Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

«Гарна, як калина в лузі над водою! Це або та сама гімназистка, що колись впала мені в очі, або вона дуже схожа на ту панночку, тільки багато краща од неї: рівна, як тополя, і свіжа, як калина!»

Уляся застелила стіл скатеркою й вешталась по кімнаті та поралась, ставлячи на стіл посуд до чаю. Літостанський сидів на стільці й неначе прикипів до стільця: в його вже зникла думка тікати мерщій з хати. Він забувсь і за Царський сад, і за веселий натовп паннів в садку, і за музики. Перед ним неначе одразу десь зникла Лиса гора з відьмами й цапом, і натомість одразу ніби стеля повищала, вікна побільшали; і неначе залисніли здорові дзеркала та паркети, заманячили килими з букетами троянд. До його вуха неначе долітали мелодії музик з Царського садка. Звідкільсь полились пахощі гвоздички та запашної резеди; засяв одразу світлий рай, за який торочив йому жартовливий товариш… І Мокрієвська чогось неначе одразу покращала, і сам цап став не такий поганий та навратливий.

«Ні, не втечу! не піду в Царський садок на гулянку. Треба зостатись та хоч надивиться на цю червону калину», – подумав Літостанський, слідкуючи гострими очима за кожним рухом молоденької красуні чарівниці.

Молоденька наймичка, сільська дівчина, босоніж і в одній вишиваній сорочці, внесла самовар і поставила на столі. Уляся заходилась засипать чай та гарячить стакани, зиркаючи ніби ненароком на гарного білявого панича.

– От моя дочка вже скінчила гімназію! вже й перейшла нас, старих, в усяких науках! – хвалив батько Улясю.

– От і перейшла! Може, й не дійшла, а вам тільки так здається, – обізвалась Уляся й засміялась.

– Ой, перейшла! Про це нема що й казати. Вона так падкувала коло книжок, що дістала аж дві книжки в подарунок в двох класах, – сказав Кміта, обертаючись до гостя.

– Це знак, що ви й справді-таки добре прилягали до наук, – сказав Літостанський.

– Ще й як добре! Було її од книжки не одірвеш. Там такі книжки достала, що просто цяця, а не книжки: обидві золотообрізні ще й з золотим написом. Ось я вам зараз покажу! – сказав Кміта і покатав в другу кімнату та й виніс дві книжки в червоних палятурках.

– Оце одна: «Маша й пропавший цуцик», чи так, Улясю? А друга «Верховець без ноги, чи… здається… без хвоста».

– «Всадник без голови»! – поправила батька Уляся.

– Чи то пак – без голови. Мені, бач, все здається, що «всадник» – то кінь, – сказав батько.

– Та «всадник» це верховець на коні, а не кінь! – сказала Уляся й зареготалась так голосно, неначе задзвонила в дзвоник, скоса поглядаючи на Мокрієвську.

– А я все переплутую коня і «всадника», бо чую, як в церкві співають: «Коня и всадника в море Чермное…» Та дивіться! Ще й переклад з французького, чи що! От так книжка! Ще й загранична, не тутешня! Багато краща й цікавіша навіть, ніж «Бова королевич» або «Єруслан Лазаревич». От як наші пішли вгору! – хваливсь батько.

– Та годі вже вам, тату, хвалитись мною! Аж мені сором перед людьми. В батьків та матерів є звичай чванитись своїми дочками та синами. А дітям це не дуже приємно. Адже ж кажуть, що й сова хвалила своіх дітей, що, мов, кращих і на світі нема, – одбивалась Уляся.

– Ну, то тільки так кажуть: а що люде блемсають язиками, тому не завжди йми віри. Я вже в цьому пересвідчився, – огризавсь і собі батько.

– Ну! вас до совиних дітей ніяк не можна тулить, – обізвалась Мокрієвська, – це вже ви надто себе принижуєте.

– Отже наша сусіда Сухоребра недавнечко хвалилась перед нами, що її дочка Настуся – окраса Галицького базару, бо, каже, як вийде з кошиком бубликів на базар, то й увесь базар од неї покращає. Так, каже, й закрасить собою ввесь точок! А насправжки сказати, то, певно, базар її красить, а не вона базар. В батьків та матерів все так: «мої сини, як соколи! мої дочки, як голубочки!» Еге, так, тату? – одмовлялась Уляся.

– Ну, не всі дочки та сини однаковісінькі. Бувають усякові, не до тебе рівняючи, – сказав батько.

– Таки не втерпіли, винесли оці книжки! Тато всім показує їх, аж мені ніяково – сказала Уляся. – Лихо мені з вами!

– Чого ж лихо? От і ми подивимось, які книжки роздавали вам в гімназії: чи такі, як і в нас в гімназії, чи трохи кращі? Ті ж самісінькі, що і в нас, – сказав Літостанський.

– От і добре зробили, що показали й нам ці Улясині трофеї, бо я, признатись по щирій правді, їх ніколи не діставала, – сказала Мокрієвська.

– Та які гарненькі, неначе цяцьки, – сказала Галецька, перегортаючи листки цупкого паперу.

– Ще й малюнки непогані й цікаві, – обізвавсь Літостанський.

– Де там непогані! Зовсім гарні, хоч вправляй в рямця та в скло та й чіпляй на стіни, – чванивсь батько.

– Ви, Уляно Денисівно, таки держіть їх в спряту. Сховайте десь добре, на самісіньке дно в скрині, щоб не позамазували їх руками усякі нечепурні читальники та читальниці. От я, то й не дістав таких у гімназії, хоч і вчивсь непогано, – говорив Літостанський.

Книжки пішли по руках, їх перегортували, роздивлялись гарненькі малюнки. Уляся поналивала стакани й подала гостям. Двері одчинились, і молоденька наймичка принесла й поклала на стіл паляниці та бублики.

– Чом ти пак оце не взулась в чоботи? Ходиш боса, неначе в себе вдома на селі, – сказала Уляся до наймички.

– Еге! Добре, що ви спішні! Ви спішніші за мене, то зараз і взулись в черевики, а я, то й не похопилась взутись через той самовар. Ніколи було! – огризалась смілива дівчина й вийшла з світлиці.

Уляся почервоніла; дівчина виказала, що Уляся ходе вдома боса. Літостанському вона здалась ще краща.

І молодому паничеві стала ще приємніша й світліша чистенька світличка з лампадкою в кутку перед образами; ще приємніші стали пахощі гвоздички та резеди в розкішній косі в молодої проворної панни, котра і була міська, була гімназистка, і скидалась вродою на сільських жвавих дівчат. Це йому припало до вподоби, бо він зріс сливе на селі, в гаях та в долинах на передмісті невеликого міста.

І він вже зовсім забув за гулянку в Царському садку, за музики, за натовп гуляючих паннів. Інші мелодії залунали в його серці й заступили поезію приємної гулянки в Царському садку. Він неначе прикипів до місця й був ладен сидіти та дивитись на Улясю хоч би й цілу ніченьку до білого дня.

Молода Уляся неначе ожвавила пристаркуватих людей. Усі якось повеселішали й розбалакались за чаєм. Повеселішала навіть смутна Галецька, неначе на той час забулась за свою лиху долю та за свої злидні.

– Чи ви, Денисе Полікарповичу, давно служили в нашій канцелярії? – поцікавивсь Літостанський, питаючись в господаря.

– О, вже таки давненько. Не пам'ятаю гаразд, скільки буде тому років. Але в нас був начальник така неприємна вередлива людина, і він так мені надокучив своїми прізвищами, так остогид своєю лайкою, що мені довелось хоч торби чіпляти та… Єт! Бодай не казать!

Кміта схаменувсь і прикусив язика. Уляся почутила, що на неї неначе одразу хтось сипнув жаром: в неї спинилось серце і перестало кидатись. Вона потім одразу зблідла.

«Ой, лишечко! Ще батько візьме та бовкне язиком, що ходе під монастирі з торбами. Я згорю отутечки на місці од сорому», – майнула думка в Улясі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: