Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

Взрушена ласкою й прихильністю о. Онуфрія, Галецька насилу опам'яталась од радощів.

– Їдьте ж зараз та не дляйтесь, щоб часом місце не втікло од вас кудись за тридев'ять земель, бо воно котюче й летюче. Часом закотиться кудись, – жартував батюшка на прощанні.

Галецька й Майбородиха кинулись до кімнати, щоб скласти сякі-такі удовині манатки. Склавши манаття й зав'язавши в пакунки, Майбородиха гукнула до Досифея, щоб він покликав звощика.

Досифей сидів на сінешньому порозі, насуплений, мов чорна хмара.

– Одчепіться од моєї душі! Ви обидві чогось веселі, неначе хильнули по десять чарок! А мені став світ немилий, – обізвавсь з порога Досифей, не рушаючи й з місця.

– Чом же оце став тобі світ немилий! Може, тобі в мене в чому недогода? А може, тобі трапилась якась пригода? – спитала з жартом Майбородиха.

– Ет! бодай не казать! А все то через оту титарівну. То було виходе з церкви, то все моргає на мене, ще й солоденькі очки зробить, а вчора виходила з церкви в якоюсь дурепою, а я йду їй назустріч, здійняв шапку та й кланяюсь, та заговорюю; а вона коли б тобі глянула на мене! Задерла кирпу, закопилила спідню губу, ще й пику одвернула. Коли б тобі хоч раз зирнула! От такий тепер світ настав!

– В титарівни не запобігай ласки. В неї високі пороги задля тебе. Ти й справді «високо літаєш, а через те низько впадеш», – сказала Майбородиха.

– Я дійшов до одчаю. Я заздріваю й вас, що й ви мене судите та й гудите по людях.

– Хто тобі оце наговорив? Та то, певно, титарівна дізналась, що ти трохи опришкуватий вдався, хоч і гарний з лиця.

– Сама вона забісована, коли бундючиться передо мною. Ет! Усі вони таківські! Візьму оці усі дівчачі каблучки та й викину на смітник. Нехай їх собаки споживуть та й дівчачу любов схламають.

– Та собаки ж подавляться тими каблучками! – сказала Майбородиха.

– Кат їх бери! Нехай поїдять і їх персні, і їх зрадливу, погану любов. Доведеться, мабуть, постригатись в ченці, абощо! Бере мене такий сум, либонь я завтра вмру, абощо. Ото людці! Ото панни! Який-то тепер світ настав! Ой господи!

– Не журись надаремно! Ще твоє цвіте, а їх в'яне. Ти ж ще саме в цвіту! Та поможи-бо нам та винеси оці пакуночки на вулицю, та поклич звощика.

– Не хочу! одчепіться од моєї душі. Мені й без ваших манатків важко на серці! – обізвавсь знехотя Досифей і ще нижче похилив голову.

Стара Майбородиха потюпала на вулицю й закликала звощика. Повиносили в'язки й поскладали на візок. Галецька налапала в кишені капшучок, витягла його й знайшла трохи грошей.

– Нате ж вам оці гроші в подяку за те, що ви мені дали притулок. Це я хоч цими малими грішми заплачу вам за житло.

– Борони боже! Щоб я з вас брала гроші за квартиру? Не була б я людина, щоб іще брала з вас, з сироти, плату. Я й сама притулилась, дякуючи ласці добрих людей. Зроду-звіку не візьму з вас плати! Я таки й зроду не мала жадоби до грошей. Адже ж і мене часом харчували добрі люди за спасибі, – говорила Майбородиха на прощанні.

Галецька розпрощалась і на розставанні просила Майбородиху доконечно одвідувати її на новому місці й обернутись до неї з поміччю, коли б часом сталась якась пригода в її житті.

Тим часом один незначний випадок дуже стривожив старого Кміту. Літостанський все заходив до його в гості сливе щотижня. Але восени він не приходив тижнів зо три поспіль.

«Що це за знак, що Літостанський не вчащає вже до мене? – думав Кміта. – Може, десь набачив собі якусь панну, кращу од моєї Улясі. Він хлопець молодий, а молоде серце змінливе й зрадливе. Може, десь знайшов собі уподобнішу панянку, ніж моя доня, і вподобав її… Шкода буде, як Уляся втрате такого гарного жениха. А я ж через його мусив кинуть торби! Напишу до його лист і просто-таки спитаю, чи він має на думці сватать мою Улясю, чи ні, щоб часом ще не довелось шкодувать за торбами», – подумав старий і зараз скомпонував листа.

«Кращого за вас жениха для моєї доні я не знайду та й не бажаю. Коли маєте на думці сватать мою Улясю, то не дляйтесь і не гайтесь, щоб часом хтось інший не навис їй на очі. Я вже давно постерігаю, що ви їй припали до вподоби. Вам, і тільки одному вам, як доброму на вдачу й статковитому чоловікові, я одписав би своє житло після моєї смерті, ще й на ваше ймення дав би вам перед вінцем банкову розписку на дві тисячі карбованців. Прошу найласкавіше незабаром дати мені одповідь».

Другого дня надвечорі прибіг Літостанський. Старого не було вдома. Літостанський показав Улясі листа й прочитав. Улясі стало сором, що батько ніби набивається нею Літостанському. Але вона потім зареготалась. Зареготавсь і Літостанський, що кмітливий батько не все таки прикмітив.

В світлицю згодом вступив старий.

– Тату! ви опізнились. В нас з Лукою Антоновичем вже давненько скінчена справа, а ви з листом «Нате, – мовляв, – й мій глек на капусту!»

– То це ти й мене перехитрувала? Мене, старого, досвідного? – крикнув батько.

– Атож! – обізвавсь Літостанський, осміхаючись. – Я вже давненько думав засилать старостів до Улясі та просить в вас її руки. А от і ви з листом… та трішечки опізнились…

– Коли опізнивсь, то й добре. Як я бачу, щира любов перехитрує все і всіх на світі. Коли вже ви поєднались так, то мені тільки треба вдатись до батюшки, щоб годить вінчання. Коли так, то, боже, вас благослови! Справимо не бучне, а «хапане» весілля, та й коли ми вам до вподоби, то й зараз переходьте до нас жити. Годі вам тинятись по тих квартирах, – сказав Кміта.

Тільки що вони перебалакали за свою справу, в світлицю вступила Галецька, рада та весела, неначе вона знайшла десь або гроші, або свій талан. В неї очі аж сяли. Вона привіталась з усіма жвавенько, веселенько, наче попроворнішала.

– Що це за зміна сталась з вами! – одразу спитав Кміта. – Щось з вами трапилось і, певно, дуже гарне та приємне. Еге?

– А то ж чому так? – спитала Галецька дрібненьким, веселеньким голосом.

– В вас стали інші очі, інший погляд, либонь ви тепер не та давніша, передніша людина, – сказав Кміта. – Передніше колись ви були ніби темні на очі, а це одразу неначе взір вернувся до вас. Ви й посвіжішали на виду, й покращали. І обличчя в вас стало веселіше! Що це з вами сталось? Щось та є!

– Невже ж таки я була ніби невидюща, а це сьогодні десь познаходила на шляху загублені очі? – сказала Галецька і веселенько засміялась.

– Невже ви вмієте й сміяться? – крикнула з дива Уляся.

– Атож! Правда, що вже була забулась сміятись, а це знов вчусь та пригадую потроху, – говорила веселенько Галецька. – То, серце, як лиха година притисне, то людина забуде і сміятись, і радіть.

– А мені все здавалось, що ви зроду не сміялись та й не вмієте сміятись, – говорила Уляся. – Мені оце так чудно стало, як було б чудно, якби засміялась і заговорила ота панна з котиком, що ондечки намальована на картині.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: