Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

– Прибувайте ж до нас, як матимете час! Не погордуйте нами та не забувайте за моє ласкаве прохання! – гукав Кміта з порога на вулицю, де стояла насупроти й манячила на ґанку, ніби москаль в кивері, стара Марта Сухоребра і кмітила за всіма, хто виходив з покоїв старого сусіда, і навіть лічила всіх гостей, неначе господиня лічить свою худобу або курчата та гусенята.

Літостанському не хотілось іти додому. Він пішов на Владимирську гору до пам'ятника, де ще не скінчилась гулянка. Небо ще жевріло над борами. В Дніпрі, в течіях та плесах на плисковатому Трухановому острові, і далеко на Оболоні в Почайні ще лиснів рожевий вечірний одлиск. Небо й земля неначе умлівали в теплі пишного вечора й розбуджували поетичну та мрійну направу в душі молодого хлопця. Пахощі резеди та левкоїв лились з клумбів. Усе небо, і повітря, й усі алеї наче напахались і пропахались наскрізь тим солодким духом і нагадували йому пахощі резеди та гвоздики в чорній косі милої Улясі. Він неначе уявки бачив гарне та свіже Улясине личко.

VII

Од того часу Літостанський частенько почав одвідувать Кміту. Його душу ніби поривала якась сила на ті Либедські мочарі, з котрих він сам колись глузував. Кміта й Уляся завжди були дуже ласкаві та привітні до його.

Уляся покохала молодого хлопця щиро і вже призналась йому, що кохає його.

Якось після першої пречистої, влітку, Уляся вирядилась на службу божу в Михайлівський монастир, де саме того дня служив митрополит. Вже вона наближалась до монастиря. Назустріч їй Ішов Літостанський. Вона спинилась і поздоровкалась з ним.

– Куди це вас бог несе? Певно, до божого дому? – спитав Літостанськнй.

– Еге! але… але ще й сама гаразд не знаю, куди направитись: чи до Софіївського, чи до Михайлівського, – одповіла Уляся, запикуючись.

В неї несподівано виникла думка, що тамечки ж під брамою Михайлівського монастиря стоїть між старцями її тато, а попліч з ним стоїть Галецька, а поруч з нею стовбичить Мокрієвська. Вона одразу охолола й зблідла, аж пополотніла.

«Ой, лишечко мені! тепер же він безпремінно вгляде і впізнає їх усіх, коли добре придивиться. Що з того може вийти, і сама не вгадаю. Як він дізнається, що мій батько та моі знайомі пошились в старці та ще й з того промислівства живуть і хліб мають, то ще, борони боже, й спротивиться й одкинеться од мене», – майнула думка в Улясі.

– Ходім краще до Софіївського собору, – стиха промовила Уляся.

– Та ви ж, здається, самі прямували до Михайлівського?

– Ні. Це я тільки йшла проз Михайлівський монастир, бо ходила гулять до Владимирового пам'ятника на гору.

– Та ходім-бо в Михайлівське! Там же служе митрополит. Буде сила людей, ще й співатиме митрополитський хор, – вмовляв панич Улясю. – Ходім-бо, ходім! Дивіться, яка ондечки сила панів суне до брами!

Він взяв її за руку. Уляся рушила з місця, ступила два ступені й знов спинилась. Вона почувала таку ваготу в ногах, неначе в неї ноги пустили коріння, котре промкнулось в грунт і приросло до землі.

– Ні, не піду в Михайлівське, – згодом сказала Уляся.

– Оце диво! Та чом же? – питав Літостанський, котрому дуже забажалось подивитись на пишноту митрополитанської одправи.

– Я й сама тому невідома. Мені уявляється щось недобре. Чомусь мені здається, що коли я оце піду в Михайлівське, то навіки втрачу щось дуже гарне та дуже миле.

– Ще що вигадайте! Та ходім-бо! Не гаймо часу, бо ще й церемонія одійде, – сказав Літостанський і знов смикнув її за руку.

– Ні, не піду. Ходім краще до Софіївського, – сказала з наважливістю Уляся.

– Невже це в вас остача якихось бабських забобонів? Певно, ви ймете віри отій нісенітниці.

– Ба не йму віри. Але я чомусь ніби передпочуваю якусь напасть, як тільки піду оце в Михайлівське, – говорила Уляся.

– Невже ви думаєте, що там вас жде якась баба-яга, або що там десь куйовдяться злидні та вчепляться до вас, побіжать слідком за вами навздогінці до вашої господи і поналазять в хату, і в хижку, і в комору? – глузував панич.

– І в думці цього не маю. Але в мене одразу виникло якесь чудне вагання, а чому й задля чого, я й сама гаразд цього не втямлю, – сказала Уляся і раптом круто повернулась і попростувала через Софіївський майдан до Софійського собору, засмучена і якось збентежена.

Літостанський мусив вволити її волю, і пішов за нею в Софіївський собор.

«Чудна жіноцька вдача! Чи це в неї якісь забобони, чи панянське вередування, чи вже й не вгадаю що».

Літостанський простояв службу й провів далеченько Улясю, аж за монастир.

Ще смутніша була Уляся, вертаючись додому. Вона наважилась побалакать з батьком таки зараз, наважилась впрохати його, щоб він покинув своє прохацтво, не опоганив і не осоромив її перед людьми та молодим Літостанським, котрий вже сливе признавсь їй, що ладен хоч і зараз слати до неї старостів.

Уляся, вернувшись з церкви, сіла на канапі й засмутилась. Незабаром рипнули в прихожій двері, і в хату ступив батько з торбами на плечах. Він здійняв свою амуніцію, передягся і ввійшов в світлицю з запаленою папіросою а губах.

– Тату! кидайте оті торби та дранки, – сказала Уляся.

– А то навіщо? – спитав з дива Кміта.

– Бо мені сором за вас перед людьми, – промовила Уляся смутним, навіть жалібним голосом.

– Перед якими ж це людьми? Це либонь тобі сором перед Літостанським, чи що б то?

– Та хоч би й перед Літостанським. Чи то ж гарно буде, як він часом випадком од когось дізнається, що завів знайомість з якимсь кодлом прохачів: з вами, з Галецькою, з Мокрієвською, та що й я з того гніздища?

«От тобі й навсправжки клопіт, хоч і торби кидай ради дочки та її нових знайомих!» – подумав Кміта й почухав потилицю з досади.

– А передніше ж колись тобі не було сором. А це чогось вже й той сором десь узявся, – сказав батько,

– Передніше я була мала та дурна і нічого того не тямила. А тепер в мене вже є, хвалить бога, тямка в голові, та й перед новими знайомими мені сором. Сьогодні я хотіла йти на одправу в Михайлівський монастир. Аж сливе біля самої брами стрів мене Літостанський і теж хотів йти зо мною до Михайлівського монастиря. Але як я пригадала собі, що ви стоїте біля брами коло дзвіниці з торбами вкупі з Галицькою та Мокрієвською, то так злякалась, що трохи не зомліла. Я повернулась круто, випручалась од зачудованого панича й попростувала хутчій до Софіївського собору.

– Та я тепер, коли вгляджу Літостанського, як він часом інколи заходе подавать старцям шаги, то зараз повернусь потилицею до його та й даю драла до брами, ще й сховаюсь між стовпищем прочан. Чом же ти не йшла? Треба було сміливо йти. Він мене б не побачив, – сказав батько.

– Я, тату, після того так перестраждала, так перепечалилась, стоячи в церкві, що не чула, як читали в церкві, не чула навіть гаразд, як співали; така скорбота найшла на мене, що я стояла в церкві як неприкаяна. Кидайте, тату, трусить отими торбами, бо далі не видержу. Мені тепереньки вже уявляється, що на мене всі люди пальцем показують, де б я не йшла вулицею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: