Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

– Ще жива, але вона вже літня людина, хоч ще при здоров'ї. Якось ще ворушиться, – одповів хлопець, трохи здивований цікавістю незнайомої людини.

– То ви там і вчились в Каневі? чи в Києві? – підступав хитренький Кміта з питанням.

– Я вчивсь в канівській міській школі, а потім батько дав мене в київську гімназію. Я дійшов до шостого класу та й мусив покинути гімназію, бо в батька малий засіб: не спромігся мене далі держати в гімназії. Я покинув гімназію й зараз-таки пішов на свій хліб; пішов на службу в «губернське правлення», в канцелярію. Я мусив недоброхіть кинути науку, аби якось животіти на світі.

– Чи вистачає ж вам на прожиток? – спитав Кміта, скоса позираючи на ясні хлопцеві очі.

– Мусить вистачати. Треба якось перебиватись то сяк, то так, то інак. Часом беру додому на вечори будлі-яку переписку й маю сякий-такий додаток до скарбової плати. А кімнатку наймаю вдвох з товаришем, щоб обходилось трохи дешевше.

– Це ви, мабуть, йдете на службу? – спитав Кміта.

– Еге. Коли б пак часом не опізнитись, бо буде ніяково перед начальником.

– І я колись служив там, де й ви оце служите, і сидів, певно, в канцелярії в тій самій кімнаті, а може, й за тим-таки столом, де теперечки ви сидите.

– Невже? Хіба ж ви вже вийшли на пенсію? Так зарані? Ви ж ще не старі.

– Не вийшов на пенсію, а таки простісінько покинув службу, бо трохи з голоду не вмер, як оженивсь та пішли в мене діти. Ще доки був сам, то вистачало на прожиття, а як пішли діти, то довелось хоч торби брати на плечі, та… гм…

Кміта пик-мик та й спинив язика, навіщось закашляв і замовк.

Він провів Літостанського до самих дверей в канцелярію. Хлопець попрощався й ніби шубовснув хапком в здорові двері. Кміта трохи підождав, постояв під дверима. В канцелярію йшли стійчики та вештались по сінях сторожі. Кміта забалакав з одним стійчиком і випитав в його про Літостанського все, що йому було потрібно: і де живе Літостанський, і допитавсь, як його звуть, і як його по батькові, і що він не жонатий, що він має вже перший чин і дістає щомісяця по тридцять карбованців жалування.

Кміта задумавсь, стоячи коло дверей в канцелярію. Проз його вештались урядовці, повсякчас рипаючи та гуркаючи дверима, входили й виходили усякі люде, швендяли кудись молоденькі безусі писарі, неначе школярі в школі, одмикуючи од роботи та марнуючи час в якійсь непотрібній біганині.

«Треба якось залучити цього паничика до свого дому, – думав Кміта, похнюпивши голову. – До моєї Улясі вже лицяється багато молодих крамарчуків та усяких міщан, але вони їй не до пари. Та й мені вони не припадають до вподоби. Не піде моя Уляся за таких зроду-звіку, бо вона вчена. А яка ж тепер моя компанія? Які мої знайомі? Чи трапиться між ними хтось путній для моєї Улясі? Чи піде вона за когось з їх?.. От тобі ще один клопіт. Надбав чимало добра, забезпечив себе на старість, але… От тобі знов морока… Напишу це я до Літостанського лист і одішлю йому по пошті. Залучу його до своєї господи. Нехай ходе до мене в гості. Може, й припаде до вподоби моїй Улясі. Може, й він єдиник в батька, як і Уляся єдиниця в мене, то й складуться докупи батьківським надбанням та й житимуть якось на світі».

Кміта тихою ступою вийшов на вулицю, похиливши голову. Думки та міркування про щастя коханої Улясі все якось не виходили в його з голови. Він ішов і навіть не примічав, як на Софіївському майдані вештались прочани, сновигали ватагами молодиці.

«Мав колись один клопіт в житті й мусив через його покинути канцелярію, а тепереньки на тобі – другий клопіт! Хоч торби кидай! – думав Кміта, навспражки заклопотаний долею своєї Улясі. – Треба написать лист до цього гарненького панича, доконче треба написать та й заманить його в свою хату».

І Кміта вернувсь додому, і зараз, не гаючись, написав лист та й вкинув в поштову скриньку.

«Сьогодні п'ятниця, а на неділю я запрошу до себе на вечірній чай і Галецьку, як людину, найбільше підхожу до компанії молодому урядовцеві. Мокрієвської не запрошу, бо вона нестатковита людина й навіть чудна, – ще налякає хлопця. Може, він і прийде. Треба лізти сліпцем, щоб запобігти талану для своєї єдиної дитини», – міркував Кміта.

VI

В неділю вранці Літостанський з своїм товаришем Червінським тільки що повмивались і сіли за стіл до самовара, як в кімнату вскочила хазяйчина куховарка, сільська молодиця, й подала лист, що приніс поштальон до хазяйки.

– Це до тебе лист. Певно, пише твій татунь з Канева, а може, й грошаки шле на якусь потрібку, – сказав Червінський, подаючи лист Літостанському.

– Ні, це не татусева рука. Надписано дуже гарною рукою! на диво гарною, неначе вимальовано. І хто це пише до мене?

І Літостанський з нетерплячкою роздер конверт і прочитав голосно:

«Коханий, любий Луко Антоновичу! Я знаю вас, хоч ви, може, мене гаразд не знаєте. Ви дуже припали мені до вподоби од того часу, як мені трапилось вперше вас побачить, а потім і стрінутись з вами. Коли ваша ласка, то зайдіть до мене в неділю на вечірній чай, так, приміром, в шостій годині. Будете моїм дуже бажаним гостем. Мені забажалось ближче познайомитись з вами, бо ви мені дуже й дуже сподобались. Мій дім на Шулявській вулиці під номером 102. Сподіваюсь вас до себе й гадаю, що ви доконче зайдете до мене на чай. З щирою прихильністю й поважанням зістаюсь Д. Кміта».

– Що за оказія! – крикнув Літостанський, – пише якась Кміта. Я такої й не знаю, навіть не чував про неї. А може, воно чоловік!

– І справді не можна довідатись, чи воно чоловік, чи жінка – ота Кміта. Певно, жінка, а може, й якась панна, та ще й багатенька. Може, це тобі трапляється несподіваний талан? Га? – говорив Червінський, сьорбаючи гарячий чай.

– А нечистий його вгадає! Це справді якась загадка, яку завдають відьми в казках.

– Чи не було пак часом в тебе з кимсь якого потайного роману: з якоюсь панною або молодою удовицею? Га? Признавайся! – жартував веселий Червінський.

– Ні, не було, сказать по правді. Коли б знати, куди це я потраплю? А цікаво б знать за це; господи, як цікаво! Може, це прислала до мене листа котрась з тих двох гвоздичків… Пам'ятаєш, як було виходять гімназистки рядками з гімназії, а ми саме було йдемо в канцелярію та й слідкуємо за ними навздогінці? Пам'ятаєш тих двох чималих гімназисток, що йшли позад усіх в останній парі, а за ними плуганились дві дами з сивими кісьми та з чорними вусиками під носом?

– Це ти згадуєш про тих двох чорнявеньких панночок, з карими очима та з чорними тонкими брівками? Пам'ятаю, пам'ятаю! І карі очки пам'ятаю, і рум'яні щічки, і повні та червоні, як калина, уста пам'ятаю. І досі пам'ятаю за ті два червоненькі гвоздички, як ми їх продражнили.

– І я їх пам'ятаю, – сказав Літостанський.

– Але ж ти не вважаєш на те, що така молоденька панночка не може ж таки без сорому закликать тебе в дім, де, надісь, або живе її батько, мати та, певно, ціла паровиця братиків та сестричок, – сказав Червінський.

– Що правда, то правда. Така панночка може запрошувати на розмову кудись в Царський сад, або в темні закалабки Софіївського собору, або кудись інде, тільки не до себе додому. Це пише людина, що живе десь нарізно, окроми од сім'ї, в власному домі. І хто б це такий був? Ото притичина! Аж в мене голова ходором ходе! Ой, коли б швидше день минав!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: