Київські прохачі – Iван Нечуй-Левицький

– Де вже мені пити! В мене нема грошей на поживок, не то що, – обізвалась Галецька. зачудована тим оповіданням.

– Та не тайтесь-бо! Я по ваших очах одразу дізналась, що ви з таківських, як і я… Еге, з паничами прогула ваша молодість, як весняна буря, а тепер торба та шинк…

– І що ви ото верзете! Я удова, я збідніла й зубожіла після смерті мого чоловіка.

– Ет! Меле кат зна що! Та признавайтесь та ходім оце до шинку, та як хлиснемо, то нам знов серце заспіває пісні, і ніби вернуться знов наші літа молоді, наш рай. Як нап'юся, то про все лихо забуду, неначе я вдруге на світ народжусь. Я тоді знов весела й щаслива, ладна співати й танцювать, і обніматись, і цілуватись. Он там в шинку мій зелений рай. Та признавайтесь-бо, що й ви з таківських, як і я! Ходімо мерщій в той рай! Вдвох мені буде веселіше, ніж самій. Знаєте, як співають на селі:

Ой поїхав мій миленький та у поле – в степ, А я свою куделицю та об землю геп! Лежить моя куделиця та й надулася. А я пішла до корчомки та й напилася.

Мокрієвська вхопила за руку Галецьку й силою поцуприкувала на сходи до шинку. Галецька опиналась, насилу випручалась і оступилась з східців на вулицю.

– Ще й комизиться! Ще й опинається! А певно, з паничами прогуляла молодий панянський вік, як і я, грішна. Та нубо, ходім та трохи побалакаємо, згадаємо минувшину, певно, ласеньку… та рясненьку й романами, й чорними бровами, й пишними вусами…

– Ну та й причепилась якась причепа! Ну та й нахаба! Не доведи, мати божа, до гріха! – тихо шепотіла наче сама до себе Галецька.

– Причепилась спокусниця до спокусниці. Еге, так? Одна одну спокушає.

– Авжеж пак! Я тепер рада шматкові хліба, не то що, а ви все своєї пісні затягаєте. Ви помиляєтесь.

– Авжеж пак! Не на дурну наскочили. Не з такими ви очима, щоб мене піддурити. Дуріть вже кого дурнішого од мене. Певно, й в вас піснею молодість промайнула, як і в мене, і ви незчулись, як опинились з торбами, як не вчулась і я. Завів мене дурний розум от сюди, як і вас.

– Чи дурний же розум? Може, щось інше? Може, якась пригода, така, як моя, а може, лиха доля. Ви ж, як я бачу, людина з добрим розумом, – сказала Галецька.

– Та не взяв мене кат! Розуму мені не позичати в людей. Завела мене сюди моя навіжена весела вдача, занапастив мене потяг до краси, запагубили мій вік танці та пісні, та чорні брови. От що! Я родилась людиною, а на вдачу вдалась, певно, пташкою, бо все любила пісні! Мені ще змалку ввиджувалось, що людині задля того бог і дав живоття, щоб співати й танцювать. Було колись сиджу в опері та аж умліваю од тих дивних пісень. А як я любила ті чорні брови та карі очі, та шовкові вуса! Було ззамолоду сняться мені тричі на ніч. Та які очі! які брови! Я б оддала половину віку свого за їх! Залюбки оддала б усе своє живоття за їх! Оті ж пишні брови та чорні очі й занапастили моє життя. Як я вже промарнувала свою маєтність, прогайнувала до решти свої гроші, ті очі та брови зрадили мене: їх неначе вітром розвіяло, пилом розсіяло. Мене усі знайомі одцурались, перестали мене одвідувати, всі покинули мене… А кохання, а пісня не замерла в мені й досі. І досі мене мане якийсь зелений та пахучий рай. І досі іде луною пісня в моєму серці. І я знайшла свій рай он тамечки!

Мокрієвська тикнула рукою на шинк і одразу заплакала. Але вона як швидко заплакала, так само одразу й перестала плакати, і втерла сльози замазаною долонею.

– Ходїм-бо, серце, в шинк та хоч посидимо трошки та побалакаємо. Я, господи, як люблю з кимсь побалакати. Теперечки, як я збилась з пуття, моя хазяйка аж замикає свої покоїки од мене, щоб я часом не вшелепалась до неї, щоб набалакаться хоч з нею. Дражне мене в вічі торохтійкою й запирається од мене. Нема мені з ким поговорити й розважить себе. Піду до того доброго старчика з підв'язаними вухами, то й він чогось вже ніби нехтує мною, а його дочка, вже доросла панна, гімназистка, просто-таки глузує з мене й з батька, бо вже скінчила гімназію.

Галецька слухала, і їй чогось здалося, що Мокрієвська трохи божевільна й верзе якусь нісенітницю.

– Ой, ссе мене за серце, неначе там десь вп'ялась гадюка. Ходім-бо та вип'ємо, та трошки побалакаємо, моє серденько, моя ластівочко! Не цурайтесь мене хоч ви, бо ми ж одним миром мазані: я п'яниця, й ви теж, певно, п'яниця.

– Мені й шкода вас, але про шинк шкода й говорити! Зроду-звіку не тинялась я по шинках і швидше ладна вмерти, ніж переступлю поріг в той ваш рай, – сказала Галецька.

– Ой, переступите той поріг! Ой, потягне й вас у те пекло, чи то пак у той мій рай, ще й незабаром! Ой, не зарікайтесь!

– Не бійтесь, не потягне. Я радніша втопитись, ніж пити по шинках. В мене часом цілими днями й рісочки в роті не бува. Ледве животію, – сказала Галецька й попрямувала вулицею додому.

Мокрієвська вхопила її за руку, неначе обценьками, й не пускала.

– Та ви, як я бачу, ще зовсім недосвідна людина. Як сяду я от там на лавці в шинку та смикну з півкварти, то в мене зараз неначе душа заграє й заспіває. Мені тоді невтямки, де я й хто я, і що діється зо мною: неначе стеля піднімається, й стіни розступаються перед моїми очима. Я тоді бачу не паскудні полиці та мисники а пляшками, а якісь ложі ввижаються мені в опері, поволочені й поцяцьковані! Хтось там в шинку мугикає пісні, а я неначе чую чудові арії, котрі ладна б слухати день і ніч. A той веселий гомін кругом мене веселить мене, наче гомін веселого балу. Я почуваю себе тоді в якомусь раю, неначе я гуляю десь у квітниках та гарних садках, наче лечу в якомусь просторі, лину на крилах понад лугами, понад гаями. Мріє передо мною щось дивне, якась невимовна пишнота, якісь прозорі, ніби казкові картини. Світ стає мені милий. Миготять чиїсь пекучі очі, мріють шовкові вуса. Ож ходім, серце, та зирніть на той рай.

Мокрієвська вхопила Галецьку за стан, неначе взяла на оберемок, і міцними руками потягла в шинок просто в одчинені двері. Галецька опиналась і почала випручуватись. Мокрієвська не пускала й цуприкувала її обома руками. Бідна удова вхопилась руками за одвірок і обперлась ногами об поріг. Навісна Мокрієвська почала реготатись, наче вона гралась в якоїсь смішної іграшки, в хрещика або в піжмурки.

– Та ну-бо, святителької годі пручатись та приставлятись! Ще й пиндючиться! Отут наше місце! – говорила й пхала її навісна Мокрієвська, і реготалась.

Десь на вулиці взявсь поліціант, неначе з землі виріс. Він углядів, що старчихи зчепились на порозі та войдуються, і йому здалось, що вони завелись і почали бійку. Він бігцем побіг до шинку. Галецька вгляділа його і рвонулась з усієї сили, скинула торбу з Мокрієвської. Бублики з торби пороснули по сходах. Галецька вирвалась і швидко пішла додому, навіть з переляку не озирнулась назад на шинк. В неї ноги трусились, їй привиджувалось, що поліцейський біжить навздогінці за нею, от-от наздожене її і вхопе, як шуліка курча. Вона через силу доплелась на Поділ до Майбородихи, бліда, аж синя, з синіми пружками попід очима.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: