Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

– Ну тай спосудилось же тобі, враг би тебе взяв! Певно, тебе мати купала в тої та в любистку. Це тебе. мабуть, просе до себе якась багатюща панія, що має свій власний дім, живе самостійно, може, має села й сахарню, може, надбала мільйон грошей. Це бува! – говорив Червінський.

– Може й так… Кат його зна! – мимрив Літостанський, спустивши віка й задумавшись.

– Це либонь твоя доля там десь сподівається тебе, як в нас теревенять баби в Василькові. Ти входиш в пишні покої. Там паркети, дзеркала, аж під стелю, лиснять здоровецькі вікна та сяють канделябри; килими долі аж очі беруть в себе! неначе квітники. Кругом розкіш та пишнота. В покоях одгониться пахощами резеди та левкоїв, буцім в квітнику… Амбра, пахощі, шик, блиск! Одчиняються двері, і виходе до тебе якась цяця писанка, струнка та рівна, як тополя серед поля, з очима, як брильянти, біла, як лелія, сама вся в брильянтах, в шовковому білому убранні, уся сяє, мов зоря. Шовк шелестить, очі горять, щоки палають, серце палахкотить од кохання. Виходе, ніби зоря сходе на майському небі. І вона твоя, і той ввесь палац твій, і все її надбання, усі її скарби, – усе твоє, бо, враг тебе не взяв, ти вартий усього того дива!

– Говори! Говорила покійна до смерті, та все чорт зна що!.. Ще й дражниться. В мене й без того думка жене думку, неначе їх підхопила завірюха, – обізвавсь Літостанський.

– Ото коли б мені трапивсь такий талан! От тоді б моя мама з дива тільки б очі витріщила! Вже не закуповувала б садків в Василькові та не приставляла б паровицями яблука на продаж до Києва; скинула б навіть свою міщанську чушку, – оту хустку з голови, та, певно, начепила б капелюш з цілим оберемком квіток та й ганяла б по Хрещатику баскими кіньми, – сказав Червінський і зареготавсь на всю хату, закинувши чорноволосу патлату голову на спину.

Його білі міцні зуби заблищали з широкого червоного рота. Чорні довгі вуса піднялись вгору і наїжачились, а чорні брови аж заворушились. В Червінського були товсті брови. Ці густі брови розбігались кінцями вгору навскоси, неначе в його на лиці було двоє вусів: одні під носом, а другі вгорі над носом; одні звішувались кінцями вниз, а другі стриміли кінцями вгору. Він реготавсь, задерши голову, а ті двоє вусів ворушились та метлялись по обидва боки кирпатого куценького носа. Веселі чорні, як терен, очки аж бігали.

Літостанський і собі зареготавсь на всю хату, уявивши його просту маму міщанку, зав'язану чорною хусткою, в фаетоні, з цілим оберемком квіток на стовбоватій голові.

Літостанський допив чай, не з'ївши навіть скибки паляниці з чаєм од такої несподіванки. І заходивсь чепуритись перед дзеркалом, зачісуючи свої русяві кучері. І мертве дзеркало одбивало в собі задумані тихі блакитні очі, задумане обличчя, ніби од мудрої загадки, котру завдала йому чиясь несподівана писулька, кинута випадком чиєюсь потаємною рукою в його житло.

Літостанський пішов в Софіївський собор, простояв службу божу, але не чув, що читали та співали в церкві.

Хазяйка покликала паничів обідать. Червінський хапком уплітав гарячу страву, аж за вухами лящало, а Лука Антонович сидів мовчки, і їжа не йшла йому на думку. Той лист, написаний чудово, ніби вимальований, неначе вкрав його апетит і спокій. В його думці все сновигали якісь загадкові постаті, лисніли здорові покої, сяли дзеркала, високі, аж під самісіньку стелю, манячили чиїсь пишні карі очі. Він ніби почував дух запашних квіток в покоях і все ніби бачив уявки той лист, неначе він манячив в його перед очима.

Він насилу чув, що говорила хазяйка, яку розмову вів Червінський. Його думи літали десь-інде, десь далеко, в якійсь казковій мрійній далечині, повитій туманом. Не попоївши гаразд, він встав з-за столу й ліг на ліжко, щоб одпочить або й заснуть по обіді. Але сон його не брав. Лепетливий товариш своїми жартами та вигадками дав направу його думкам, дуже поетичну та мрійну. А цікавість не давала йому спокою ні на хвилину.

Молодий хлопець насилу діждав, поки сонце стало на вечірньому прузі, одягся, сховав лист в кишеню, щоб часом не забути номера дома й не помилиться, і вийшов навшпиньки з хати, щоб не збудить товариша.

Знайшов він Шулявську вулицю й почав придивлятись до номерів. Вулиця тяглась сливе без кінця. По обидва боки вулиці стояли гарні, але не дуже здорові доми. Молодий хлопець швиденько йшов далі, а показаний в листі номер ще був далеко. Вже вулиця спустилась з крутого горба в долину. З горба неначе котились наниз вже поганші домки, притулені до гори одним боком, закутані в старі садки, неначе гарбузи в гарбузиння та бадилля. Він глянув наниз, а там далі стояли низками ще поганші дерев'яні домки, не то міщанські, не то крамарські або шевські.

«Що це за диво! Куди ж це мене запровадив отой загадковий лист? Тамечки ж далі вже й чималих домів не видко, а тільки стримлять якісь халупи та землянки, неначе рядки кротовин. От тобі й на! Це ж направив мої думки на фантастичний лад отой навіжений Червінський. А я, дурний, й піддавсь тій направі, бо пойняв йому віри. Де ж ті палаци та покої на тому багні та на мокрачах понад Либеддю?»

І молодий хлопець почутив, що лиснючі дзеркала та паркети неначе згасали й зслизали, ніби їх розвівав вітер, як вранішні смуги туману.

Зійшовши наниз з гори, Літостанський почав кмітить за номерами. Але до сто другого номера вже було недалечко. Домки пішли не знать які. Усі його мрії одразу згасли, неначе на їх хтось дмухнув з усієї сили та й погасив, як вітер світло. Він прикмітив номер дома, показаний в листі, і з дива спинивсь.

«Домок довгий, не дуже поганий, але кругом його старий гарний садок, неначе в якійсь дідицькій оселі. Хто ж живе в цьому домі? Ет! Дурно тільки бентежився та турбувавсь цілісінький день. Але… може, тут живе якийсь дідич».

Літостанський так обуривсь, що вже хотів вернутись додому.

«Чи не Червінський оце встругнув мені оцю штуку, щоб насміятись з мене в канцелярії?.. Але… лист писаний не його рукою… Мабуть, псяюха, когось настренчив написать… Оце буде штука, як я вшелепаюсь в чиюсь хату непроханий. Нате, мовляв, мене, бо ви до мене писали. Але… треба хоч розпитать…»

І цікавість переважила всі міркування молодого хлопця.

«Ет! За всі голови! Піду та хоч загляну в оцю дурну садибу та в хату. Якщо не спосудиться, то я круть! та й поверну голоблі назад».

І він подзвонив коло дверей. Йому хтось одчинив двері й хапком зслиз десь в одну мить. Він скинув пальто і вступив в маленьку чистеньку світличку. На канапі сиділа Галецька поруч з Мокрієвською й балакали вдвох. Літостанський поклонивсь до їх і витріщив з дива очі: в його майнула думка про красуню-панію, багатирку, за котру йому торочив Червінський ще недавнечко.

«Ой, лишечко! Тут сидять якісь дві загнибіди, ніби дві шкапи, такі захуджені, що в їх аж кістки торохтять! Одна жовта, як жовтило, а друга кисла, ще й скривилась, як середа на п'ятницю. Ой, вернусь назад!»

– Вибачайте! Це, певно, я не потрапив… не туди зайшов… Бувайте здорові! Вибачайте! я помиливсь! – мимрив збентежений хлопець, запикуючись.

Але з кімнати рипнули двері. В світлицю вступив сухорлявий Кміта, достоту, неначе цап плигнув через перелаз в огород.

– Ба туди! туди! Де вже пак не туди! – гукнув Кміта.

«Якийсь цап… в цапиною борідкою. От тобі мої мрії! Але цей цап щось мені по знаку».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: