки, котру завдала йому чиясь несподівана писулька, кинута випадком чиєюсь потаємною рукою в його житло.
Літостанський пішов в Софіївський собор, простояв службу божу, але не чув, що читали та співали в церкві.
Хазяйка покликала паничів обідать. Червінський хапком уплітав гарячу страву, аж за вухами лящало, а Лука Антонович сидів мовчки, і їжа не йшла йому на думку. Той лист, написаний чудово, ніби вимальований, неначе вкрав його апетит і спокій. В його думці все сновигали якісь загадкові постаті, лисніли здорові покої, сяли дзеркала, високі, аж під самісіньку стелю, манячили чиїсь пишні карі очі. Він ніби почував дух запашних квіток в покоях і все ніби бачив уявки той лист, неначе він манячив в його перед очима.
Він насилу чув, що говорила хазяйка, яку розмову вів Червінський. Його думи літали десь-інде, десь далеко, в якійсь казковій мрійній далечині, повитій туманом. Не попоївши гаразд, він встав з-за столу й ліг на ліжко, щоб одпочить або й заснуть по обіді. Але сон його не брав. Лепетливий товариш своїми жартами та вигадками дав направу його думкам, дуже поетичну та мрійну. А цікавість не давала йому спокою ні на хвилину.
Молодий хлопець насилу діждав, поки сонце стало на вечірньому прузі, одягся, сховав лист в кишеню, щоб часом не забути номера дома й не помилиться, і вийшов навшпиньки з хати, щоб не збудить товариша.
Знайшов він Шулявську вулицю й почав придивлятись до номерів. Вулиця тяглась сливе без кінця. По обидва боки вулиці стояли гарні, але не дуже здорові доми. Молодий хлопець швиденько йшов далі, а показаний в листі номер ще був далеко. Вже вулиця спустилась з крутого горба в долину. З горба неначе котились наниз вже поганші домки, притулені до гори одним боком, закутані в старі садки, неначе гарбузи в гарбузиння та бадилля. Він глянув наниз, а там далі стояли низками ще поганші дерев'яні домки, не то міщанські, не то крамарські або шевські.
«Що це за диво! Куди ж це мене запровадив отой загадковий лист? Тамечки ж далі вже й чималих домів не видко, а тільки стримлять якісь халупи та землянки, неначе рядки кротовин. От тобі й на! Це ж направив мої думки на фантастичний лад отой навіжений Червінський. А я, дурний, й піддавсь тій направі, бо пойняв йому віри. Де ж ті палаци та покої на тому багні та на мокрачах понад Либеддю?»
І молодий хлопець почутив, що лиснючі дзеркала та паркети неначе згасали й зслизали, ніби їх розвівав вітер, як вранішні смуги туману.
Зійшовши наниз з гори, Літостанський почав кмітить за номерами. Але до сто другого номера вже було недалечко. Домки пішли не знать які. Усі його мрії одразу згасли, неначе на їх хтось дмухнув з усієї сили та й погасив, як вітер світло. Він прикмітив номер дома, показаний в листі, і з дива спинивсь.
«Домок довгий, не дуже поганий, але кругом його старий гарний садок, неначе в якійсь дідицькій оселі. Хто ж живе в цьому домі? Ет! Дурно тільки бентежився та турбувавсь цілісінький день. Але… може, тут живе якийсь дідич».
Літостанський так обуривсь, що вже хотів вернутись додому.
«Чи не Червінський оце встругнув мені оцю штуку, щоб насміятись з мене в канцелярії?.. Але… лист писаний не його рукою… Мабуть, псяюха, когось настренчив написать… Оце буде штука, як я вшелепаюсь в чиюсь хату непроханий. Нате, мовляв, мене, бо ви до мене писали. Але… треба хоч розпитать…»
І цікавість переважила всі міркування молодого хлопця.
«Ет! За всі голови! Піду та хоч загляну в оцю дурну садибу та в хату. Якщо не спосудиться, то я круть! та й поверну голоблі назад».
І він подзвонив коло дверей. Йому хтось одчинив двері й хапком зслиз десь в одну мить. Він скинув пальто і вступив в маленьку чистеньку світличку. На канапі сиділа Галецька поруч з Мокрієвською й балакали вдвох. Літостанський поклонивсь до їх і витріщив з дива очі: в його майнула думка про красуню-панію, багатирку, за котру йому торочив Червінський ще недавнечко.
«Ой, лишечко! Тут сидять якісь дві загнибіди, ніби дві шкапи, такі захуджені, що в їх аж кістки торохтять! Одна жовта, як жовтило, а друга кисла, ще й скривилась, як середа на п'ятницю. Ой, вернусь назад!»
– Вибачайте! Це, певно, я не потрапив… не туди зайшов… Бувайте здорові! Вибачайте! я помиливсь! – мимрив збентежений хлопець, запикуючись.
Але з кімнати рипнули двері. В світлицю вступив сухорлявий Кміта, достоту, неначе цап плигнув через перелаз в огород.
– Ба туди! туди! Де вже пак не туди! – гукнув Кміта.
«Якийсь цап… в цапиною борідкою. От тобі мої мрії! Але цей цап щось мені по знаку».
– Ви мене, Луко Антоновичу, не впізнали? А я ж вчора провів вас до самісіньких дверей, як ви простували через майдан в канцелярію. То я написав до вас листа й запросив вас до себе на чай.
«Ну, чи варто ж було теліпатись на ці либедські мочарі для цієї цапиної борідки?» – подумав Літостанський і стояв на порозі ні в сих, ні в тих. Ну та й німфи! Ще й з цапом в додачу! Оце попавсь з бухти-барахти та з доброго дива! Бий вас коцюба! Де ви взялись на моє лихо?»
– От і великий вам спасибі, що ви прийшли до мене, сподобили мене візитом! – сказав Кміта й при тих словах обняв гостя й тричі цмокнув його в уста.
Літостанському здалось, що на його сп'явся цап сухими ракотицями й тричі лизнув його по губах ще й полоскотав по шиї своєю паскудною борідкою. Йому стало гидко й противно, бо він був гидливий зроду.
«Оце так халепа! Борони боже, як ще й ті захуджені загнибіди кинуться обнімати та лизать мене! Од тих я ладен хоч і випручатись, та й без сорому казка, прожогом з хати!» – подумав Літостанський, стоячи біля порога.
– Я Денис Полікарпович Кміта, – порекомендувавсь господар Літостанському.
– То то ви писали до мене лист? – якось несамохіть спитав Літостанський, – а я думав…
– Ви либонь думали, що Кміта, то якась молодесенька, гарненька панянка? Еге, так? – спитав Кміта, жартуючи. – То вже винуйте моє прізвище, яким, певно, колись давно продражнили наш рід добрі людці.
– Та, сказати вам по щирій правді, я нічого цього нe думав, – обізвавсь якось знехотя Літостанський.
– Сідайте ж, будьте ласкаві, та будьте моїм гостем, – просив господар, – оце моя добра знайома Ольга Семенівна Галецька, капітанша, а це Лукія Наркисівна Мокрієвська, одна з моїх пожильців та столовників, – знайомив його Кміта, – а вам рекомендую Луку Антоновича Літостанського, що, мабуть, сидить в канцелярії за тим самісіньким столом, де колись і я поневірявсь та лиха набиравсь.
Галецька підвелась і привіталась з гостем, Мокрієвська жваво схопилась з місця й по-паничівській стисла й труснула руку, ще й очі закотила під лоб.
«Які худі та замлілі оці обидві дами, – подумав Літостанський, – чи вони дуже натруджені, чи дуже вбогі та захарчовані? Певно, швачки».
– Я неначе десь вже бачив вас, десь стрічавсь з вами. Щось ви мені ніби трохи по знаку… – говорив Літостанський, поглядаючи на Мокрієвську. – Галецька спустила очі додолу й засоромилась. Мокрієвська дрібненько зареготалась.
– Може, ми й стрічались десь в Києві, бо й ви мені по знаку, може, тим, що ви незвичайний блондин, аж в вічі кидаєтесь. Мабуть, ми стрічались десь або в Царському садку на гулянці, або в театрі, або десь в церкві, може, в монастирі… а може, й під монастирем, – сказала Мокрієвська й знов дрібненько зареготалась і зирнула карими очима на Кміту.