Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279

 

Іван Нечуй-Левицький

Князь Єремія Вишневецький

I

    

    В першій по­ло­вині XVII віку князь Ми­хай­ло Виш­не­вецький був один з най­ба­гатіших маг­натів на всю Ук­раїну й Польщу. Він мав ве­ликі маєтності на Во­лині, на По­долі, в Га­ли­чині й на Білій Русі. Це бу­ла йо­го батьківщи­на й дідиз­на. Польський ко­роль зат­вер­див за ним і за йо­го ро­дом ще й усю Лу­бен­щи­ну: усі землі на річці Сулі з міста­ми Хо­ро­лом, Ром­на­ми, При­лу­ка­ми, усі землі до са­мої тодішньої мос­ковської гра­ниці, кот­ри­ми з давніх-да­вен об­ла­ду­ва­ли канівські міща­ни.

    Князь Ми­хай­ло жив не­дов­го. Йо­го жінка Раїна, з ро­ду мол­давських гос­по­дарів Мо­гил, зос­та­лась удо­вою з не­долітком си­ном Єремією. Во­на до­во­ди­лась сест­рою київсько­му мит­ро­по­ли­тові слав­но­му Пет­рові Мо­гилі. Ми­хай­лів брат, князь Кос­тян­тин Виш­не­вецький, став за опіку­на удові та не­бо­жеві Єремії.

    Княгиня Раїна про­жи­ва­ла з си­ном у во­линських маєтнос­тях у Виш­невці, де був па­лац покійно­го кня­зя Ми­хай­ла. Але Єремія підрос­тав. Нас­тав час да­ва­ти в на­уку мо­ло­до­го кня­зя. Раїна пе­реїха­ла до Києва й осе­ли­лась в своєму па­лаці на Ста­ро­му Києві. Во­на прис­та­ви­ла до си­на од­но­го сту­ден­та Києво-Мо­ги­лянської ко­легії за вчи­те­ля. Сам пре­фект ко­легії, ста­рий чер­нець, приїздив в па­лац, щоб наг­ля­да­ти за вчен­ням мо­ло­до­го кня­жа­ти і сам ви­яс­няв Єремії по­чат­ки пра­вос­лав­ної віри.

    Єремія Виш­не­вецький ра­но зос­тавсь си­ро­тою.

    Після смерті ма­тері Раїни йо­го взяв до се­бе йо­го опікун, дядько, брат вдру­гих Єреміїно­го батька Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го. Князь Кос­тян­тин вже дав­но пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру й спольщивсь. Але він не насміливсь на­вер­та­ти до ка­то­лицької віри сво­го мо­ло­до­го не­бо­жа Єремію й че­рез те зап­ро­сив сту­дентів київської ко­легії вчи­ти Єремію на­укам в своєму па­лаці. Як Єремія вже підріс, князь Кос­тян­тин звелів лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу і сам одвіз сво­го не­бо­жа в Львів, щоб да­ти йо­го в єзуїтську ко­легію, ма­ючи пев­ну надію, що Єремія вий­де з ко­легії од єзуїтів ка­то­ли­ком.

    Раннім ран­ком во­ни виїха­ли з дво­ру князівсько­го па­ла­цу в Києві у важ­ко­му здо­ро­во­му рид­вані. А за ни­ми по­тяг­лись ху­ри, на­ван­та­жені вся­ким доб­ром, та по­воз­ки, на кот­рих їха­ли служ­ни­ки кня­зя Єремії та шлях­тич пра­вос­лав­ної віри пан Ко­ноплінський як дог­ля­дач кня­жа­ти Єремії.

    Баскі та прудкі коні князівсько­го поїзду бігли, на­че заіграш­ки. День був по­го­жий. Над­ворі сто­яла спе­ка й су­ша. Ку­ря­ва вкри­ла на па­лець на­ван­та­жені ху­ри, по­нак­ри­вані шку­ра­ми. І князь Кос­тян­тин, і Єремія, й слу­ги при­па­ли пи­лом і зчорніли на ви­ду. Се­ред ши­ро­ко­го прос­то­ру по­ля Єремії ста­ло лег­ше на душі. Жаль йо­му бу­ло за матір'ю, але те­пе­реч­ки в до­розі ніхто не нав­чав йо­го, ніхто не до­ку­чав йо­му. Князь Кос­тян­тин за­го­во­рю­вав до Єремії, але мо­ло­дий хло­пець, обізвав­шись до йо­го од­ним сло­вом і то з не­охо­тою, знов мов­чав. За­мовк і ста­рий князь, втом­ле­ний ду­хо­тою та труською до­ро­гою, і по­чав дріма­ти. Тільки по­го­ничі вря­ди-го­ди ньока­ли, по­га­ня­ючи вкриті по­том та по­ро­хом коні.

    Надворі по­ча­ло смер­ка­ти. Князь Кос­тян­тин звелів по­го­ни­чам ста­ти на ночівку під ста­рим ду­бо­вим гаєм. Ви­пас попід гаєм був доб­рий, і течія бу­ла не­да­леч­ко. По­го­ничі по­розп­ря­га­ли коні, по­пу­та­ли й пус­ти­ли на па­шу. Два шлях­тичі нап­ну­ли під ду­ба­ми кня­жий на­мет. Слу­ги розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли та­ган, по­че­пи­ли ка­за­нок і по­ча­ли ва­ри­ти куліш на ве­че­рю. Ста­рий князь ліг на траві, підмос­тив­ши під го­ло­ву згор­ну­тий жу­пан, і до­жи­давсь ве­чері.

    Вже смер­ком слу­ги і па­ни посіда­ли вкупі кру­гом ка­зан­ка й по­ча­ли ве­че­ря­ти. Дво­рецький вий­няв з во­за два срібні по­лу­мис­ки, на­си­пав у їх ку­ле­шу і пос­та­вив долі пе­ред кня­зя­ми. Після ве­чері слу­ги вста­ли й по­дя­ку­ва­ли ста­ро­му кня­зеві й ку­ха­рям за ве­че­рю. Князь Кос­тян­тин з Єремією пішли в на­мет. Мо­ло­до­му Єремії чо­мусь бу­ло ніяко­во сидіти в на­меті вкупі з ста­рим дядьком. Він по­чу­вав, що ста­рий князь, не­на­че якась ва­га, ду­шить йо­го, не дає волі ні йо­му, ні йо­го дум­кам.

    Князь Кос­тян­тин, втом­ле­ний од спе­ки, не­за­ба­ром ліг долі на прос­те­ле­но­му ки­лимі, підмос­тив­ши під го­ло­ву жу­пан, і швид­ко зас­нув міцним сном. Мо­ло­до­го Єремію не брав сон. Йо­му зда­ва­лось, ніби ста­рий, по­важ­ний і тро­хи су­во­рий дядько й сон­ний об­важ­нює йо­го ду­шу, од­би­рає в йо­го во­лю. Він вий­шов з на­ме­ту й ліг на траві ко­ло ба­гат­тя, спер­шись ліктем об зем­лю. Ба­гат­тя жевріло й куріло. Си­зий ди­мок вив­ся клуб­ка­ми вго­ру й ку­рив­ся, не­на­че си­ню­ва­тим сер­пан­ком, зап­лу­ту­ючись в важ­ко­му гіллі та листі. Чер­во­ну­ва­тий світ об­ли­вав ви­со­ке вип­ну­те чо­ло мо­ло­до­го хлоп­ця. Слу­ги шлях­тичі один по дру­го­му поп­ри­хо­ди­ли до ба­гат­тя і посіда­ли по­руч з Єремією. Пішла ти­ха роз­мо­ва, не­на­че во­ни усі го­во­ри­ли ниш­ком, щоб не стри­во­жи­ти пиш­ної кра­си чер­во­но­го не­ба на за­ході та ста­ро­го лісу, щоб не збу­ди­ти ста­ро­го кня­зя.

    Гордий і не­лас­ка­вий з стар­ши­ми й ви­щи­ми за се­бе, Єремія був привітний до че­ляді. Він навіть бра­тав­ся й єднав­ся з че­ля­дин­ця­ми шлях­ти­ча­ми, але в то­му са­мо­му бра­танні бу­ло зна­ти якесь по­тай­не глу­зу­ван­ня, прик­ри­те жар­та­ми та смішка­ми.

    - От те­пе­реч­ки до­ве­деться нам, кня­зю, жи­ти у Львові, - ска­зав ста­рий дво­рецький Ко­ноплінський, прос­тя­га­ючи но­ги на траві, - слу­жив я при кня­гині у Виш­невці, слу­жив у Києві, а от до­ве­ло­ся ще пос­лу­жи­ти і в Львові.

    - То й слу­жи­ти­меш. Ад­же ж старі коні слу­жать до самісінької смерті, по­ки й не поз­ди­ха­ють, та якось і слу­жать, - ска­зав Єремія.

    - Тягнуть, аж жи­ли в них ви­тя­гу­ються та лу­щать, а во­ни все-та­ки тяг­нуть, - ска­зав один че­ля­ди­нець шлях­тич. - Бу­деш і ти, ста­рий, тяг­ти, до­ки не лус­неш.

    - О, я ще не швид­ко лус­ну! - обізвав­ся дво­рецький. - В мо­ло­до­го кня­жа­ти Єремії ро­бо­та бу­де не­важ­ка.

    - Будеш, ста­рий, ви­ле­жу­ва­тись в моєму житлі та люльку смок­та­ти. Яка пак там в ме­не бу­де тобі ро­бо­та? - ска­зав Єремія.

    - Отак бу­ду по­тя­гу­ва­тись на пе­рині, як те­пер, - до­дав дво­рецький і при тих сло­вах прос­тяг но­ги на всю дов­жи­ну, за­ки­нув ру­ки під го­ло­ву і так по­тяг­ся, що за­сид­жені за день кістки за­лус­ка­ли й зах­ру­ща­ли в йо­го ста­ро­му тілі, не­на­че ло­ма­ки.

    - А я прий­ду з шко­ли та те­бе звер­ху на­гаєм по че­реві, щоб не ду­же ви­ле­жу­вав­ся, - ска­зав Єремія.

    - В покійни­ка ва­шо­го батька, кня­зя Ми­хай­ла, не­хай бу­де йо­му зем­ля пе­ром, бу­ла мені служ­ба ду­же важ­ка. Князь справ­ляв бучні бен­ке­ти. Приїжджа­ла си­ла гос­тей з Ук­раїни й з Польщі й з Лит­ви. От­тоді був скрут в виш­не­вецько­му па­лаці! Кру­тив­ся ко­лись пан Ко­ноплінський, на­че му­ха в ок­ропі. А те­пер, як зас­лаб­ла кня­ги­ня… Ет, ми­ну­ло на­ше - ска­зав дво­рецький і важ­ко зітхнув.

    Довго ба­ла­кав мо­ло­дий Єремія з дво­рецьким. Не­бо за лісом лед­ве чер­воніло. Сму­га чор­но­го лісу пе­ре­ти­на­ла чер­во­ний фон не­ба, не­на­че чорні скелі. Коні пас­лись, со­ва­ли мор­да­ми по траві, вря­ди-го­ди пирх­ка­ли. Ніч густіша­ла й чорніша­ла. По­том­лені че­ля­динці по­ча­ли ку­ня­ти.

    Єремія підмос­тив під го­ло­ви жу­пан і прос­тяг­ся на землі. Слу­ги пос­ну­ли. Дво­рецький хріп і прис­вис­ту­вав но­сом. Од­но­го Єремію не брав сон. Він ле­жав горілиць і вто­пив очі в тем­но-синій на­мет не­ба, не­на­че вит­ка­ний з чор­но-синього шов­ку і об­си­па­ний брильянта­ми. Не кра­са не­ба, не ясні зорі ма­ни­ли йо­го; йо­го ма­нив ши­ро­кий простір не­бес­но­го на­ме­ту. Якісь не­ви­разні ба­жан­ня й по­ри­ван­ня за­во­ру­ши­лись в душі мо­ло­до­го кня­зя.

    І йо­го ду­ми по­летіли да­ле­ко, по­ви­ли­ся пти­цею по­над яки­мись безмірни­ми сте­па­ми, по­над мо­ря­ми, летіли за ті мо­ря, все далі та далі, в який­сь інший пиш­ний край, де гу­ляв ста­рий князь - ко­зак Бай­да Виш­не­вецький…

    І мо­ло­до­му кня­зеві те­пер зда­ва­лось, що він, виїхав­ши з батьківсько­го до­му, ніби од­ча­лив од бе­ре­га і пус­тив­ся на те синє прос­тор­не без­меж­не мо­ре шу­ка­ти щас­тя-долі й ве­ли­кої сла­ви, та­кої сла­ви, щоб во­на затіни­ла сла­ву усіх князів, гетьманів і ко­ролів, засліпи­ла увесь світ… щоб про йо­го ймен­ня та про йо­го сла­ву прой­шла чут­ка од краю до, краю й за­лу­на­ла пісня­ми. Як во­на за­лу­на­ла пісня­ми про славні ко­зацькі вчин­ки слав­но­го ли­ца­ря Яре­ми Бай­ди-Виш­не­вецько­го.

    Молодий князь пірнув у свої палкі мрії, не­на­че в бе­зод­ню мо­ря: і вже не чорні ду­би мріли пе­ред йо­го очи­ма на чер­во­нястім небі - чорніли в йо­го уяві хвилі Чор­но­го мо­ря, мріли ске­листі бе­ре­ги да­ле­ко­го краю, ми­готіли по хви­лях чай­ки. От йо­го військо схо­дить на бе­рег. На бе­резі на ске­лях ніби дрімає в тем­ряві ве­ли­чез­не во­ро­же місто. Він ве­де військо на місто, роз­ва­лює ви­сокі стіни. По­чав­ся гвалт в місті, по­ча­лась кри­ва­ва за­пек­ла бит­ва. Він роз­би­ває во­ро­же військо і всту­пає на май­дан побідни­ком. Місто зай­мається од­ра­зу. По­же­жа схоп­люється на чо­ти­ри бо­ки. Чер­во­ний, не­на­че кров, од­лиск грає й ми­го­че на спи­сах, на шаб­лях, на шли­ках. Кров аж дзюр­чить по­то­ка­ми по ули­цях. Гар­ма­ти гур­ка­ють, і пісня побідників зли­вається з гур­ко­том гар­мат. Військо йо­го ве­ли­чає; йо­го слав­лять і самі во­ро­ги, ви­но­сять йо­му ключі од міської бра­ми на зо­лотій тарілці. Про йо­го слав­ну бит­ву скла­да­ють пісні. І ті пісні пішли лу­ною по Ук­раїні, по да­ле­ких чу­жих кра­ях.

    Молодий князь нез­чув­ся, як зас­нув у тих пал­ких мріях, не­на­че од­ра­зу про­ва­ливсь і пішов крізь зем­лю або пірнув в бе­зод­ню Чор­но­го мо­ря.


    Маєтності покійно­го кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го бу­ли гус­то роз­ки­дані по Во­лині. Най­більшою маєтністю кня­зя Ми­хай­ла був Виш­не­вець, од кот­ро­го й пішло наз­ви­ще князів Виш­не­вецьких. Од­по­чив­ши в ста­ро­давньому тісно­му та низько­му виш­не­вецько­му па­лаці кільки день, князь Кос­тян­тин ру­шив далі в до­ро­гу на Га­ли­чи­ну, і че­рез кільки день пе­ред очи­ма мо­ло­до­го Єремії не­на­че роз­гор­ну­лась не­ши­ро­ка до­ли­на між чи­ма­ли­ми кру­ти­ми го­ра­ми, а в до­лині, не­на­че на дні зе­ле­ної по­су­ди­ни, він по­ба­чив ста­ро­давній Львів. Тісну­ва­та до­ли­на бу­ла не­на­че в без­ладді за­ки­да­на чи­ма­ли­ми панськи­ми па­ла­ца­ми, жидівськи­ми не­ви­со­ки­ми ха­та­ми та крам­ни­ця­ми. Ви­сокі гострі чорні покрівлі зда­ле­ки бу­ли схожі то на чорні ве­ле­тенські кро­то­ви­ни, то на ви­си­пані ку­пи по­ру­ше­ної землі. А з то­го без­лад­дя ви­ти­ка­лись ста­ро­давні церк­ви, ма­нячіли не­ви­сокі дзвіниці. Край міста під спа­дис­тою го­рою не­на­че вгніздив­ся ка­то­лицький мо­нас­тир се­ред ста­ро­го здо­ро­во­го сад­ка, ши­ро­кий та здо­ро­вий, не­на­че в місто спус­ти­лась якась ве­ле­тенська пти­ця, зви­ла собі під го­рою гнізди­ще і вгнізди­лась в то­му чор­но­му кост­ру­ба­то­му гнізді, се­ред розкішно­го зе­ле­но­го сад­ка. На при­гор­ку сто­яв со­бор свя­то­го Юра, па­ну­ючи над усім містом, і не­на­че ог­ля­дав з го­ри своїми ряс­ни­ми ба­ня­ми та вікна­ми те без­лад­дя не­на­че на­ки­да­них та стовп­ле­них домів, тих чор­них дахів, схо­жих на гор­би чор­ної землі. Зда­ва­лось, ніби там не­дав­но тряс­ла­ся зем­ля й на­ки­да­ла з сво­го нут­ра ті чорні за­дим­лені ку­пи си­рої землі.

    Важкий рид­ван Виш­не­вецьких спус­тив­ся воз­во­зом у місто, і князь Кос­тян­тин звелів по­го­ни­чеві заїха­ти в жидівський заїзд, який був най­кра­щий в місті. На­ван­та­жені ху­ри в'їха­ли в прос­тор­ний двір. Слу­ги пов­но­си­ли в кімна­ти скрині. І не­за­ба­ром князь Кос­тян­тин з мо­ло­дим Єремією, уб­рані в до­рогі шов­кові кун­туші та жу­па­ни, пішли до єзуїтської ко­легії, кот­ра сто­яла вни­зу під го­рою се­ред зе­ле­но­го розкішно­го сад­ка, му­ро­ва­на й не об­щи­ка­ту­ре­на, вкри­та чер­во­ну­ва­тою че­ре­пи­цею, й та­ка здо­ро­ва та дов­га, що в неї мож­на бу­ло змісти­ти по­ло­ви­ну львівських по­жильців. Дов­га ко­легія на два етажі з дво­ма ви­со­ки­ми фліге­ля­ми, при­чеп­ле­ни­ми, не­на­че двоє крил, не­на­че роз­пус­ти­ла й прос­тяг­ла в дов­жи­ну свої міцні кри­ла, сіла се­ред зе­ле­ної ма­си де­ре­ва й вче­пи­лась кігтя­ми в грунт міцно, твер­до, ніби на віки вічні, за­па­ну­вав­ши над усім містом. Єзуїти ста­ви­ли свої ма­сивні ко­легії не­на­че на віки вічні, не­на­че сподіва­лись, що ніяка си­ла, навіть самі пе­кельні бра­ми не спро­мо­жуться роз­ва­ля­ти їх до віку - до су­ду.

    Князь Кос­тян­тин та Єремія прис­ту­пи­ли до ви­со­кої бра­ми, при­чеп­ле­ної до стовпів-ворітниць. Два му­ро­вані білі шпи­часті стов­пи, що слу­жи­ли ворітни­ця­ми, криті звер­ху че­ре­пи­цею, сто­яли не­на­че два сто­рожі по обид­ва бо­ки бра­ми. В обох стов­пах в гли­бо­ченьких за­па­ди­нах сто­яли де­рев'яні по­до­би ма­тері бо­жої та єзуїта Ігнатія Лой­оли. Ста­туї бу­ли по­мальовані гру­би­ми різки­ми фар­ба­ми. Пе­ред по­до­ба­ми висіли не­ве­личкі че­реп'яні лам­па­ди. Бра­ма бу­ла за­чи­не­на й замк­ну­та. Ви­сокі зчорнілі му­ро­вані стіни з ви­зуб­ня­ми звер­ху кру­гом сад­ка бу­ли схожі на стіни твер­дині й на­во­ди­ли сум. Уся та єзуїтська осе­ля бу­ла схо­жа на сум­ну зчорнілу се­редньовіко­ву твер­ди­ню з міцною, об­ко­ва­ною залізом бра­мою. Ко­зацькі повс­тан­ня Ко­синсько­го, Ло­бо­ди та На­ли­вай­ка вже тоді да­ли­ся взна­ки Польщі: вже на львівсько­му ба­зарі ско­ти­ла­ся до­до­лу стя­та го­ло­ва ко­зацько­го ота­ма­на На­ли­вай­ка, кот­рий підняв ко­зацьке повс­тан­ня про­ти Польщі. Єзуїти ста­ли обе­режні.

    Князь Кос­тян­тин пос­ту­кав у бра­му дер­жал­ном шаблі. З ма­ленько­го віко­неч­ка в брамі виг­ля­ну­ло двоє сірих витрішку­ва­тих очей і по­чув­ся чийсь го­лос. Во­ро­тар спи­тав у при­був­ших, хто во­ни такі й чо­го їм тре­ба. Не­за­ба­ром важ­ка бра­ма заск­рипіла й тро­хи од­хи­ли­лась, не­на­че чо­гось сте­рег­ла­ся. Князь Кос­тян­тин та Єремія на­си­лу про­тис­лись в од­хи­ле­ну бра­му, їх стрів пос­луш­ник у чорній су­тані й у ши­ро­ко­му чор­но­му брилі й повів їх че­рез са­док до ко­легії. Товсті ду­бові двері в ко­легії бу­ли замк­нуті. Князь Кос­тян­тин і тут на­си­лу дос­ту­кав­ся. Двері од­чи­ни­лись і пе­ред ним у две­рях знов з'яви­лась якась чор­на пос­тать з об­го­ле­ним ви­дом і зас­ту­пи­ла до­ро­гу. Князь Кос­тян­тин про­сив за­повісти­ти за се­бе рек­то­рові. Чор­ний служ­ник повів кня­зя Кос­тян­ти­на в ко­легію.

    Довгі й темні та сумні ко­ри­до­ри, звер­ху зак­руг­лені, ви­ли­ся по обид­ва бо­ки, не­на­че чорні київські пе­че­ри. З од­но­го бо­ку, десь да­ле­ко-да­ле­ко в ку­точ­ку вгорі, бли­ма­ло не­ве­лич­ке круг­ле вікон­це, ніби прок­ру­че­не сверд­лом-ло­пат­нем у товстій стіні. Там в кінці ко­ри­до­ра при стіні сто­яв при­ту­ле­ний до стіни здо­ро­вий хрест, не­на­че на кла­до­вищі, а на хресті висіла ви­роб­ле­на з де­ре­ва по­до­ба Хрис­та, прос­тяг­нув­ша ру­ки ви­со­ко вго­ру на пе­рех­рес­тя й схи­лив­ша го­ло­ву з важ­ким чор­ним тер­но­вим вінцем. По­до­ба Хрис­та бу­ла по­мальова­на різки­ми фар­ба­ми. З од­но­го бо­ку ніби ли­ла­ся га­ря­ча кров і стіка­ла по тілі чер­во­ни­ми патьока­ми, ще й пок­ра­па­ла хрест до са­мо­го ни­зу. На ру­ках, на но­гах, на чолі тієї по­до­би чер­воніли страшні ви­раз­ки, чер­воніли за­пе­чені краплі крові. Цей пок­ри­вав­ле­ний вид розп'ято­го Хрис­та був вис­тав­ле­ний на ефек­то­ва­ний по­каз, щоб вра­жа­ти і без то­го враз­ливі та прий­нят­ливі мо­лоді душі сту­дентів ко­легії.

    Молодий Єремія впив­ся очи­ма в ті страшні кри­ваві ви­раз­ки, у пок­ри­вав­ле­ну ши­ро­ку ви­раз­ку в бо­ку і не міг од­вес­ти очей од тих ран, од тієї за­пе­че­ної крові, кот­ра не­на­че аж дзюр­ком дзюр­ча­ла, все не пе­рес­та­ва­ла ли­тись з тіла.

    Чорний служ­ник довів їх до то­го хрес­та і на ході впав на од­не коліно. Ко­ри­дор заг­нув­ся гост­рим зак­ру­том і знов по­вив­ся да­ле­ко-да­ле­ко, тем­ний, сум­ний, не­на­че в ка­та­ком­бах. А в да­ле­ко­му кінці знов за­ма­нячів та­кий са­мий здо­ро­вий хрест при стіні, за­чер­воніли ра­ни, за­лисніла кров. В тих дов­гих без кінця ко­ри­до­рах бу­ло ти­хо, мерт­во, віяло хо­ло­дом, не­на­че десь гли­бо­ко під зем­лею. Єремії зда­ло­ся, що він іде десь під зем­лею, якимсь підзем­ним кла­до­ви­щем.

    Аж на са­мо­му кінці тих дов­гих без міри сіней служ­ник од­чи­нив одні двері. З две­рей по­лив­ся яс­ний світ і блис­нув у темні сіни, не­на­че вир­вав­ся на во­лю. Служ­ник не­на­че ви­пус­тив на во­лю десь замк­ну­тий день і впус­тив йо­го в ту тем­ря­ву ночі. Князь Кос­тян­тин з Єремією всту­пи­ли в прос­тор­ну ви­со­ку білу світли­цю, з дов­ги­ми узьки­ми вікна­ми в розкішний са­док, обс­тав­ле­ну дов­ги­ми чор­ни­ми ос­ло­на­ми з спин­ка­ми. Ос­ло­ни бу­ли зас­те­лені тем­но-зе­ле­ни­ми ки­лим­ка­ми.

    Незабаром у кут­ку ви­сокі двері не­на­че самі од­чи­ни­лись не­чут­но, без най­мен­шо­го скри­пу, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. В світли­цю нес­подіва­но всту­пив рек­тор - єзуїт па­тер Вінцентій, всту­пив крадько­ма, ти­хо, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. М'які че­ре­ви­ки не сту­котіли, не чов­га­ли, навіть не ше­лестіли, не­на­че во­ни бу­ли на ок­са­ми­то­вих підош­вах. Отець рек­тор вий­шов десь з за­кут­ка так нес­подіва­но, не­на­че з му­ро­ва­ної стіни ви­ник­ла ма­ра.

    Ректор па­тер Вінцентій був уже прис­тар­ку­ва­тий, си­вий, але пов­ний на ви­ду, здо­ро­вий, пле­чис­тий та тілис­тий чо­ловік. Об­го­ле­ний вид лиснів, не­на­че об­ма­за­ний оли­вою. Сірі круглі очі світи­лись ти­хо, але чо­ловічки в очах виг­ля­да­ли ро­зум­но, гост­ро й не­на­че про­ни­зу­ва­ли лю­ди­ну наскрізь. Чер­во­на су­та­на на йо­му не­на­че ви­нес­ла з со­бою ще більше світа. Князь Кос­тян­тин ук­ло­нив­ся йо­му, наз­вав се­бе й сво­го не­бо­жа. Рек­тор вип­рос­тав­ся на ввесь свій зріст, і йо­го очі ніби заг­ра­ли, як у то­го влов­чо­го, кот­рий нат­ра­пив на ду­же знач­ну й ціно­ви­ту здо­бич. Він од­чи­нив навстіж двері й поп­ро­сив гос­тей до дру­гої світлиці ти­хим привітним го­ло­сом.

    Світлиця па­те­ра Вінцентія бу­ла ду­же здо­ро­ва й світла. Попід стіна­ми сто­яли ша­фи, зас­тав­лені здо­ро­ви­ми ста­ри­ми кни­га­ми та фоліанта­ми; на стінах висіли довгі по­лиці, зак­ла­дені ма­нуск­рип­та­ми та су­во­ями пер­га­ме­ну. Се­ред світлиці сто­яв дов­гий стіл, зас­те­ле­ний чор­ним сук­ном, а на столі сто­яв ви­со­кий хрест з чор­но­го де­ре­ва, на кот­ро­му біліла по­до­ба розп'ято­го Хрис­та. Кру­гом сто­ла бу­ли пос­тав­лені не­по­мальовані то­чені стільці з ви­со­ки­ми, гру­бо по­вирізу­ва­ни­ми спин­ка­ми. В світлиці тхну­ло пер­га­ме­ном та ста­ри­ми кни­га­ми й па­пе­ра­ми. Розкішні квітчасті перські та ту­рецькі ки­ли­ми бу­ли розс­те­лені кру­гом сто­ла й по ста­ро­давніх ка­на­пах з ви­со­ки­ми спин­ка­ми. Од­ра­зу бу­ло знать, що ця ко­легія бу­ла зас­но­ва­на для дітей панських та маг­натських. Один ку­ток був зас­тав­ле­ний давніми тем­ни­ми об­ра­за­ми в зо­ло­тих ша­тах.

    Патер Вінцентій ще раз ук­ло­нив­ся кня­зеві Кос­тян­ти­нові, і потім обид­ва во­ни поцілу­ва­ли один од­но­го в пле­че.

    - Молодий князь Єремія надісь син по­мер­шо­го яс­но­вельмож­но­го кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го та кня­гині Раїни? - спи­тав па­тер Вінцентій.

    - Еге, пре­ве­леб­ний от­че! - обізвав­ся князь Кос­тян­тин. - Єремія син мо­го бра­та вдру­гих і унук слав­но­го ко­зацько­го гетьма­на Яре­ми Бай­ди-Виш­не­вецько­го.

    - Славний па­рос­ток слав­но­го де­ре­ва! Па­рос­ток до­му Ге­ди­ми­но­во­го та Ягел­ло­но­во­го, - ска­зав па­тер Вінцентій до мо­ло­до­го Єремії, оки­нув­ши гост­ри­ми очи­ма Єремію од ніг до го­ло­ви.

    І па­тер Вінцентій об­няв мо­ло­до­го Єремію і щільно й га­ря­че й з при­тис­ком цмок­нув йо­го в обидві що­ки і в чо­ло.


    Єремії не спо­до­ба­лись ті поцілун­ки. Він не лю­бив пес­тощів ще гірше, ніж уся­ко­го на­путіння та до­корів. Як па­тер роз­няв свої гладкі та га­рячі ру­ки, Єремія од­вер­нув го­ло­ву набік, не­на­че бо­яв­ся, щоб ті про­тивні ру­ки не лап­ну­ли йо­го й не об­хо­пи­ли йо­го пле­чей вдру­ге.

    Ректор поп­ро­сив кня­зя Кос­тян­ти­на сісти ко­ло сто­ла й сам сів; потім, по­ка­зав­ши ру­кою на стілець, що сто­яв од­далік ко­ло ка­на­пи за сто­лом, звелів Єремії там сісти.

    - Славний рід ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю Кос­тян­ти­не, на всю Ук­раїну й Польщу! Давні пред­ки ва­шої яс­но­вельмож­ності бу­ли кня­зя­ми ли­товськи­ми, - ска­зав па­тер.

    - І руськи­ми, - до­дав князь Кос­тян­тин з при­тис­ком, бо він ще га­разд не спо­ля­чивсь.

    - Яко опікун кня­жа­ти Єремії про­си­мо ва­шу пре­ве­лебність прий­ня­ти Єремію до ко­легії отців єзуїтів. Йо­го вчи­ли сту­ден­ти й навіть про­фе­со­ри на­шої Київської ко­легії, і я сподіва­юсь, що він ма­ти­ме спро­можність далі вчи­тись у вашій ко­легії, бо ла­ти­ну знає вже доб­ре.

    - Вірю, вірю, і ми з ве­ли­кою охо­тою прий­ме­мо мо­ло­до­го кня­зя в на­шу ко­легію, - ска­зав рек­тор, і йо­го пог­ляд, швид­кий, як блис­кав­ка, впав на Єремію й не­на­че про­ни­зав йо­го наскрізь.

    Патер зир­кав на кня­жа жадібни­ми очи­ма, не­на­че кіт на клітку, де тріпа­ла крильця­ми пташ­ка.

    - Ми, яс­но­вельмож­ний кня­зю, з до­ро­гою ду­шею прий­ме­мо до своєї ко­легії цей слав­ний па­рос­ток слав­но­го ро­ду, кот­рий так ба­га­то прис­лу­жив­ся нашій до­рогій вітчизні. Я ду­же ра­дий, ду­же ра­дий! Ми не вва­жаємо на віру на­ших ви­хо­ванців і прий­маємо до се­бе уся­ко­вих, якої б віри во­ни не бу­ли. Про це нам бай­ду­же!

    - Хоч я сам те­пер ка­то­лик, але кня­ги­ня, ма­ти кня­жа­ти, ба­жа­ла по­ми­ра­ючи, щоб цей на­ща­док слав­них предків зос­тав­ся в бла­го­чес­тивій вірі, - обізвав­ся твер­дим го­ло­сом князь Кос­тян­тин.

    - Борони бо­же, щоб ми ко­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти до свя­то­го римсько­го костьолу або си­лу­ва­ли од­вер­та­тись од сво­го на­ро­ду. В нас тільки на­уки і на­уки. Ми вчи­мо, а не си­луємо. Ми про­ли­ваємо тільки світ на­уки і більше нічо­го. А вже з на­шої ко­легії ніхто не ви­хо­дить тем­ним не­уком.

    - Я відо­мий то­му і зад­ля то­го ми з удо­вою кня­ги­нею пос­та­но­ви­ли од­да­ти мо­ло­де кня­жа до ва­шої ко­легії, - ска­зав князь Кос­тян­тин.

    - Але я пе­редніше му­шу кня­зю ска­за­ти, що в нас є свої пос­та­но­ви. От прик­ла­дом: сту­ден­ти не ма­ють пра­ва навіть хо­ди­ти й гу­ля­ти по сад­ку по дві душі вкупі, во­ни по­винні хо­ди­ти або по од­но­му, або втрьох, - ска­зав па­тер. - Мо­ло­до­му кня­жаті до­ве­деться ко­ри­тись і слу­ха­тись і нас, і своїх мен­торів.

    Патер примітив, що за кож­ним йо­го сло­вом в Єремії на­суп­лю­ються густі бро­ви, а очі ста­ють сер­диті та роз­го­рю­ються, як у вов­че­ня­ти, і він за­мовк.

    «Насуплене та якесь вов­ку­ва­те і ніби звірку­ва­те кня­жа привіз до нас оцей князь, але ж безлічні маєтності князів Виш­не­веньких… Це кня­жа - не ду­же по­хи­ле де­ре­во… але ж си­ла гро­шей… Ой ко­ли б за­лу­чи­ти оце звіря до сво­го та­бо­ру, щоб во­но ча­сом потім не на­ро­би­ло нам кло­по­ту. Бо­ро­ни бо­же, як во­но ча­сом піде слідком за Криш­то­фом Ко­синським та На­ли­вай­ком!»

    Патер своїм досвідним оком про­чи­тав в очах і на ви­ду кня­жа­ти за­пеклість та зав­зят­тя, й сумні ду­ми ви­ник­ли і за­во­ру­ши­лись у йо­го ста­речій го­лові.

    Несподівано в кут­ку світлиці од­чи­ни­лись двері ти­хо, без шу­му, і з две­рей ніби ви­су­ну­лась чер­во­на пос­тать єзуїта-про­фе­со­ра, глад­ко­го й си­во­го. В той час з при­хо­жої так са­мо од­чи­ни­лись двері, не­на­че самі, і звідтіль вий­шов мо­ло­дий єзуїт, нез­ви­чай­но гар­ний, увесь в чер­во­но­му, з ви­со­ким білим чо­лом, з бла­кит­ни­ми яс­ни­ми очи­ма, з осміхом ян­го­ла на ро­же­вих ус­тах, гар­ний, як хе­ру­вим. Єремія не­са­мохіть за­ди­вив­ся на йо­го. Мо­ло­дий єзуїт прос­ту­вав до сто­ла ти­хо, по­ма­леньку, не­на­че ли­нув на кри­лах. Але в той час ко­ло тієї ша­фи, де сидів Єремія, не­на­че про­ва­ли­лась стіна, і звідтіль од­ра­зу ви­су­нув­ся, не­на­че вис­ко­чив ста­рий єзуїт, су­хор­ля­вий, ху­дий, як скіпка, ли­сий, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з гост­рим ор­ли­ним но­сом. Єремії зда­ло­ся, що десь в стіні од­чи­ни­ли склеп з-під землі й звідтіль, з од­чи­не­ної до­мо­ви­ни встав мрець в чер­воній мантії. Сміли­вий хло­пець, не­бо­яз­кий на вда­чу, аж жах­нув­ся і по­дав­ся на­зад.

    Усі ті про­фе­со­ри вий­шли буцімто ви­пад­ком в світли­цю й поп­ря­му­ва­ли до сто­ла ти­хою рівною сту­пою, не­на­че чер­во­нясті ляльки су­ну­лись чиєюсь за­хо­ва­ною по­тай­ною ру­кою. Не­за­ба­ром в якихсь су­точ­ках за однією ша­фою знов не­на­че про­ва­ли­лась стіна, і з чор­ної про­ва­ли­ни вис­ту­пив, як тінь, чер­во­ний па­тер, з круг­лою, не­на­че гар­буз, го­ло­вою, ли­сий, чер­во­но­ви­дий та витрішко­окий.

    Князь Кос­тян­тин оки­нув світли­цю зди­во­ва­ни­ми очи­ма. Єремія зо­рив очи­ма на всі бо­ки, не­на­че він ог­ля­дав якусь нес­подіва­ну сце­ну на те­ат­ральній вис­таві, де нес­подіва­но підніма­лись по за­кут­ках завіси і звідтіля ви­хо­ди­ли чер­воні тіні, не­на­че ма­ри. Один рек­тор спокійно ди­вив­ся на чер­во­них па­терів: він знав, що усі ті па­те­ри підслу­ху­ва­ли за по­тай­ни­ми две­ри­ма, котрі ве­ли в їх су­межні по­кої, і те­пе­реч­ки усі ті па­те­ри ви­пад­ком вий­шли ра­зом до світлиці, не­на­че змо­ви­лись. Во­ни чу­ли все і вже зна­ли, яка ви­со­ка осо­ба при­ве­ла до їх ко­легії мо­ло­до­го й ба­га­то­го кня­же­ви­ча, чу­ли й зна­ли, що роз­мо­ва вже скінчи­лась. Кож­но­го взя­ла цікавість по­ди­ви­тись на князів Виш­не­вецьких, а не­терп­ляч­ка са­ма підве­ла їх ру­ки і пок­ла­ла їх пуч­ки на клям­ки ко­ло по­тай­них две­рей з м'яки­ми, підкла­де­ни­ми сук­ном завіска­ми.

    Єзуїти пок­ло­ни­лись ста­ро­му кня­зеві й посіда­ли ко­ло сто­ла. За­чер­воніли чер­воні су­та­ни під здо­ро­вим чор­ним хрес­том, за­лисніли голі че­ре­пи, заб­ли­ща­ли не­на­че об­ма­зані оли­вою об­го­лені що­ки. Ти­хий світ лив­ся в довгі вузькі вікна, затінені гус­ти­ми гру­ша­ми. Зда­ва­лось, ніби під чор­ним хрес­том зібра­лись не апос­то­ли Хрис­тові, а єру­са­лимські са­ду­кеї та підлес­ливі фа­ри­сеї з хит­ри­ми ли­си­чи­ми очи­ма.

    - Шановні ко­ле­ги! Ходімо до кап­лиці й по­мо­ли­мось за мо­ло­до­го кня­же­ви­ча Єремію, щоб бог по­дав си­лу й тя­му й хист мо­ло­до­му кня­же­ви­чеві до на­ук, щоб дух свя­тий просвітив йо­го ро­зум світом до прий­нят­тя світла на­уки, на­пу­тив йо­го сер­це до доб­ра й прав­ди.

    Всі рап­том підве­лись, на­че ма­ши­ни. Рек­тор пішов че­рез світли­цю й од­чи­нив двері в по­дов­жас­ту тем­ну кап­ли­цю. В да­ле­ко­му кінці кап­лиці сяв прес­тол, обс­тав­ле­ний срібни­ми та зо­ло­ти­ми свічни­ка­ми, ся­ла зо­ло­та звізда над да­ро­но­си­цею, не­на­че схо­ди­ла на вечірньому обрії яс­на та блис­ку­ча зо­ря. Рек­тор впав на коліна пе­ред прес­то­лом. Па­те­ри пос­та­ва­ли нав­колішки на східцях і поз­гор­та­ли ру­ки на пер­сах на мо­лит­ву. На тем­них хо­рах ви­со­ко під склепінням за­гув ор­ган ти­хо, не­на­че ниш­ком, не­на­че в гус­то­му бо­ру за­ше­лестів та жалібно за­гув вітер в гус­тих сос­нах. Па­те­ри дов­го мо­ли­лись ниш­ком; ти­хий гук все гув рівни­ми низьки­ми то­на­ми, не­на­че бла­гав не­бо вкупі з па­те­ра­ми. Ти­хий світ лив­ся че­рез зе­лені та жовті шиб­ки дов­гих та узьких го­тицьких вікон і роз­си­пав по чер­во­них су­та­нах фан­тас­тич­ний од­лиск ко­ло­рит­ни­ми сутінка­ми, пля­ма­ми та сму­га­ми. Але не про Єреміїн ро­зум, не про доб­ро й прав­ду бу­ла та мо­лит­ва під ти­хий жалібний гук ор­га­на. Та мо­лит­ва бу­ла схо­жа на бла­ган­ня злих духів, щоб князь Єремія став во­ро­гом сво­го рідно­го краю й про­лив ріки рідної крові. Не до бо­га до­ли­ну­ли ті палкі мо­лит­ви пал­ких фа­на­тиків: пішли во­ни до тем­них сил, котрі у пеклі аж стри­ба­ли го­па­ка, за­чув­ши ті неп­рав­диві мо­лит­ви з неп­рав­ди­вих уст на за­гин та крив­ду усій Ук­раїні.

    Ректор схо­пивсь про­вор­но й жва­во, не­на­че підско­чив на ра­до­щах. Підско­чив і ли­сий че­реп про­фе­со­ра, не­на­че ре­зи­но­вий м'яч, аж за­лиснів синім цвітом од світа синьої шиб­ки у вікні; підско­чив і мо­ло­денький кра­сунь Станіслав, об­ли­тий ро­же­вим світом од ро­же­вої шиб­ки в го­тицько­му вікні. Ор­ган од­ра­зу ніби гук­нув, крик­нув, а потім заспівав ве­се­ло, уро­чис­то. І по­ли­лись йо­го ве­селі ме­лодії попід тем­ни­ми склепіння­ми. Са­ма тем­на кап­ли­ця не­на­че зраділа.

    Князь Кос­тян­тин вий­шов з Єремією з ко­легії. За ни­ми слідком за­чи­ня­лись і за­ми­ка­лись усі двері на зам­ки та на за­со­ви. Тим ча­сом дво­рецький Ко­ноплінський на­пи­тав кільки ква­тир для мо­ло­до­го кня­зя. Князь Кос­тян­тин ог­лядів до­ми і зай­няв жит­ло для сво­го не­бо­жа в ок­рем­но­му домі од­но­го ба­га­тенько­го куп­ця, ро­дом ру­си­на. Дім був на ті ча­си один з більших і по­казніших у Львові. Дво­рецький обс­та­вив по­кої ба­га­тою обс­та­вою, яка ли­чи­ла й по­до­ба­ла на­щад­кові слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких.

    Незабаром поз'їжджа­лись після ва­кацій сту­ден­ти ко­легії. Ба­га­то між ни­ми бу­ло синів ук­раїнських князів та панів. Де­котрі ще дер­жа­лись своєї віри й мо­ви, де­котрі вже по­пе­ре­хо­ди­ли на ка­то­лицьку віру. Мо­же з по­ло­ви­на знач­них ук­раїнських маг­натів та дідичів по­пе­ре­хо­ди­ла на ка­то­лицт­во і спо­ля­чи­лась. Ці пе­ре­вертні ста­ли во­ро­га­ми Ук­раїни і ук­раїнсько­го на­ро­ду. Фа­на­тик Сигізмунд III за­пов­зяв­ся зовсім зло­ми­ти пра­вос­лав­ну віру і на­вер­ну­ти на­род і ду­хо­венст­во до ка­то­лицт­ва, спольщи­ти Ук­раїну до­ос­тан­ку. До по­мочі йо­го замірам ста­ли єзуїти. Во­ни на­по­ляг­ли з усієї си­ли на ук­раїнське дво­рянст­во, ду­хо­венст­во й на на­род.


    Як де­мо­ни спо­кус­ни­ки, нашіпту­ва­ли єзуїти ніби­то ви­пад­ком в роз­мові Єремії не­на­висність до йо­го віри, до йо­го мо­ви, і мо­ло­дий гор­дий кня­же­вич, як тільки вий­шов з ко­легії, за­раз прис­тав до ка­то­лицької віри, ки­нув ук­раїнську мо­ву і спо­ля­чив­ся.

    Єзуїти зап­лес­ка­ли в до­лоні на ра­до­щах, що прид­ба­ли та­кий знач­ний до­бу­ток. Во­ни одп­ра­ви­ли по­ти­хеньку мо­ле­бень за те… що пе­ре­вер­ну­ли на во­ро­га Ук­раїні ук­раїнсько­го кня­зя слав­но­го й ба­га­то­го ро­ду.

    - Тепер ти, кня­зю, на­вер­тай і своїх підда­них на Ук­раїні до своєї но­вої віри, до но­вої вітчиз­ни, до польської мо­ви. Ти те­пер зра­зець для дрібних ук­раїнських панів, для тем­но­го хлопст­ва й міщанст­ва на Ук­раїні, а не во­но для те­бе. Ви, ук­раїнські па­ни, що пе­рей­шли на ка­то­лицьку віру й на­шу мо­ву, те­пе­реч­ки дбай­те й пек­люй­тесь, щоб на­вер­ну­ти на свій зра­зець усю тем­ну ук­раїнську ма­су. Ведіть за со­бою слідком тих тем­них то­ва­ряк, «те бид­ло», пе­ре­роб­люй­те їх навіть си­лою, а во­ни, як сліпці, по­винні йти слідком за ва­ми, за своїми про­во­ди­ря­ми. А ко­ли во­ни не підуть, кня­же, за то­бою, маєш в ру­ках меч. Ору­дуй ме­чем во ім'я Хрис­то­ве!

    Так на­пу­тив рек­тор ко­легії Єремію на про­щанні, як той ви­хо­див з ко­легії, по­вер­нув­ши хрис­ти­янст­во нав­па­ки та на­ви­воріт. Замість єднан­ня та бра­терст­ва між дво­ма на­ро­да­ми, єзуїти в ко­легіях посіяли пе­кельну не­на­висність та во­ро­гу­ван­ня. Ріки людської крові по­ли­лись і… все-та­ки не за­ли­ли то­го пек­ла…

    

II

    

    Але мо­ло­дий Єремія по­чу­вав у душі, що не місіонерст­во ма­ни­ло йо­го до Польщі. Не той бог змал­ку за­па­ну­вав в йо­го душі. Він змал­ку вже лю­бив війну, лю­бив бит­ви, лю­бив сла­ву, йо­го мо­ло­да чес­то­люб­на ду­ша по­ри­ва­лась до чо­гось ве­ли­ко­го та слав­но­го, до ве­ли­ких слав­них подій на полі бит­ви. Кри­ки побіди й сла­ва бу­ли най­со­лодші для йо­го.

    Вийшовши з єзуїтської шко­ли, мо­ло­дий Єремія за­раз ви­ря­див­ся за гра­ни­цю, щоб там нав­чи­тись військовій справі. Він дов­го про­бу­вав в Гол­ландії, блу­кав по Рейні і скрізь, пе­редніше за все, при­див­ляв­ся до військо­вої спра­ви. Зга­са­юче в Європі ли­царст­во ма­ни­ло йо­го, не­на­че пиш­ний квіт.

    Пробувши кільки років за гра­ни­цею, на­ди­вив­шись на усякі ди­ва в Європі, без міри ви­щої в усьому і за Польщу і за Ук­раїну, Єремія вер­нув­ся 1632 ро­ку до­до­му.

    Переїжджаючи че­рез свої маєтності на Во­лині, Єремія тільки те­пер, дой­шов­ши до пов­но­го зрос­ту, впер­ше зап­римітив, яка в йо­го си­ла землі, борів, сте­пу, сіл та пан­щан­них лю­дей. Він впер­ше по­чу­тив свою си­лу і на Ук­раїні, й у самій Польщі. В Києві він всту­пив у свій ще батьківський па­лац і, гля­нув­ши кру­гом се­бе, по­чер­вонів од со­ро­му. Па­лац зда­вав­ся йо­му те­пе­реч­ки тісний, нікчем­ний, не вар­тий давнього князівсько­го ро­ду Виш­не­вецьких. Йо­го взя­ла до­са­да й злість на своїх предків, не­на­че пред­ки бу­ли винні в то­му, що не по­ва­жа­ли сво­го слав­но­го ро­ду і не збу­ду­ва­ли па­ла­цу, вар­то­го слав­но­го давнього ро­ду князів Виш­не­вецьких.

    «Для сла­ви на­шо­го ве­ли­ко­го ро­ду мені не по­до­бає жи­ти в та­ких пе­че­рях та ще й віта­ти в їх слав­них маг­натів з Польщі й Ук­раїни. Ме­не підіймуть на сміх. Не в та­ких зам­ках жи­ли славні ли­царі на Рейні, не в та­ких ко­ну­рах жи­ли і їх славні діди та прадіди, в яких жи­ли мої», - по­ду­мав Єремія, хо­дя­чи по тісненьких по­ко­ях, з ву­зеньки­ми вікон­ця­ми, з тем­ни­ми за­кут­ка­ми, зас­тав­ле­ни­ми ряд­ка­ми давніх тем­них об­разів.

    Скинувши з се­бе опіку кня­зя Кос­тян­ти­на, Єремія впер­ше поїхав за Дніпро ог­ля­да­ти свої лу­бенські маєтності. Ті маєтності бу­ли ще більші за во­линські, їм не­на­че й краю не бу­ло в без­меж­них сте­пах. Ще йо­го батько, князь Ми­хай­ло, вик­ли­кав з Київщи­ни та Полісся лю­дей на оса­ди, за­во­див че­рез осад­чих се­ла та ху­то­ри по­над Су­лою, Удаєм, Ворск­лою. Дикі по­ля не­на­че ожи­ва­ли; се­ла й ху­то­ри рос­ли; збільшу­ва­лись міста: Луб­ни, Ром­ни, При­лу­ки, Хо­рол. В безк­раїх сте­пах за­во­ру­ши­лись оса­ди, за­во­ру­ши­лось жит­тя. Єремія привіз з со­бою шлях­тичів ка­то­ликів Яна Бе­ся­довсько­го та сво­го слу­гу Криш­то­фа Сіно­жацько­го, чернігівсько­го хо­рун­жо­го, нас­та­но­вив їх ста­рос­та­ми та осад­чи­ми й звелів їм пра­ви­ти маєтнос­тя­ми і за­се­ля­ти оса­да­ми по­рожні сте­пи. Осадчі вик­ли­ка­ли лю­дей з Київщи­ни та По­до­лу, з Полісся, з Мінщи­ни і зак­ла­да­ли нові оса­ди. Луб­ни, давніший Олек­сандрівськ, став вже містом. Єремія виб­рав пиш­не місце на го­рах, не­да­леч­ко од Лу­бен, над са­мою річкою Су­лою і пос­та­но­вив збу­ду­ва­ти там па­лац, щоб на­завсіди осе­ли­тись в йо­му. Вольні сте­пи ма­ни­ли йо­го, не­на­че яки­мись ча­ра­ми.

    «Оттут мені жи­ти на цих го­рах, се­ред вольно­го сте­пу. На Во­лині в моїх маєтнос­тях бу­де мені тісно се­ред тих Сан­гушків, Зас­лавських, Ост­рожських, Зба­ражських й інших маг­натів. Тут не­має маг­натів. Сю­ди не зай­де й власть ко­ро­ля. Ту­теч­ки моє царст­во й панст­во. В цих вольних кра­ях бу­де чи­ни­тись моя од­на во­ля. Я бу­ду в цих сте­пах ніби уділо­вим кня­зем, який був князь Кос­тян­тин Ост­рожський. Тут за Дніпром я бу­ду ко­ро­лем в моїх безк­рай­ніх маєтнос­тях. Ніхто мені не ста­не на до­розі. Тут я пос­тав­лю па­лац, кра­щий, як у ко­ро­ля, за­ве­ду си­лу війська, піду в сте­пи на та­тар, до­бу­ду сла­ви, мо­же візьму та­тарські сте­пи, за­во­юю са­мий Крим… А тоді при­бу­ду до Вар­ша­ви, при­ве­ду своє військо, роз­пу­щу свої пра­по­ри на вар­шавських ули­цях, засліплю очі маг­на­там своєю си­лою, своєю сла­вою, ста­ну пер­шим на усю Польщу, на усю Ук­раїну. От тоді знов за­сяє давній рід князів Виш­не­вецьких, а потім… мо­же ме­не жде й ко­ролівська ко­ро­на… В Польщі це мож­ли­ва річ…»

    Єремія ог­ля­дав ви­сокі круті го­ри по­над Су­лою, і йо­го дум­ки ли­ну­ли все ви­ще та ви­ще, за ті го­ри, все далі та далі, за ті сте­пи, ся­га­ли да­ле­ко-да­ле­ко, до пиш­но­го Кри­му, до Чор­но­го мо­ря, летіли за мо­ре й міри не зна­ли. Од­на ве­ли­ка подія, од­на ви­со­ка мрія підійма­лась над дру­гою й не­на­че на­ма­га­лась діста­ти до са­мо­го не­ба й тільки там спи­ни­тись, де вже не бу­ло й кінця, й прос­то­ру, де гас­ли най­сміливіші мрії в бе­зодні без­меж­ності.

    Єремія зійшов з ґанку не­ве­лич­ко­го дом­ка, в кот­ро­му ча­сом про­бу­вав йо­го батько, навіду­ючись в Луб­ни, ско­чив на ко­ня й по­летів че­рез греб­лю на Сулі, ви­летів воз­во­зом на го­ри і побіг ко­нем по го­рах, по гор­бах та до­ли­нах, вкри­тих пиш­ни­ми ста­ри­ми ліса­ми. Він за­ду­мав виб­ра­ти собі місце на тих го­рах для сво­го па­ла­цу.

    День був га­ря­чий, со­няч­ний. Сто­яла су­ша й спе­ка. Повітря ми­га­ло ма­ре­вом, на­че дри­жа­че жи­ве срібло. Єремія об'їхав ви­сокі го­ри по­над Су­лою, ог­лядів до­ли­ни і спи­нив ко­ня на одній ви­сокій горі. Кра­са місця вра­зи­ла мо­ло­до­го кня­зя. Ви­со­ка го­ра не­на­че спа­да­ла на­низ, роз­си­па­ючись дрібни­ми гор­ба­ми, не­на­че ус­те­ля­ла се­бе схо­да­ми до са­мої річки. І гор­би й за­па­ди­ни, пог­нуті й по­ла­мані в най­ве­ред­ливіші звив­ки, бу­ли вкриті віковічним лісом, не­на­че за­ку­тані в пишні зе­лені ша­ти. Су­ла ви­ла­ся на­ни­зу срібною стрічкою по зе­ле­них лу­гах, по сіно­жа­тях, по гус­тих оче­ре­тах. З-за лісів на зак­руті Су­ли виг­ля­да­ли вер­хи Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. А по дру­гий бік на горі роз­ки­ну­лись Луб­ни. За Су­лою сла­ли­ся ска­тер­тю зе­лені сте­пи, скільки ся­га­ло око, без кінця, без краю, не­на­че зе­ле­не мо­ре. Сте­пи зе­леніли, а далі сизіли й зли­ва­ли­ся з синім не­бом в про­зорій імлі. Імла лисніла, мріла кру­гом не­бок­ру­га, не­на­че фан­тас­тич­на мрія, і ма­ни­ла в да­лечінь, в да­лекі невідомі краї.

    «Тут мені жи­ти! На цьому пункті збу­дую собі па­лац ли­царський, па­лац ко­ролівський, най­кра­щий і най­більший за всі маг­натські па­ла­ци на усю Польщу й Ук­раїну. Це мій Рейн! Це бе­ре­ги мо­го Рей­ну! В цих сте­пах я уділо­вий по­туж­ний князь і маг­нат і ко­роль. Ту­теч­ки, дійсно ту­теч­ки на ши­ро­ко­му роз­долі не до­сяг­не до ме­не нічия во­ля, нічия си­ла, навіть ко­ролівська».

    Єремія Виш­не­вецький вер­нув­ся до Лу­бен, заб­рав ста­ростів, заб­рав своїх шлях­тичів військо­вих і за­раз дав за­гад об­ко­пу­ва­ти око­па­ми здо­ро­ве місце на горі для па­ла­ца і за­га­дав са­ди­ти на горі навк­ру­ги са­ди та гаї.

    Неначе вітром роз­нес­ла­ся по Лу­бен­щині й усій Ліво­бе­режній Ук­раїні чут­ка про те, що князь Єремія вер­нувсь з заг­ра­ниці ка­то­ли­ком і вже спольщив­ся. Ду­хо­венст­во й ченці в мо­нас­ти­рях в Лу­бен­щині стри­во­жи­лись. На­род спо­ло­хав­ся. В Київщині, на Во­лині, в Га­ли­чині й на Білій Русі са­ме тоді лю­ту­ва­ли ксьондзи та єзуїти; си­лу­ва­ли всіх до унії й до ка­то­лицт­ва, одніма­ли си­лою церк­ви і по­вер­та­ли їх на костьоли; па­ни од­да­ва­ли свої маєтності з пан­щан­ни­ми людьми і з церк­ва­ми в по­сесію жи­дам. Плач і кри­ки на­ро­ду до­хо­ди­ли і на Задніпрян­щи­ну. І за Дніпром усі стри­во­жи­лись, що князь Єремія осе­ляється над Су­лою; усі ду­ма­ли, що він на­ве­де ксьондзів та єзуїтів, за­ве­де польське військо й си­лу­ва­ти­ме до унії й ка­то­лицт­ва.

    Ченці в мо­нас­ти­рях змо­ви­лись і з пе­ре­ля­ку не­за­ба­ром повтіка­ли з мо­нас­тирів за мос­ковську гра­ни­цю в Курський край. Слав­ний Пет­ро Мо­ги­ла з ве­ли­ко­го гніву та жа­лю й не пи­сав до сво­го не­бо­жа: він знав йо­го зав­зя­ту вда­чу.

    Київський мит­ро­по­лит Ісаія Ко­пинський на­пи­сав до кня­зя Єремії пос­лан­ня, до­ко­ряв йо­му за зра­ду Ук­раїні й вірі, на­га­ду­вав йо­му, що слав­ний рід князів Виш­не­вецьких в Чернігові дер­жав­ся пра­вос­лав­ної віри і сто­яв на обо­роні рідно­го краю, своєї віри й на­род­ності. Але гор­дий Єремія не вва­жив на йо­го пос­лан­ня. Не такі дум­ки, не такі мрії за­ро­ди­ли­ся й зміцніли в гор­до­му кня­жаті. Інші стеж­ки до іншої сла­ви вже виз­на­чив він собі в своїй гордій та зав­зятій душі.

    Єремія звелів зігна­ти на ро­бо­ту си­лу пан­щан­но­го на­ро­ду на шар­ва­рок.


    На го­рах за­во­ру­ши­лись лю­де, не­на­че ко­маш­ня. Ко­па­ли око­пи, на­си­па­ли здо­рові ва­ли, во­зи­ли цег­лу, ста­ви­ли час­то­ко­ли.

    Незабаром після то­го Єремія розіслав по Ук­раїні й по Во­лині своїх комісарів зак­ли­ка­ти хо­дач­ко­вих шлях­тичів до се­бе на військо­ву служ­бу. В йо­го бу­ла дум­ка за­вес­ти двірське військо та­ке здо­ро­ве, яко­го не мав ні один маг­нат у Польщі й на Ук­раїні. Ста­рос­ти знов зігна­ли на­род на шар­ва­рок. Єремія зак­ла­дав ко­ло сво­го па­ла­цу не­на­че свою Січ. Він за­га­дав ко­па­ти зем­лян­ки, ста­ви­ти довгі ку­рені для не­жо­на­тих військо­вих. Око­пи й ва­ли да­ле­ко виг­на­лись в степ. Ко­ло ку­ренів ви­ко­па­ли довгі ями, пос­та­ви­ли му­ро­вані ка­биці, за­му­ру­ва­ли в ка­би­цях здо­рові ка­за­ни, щоб ва­ри­ти стра­ву, пос­та­ви­ли дов­ге­лецькі стані для ко­ней. Єремія за всім дог­ля­дав сам, усьому да­вав ряд. Уся йо­го ду­ша ле­жа­ла до тих військо­вих окопів, до тих ку­ренів, де ма­ло про­бу­ва­ти йо­го князівське військо.

    І не­за­ба­ром по­тяг­ли­ся до Лу­бен хо­дач­кові шлях­тичі, усякі прой­дисвіти та во­ло­цю­ги, що про­бу­ва­ли на лас­ка­во­му хлібі при тодішніх маг­натських дво­рах. Одні тяг­ли­ся пішки но сте­пах, інші їха­ли на шка­пах, не­на­че Дон-Кіхо­ти, обірвані, за­куд­лані й не­уми­вані по цілих тиж­нях, але з ди­ким зав­зят­тям в очах, з гор­ди­ми очи­ма. Єремія прий­мав їх до се­бе на служ­бу з до­ро­гою ду­шею. Жо­на­тих сірач­ко­вих шлях­тичів він осе­ляв в Луб­нах, уся­ких не­жо­на­тих прой­дисвітів та приб­луд осе­ляв в ку­ре­нях та в зем­лян­ках. Усім да­вав він чу­дові сте­пові коні, військо­ву зброю й вби­рав у до­рогі ша­ти, не­на­че своїх дітей, не шко­ду­ючи гро­шей.

    Заіржали коні в сте­пу. За­куріли ди­мом ка­биці, за­веш­та­лись лю­де. Щод­ня ку­харі різа­ли во­ли та вівці на про­хар­чу­ван­ня цієї ди­кої, але гор­до­ви­тої шля­хетської ор­ди. На­вез­ли з Лу­бен бо­чок горілки та медів. Єремія сам по­ряд­ку­вав, сам час­ту­вав військо­вих, сам сідав з цією ор­дою за обід над­ворі прос­то не­ба, на землі. В цьому та­борі ніби бу­ла йо­го уся ду­ша. До неї ли­ну­ло йо­го сер­це. На ши­ро­ко­му май­дані Єремія сам вчив своє но­ве військо, по­ка­зу­вав, як би­тись на шаб­лях та на спи­сах, гар­цю­ва­ти на ко­нях, вчив стріля­ти й пот­рап­ля­ти та влу­ча­ти в ціль: скрізь на го­рах роз­ля­гавсь шум, крик та га­лас. Іржа­ли коні, кри­ча­ли військові за чар­ка­ми, за куб­ка­ми, за зма­ган­ня­ми та бійкою, тріща­ли руш­ниці. Зда­ва­лось, ніби з да­ле­ко­го Схо­ду най­шла якась но­ва ор­да, ота­бо­ри­лась в сте­пу над го­ра­ми на який­сь час і бу­ла на­по­го­тові ру­ши­ти з місця на якісь го­ро­ди, і щось руй­ну­ва­ти, і ко­гось во­юва­ти.

    Єремія прий­мав до се­бе на військо­ву служ­бу в ко­за­ки не тільки ка­то­ликів, але й ук­раїнців і уніятів, навіть пра­вос­лав­них шлях­тичів і ко­заків. Він ніби за­во­див но­ву Січ, але не для обо­ро­ни Ук­раїни, а для своєї сла­ви, для сво­го чес­то­любст­ва.

    Для сво­го двірсько­го війська, для своїх слуг - дво­рян ка­то­ликів та уся­кої польської че­ляді Єремія за­раз звелів збу­ду­ва­ти в Луб­нах ка­то­лицький костьол. Не­за­ба­ром наїха­ли у Луб­ни з Вар­ша­ви ка­то­лицькі ченці. З костьолу швид­ко став бер­нар­динський ка­то­лицький мо­нас­тир. Єремія од­пи­сав на той мо­нас­тир землі та сіно­жаті. Пе­ре­го­дя Єремія пос­та­вив костьол і в При­лу­ках. Але він осівся в Лу­бен­щині не зад­ля то­го, щоб бу­ду­ва­ти ка­то­лицькі мо­нас­тирі та роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру.

    В той час прой­шла чут­ка, що бу­де війна з Моск­вою. Маєтності Єреміїні до­хо­ди­ли до са­мої мос­ковської гра­ниці. Єремія ха­пав­ся на­би­ра­ти у військо жовнірів. В йо­му заг­ра­ла кров. Він був ра­дий війні.

    «От те­пер нас­тав час по­ка­за­ти мені се­бе! - ду­мав Єремія. - Піду на Моск­ву, по­ве­ду своє військо, розіб'ю мос­калів, на­бе­ру побідних лаврів. І швид­ко про ме­не за­го­во­рять у Вар­шаві. Про мою сла­ву піде чут­ка по всій Польщі, а мо­же й далі».

    Воєвода мос­ковський Бу­турлін всту­пив з військом в Пол­тав­щи­ну і зруй­ну­вав Мир­го­род. За­го­ни мос­ковсько­го війська вис­ту­пи­ли на Чернігів. Єремія вис­лав ти­ся­чу сво­го війська на мос­калів з па­ном Дло­товським, але військо бу­ло по­би­те мос­ка­ля­ми. В місяці лю­то­му 1634 ро­ку Лу­ка Жол­кевський привів з-за Дніпра військо з по­ляків, лит­винів, німців та ук­раїнських ко­заків під при­во­дом пол­ков­ни­ка Яко­ва Ост­ря­ни­на й пішов в Мос­ков­щи­ну на міста Сівськ, Курськ та Рильськ.

    Єремія ха­пав­ся, щоб за­хис­ти­ти й обо­ро­ня­ти свої го­ро­ди й се­ла. Він за­раз прис­тав з своїм військом до Жол­кевсько­го, ки­нув­ся за мос­ковську гра­ни­цю, по­чав там па­ли­ти мос­ковські се­ла і ви­па­лив їх так ба­га­то, що ко­за­ки йо­го прод­раж­ни­ли палієм. Військо Єреміїне й Жол­кевсько­го об­ло­жи­ло Пу­тивль, але не мог­ло йо­го взя­ти, потім пішло на Сівськ, об­ло­жи­ло йо­го, по­шар­па­ло й по­па­ли­ло, але не взя­ло. Са­ме тоді прой­шла чут­ка, що на Лу­бен­щи­ну йдуть та­та­ри. Єремія на той час за­був­ся й про свої лав­ри й по­вер­нувсь з своїм військом у Лу­бен­щи­ну, щоб од­би­ва­тись од та­тар. Йо­го за­го­ни виг­на­ли та­тар, але швид­ко потім Моск­ва пос­та­но­ви­ла з Польщею По­лядівський мир і Єремії не вда­лось до­бу­ти собі сла­ви в Мос­ков­щині в бит­вах з мос­ковським військом. Він тільки по­ка­зав жорс­токість та дикість своєї вдачі, бо руй­ну­вав і па­лив, не­на­че та­тарська або дав­ня мон­гольська ор­да. За­те ж че­рез кільки років кня­зеві Єремії до­ве­лось до­бу­ва­ти собі сла­ви в рідно­му краї в бит­вах з ко­за­ка­ми, котрі вста­ли на Польщу. І він до­був собі сла­ви на ганьбу слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких.

    Завзятий фа­на­тик, польський ко­роль Сигізмунд III пос­та­но­вив, си­лою за­вес­ти по всій Ук­раїні унію. Єзуїти роз­си­па­лись по Ук­раїні й си­лу­ва­ли ду­хо­венст­во й на­род до унії. Значніші пра­вос­лавні па­ни прис­та­ва­ли до ка­то­лицької віри й спо­ля­чу­ва­лись. Ко­роль щед­ро роз­дар­ку­вав­ся, по­роз­да­вав ве­ликі маєтності на Ук­раїні знач­ним польським маг­на­там. По­ля­ки за­ве­ли на Ук­раїні пан­щи­ну, ха­па­ли землі вже й за Дніпром у Пол­тав­щині та Чернігівщині, де тільки мож­на бу­ло за­хо­пи­ти, за­гар­бу­ва­ли навіть землі вольних ко­заків і ко­зацької стар­ши­ни. На­род ро­бив на панів пан­щи­ну і стог­нав у не­волі. Де­ся­ту част­ку з хліба, з пасік і з усього сво­го доб­ра се­ля­ни од­да­ва­ли своїм па­нам. Па­ни од­да­ва­ли свої маєтності жи­дам в по­сесію вкупі з церк­ва­ми. Жи­ди дер­жа­ли в се­бе ключі од цер­ков. На­род пла­тив їм за подзвінне, за хрес­ти­ни, за вінчан­ня. Діти зос­та­ва­лись нех­ре­щені, мо­лоді жи­ли невінчані. Польсьe військо сто­яло по се­лах на станціях і об­ди­ра­ло се­лян, об­ди­ра­ло на­род, як хотіло. Па­ни бра­ли, окрім по­датів, ще три ра­зи на рік од­сип­не з кож­ної ха­ти: пе­ред різдвом, пе­ред Ве­ли­код­нем та пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми по кільки чет­вертів пше­ниці та жи­та, по кільки пар кап­лунів, ка­чок та гу­сей. Їхав дідич ку­дись на про­щу, до яко­го мо­нас­ти­ря, на­род пла­тив йо­му за мандрівку; ви­да­вав дідич доч­ку заміж, пан­щанні лю­де знов пла­ти­ли на при­да­не дочці. На­род стог­нав у ярмі, а йо­го ще й до то­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти на унію. Ко­за­ки зас­ту­пи­лись і за на­род, і за свою віру, і за свої вольності, бо ко­роль та па­ни за­ду­ма­ли вже знес­ти усю ко­зач­чи­ну. І ко­за­ки підня­лись як один чо­ловік.

    Ще до приїзду Єремії в Луб­ни гетьман Жмай­ло підняв­ся з ко­за­ка­ми на Польщу 1625 ро­ку, щоб обо­ро­ня­ти на­род і віру. Че­рез два ро­ки після Жмай­ла за­по­розький ота­ман Та­рас привів на Ук­раїну за­по­рожців і знов підняв ко­заків на Польщу. Він засів з ко­за­ка­ми в Пе­ре­яс­лаві, і польний гетьман Ко­нец­польськии не мав си­ли ви­би­ти йо­го з Пе­ре­яс­ла­ва й му­сив по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми. Повс­тан­ня за­тих­ло, але во­но тільки при­таїлось.

    1637 ро­ку ко­за­ки знов підня­ли­ся на по­ляків. Їх підняв гетьман ко­зацький Пав­люк Гуд­зан. Єремія Виш­не­вецький по­чу­вав ли­хо і за­раз виїхав на Во­линь у свої маєтності: він ба­чив, що в йо­го у Луб­нах ма­ла си­ла, що в йо­го ма­ло війська, а час нас­та­вав не­без­печ­ний. Там на Во­лині він по­чав на­би­ра­ти на вер­бу­нок дрібних шлях­тичів у своє двірське військо.

    В той час, як Єремія виїхав з Лу­бен і на­би­рав військо, до Пав­лю­ка прис­та­ли і задніпрянські ко­за­ки, прис­та­ла й Лу­бен­щи­на. 17 жовт­ня 1637 ро­ку Пав­люк при­був до Лу­бен і ви­дав звідтіль свій універ­сал, зак­ли­ка­ючи усіх ко­заків і се­лян до повс­тан­ня про­ти Польщі. Се­ля­нам він звелів ви­га­ня­ти ка­то­ликів панів з маєтностів. Польські й спо­ля­чені ук­раїнські па­ни по­ча­ли втіка­ти з своїх па­лаців. Тоді польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький повів польське військо на ко­заків. Під Ку­мей­ка­ми По­тоцький по­бив ко­зацьке військо. 1637 ро­ку, на зимнього Ми­ко­ли, ко­за­ки му­си­ли по­ко­ри­тись Польщі. Пав­лю­кові й стар­шині пос­ти­на­ли го­ло­ви у Вар­шаві. Од ко­заків од­ня­ли пра­во нас­та­нов­ля­ти собі гетьма­на. Над ни­ми пос­та­ви­ли за стар­шо­го по­ля­ка коміса­ра.

    Але повс­тан­ня за Дніпром не вга­му­ва­лось. Мо­ло­дий Ки­зим, син пол­ков­ни­ка Ки­зи­ма, підняв Лу­бен­щи­ну. Він на­пав на Луб­ни, звелів виріза­ти усіх ка­то­ликів, усю че­лядь Виш­не­вецько­го, зруй­ну­вав бер­нар­динський мо­нас­тир, пов­би­вав польських ченців і по­ру­бав їх на шмат­ки і ви­ви­нув со­ба­кам. Двірська че­лядь Виш­не­вецько­го замк­ну­лась в ста­ро­му зам­ку, кот­рий пос­та­вив ще Єреміїн батько князь Ми­хай­ло й пе­ревіз ту­ди со­рок три гаківниці з Виш­нев­ця.

    - Паліть гніздо одс­туп­ни­ка! Бий­те йо­го че­ля­динців не­довірків! - кри­чав Ки­зим на своїх ко­заків. - Не жалійте зрад­ни­ка, бо він ось не­ба­вом на­ве­де своїх жовнірів і бу­де різа­ти нас. Руй­нуй­те зрад­ни­ка Ук­раїни, по­га­но­го не­до­ляш­ка кня­зя!

    Кизимові ко­за­ки підпа­ли­ли ка­то­лицький мо­нас­тир, ки­ну­лись на за­мок, виріза­ли усіх че­ля­динців ка­то­ликів, за­па­ли­ли ку­рені, в кот­рих жи­ло двірське військо Виш­не­вецько­го.

    - Оце тобі, кня­зю, за твоє одс­туп­ницт­во! - кри­чав пал­кий Ки­зим.


    Польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький пе­ревів польське військо за Дніпро й звелів ха­па­ти ко­заків та се­лян, що хо­ди­ли у повс­тан­ня. Він обс­та­вив шлях од Києва до Ніжи­на залізни­ми па­ля­ми і по­са­див на їх заб­ра­них ко­заків. Він зу­мис­не проїхав тим шля­хом, щоб по­ди­ви­тись на му­ки тих не­щас­них му­че­ників Ук­раїни. По­ля­ки впійма­ли й мо­ло­до­го Ки­зи­ма і за­би­ли в кай­да­ни. Але ко­зацька спра­ва ще не за­ги­ну­ла. В Січі виб­ра­ли за ота­ма­на Ост­ря­ни­цю. Він, не га­ючись, за­раз ру­шив у Лу­бен­щи­ну з за­по­рож­ця­ми. Ко­за­ки й се­ля­не за­раз поздійма­ли по­таєнці з паль по­ка­ра­них ко­заків і повтіка­ли до Ост­ря­ниці. Ост­ря­ни­ця дійшов з військом до Голт­ви під Хо­ро­лом. Ми­ко­лай По­тоцький виїхав тоді в Пруссію й пос­та­вив над військом за гетьма­на сво­го не­бо­жа Станісла­ва По­тоцько­го. Цей По­точ­чен­ко ки­нув­ся сміли­во на ко­зацький стан. Але ко­за­ки пок­ла­ли в пень дві ро­ти по­ляків і роз­би­ли сім ко­ро­гов жовнірів. Ост­ря­ни­ця ру­шив далі й став ста­ном за Луб­на­ми над Су­лою.

    Саме тоді в місяці маї Єремія привів на­вер­бо­ва­не на Во­лині військо. Він при­був у Луб­ни і по­ба­чив тільки руїни кляш­то­ра та ста­ро­го батьківсько­го зам­ка. Єремія роз­лю­ту­вав­ся й ру­шив 27 мая до ста­ну По­точ­чен­ка.

    Остряниця ру­шив з ко­за­ка­ми далі од Лу­бен. По­ля­ки пог­на­лись за ним і дог­на­ли йо­го під Жов­ни­ном, Єреміїною сло­бо­дою. Ост­ря­ни­ця сам ки­нув­ся в Су­лу, пе­реп­лив і втік в Мос­ковське царст­во. Але ко­за­ки ота­бо­ри­лись в кру­жок і замк­ну­ли в то­му круж­ку три польські ко­рог­ви. Виш­не­вецький вда­рив на табір раз, але ко­за­ки йо­го од­би­ли, вда­рив він уд­ру­ге й втретє, а ко­за­ки все йо­го од­би­ва­ли.

    Але на­решті він та­ки прор­вав табір і замк­нуті польські ко­рог­ви якось та­ки та вис­ко­чи­ли з та­бо­ру. Це був єди­ний сміли­вий вчи­нок Єреміїн в битві.

    Замість Ост­ря­ниці ко­за­ки виб­ра­ли собі за гетьма­на Дмит­ра То­ма­ше­ви­ча-Гу­ню. Єремія Виш­не­вецький з По­тоцьким вда­ри­ли на ко­зацький табір. Ко­за­ки по­да­лись до Дніпра, ста­ли та­бо­ром над річкою Ста­ри­цею, де во­на впа­дає в Дніпро, і об­ко­па­лись ва­лом. В іюні, 22 дня при­був з-за Дніпра з свіжим польським військом польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький.

    Довго обо­ро­ня­лись ко­за­ки за око­па­ми. Ба­га­то по­ляг­ло й по­ляків од ко­зацьких куль. Але польсько­го війська бу­ло більше. В ко­заків не ста­ло харчі. По­чав­ся го­лод. І ко­за­ки му­си­ли йти на мир. Гу­ня не по­ко­рив­ся й втік в Мос­ковське царст­во з вольни­ми не реєстро­ви­ми ко­за­ка­ми. Ко­за­ки му­си­ли прий­ня­ти важкі для се­бе умо­ви­ни од По­тоцько­го: во­ни втра­ти­ли пра­во од то­го ча­су ви­би­ра­ти собі гетьма­на й пол­ков­ників. По­ля­ки нас­та­но­ви­ли над ни­ми за стар­шо­го шлях­ти­ча Пет­ра Ко­ма­ровсько­го, пол­ков­ни­ка­ми в усіх ко­зацьких пол­ках ста­ли шлях­тичі по­ля­ки. Од ко­заків од­ня­ли їх давні пра­ва, ще й за­бо­ро­ни­ли се­ля­нам при­пи­су­ва­тись в ко­за­ки.

    Знов за­па­ну­ва­ли єзуїти на Ук­раїні. Ті па­ни, що повтіка­ли з Ук­раїни, знов по­вер­та­лись в свої маєтності. На­род му­сив пла­ти­ти па­нам важкі по­даті й ро­би­ти пан­щи­ну. Ко­зацька си­ла при­тих­ла. Єремія вер­нув­ся з не­до­бит­ка­ми сво­го війська до Лу­бен. По се­лах, по містах скрізь стриміли ши­бе­ниці та залізні палі. По­ля­ки ло­ви­ли ко­заків та се­лян, котрі прис­та­ва­ли до ко­заків, віша­ли на ши­бе­ни­цях та на­ти­ка­ли на залізні палі. За Дніпром скрізь тя­ну­ло тру­пом та кров'ю му­че­ників, про­ли­тою за рідний край. Єремію тішив той дух трупів та крові, не­на­че він на­би­рав­ся од йо­го здо­ров'я та си­ли.

    Молодий князь при­був у Луб­ни. З п'яти ти­сяч йо­го двірсько­го війська по­вер­ну­лось до Лу­бен кільки со­тен. Бер­нар­динський мо­нас­тир чорнів, не­на­че обс­ма­ле­на го­ло­веш­ка. Ста­рий за­мок йо­го батька Ми­хай­ла сто­яв пуст­кою. Гаківниці, при­ве­зені йо­го батьком і пос­тав­лені в зам­ку, щез­ли. Ку­рені для двірсько­го війська бу­ли спа­лені. Єремія ог­ля­нув руїни і за­си­чав од злості. Од то­го ча­су він став лю­тим во­ро­гом ко­заків і сво­го на­ро­ду.

    До Єремії прис­ту­пив йо­го лу­бенський ста­рос­та шлях­тич Ко­ля­да.

    - Що бу­де­мо чи­ни­ти, яс­но­вельмож­ний кня­зю! - ска­зав ста­рос­та, ук­ло­нив­шись ни­зенько кня­зеві.

    - Невже ще яка біда тра­пи­лась? Бу­де вже з нас однієї біди! - крик­нув Єремія і по­ка­зав пальцем на руїни кляш­то­ра та ку­ренів.

    - Це ще не все ли­хо! - обізвав­ся Ко­ля­да. - По­ля­ки віша­ють ко­заків та хлопів схиз­ма­тиків по твоїх се­лах, а хло­пи втіка­ють в Мос­ков­щи­ну до Пу­тив­ля. Вже їх втікло ма­буть ти­ся­ча, ко­ли не більше. Ми осад­жуємо сло­бо­ди, а сло­бо­ди по­рожніють, пус­ту­ють. Вже повтіка­ли в Пу­тивль і ченці з Гус­тинсько­го мо­нас­ти­ря з своїм ігу­ме­ном. Нас­то­ро­чи­лись до втеків і ченці з Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Що маємо чи­ни­ти в та­ко­му ви­пад­кові?

    - Вернути хлопів з Пу­тив­ля! - крик­нув Єремія.

    - Вернути б, як­би то во­ни вер­ну­лись, яс­но­вельмож­ний, але во­ни доб­рохіть не вер­нуться, - ска­зав Ко­ля­да.

    - Гм, гм, - за­ми­кав Єремія, - по­га­на спра­ва: не бу­де ко­му пан­щи­ни ро­би­ти.

    Єремія по­ба­чив, що тре­ба зміни­ти спосіб діяння, щоб ча­сом йо­го сло­бо­ди не спус­то­ши­лись зовсім вкрай, до реш­ти. Він за­бо­ро­нив віша­ти лю­дей і пок­ли­кав до се­бе ігу­ме­на Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Са­ме тоді ки­яни об­ра­ли архіманд­ри­та Пет­ра Мо­ги­лу за мит­ро­по­ли­та. Єремії ніяко­во бу­ло пе­ред своїм дядьком на­вер­та­ти мо­нас­тирі та на­род на унію та на ка­то­лицьку віру.

    - Нехай яс­но­вельмож­ний князь втішиться, - ска­зав Ко­ля­да, - з Києва маю звістку, що пол­ков­ни­ка Ки­зи­ма і йо­го си­на, кот­рий зруй­ну­вав кляш­тор та вирізав князівських че­ля­динців ка­то­ликів, гетьман По­тоцький звелів наст­ро­ми­ти на залізні палі на горі Кисілівці пе­ред зам­ком. Їх наст­ро­ми­ли при са­мо­му гетьма­нові.

    Єремія за­ре­го­тав­ся злим ре­го­том, а потім за­ду­мав­ся.

    - Ну те­пер ко­за­ки вже не ма­ють си­ли, щоб бун­ту­ва­тись. Ми од­ру­ба­ли гідрі усі го­ло­ви. Те­пер спокійненько осе­люсь в Луб­нах. Ко­зацт­во за­ги­ну­ло навіки. Бу­ду пи­са­ти до Пу­тивльсько­го воєво­ди, щоб вер­нув моїх підда­них з Мос­ков­щи­ни, - ска­зав Єремія, - а тим ча­сом тре­ба по­нов­ля­ти те, що зруй­ну­ва­ли ко­за­ки.

    І Єремія за­ду­мав зовсім осе­ли­тись в Луб­нах, щоб вти­хо­ми­ри­ти край і за­се­ли­ти по­рожні землі по­над Су­лою. Він знов оповістив че­рез своїх ста­рост по Ук­раїні, щоб лю­де йшли в Лу­бен­щи­ну на сло­бо­ди. З Київщи­ни, з Во­лині, з Білої Русі лю­де втіка­ли од панів, од ксьондзів і осе­ля­лись на пус­тих зем­лях по­над Су­лою та Хо­ро­лом.

    Єремія на не­дов­гий час осе­лив­ся в одній простій хаті. А тим ча­сом вик­ли­кані з Виш­нев­ця май­ст­ри по­но­ви­ли ка­то­лицький мо­нас­тир, збу­ду­ва­ли за­мок, пос­та­ви­ли ку­рені для двірсько­го війська. Ста­рос­ти мо­ло­до­го кня­зя вер­бу­ва­ли у військо гу­ля­чих убо­гих шлях­тичів, вер­бу­ва­ли за­хо­жих німців та ук­раїнців пе­ре­вертнів, що поп­рис­та­ва­ли до унії та ка­то­лицької віри, а зго­дом на­би­ра­ли й ко­заків. Знов за­во­ру­ши­лись лю­де на ви­со­ких го­рах. За­па­ла­ло ба­гат­тя. Заіржа­ли коні. За­куріли ря­ди печів, де го­ту­ва­ли обіди для війська.

    - Оттам на ви­сокій горі пос­тав­лю собі здо­ро­вий па­лац, вар­тий слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких! - ска­зав Єремія до своїх ста­ростів. - Пос­тав­лю міцний ли­царський за­мок-твер­ди­ню на страх ко­за­кам, хло­пам і та­та­рам. Я по­ка­жу, що князі Виш­не­вецькі міцніші за міцний камінь, не тільки за ко­заків та хлопів.

    Князь вик­ли­кав майстрів з Вар­ша­ви і з-за гра­ниці.

    Незабаром наїха­ли май­ст­ри. Єремія сип­нув батьківськи­ми та дідівськи­ми червінця­ми, не­на­че по­ло­вою, - і на­ди­во здо­ро­вий та ви­со­кий па­лац виріс за од­не літо на го­рах, не­на­че якимсь ди­вом. Не­за­ба­ром май­ст­ри по­но­ви­ли й ка­то­лицький мо­нас­тир. Знов наїха­ли з Польщі нові па­те­ри. Пра­вос­лавні ченці по мо­нас­ти­рях знов стри­во­жи­лись, вглядівши здо­ро­вецький па­лац, схо­жий на твер­ди­ню, й до­га­дав­шись, що князь Єремія має гад­ку осе­ли­тись в йо­му, а не у Виш­невці на Во­лині. Во­ни зля­ка­лись та­ко­го страш­но­го сусіди, не­без­печ­но­го для їх мо­нас­ти­ря й для бла­го­чес­ти­вої віри. Во­ни бо­ялись, що те­пер Єремія, за­во­дя­чи ка­то­лицький мо­нас­тир, по­однімає од мо­нас­тирів землі, на­да­ро­вані пред­ка­ми мо­ло­до­го кня­зя, пра­вос­лав­ни­ми кня­зя­ми Виш­не­вецьки­ми. Бо­ялись ченці, щоб Єремія вкупі з па­те­ра­ми не за­хо­див­ся на­вер­та­ти їх і усей на­род до унії.

    Ігумен Гус­тинсько­го мо­нас­ти­ря поїхав до Єремії про­си­ти, щоб князь зат­вер­див уд­ру­ге своїм за­пи­сом землі за мо­нас­ти­ря­ми.

    - А мені бай­ду­же про вас! Живіть собі там до моєї лас­ки! - ска­зав двоз­нач­ни­ми сло­ва­ми князь.

    «Ласка кож­но­го па­на ви­сить на во­ло­синці, а як увірветься, тоді геть з маєтності к чор­ту»! - пи­сав гус­тинський ігу­мен до ігу­ме­на Мгарсько­го мо­нас­ти­ря.

    Ігумени Гус­тинсько­го та Ла­динсько­го мо­нас­тирів вже тоді бу­ли повтіка­ли з чен­ця­ми в Мос­ковське царст­во в Пу­тивль, ще й пе­рек­ли­ка­ли до се­бе ченців Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. За ни­ми утіка­ли й се­ля­ни з слобід.

    Єремія по­ба­чив, що діло ви­хо­дить по­га­но, пок­ли­кав до се­бе мгарсько­го ігу­ме­на і зас­по­коїв йо­го. Мгарський ігу­мен за­раз та­ки на­пи­сав лис­ти в Пу­тивль до втікачів-ченців, ще й кеп­ку­вав з їх, що во­ни пе­ре­ля­ка­лись якоїсь унії.

    - Чого ви так зля­ка­лись тієї унії? Хіба во­на з ро­га­ми, чи з ци­ба­ти­ми но­га­ми, чи з ву­са­ми, чи з здо­ро­вою бо­ро­дою. Невідо­мо, чи во­на пішки хо­дить, чи їздить.


    «Ет! Кло­по­ту мені з яки­мись чен­ця­ми! Мені тре­ба вгнізди­тись тут в Лу­бен­щині, осістись ту­теч­ки на­завсіди, за­люд­ни­ти по­рожні сте­пи, роз­вес­ти гос­по­дарст­во й прид­ба­ти гро­шей, си­лу гро­шей! Це моя си­ла! З цих степів поллється в мої скрині зо­ло­то річкою. Тоді я за­ве­ду військо, як уділо­вий князь, за­ве­ду двад­цять, трид­цять ти­сяч війська й ста­ну най­дуж­чий і най­ви­щий за усіх маг­натів, бу­ду вер­хо­во­ди­ти шлях­тою, маг­на­та­ми й ко­ро­лем. Польща підхо­жа до моєї впо­до­би, до моїх замірів, до моїх планів. Ме­не ніхто не ски­не з місця, як ко­за­ки ски­да­ють своїх гетьманів. Ук­раїна з гетьманст­вом, з ко­за­ка­ми мені не при­па­дає до впо­до­би. Якась там нікчем­на, гид­ка чор­но­та, якісь сіро­ма­хи бу­дуть на­до мною вер­хо­во­ди­ти. Не ба­жається мені ста­ти ко­зацьким гетьма­ном, яким був мій дід Бай­да Виш­не­вецький. На ко­зацьких ра­дах який­сь там Грицько, який­сь Пав­люк крик­не тобі в вічі: «Кла­ди бу­ла­ву!» Який­сь Кру­тихвіст, який­сь За­де­ри­мор­да ски­не те­бе з гетьманст­ва й ви­де­ре з твоїх рук бу­ла­ву. Плю­ну­ти мені на такі ра­ди! Не варті во­ни кня­жої сли­ни! Я сам візьму свою бу­ла­ву і ні пе­ред ким не пок­ла­ду її. Моя гетьманська бу­ла­ва - то землі безмірні, безліч гро­шей, військо. Он де моя си­ла! А з цим я до­бу­ду й сла­ви, а мо­же й ко­ро­ни… Це ба­га­то вартніше за якусь гетьманську бу­ла­ву. Ко­зацькі по­ряд­ки, ко­зацький му­жицький ук­лад про­тивні мені! Я їх не­на­вид­жу. Польща - це рай зад­ля панів: там, тільки там у Польщі моє царст­во, моє й панст­во… Ко­заків, їх гетьманів, усю Ук­раїну тре­ба зни­щи­ти і вби­ти на смерть… Але тре­ба зад­ля цього маєтностів си­лу! гро­шей си­лу! війська си­лу! Я по­ви­го­ню з Лу­бен­щи­ни усіх, навіть польських панків та панів, по­ви­ди­раю в їх землі си­лою, збе­ру військо, ста­ну міцно на Дніпрі, потім піду далі, ста­ну в Вар­шаві, ви­ки­ну свій стяг, стяг князів Виш­не­вецьких, Ольгер­до­вичів! І тоді не­хай по­тя­гається зо мною маг­натст­во! Не­хай по­вой­дується зо мною сам ко­роль!.. Але зад­ля цього тре­ба порідни­тись з польськи­ми маг­на­та­ми… Тре­ба виб­ра­ти собі жінку з ро­ду, варт­но­го князів Виш­не­вецьких».

    І князь Єремія, по­ки­нув­ши усю гос­по­дарську і військо­ву спра­ву в Лу­бен­щині на ру­ки вірно­го ста­рос­ти Яку­ба Ко­ля­ди, по­летів до Вар­ша­ви. Йо­го пал­ка не­терп­ля­ча вда­ча нес­ла йо­го, на­че на кри­лах, до приз­на­че­ної ви­со­кої ме­ти, до ви­со­кої ролі.

    «Тепер ко­за­ки по­биті, - ду­мав Єремія, їду­чи до Вар­ша­ви. - Їх си­ла впа­ла й не підніметься. Край зас­по­коївся. Скрізь без­печ­но. Хло­пи бу­дуть пос­лу­ха­ти і ро­би­ти пан­щи­ну. Час мені ста­ва­ти до сво­го діла. Час мені йти вго­ру, підніма­ти­ся ви­со­ко, як тілько мо­га! Час мені всту­пи­ти в ко­ролівський двір, заб­ра­ти од ко­ро­ля якусь знач­ну по­са­ду, сісти на яко­мусь ста­ростві, або ста­ти воєво­дою, втис­ну­тись між маг­натів і… підгор­ну­ти їх усіх під се­бе та й вер­хо­во­ди­ти над ни­ми і в Польщі, і в Литві, і на Ук­раїні. Час мій нас­тає. Моя ду­ша, моє сер­це по­чу­ває це доб­ре. Сла­ва й честь жде ме­не й, ко­ли не діждеться, то са­ма завітає в гості до па­ла­цу князів Виш­не­вецьких, до кня­зя Єремії. Я по­бив ко­заків: вже блис­ну­ло проміння моєї сла­ви і до­сяг­ло до Вар­ша­ви, до дво­ру. Вже чут­ка про Ста­ри­цю й Пу­тивль до­ли­ну­ла ту­ди!»

    І в палкій Єреміїній го­лові ма­нячіли ве­ликі бит­ви, славні йо­го вчин­ки в бит­вах, йо­му при­вид­жу­ва­лось, що він вже вчи­нив якісь славні події і йо­го жде уся Вар­ша­ва, ви­сип­ле йо­му на­зустріч, заг­лу­шить йо­го ву­ха радісни­ми кри­ка­ми; що йо­го сподіва­ються усі маг­на­ти й сам ко­роль, привіта­ють йо­го в ко­ролівсько­му па­лаці, гук­нуть «vi­vat» на сеймі йо­му на­зустріч, засліплені й за­чу­до­вані йо­го слав­ни­ми вчин­ка­ми, а пан­ни й панії в білих кун­ту­шах та сук­нях стрінуть йо­го з вінка­ми в ру­ках, об­сип­лять йо­му стеж­ку квітка­ми і заспіва­ють гімни в йо­го сла­ву.

    

III

    

    В кінці серп­ня 1637 ро­ку у Вар­шаві жда­ли приїзду мо­ло­дої ко­ро­ле­ви Цецілії Ре­на­ти, сест­ри австрійсько­го ціса­ря Фер­ди­нан­да III. Вже на 37 році сво­го жит­тя Вла­дис­лав IV за­ду­мав оже­ни­тись з доч­кою покійни­ка Фер­ди­нан­да II, австрійсько­го ціса­ря, й сест­рою йо­го си­на, мо­ло­до­го ціса­ря Фер­ди­нан­да III. Він пос­лав до Відня своїх пос­ланців. На чолі пос­лан­ницт­ва поїхав мен­ший ко­ролів брат Ян Ка­зимір. Цісар з ве­ли­кою охо­тою зго­див­ся ви­да­ти свою сест­ру за ко­ро­ля. Міся­ця серп­ня, 9 дня 1637 ро­ку, Фер­ди­нанд III поб­ла­гос­ло­вив Цецілію Ре­на­ту на вінчан­ня з ко­ро­лем Вла­дис­ла­вом, і її за­раз, по тодішньому зви­чаю, повінча­ли з ко­ро­ле­вим бра­том Яном Ка­зиміром, кот­рий зас­ту­пав на той час місце бра­та. Цецілія Ре­на­та че­рез три дні виїха­ла до Польщі з польськи­ми пос­лан­ця­ми. Тірольська ерц­гер­цо­ги­ня Клавдія, вже літня лю­ди­на, поїха­ла про­во­ди­ти мо­ло­ду ко­ро­ле­ву до са­мої Вар­ша­ви.

    З ве­ли­кою пишністю встріли ко­ро­ле­ву польські маг­на­ти та біску­пи на польській гра­ниці в розкішно­му на­меті й про­во­ди­ли її в Краків і далі до Вар­ша­ви. Поїзд став на од­по­чи­нок за 18 верс­тов од Вар­ша­ви в містеч­ку Ілжах. Ко­роль Вла­дис­лав виїхав в Ілжи на­зустріч Цецілії, привітав­ся до неї й вер­нувсь до Вар­ша­ви. Поїзд ру­шив далі й знов став на од­по­чи­нок в Уяз­довсько­му па­лаці ко­ло са­мої Вар­ша­ви. Тут ко­ро­ле­ву одвіда­ли ко­ролів брат Карл, що був біску­пом Вроц­лавським, та ко­ро­ле­ва сест­ра Ган­на Конс­танція. На­зустріч ко­ро­леві виїха­ла з Вар­ша­ви ве­ли­ка си­ла польських панів та паній, виїха­ли й чу­жо­земські пос­ланці. Ко­ро­ле­ва в'їха­ла у Вар­ша­ву з ве­ли­кою це­ре­монією. За її по­зо­ло­че­ною ка­ре­тою їха­ли ка­ре­ти маг­натів, такі ж самі ба­гаті та пишні, як і ко­ролівські, об­ко­вані сріблом, об­биті шов­ком та ок­са­ми­том. Поїзд був здо­ро­вий і над­то пиш­ний. Мо­ло­да ко­ро­ле­ва та ерц­гер­цо­ги­ня Клавдія зди­ву­ва­лись роз­коші та збит­кам польської шлях­ти. Брат Цецілії Фер­ди­нанд дав за нею при­да­но­го всього 100.000 гульденів. Цього при­да­но­го не ста­ло б на ка­ре­ти, коні та ок­са­ми­ти для тих польських маг­натів, що про­во­ди­ли мо­ло­ду німецьку ко­ролівну до Вар­ша­ви.

    Кругом ка­ре­ти ко­ро­ле­ви гар­цю­ва­ли вер­хи на чу­до­вих ко­нях мо­лоді си­ни польських маг­натів. Сідла на ко­нях та чеп­ра­ки бу­ли об­литі зо­ло­том, об­си­пані пер­ла­ми. До­рогі ок­са­ми­тові ясні кун­туші, об­ля­мо­вані зо­ло­том, пе­ра на шап­ках, об­си­пані брильянта­ми, срібні й навіть зо­лоті підко­ви та ост­ро­ги на за­каб­лу­ках, кінська збруя, об­ли­та сріблом, - уся ця розкіш за­чу­до­ва­ла мо­ло­ду німецьку ко­ролівну. Розкіш зда­ва­лась незмірна і ней­мовірна навіть ба­га­тим чу­жо­зем­цям і заг­ра­нич­ним пос­лан­цям. В ка­ре­тах сиділи жінки тa доч­ки польських маг­натів, уб­рані в шов­кові та ок­са­ми­тові уб­ран­ня. На ввесь поїзд не­на­че впав з не­ба зо­ло­тий та срібний дощ і роз­си­пав­ся й роз­лив­ся по ок­са­ми­тах, по шов­ках та до­рогій парчі, роз­си­пав­ся й пе­ремішав­ся в од­ну ко­ло­рит­ну блис­ку­чу ма­су чер­во­них, жов­тих та зе­ле­них кун­тушів, і блис­ку­чих по­зо­ло­че­них ка­рет, і до­ро­гих бас­ких ко­ней уся­кої масті, з сідла­ми, об­си­па­ни­ми пер­ла­ми, ви­ши­ти­ми зо­ло­том.

    На чу­до­во­му во­ро­но­му коні ко­ло са­мої ко­ролівської ка­ре­ти гар­цю­вав мо­ло­дий князь Єремія Виш­не­вецький. Кру­гом ка­ре­ти їха­ли вер­хи на бас­ких ко­нях си­ни значніших маг­натів та князів, але ні в од­но­го з їх не бу­ло та­ко­го чу­до­во­го бас­ко­го ко­ня, та­кої ба­га­тої збруї на коні, та­ко­го ба­га­то­го уб­ран­ня. Єремія тор­кав під бо­ки сво­го га­ря­чо­го ко­ня зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми. Кінь ста­вав гоп­ки, як ска­же­ний, за­вер­тав го­ло­ву на­зад і ма­яв на вітрі блис­ку­чою чор­ною гри­вою, не­на­че й йо­го збу­рю­ва­ла пишність ко­ролівсько­го поїзду.

    Позад ко­ро­ле­ви ти­хо по­со­ву­ва­лись ряд­ки ка­рет з жінка­ми та доч­ка­ми значніших польських панів. В одній ка­реті сиділа мо­ло­да Гри­зельда, стар­ша доч­ка ко­рон­но­го канц­ле­ра Фо­ми За­мой­сько­го. Во­на оки­ну­ла очи­ма блис­ку­чий кор­теж з мо­ло­дих маг­натів, котрі роєм ви­лись кру­гом ка­ре­ти Цецілії Ре­на­ти, і приміти­ла Єремію. Во­на йо­го ба­чи­ла впер­ше: князь Єремія не­дав­но при­був до Вар­ша­ви, ста­вив­ся в па­лаці пе­ред ко­ро­лем, і як він був з ро­ду слав­них князів Виш­не­вецьких, то ко­роль лас­ка­во прий­няв йо­го до сво­го дво­ру.

    «Яка пиш­на фігу­ра на коні! - по­ду­ма­ла Гри­зельда. - Яке уб­ран­ня, скільки зо­ло­та й перлів роз­си­па­но на йо­го кун­туші, на сідлі, на усій зброї! І хто та­кий цей мо­ло­дий ли­цар? І де він взяв­ся у Вар­шаві? Це, пев­но, який­сь чу­жо­зе­мець з Франції або з Ри­му, з ко­ролівських двірських. Тре­ба бу­де спи­та­ти, хто він та­кий, як при­бу­де­мо до дво­ру».

    Єремія лед­ве вдер­жу­вав страш­но­го ко­ня за по­во­ди. Кінь гар­цю­вав, як навіже­ний, ста­вав диб­ки, кру­тив­ся, як пти­ця в клітці, на усі бо­ки. По­ли чер­во­но­го шов­ко­во­го кун­ту­ша, чер­воні ок­са­ми­тові ру­ка­ви, за­су­кані до пле­чей, мет­ля­лись од вітру. Єремія сер­див­ся на не­покірли­во­го ко­ня. В йо­го очі зай­ня­ли­ся й блис­ка­ли гнівом.

    «Пишна фігу­ра! Ой ко­ли б мені по­ди­ви­тись на йо­го очі», - ду­ма­ла Гри­зельда, виг­ля­да­ючи у вікно ка­ре­ти на Єремію. От кінь крут­нув­ся убік, май­ну­ли чорні ку­чері, блис­ну­ли чорні очі, ні! ніби карі… - «Який в йо­го сміли­вий пог­ляд! Це, пев­но, італіянець або який­сь вен­гер з Се­миг­радії», - по­ду­ма­ла Гри­зельда й вже не зво­ди­ла очей з чор­ня­во­го Єремії до са­мо­го ко­ролівсько­го па­ла­цу.


    Довгий блис­ку­чий поїзд ти­хою хо­дою по­со­ву­вав­ся до ко­ролівсько­го двірця по вузьких ву­ли­цях. Ряд­ки ни­зеньких домків, кри­тих че­ре­пи­цею та дра­ни­ця­ми, а по­де­ку­ди й со­ло­мою, ма­ли без міри ве­ли­ку суп­ро­ти­лежність з розкішним блис­ком поїзду. Зда­ва­лось, ніби якимсь чу­дом та­ке по­зо­ло­че­не й по­цяцько­ва­не пер­ла­ми ди­во блис­ну­ло се­ред смітни­ка або десь се­ред се­ла, або на місці, вкри­то­му пи­лом та сміттям. Міщан та жидів на ву­ли­цях стов­пи­лась ве­ли­ка си­ла! Во­ни сто­яли дво­ма дов­ги­ми ря­да­ми впо­довж узеньких улиць і тільки витріща­ли очі на поїзд. По­зо­ло­чені ка­ре­ти, до­рогі коні, шаблі в зо­ло­тих піхвах, до­ро­га уп­ряж, об­ко­ва­на сріблом, ка­ре­ти та екіпажі, об­биті все­ре­дині шов­ком, зо­ло­то, срібло й пер­ли на маг­на­тах - усе те ся­ло, об­ли­те яс­ним світом сон­ця. Чер­воні, жовті, зе­лені й сині кун­туші, об­ля­мо­вані зо­ло­том, не­на­че ди­во­вижні квітки ма­нячіли пе­ред зди­во­ва­ни­ми міща­на­ми. Во­ни ще зро­ду ніко­ли не ба­чи­ли та­кої роз­коші се­ред польських ста­рих маг­натів за пе­редніших часів! Жид­ки з жа­до­бою в очах по­зи­ра­ли на зо­ло­то й пер­ли на лю­дях та ко­нях і тільки цма­ка­ли з ди­ва гу­ба­ми.

    Розкіш вже за­па­ну­ва­ла в ті ча­си в Польщі. Шлях­та вже втра­ти­ла дав­ню ли­царську вда­чу і дав­ню прос­то­ту і ста­ла зовсім нес­тат­ко­ви­тою. Дав­ня зав­зятість та стат­ко­витість, давні прості зви­чаї вже тоді ви­па­ха­лись в неї до реш­ти. Вже за­па­ну­ва­ла розкіш у всьому. Шлях­та жи­ла так розкішно, що навіть чу­жо­земці ди­ву­ва­лись. Ця розкіш в уб­ранні, в їжі й на­по­ях на­во­ди­ла сму­ток на ста­росвітських панів - ли­царів, котрі ще не­дав­но їзди­ли на прос­тих дра­бин­час­тих во­зах і одя­га­лись в кун­туші з прос­то­го сук­на. Старі шлях­тичі, пог­ля­да­ючи на той блис­ку­чий поїзд, тільки хи­та­ли го­ло­ва­ми.

    - І де во­ни по­на­би­ра­ли стільки срібла, зо­ло­та, перлів та ок­са­митів? - го­моніли міща­ни, див­ля­чись на те ди­во.

    - Обдерли своїх хлопів, бо за­ве­ли страш­ну пан­щи­ну, гра­бу­ють і бе­руть в хлопів все, що тільки схо­тять. Це все ба­гатст­во - то пра­ця хлопів, - об­зи­ва­лись де­які старі міща­ни.

    Король Вла­дис­лав V сто­яв на две­рях па­ла­цу й до­жи­дав ко­ро­ле­ви. Ко­ло йо­го сто­яли на­тов­пом старі маг­на­ти та шлях­тичі в ба­га­тих убо­рах. Хоч Вла­дис­ла­вові бу­ло тоді вже трид­цять сім років, але він був ще мо­ло­дий на взір та гар­ний з ли­ця, біля­вий та яс­но­окий. Дов­ге ру­ся­ве во­лос­ся спа­да­ло ку­че­ря­ми на плечі. Бо­ро­да бу­ла ко­рот­ка по тодішній шведській моді. Довгі прямі ву­си на­да­ва­ли муж­ності делікатній спанілій фігурі ко­ро­ля - ро­дом шве­да.

    Королівська ка­ре­та ста­ла ко­ло две­рей. Му­зи­ки вда­ри­ли на привітан­ня мо­лодій ко­ро­леві ве­се­ло­го мар­шу.

    Король Вла­дис­лав взяв під ру­ку мо­ло­ду ко­ро­ле­ву, повів до чи­ма­лої трон­ної за­ли, вивів по схо­дах до тро­ну, по­са­див її на троні. Двірські да­ми ста­ли по один бік тро­ну, маг­на­ти ста­ли по дру­гий бік. Де­котрі се­на­то­ри про­мо­ви­ли поз­до­ровні про­мо­ви ла­тинською мо­вою. Біскуп Ява­ринський од­повідав їм за ко­ро­ле­ву, хоч са­ма ко­ро­ле­ва й ро­зуміла ла­тинську мо­ву і вміла навіть нею го­во­ри­ти. Мо­лоді си­ни маг­натів стов­пи­лись на­тов­пом ко­ло по­ро­га. Єремія Виш­не­вецький, як по­то­мок давніх ли­товських князів, став по­пе­ред усіх і гор­дим оком зо­рив по світлиці на мо­ло­дих двірських дам. Не­на­ро­ком йо­го гострі очі впа­ли на Гри­зельду За­мой­ську. Во­на бу­ла най­по­казніша між усіма да­ма­ми, ви­со­ка, пос­тав­на, пле­чис­та та рівна ста­ном, як то­по­ля. В бла­китній сукні, в пиш­но­му виш­не­во­му кун­туші, з зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми, в зо­лотій діадемі на тем­но-ру­сих розкішних ко­сах, Гри­зельда За­мой­ська бу­ла ве­лич­на на взір, не­на­че якась ца­ри­ця. Єремії зда­ва­лось, що не Цецілія ко­ро­ле­ва в тих пиш­них па­ла­тах, а Гри­зельда, що Гри­зельді по­до­ба­ло б вий­ти по схо­дах і сісти на троні на місці не­ве­лич­кої су­хор­ля­вої німкені Цецілії. Гри­зельда підве­ла ясні очі й гор­до­ви­то пог­ля­да­ла на блис­ку­чий на­товп синів ба­га­тих маг­натів, її гор­до­виті очі не­на­че про­мов­ля­ли до їх: не­ма між ва­ми ні од­но­го та­ко­го, кот­рий при­пав би мені до впо­до­би, не­ма між ва­ми ні од­но­го мені до па­ри; усі ви не варті мо­го лас­ка­во­го сло­ва, мо­го лас­ка­во­го осміху, ви не для ме­не…

    Після ко­рот­ких про­мов ко­роль по­чав знай­оми­ти мо­ло­ду ко­ро­ле­ву з маг­на­та­ми та чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми. Дов­гий ряд блис­ку­чих кун­тушів за­во­ру­шив­ся. Маг­на­ти один по дру­го­му ви­хо­ди­ли по схо­дах, цілу­ва­ли ко­ро­ле­ву в ру­ку, став­ши, давнім ли­царським зви­чаєм, на од­не коліно. Пе­ред Гри­зельди­ни­ми очи­ма дов­гим ря­дом за­ма­нячіли то сиві, то чор­но­во­лосі чу­би на підго­ле­них го­ло­вах, товсті чер­воні ли­ця з дов­ги­ми си­ви­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, котрі на­хи­ля­лись до Цеціліної ру­ки. За маг­на­та­ми вис­ту­пи­ли мо­лоді си­ни маг­натів, і на чолі їх гор­до вис­ту­пав Єремія.

    - Князь Єремія Виш­не­вецький з слав­но­го ро­ду Ольгер­да ли­товсько­го кня­зя, - про­мо­вив ко­роль до ко­ро­ле­ви.

    Гризельда по­чу­ла ті сло­ва й пильно при­ди­ви­лась до мо­ло­до­го кня­зя. Єремія сто­яв пе­ред тро­ном, пиш­но уб­ра­ний, в чер­во­но­му ок­са­ми­то­во­му кун­туші, в чер­во­них сап'янцях, ви­ши­тих зо­ло­том, з зо­ло­ти­ми підківка­ми. При бо­ку висіла шаб­ля в піхві з зо­ло­тим дер­жал­ном, об­си­па­ним до­ро­ги­ми камінця­ми. Ви­со­кий, рівний ста­ном, бадьорис­тий, чор­ня­вий, аж смуг­ля­вий, він од­ра­зу вра­зив Гри­зельду і своїм ста­ном, і грізни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, і пиш­ни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми.

    «Це той са­мий, що гар­цю­вав на чу­до­во­му коні в поїзді. Він не чу­жо­зе­мець… Яка пиш­на фігу­ра! Які дивні чорні очі, не­на­че в то­го во­ло­ха! Який гост­рий, грізний пог­ляд! Скільки в йо­му ог­ню! Який блиск!» - по­ду­ма­ла Гри­зельда і в гор­дої маг­нат­ки десь узяв­ся лас­ка­вий пог­ляд в гор­до­ви­тих очах; а ле­генький осміх сам злетів з її пов­них ма­ли­но­вих уст, не­на­че лис­то­чок спав з пиш­ної тро­ян­ди, зірва­ний ле­ге­сеньким вітром, за­ма­нячів у повітрі й в од­ну мить схо­вав­ся десь в зе­ле­но­му листі.

    Єремія по­волі сту­пив на схо­ди тро­ну, став на од­не коліно, на­хи­лив ку­че­ря­ву го­ло­ву й поцілу­вав ко­ро­ле­ву в ру­ку. Зо­ло­та шаб­ля черк­ну­лась об поміст і ле­генько заб­ряж­ча­ла. Єремія підвівся, вирівняв­ся на ввесь зріст, підвів гор­до го­ло­ву і ос­ту­пив­ся. Він по­вер­нув го­ло­ву, повів очи­ма, гля­нув на Гри­зельду, і в йо­го здо­ро­вих очах блис­ну­ли іскри, чорні бро­ви не­на­че зве­ло до­ку­пи і між бро­ва­ми май­нув змор­шок, цуп­кий, твер­дий і гост­рий. В лиці ви­яви­лась мужність, сміливість.

    Гризельда впійма­ла той мужній гост­рий пог­ляд і їй при­пав до впо­до­би та­кий пог­ляд, при­па­ли до сер­ця такі очі, чорні, блис­кучі, гострі, як ніж, ріжучі, як гост­ра ко­зацька шаб­ля. Щось од­ра­зу за­во­ру­ши­лось в її серці, гост­ре, різке, але приємне, не­на­че в га­ря­чу літню спе­ку звідкільсь пах­ну­ло гост­рим хо­лод­ним вітром в самісіньке її ли­це й різну­ло і ра­зом з тим при­хо­ло­ди­ло йо­го се­ред важ­кої ду­хо­ти важ­ко­го га­ря­чо­го дня.

    Єремія одійшов од тро­ну й став се­ред блис­ку­чо­го та лис­ню­чо­го на­тов­пу, гор­до по­зи­ра­ючи на це­ре­монію. Гри­зельда не зво­ди­ла з йо­го очей.

    «Чи ян­гол з не­ба оце з'явив­ся мені се­ред цього пиш­но­го на­тов­пу князів та маг­натів, чи де­мон з пек­ла прий­няв ли­царський пиш­ний, чу­до­вий вид і вмішав­ся се­ред мо­ло­дих маг­натів, щоб од­ра­зу і так нес­подіва­но стри­во­жи­ти мою ду­шу? А ду­ша моя стри­во­же­на. Сер­це од­ра­зу за­во­ру­ши­лось. Не мо­жу од­вес­ти очей од йо­го грізно­го, тро­хи навіть страш­но­го ви­ду. Яка кра­са в тих чор­них ку­че­рях та смуг­ля­вих рум'янцях! Які різкі та гострі очі! Це де­мон, але де­мон з не­ба, з од­лис­ком якоїсь нез­ви­чай­ної кра­си. І ніби не ду­же гар­ний з ли­ця, і який чу­до­вий з очей, з брів, з чо­ла! Я люб­лю та­ку де­монську кра­су, тільки та­ку. Чимсь га­ря­чим, пал­ким па­хо­тить од неї», - по­ду­ма­ла Гри­зельда.

    І во­на вже не ди­ви­лась ні на це­ре­монію, ні на ко­ро­ле­ву, не ба­чи­ла, як во­ру­ши­лись маг­на­ти, як ма­нячіли їх підго­лені товсті го­ло­ви. Усе ра­зом не­на­че зник­ло десь спе­ред її очей. Усе не­на­че вкри­лось ту­ма­ном пе­ред очи­ма мо­ло­дої гор­до­ви­тої пан­ни: і трон, і ко­роль, і ко­ро­ле­ва на троні. Не­на­че зник десь усей блис­ку­чий на­товп. Гри­зельда по­чу­ва­ла, ніби во­на стоїть са­ма, а про­ти неї стоїть тільки один він, а кру­гом йо­го по­рожній простір без лю­дей, без світа, без повітря, без ше­лес­ту двірської во­рушні.

    Королева вста­ла з тро­ну. Ко­роль пок­ло­нив­ся до світло­го збо­ру і звелів зби­ра­тись в двірській кап­лиці, де він мав бра­ти шлюб з Цецілією. Гри­зельда тільки тоді опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од приємно­го, пиш­но­го сну, пов­но­го чарівних мрій.

    Натовп по­волі ви­хо­див до дру­гої світлиці, пок­ло­нив­шись ко­ро­лю й ко­ро­леві. Двірські да­ми пе­реміша­лись з ка­ва­ле­ра­ми. Пішла роз­мо­ва, несміли­ва, ти­ха, здерж­на. Двері кап­лиці од­чи­ни­ли. Світи­ли свічки на прес­толі. Біскуп одя­гав­ся в свої цер­ковні уб­ран­ня. Маг­на­ти здо­ров­ка­лись, роз­мов­ля­ли сти­ха; панії й пан­ни ше­потіли, роз­мов­ля­ли по­шеп­том тро­хи не на ву­хо од­на одній. Ко­рон­ний канц­лер Фо­ма За­мой­ський, вже ста­рий, з си­вою чуп­ри­ною се­ред го­ло­ви, але ще здо­ро­вий та кре­мез­ний, ти­хо роз­мов­ляв з Єремією Виш­не­вецьким. Уг­лядівши свою доч­ку Гри­зельду се­ред паннів, він узяв Виш­не­вецько­го за ру­ку, підвів до Гри­зельди і про­мо­вив:

    - Моя лю­ба Гри­зельдо! Не­дав­но на на­шо­му вар­шавсько­му не­бок­рузі зійшов но­вий мо­ло­дий місяць: приїхав до ко­ролівсько­го дво­ру князь Єремія Виш­не­вецький, слав­но­го русько­го ро­ду, але віри ка­то­лицької. Най­ясніший наш отець, ко­роль по­лю­бив йо­го; по­лю­бив йо­го й я, - про­мо­вив За­мой­ський.


    - Князь Виш­не­вецький! - аж крик­ну­ла Гри­зельда. - Чут­ка про твою, кня­зю, сла­ву дав­но до­хо­ди­ла до нас, але мені до­ве­лось оце по­ба­чи­ти те­бе впер­ше; я їзди­ла за гра­ни­цю, бу­ла оце при дворі най­яснішо­го австрійсько­го ціса­ря й про­во­ди­ла мо­ло­ду ко­ро­ле­ву до Вар­ша­ви. Не ди­во, що мені не до­ве­лось те­бе й досі ба­чи­ти.

    - Я не так дав­но при­був до Вар­ша­ви, лас­ка­ва пан­но За­мой­ська, щоб ста­ви­ти­ся пе­ред очи­ма на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля. Ко­роль привітав ме­не ду­же щи­ро й лас­ка­во. Ще лас­кавіше привітав ме­не твій слав­ний па­но­тець, за що йо­му од ме­не сер­деч­на по­дя­ка, - ска­зав Єремія й пок­ло­нив­ся За­мой­сько­му.

    Єремія сто­яв про­ти вікна. Яс­ний світ лив­ся на йо­го вид, си­павсь на до­ро­ге уб­ран­ня. Він сто­яв не­на­че се­ред сяєва. Гри­зельда по­чу­ва­ла йо­го си­лу й зав­зятість так, як по­чу­ва­ють ли­цем га­ря­чий промінь сон­ця. Во­на бу­ла лад­на мерщій од­вес­ти очі од йо­го, так вра­жа­ла її та си­ла. Але не­за­ба­ром після роз­мо­ви та привітан­ня Єреміїні гострі очі ста­ли лас­кавіші. І Гри­зельда ми­лу­ва­лась тим лас­ка­вим пог­ля­дом, який ча­сом ви­хоп­люється в най­гостріших жорс­то­ких очах в рідкі го­ди­ни, ко­ли ча­сом ви­пад­ком і в твер­до­му черст­во­му серці май­не промінь лас­ки й ко­хан­ня.

    - До нас до­хо­ди­ла чут­ка про твої славні вчин­ки в бит­вах з ко­за­ка­ми за Дніпром під Луб­на­ми та над річкою Ста­ри­цею, - обізва­лась Гри­зельда.

    - Князь Єремія бу­вав в бит­вах і з мос­ко­ви­та­ми вкупі з слав­ним Лу­кою Жол­кевським, ви­па­лив і зни­щив си­лу мос­ковських сіл, - ска­зав ста­рий За­мой­ський.

    - Мені ду­же, ду­же приємно ба­чи­ти мо­ло­до­го кня­зя, що вже всла­вив­ся в бит­вах в та­ких мо­ло­дих літах, - ска­за­ла Гри­зельда. - Ка­жуть, що ко­за­ки би­лись на од­чай з на­ши­ми пол­ка­ми, але ти, кня­зю, все-та­ки пе­реміг їх си­лу.

    - Я ла­ден сто­яти з ме­чем щод­ня, що­го­ди­ни для обо­ро­ни на­шої до­ро­гої вітчиз­ни Польщі, для обо­ро­ни на­шої ка­то­лицької віри, - го­во­рив Єремія, по­хо­пив­шись ви­яви­ти свою ревність до Польщі та ка­то­лицт­ва.

    Він знав, що на йо­го вва­жа­ють при дворі як на не­офіта й не­давнього пе­ре­верт­ня, і бо­яв­ся, щоб За­мой­ський та йо­го доч­ка не по­ду­ма­ли ча­сом, що він зос­тав­ся ук­раїнцем і за­таїв в душі спо­чу­ван­ня до ко­заків та при­хильність до рідно­го краю.

    - Ми ду­же раді цьому, - обізвав­ся ста­рий За­мой­ський, - ук­раїнські князі та маг­на­ти по­винні ста­ва­ти вспіл з на­шою шлях­тою, якої б віри во­ни не бу­ли: чи бла­го­чес­ти­вої, чи ка­то­лицької, чи кальвінської та со­циніянської. Най­ліпше бу­ло б, як­би ук­раїнські дво­ря­ни та маг­на­ти вкупі з ли­товськи­ми ста­ли однієї віри з на­ми.

    - І я та­кої дум­ки, - ска­зав Виш­не­вецький, - я зад­ля то­го й став ка­то­ли­ком.

    - І по­ля­ком?.. - несміли­во обізва­лась Гри­зельда.

    Єремія за­мовк: йо­му бу­ло бай­ду­же, чи він ук­раїнець, чи по­ляк: віра бу­ла зад­ля йо­го од­на фор­мальність, без кот­рої йо­му не мож­на бу­ло до­сяг­ти до виз­на­че­ної для се­бе ви­со­кої ме­ти. Він оки­нув очи­ма Гри­зельду і пильно при­ди­вив­ся на неї. Во­на бу­ла на вро­ду не по­га­на, але й гар­ною не мож­на бу­ло її наз­ва­ти. Пан­на За­мой­ська бу­ла ру­ся­ва. Розкішні зап­ле­тені ко­си двічі об­ви­ва­ли її чи­ма­лу го­ло­ву. На го­лові бли­ща­ла не­ви­со­ка діаде­ма, об­си­па­на брильянта­ми. Тем­но-сірі чи­малі очі бу­ли хо­лодні й тверді, як сталь. В ши­ро­ку­ва­то­му лиці, у ви­со­ко­му чолі ви­яв­ля­лась чо­ловіча енергія й зав­зятість. В ста­ле­вих очах світив­ся чо­ловічий ро­зум. Уся її ви­со­ка пле­чис­та пос­тать на­га­ду­ва­ла пос­тать ама­зон­ки або ста­тую пиш­ної Юно­ни.

    Єремія оки­нув очи­ма увесь збір пиш­них паній та па­ня­нок. Між ни­ми ба­га­то бу­ло па­ня­нок, гар­них, біля­вих, делікат­них, з ян­гольською кра­сою. Але Єремії чо­мусь не при­па­да­ла до впо­до­би делікат­на па­нянська кра­са. Гри­зельда сто­яла се­ред то­го світло­го пиш­но­го збо­ру, не­на­че ко­ро­ле­ва над усіма ти­ми гар­неньки­ми, ле­геньки­ми пан­ноч­ка­ми, не­на­че во­ни усі на­ле­жа­ли до її дво­ру, сно­ви­га­ли кру­гом неї, за­побіга­ючи її лас­ки.

    «Оттакої мені жінки тре­ба! Тільки та­ка, як Гри­зельда, зас­лу­го­вує ста­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою. В її вроді є щось царське, не­на­че во­на і вро­ди­лась, і хрес­ти­лась ко­ро­ле­вою, і на вда­чу вда­ла­ся в ко­ро­ле­ву. Во­на, од­на во­на ту­теч­ки вар­та ме­не, ме­не, кня­зя Виш­не­вецько­го. Усі ці па­нян­ки якісь дрібненькі, мізер­ненькі, ле­генькі, гар­ненькі, не­на­че пташ­ки в сад­ку; і ще­бе­чуть во­ни, мов пташ­ки, і сло­ва, і мо­ва в їх пта­ши­на. А в Гри­зельди­них очах ви­яв­ляється щось ли­царське, ви­ще», - ду­мав Єремія, пе­ре­би­ра­ючи очи­ма па­ня­нок.

    - Моя ко­ха­на Гри­зельдо! тре­ба нам зай­ня­ти місце в кап­лиці заз­да­легідь, бо на­товп ве­ли­кий, от-от швид­ко вий­де ко­роль з ко­ро­ле­вою, - про­мо­вив ста­рий За­мой­ський. - А ти, кня­зю, не за­бу­вай ме­не, ста­ро­го, при­бу­вай до ме­не в гості. Оце не­дав­неч­ко моя доч­ка при­бу­ла до моєї гос­по­ди. Моя ха­та по­ве­селіша­ла.

    - Дуже, ду­же дя­кую яс­но­вельмож­но­му па­нові канц­ле­рові за лас­ку, - обізвав­ся Виш­не­вецький на про­щанні.

    Гризельда пішла по­ва­гом слідком за батьком до кап­лиці. Во­на йшла гор­да та пиш­на, поміж ря­да­ми дрібненьких пан­но­чок, не­на­че біла ле­бе­ди­ця поп­лив­ла. Єремія не­са­мохіть за­ди­вивсь на її пиш­ний стан, на кре­мез­ну пос­тать.

    «Треба й справді частіше навіду­ва­тись до ста­ро­го За­мой­сько­го та при­див­ля­тись до пан­ни Гри­зельди. Ні гар­на, ні по­га­на, але яка ве­личність в її пос­таті! Які ро­зумні в неї очі! І го­во­рить по­ва­гом! роз­суд­ли­во й помірко­ва­но, не ле­пе­че, як інші пан­ноч­ки ле­пе­чуть, якось по-пта­ши­но­му».

    В той час, як Єремія сто­яв і ба­ла­кав з ста­рим За­мой­ським та йо­го доч­кою, бла­китні очі Домініка Зас­лавсько­го слідку­ва­ли за кож­ним йо­го ру­хом. Тільки що За­мой­ський з Гри­зельдою вий­шов з по­коїв, Домінік Зас­лавський ки­нув­ся до Єремії, розвів ру­ки, щоб йо­го об­ня­ти, і крик­нув радісно:

    - Чи впізнаєш ме­не, давній ко­ле­го?

    - Ні, не впізнаю, - обізвав­ся зне­хо­тя Єремія, хоч і го­во­рив неп­рав­ду.

    Він наг­лядів се­ред на­тов­пу Домініка Зас­лавсько­го і впізнав йо­го. Але до йо­го вже дійшла чут­ка, що Зас­лавський вча­щає до гос­по­ди ста­ро­го За­мой­сько­го й уви­вається ко­ло Гри­зельди. Го­ди­ну пе­редніше він приз­нав­ся б до сво­го давнього то­ва­ри­ша в єзуїтській ко­легії у Львові, але те­пе­реч­ки, як він уг­лядів Гри­зельду і зга­дав, що Домінік Зас­лавський дав­но топ­че стеж­ку до Гри­зельди, він став чо­гось йо­му неп­риємний. Єремія сто­яв гор­до підняв­ши го­ло­ву, хо­лод­ний, бай­дуж­ний, не­на­че неп­рис­туп­на стрімка ске­ля… і гор­до по­зи­рав на Домініка.

    - Невже я так пос­тарівся, що ме­не й впізна­ти не мож­на? - спи­тав Зас­лавський за­чу­до­ва­но.

    - Не впізнаю, - гор­до обізвав­ся Виш­не­вецький і на­су­пив густі чорні бро­ви так, що во­ни зійшли­ся до­ку­пи на пе­реніссі.

    На пал­ко­го ве­се­ло­го Домініка не­на­че од­ра­зу хто ви­лив відро хо­лод­ної во­ди: він опус­тив ру­ки. Очі з ве­се­лих ста­ли такі зди­во­вані, не­на­че він га­дав по­ба­чи­ти світло­го ян­го­ла, а замість йо­го ви­су­ну­лась з-під землі ро­га­та мор­да са­мо­го са­та­ни.

    - А ми ж у Львові ко­лись жи­ли вкупі в од­но­му домі й вчи­лись укупі в ко­легії. Нев­же я так змінив­ся?

    Єремія при­див­ляв­ся до Зас­лавсько­го, не­на­чеб­то й справді впізна­вав йо­го. Пе­ред ним сто­яв ви­со­кий на зріст, але то­ненький ста­ном Зас­лавський, біля­вий, аж білий, з білим, як у пан­ни, ли­цем та то­неньки­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми.

    - Я Домінік Зас­лавський, твій давній ко­ле­га в єзуїтській ко­легії. Пев­но ж я ду­же змінив­ся те­пе­реч­ки, ко­ли мої давні ко­ле­ги ме­не не впізна­ють. Чо­лом тобі, кня­зю! - ска­зав Зас­лавський і по­дав Єремії ру­ку.

    Єремія взяв йо­го за ру­ку, але й сло­ва не про­мо­вив. Вид йо­го був гор­дий. Чорні бро­ви, що й без то­го зрос­лись вкупі, ста­ли на­суп­лені й не­на­че го­во­ри­ли: од­кас­нись од ме­не, хлоп­че; ти не вар­тий то­го, щоб князь Виш­не­вецький чо­лом­кав­ся з то­бою й навіть го­во­рив до те­бе.

    Веселий Зас­лавський на ра­до­щах, що встрівся з давнім ко­ле­гою слав­но­го ро­ду, го­во­рив до Єремії над­то го­лос­но. На їх обох звер­ну­ли ува­гу, їх обс­ту­пи­ли мо­лоді си­ни маг­натів. Старі батьки нас­то­ро­чи­ли ву­ха.

    - Невже ти, Єреміє, за­був­ся, як ми веш­та­лись по львівських ули­цях, як слідку­ва­ли за львівськи­ми кра­су­ня­ми. Чи пам'ятаєш пан­ну Зволінську? - го­во­рив ве­се­лий Зас­лавський.

    - Я та­кої нісенітниці не пам'ятаю. Але те­бе оце та­ки при­га­дав. Це прав­да, що ми рік чи що вчи­лись вкупі з то­бою у Львові. Це я при­га­дую, - зне­хо­тя обізвав­ся Єремія.

    Заславський при­ку­сив язи­ка й по­чер­вонів: він примітив, що гор­дий Виш­не­вецький якось на­че нех­тує ним.

    - Коли ти та­кий гор­дий, що не хо­чеш ме­не зна­ти, то бог з то­бою. А мені приємно, що я з то­бою встрівся й те­бе тут по­ба­чив, - ска­зав Зас­лавський.

    - Я не гор­дий і я… так са­мо ра­дий, що впізнав те­пер те­бе, сво­го давнього ко­ле­гу. Але ти ду­же змінив­ся, не­на­че не той став: ти виріс, і ду­же виріс, і якось ви­люднів, не то що змужнів… - зне­хо­тя за­го­во­рив Єремія, але тон йо­го мо­ви був гор­до­ви­тий, не­охо­чий, тро­хи не­лас­ка­вий.


    - Князь Єремія гор­до­ви­тий, - за­ше­потіли кру­гом маг­на­ти та їх мо­лоді си­ни, - не хо­че приз­на­ва­тись до своїх давніх то­ва­ришів; пев­но гор­дує ни­ми, бо ба­га­тир на всю Польщу і з слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Мо­же й з на­ми не схо­че зна­тись, бо ду­же ба­га­тий. В йо­го сіл та міст на Во­лині й не злічи­ти, ще й до то­го йо­го батько Ми­хай­ло за­гар­бав собі за Дніпром усю Лу­бен­щи­ну.

    - Ти, Єреміє, слав­но­го ро­ду і незлічен­но ба­га­тий. Тут, при дворі на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля, тобі ви­па­де слав­на роль, - ска­зав одк­ри­то мо­ло­дий Зас­лавський. - Дав­но тре­ба бу­ло б тобі приїха­ти до Вар­ша­ви і ста­ти вхо­жим до дво­ру.

    - Я дов­го їздив за гра­ни­цею, щоб вив­чи­тись військо­вої на­уки, а потім обо­ро­няв свої лу­бенські маєтності од мос­ковсько­го та ко­зацько­го на­па­ду, - обізвав­ся Єремія.

    - Ми чу­ли про твої бит­ви з мос­ко­ви­та­ми та ко­за­ка­ми. Сла­ва про твої військові вчин­ки дійшла й до нас аж у Вар­ша­ву. Я за­ви­дую тобі, кня­зю, за­ви­дую твоїй славі, - обізвав­ся ве­се­лий князь Зас­лавський.

    - Настане твій час, то й ти здо­бу­деш лав­ри на полі бит­ви. А мій час вже нас­тав зад­ля ме­не. Ба­га­то пок­лав я во­рогів на полі бит­ви; ба­га­то по­ко­ти­лось їх голів для обо­ро­ни на­шої до­ро­гої Польщі й на­ших шля­хетських прав та привілеїв, - ска­зав гор­до Виш­не­вецький і оки­нув гор­ди­ми гост­ри­ми очи­ма си­во­усів і бе­зусів маг­натів, - не знаю, чи трап­ля­лось ко­му і з на­ших ста­рих шлях­тичів по­ва­ли­ти на зем­лю стільки во­рогів Польщі, скільки я їх по­ва­лив.

    Старим си­во­усим маг­на­там та­ка річ мо­ло­до­го кня­зя не при­па­ла до впо­до­би. Во­ни по­на­ди­ма­лись і мовч­ки кру­ти­ли сиві ву­са. Зас­лавський спус­тив очі до­до­лу. Він був чванько­ви­тий. І йо­го бра­ла заздрість до сла­ви Виш­не­вецько­го.

    - Гордий цей мо­ло­дий Виш­не­вецький. Він має на думці затк­ну­ти за по­яс та ки­ну­ти під ла­ву нас, ста­рих, - ше­потіли між со­бою старі маг­на­ти. - І мос­ко­витів він не по­бив, і ко­за­ка­ми під Луб­на­ми ма­ло наш­ко­див, а вже кир­пу де­ре вго­ру, за­ди­рає но­са пе­ред на­ми ста­ри­ми.

    - Не за­бу­вай же ме­не, давній то­ва­ри­шу, і не ми­най у Вар­шаві моєї гос­по­ди, - ска­зав Домінік Зас­лавський до Єремії на про­щанні.

    - Добре, - обізвав­ся Єремія. - Про­шу одвіда­ти й ме­не у Вар­шаві й у Виш­невці.

    Домінік Зас­лавський вий­шов з світлиці за­ду­ма­ний. Йо­му вже дав­ненько спо­до­ба­лась Гри­зельда За­мой­ська. Він час­тенько навіду­вав­ся до ста­ро­го За­мой­сько­го в гості. Гри­зельда бу­ла лас­ка­ва до йо­го. Але те­пер, після то­го, як во­на поз­най­оми­лась і роз­мов­ля­ла з Єремією, він примітив якусь три­во­гу в її хо­лод­них очах, примітив нес­подіва­ний рум'янець на що­ках. Він пос­теріг, що з Гри­зельдою щось тра­пи­лось, що во­на якось ніби тро­хи зміни­лась.

    «Не та­ка во­на бу­ває, як роз­мов­ляє зо мною. Во­на завсіди спокійна, рівна, роз­суд­ли­ва, помірко­ва­на й помірна в роз­мові. Ніко­ли я не зап­римітив, щоб во­на до ко­го осміхну­лась, щоб ко­ли по­чер­воніла. А як за­го­во­ри­ла з Виш­не­вецьким, десь для йо­го взяв­ся осміх, десь узя­лись рум'янці; очі заб­ли­ща­ли й по­ве­селіша­ли…» - ду­мав Зас­лавський, по­ма­леньку йду­чи до кап­лиці че­рез ря­док по­коїв ко­ролівсько­го па­ла­цу.

    Незабаром ко­роль з ко­ро­ле­вою увійшли в кап­ли­цю й ста­ли пе­ред прес­то­лом. При­мас Польщі біскуп Ян Вен­жик знов вдру­ге повінчав осо­бо­во Вла­дис­ла­ва з Цецілією. Оповісти­ли, що ко­роль бу­де ко­ро­ну­ва­ти Цецілію дру­го­го дня в со­борі свя­то­го Яна.

    

IV

    

    Гризельда вер­ну­лась з батьком до­до­му, увійшла в по­кої й сіла край вікна в не­ве­личкій своїй кімнатці. Вікно ви­хо­ди­ло в ста­рий са­док, са­док слав­ся на­низ по не­ви­со­ко­му горбі й до­хо­див до бе­ре­га Вісли. Гри­зельда не роз­дя­га­лась, сіла на стільці й за­ду­ма­лась. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі. Бе­рег Вісли вже то­нув у тіні, а за річкою сон­це яс­но освічу­ва­ло густі бо­ри, зе­лені лу­ки. Вісла лисніла, не­на­че бу­ла скля­на. Над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо. І в па­лаці й над­ворі не чуть бу­ло ні най­мен­шо­го гу­ку та шу­му. Після пиш­них двірських це­ре­моній, після шу­му та га­ла­су на ули­цях ко­ло ко­ролівсько­го па­ла­цу Гри­зельді зда­ло­ся, що якась си­ла пе­ре­нес­ла її в да­ле­кий ти­хий край, в ти­хе се­ло, в якусь мерт­ву пу­щу. Дум­ки її ти­хо за­во­ру­ши­лись. Ру­ки ле­жа­ли на колінах, не­на­че мертві. Гри­зельда й го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    В по­ко­ях бу­ло ти­хо, мерт­во, а Гри­зельда не мог­ла зас­по­коїти своєї стри­во­же­ної душі. Пе­ред її очи­ма все не­на­че во­ру­ши­лись якісь лю­де, який­сь блис­ку­чий на­товп, ма­нячіли кольорові кун­туші та дамські пишні сукні, лисніло зо­ло­то, ми­га­ли очі, чорні бро­ви. Все те во­ру­ши­лось, як зграя го­лубів в ти­хо­му синьому небі, без шу­му, без га­му, не­на­че на­товп мрій. І се­ред то­го на­тов­пу пов­сяк­час ви­ни­кав смуг­ля­вий Єремія, не­на­че пов­ний місяць ви­ни­кав з чор­них хмар. Він не­на­че й те­пер сто­яв тут пе­ред нею в тісно­му по­кої й ди­вив­ся на неї гост­ри­ми пал­ки­ми очи­ма. Йо­го го­лос, міцний та різкий, не­на­че й те­пер лу­нав в її душі. Во­на не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою йо­го міцну пос­тать, пиш­ний убір, густі чорні ку­чері, чорні рівні ви­сокі бро­ви, що ніби зрос­лись до­ку­пи. Гри­зельда ду­ма­ла про йо­го й не­на­че за­мер­ла на місці.

    Двері рип­ну­ли. В кімнат­ку увійшла її нянька, ста­ра Ган­на, про­вор­на й сміли­ва ба­ба. Гри­зельда, при­був­ши з батьком з За­мос­тя до Вар­ша­ви, взя­ла з со­бою й Ган­ну з кілько­ма дівча­та­ми гор­ниш­ни­ми та швач­ка­ми.

    - Панно Гри­зельдо! - про­мо­ви­ла Ган­на. Гри­зельда аж ки­ну­лась не­на­че спро­сон­ня.

    - Оце, як ти ме­не зля­ка­ла, - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

    - Чого це ти, пан­но, си­диш і не роз­дя­гаєшся? Мо­же ждеш до се­бе гос­тей? - ска­за­ла ба­ба.

    - Ні, Ган­но! Не жду я цього ве­чо­ра ніко­го до се­бе. Та ко­ли б хто й одвідав ме­не вве­чері, то я не вий­ду до світлиці: я ду­же вто­ми­лась сьогодні. Пок­лич гор­ниш­них. Я хо­чу роз­дя­га­тись і піду в са­док.

    - Щось там та бу­ло в ко­ролівсько­му дворі, що ти вер­ну­лась та­ка стур­бо­ва­на та за­ду­ма­на, як ніко­ли та­кою не вер­та­лась до­до­му. Пев­но, ба­чи­ла кня­зя Домініка, - ска­за­ла Ган­на з ле­геньким на­тя­кан­ням.

    - Дай мені покій з тим Домініком. Я вто­ми­лась, аж тлінна ста­ла, - зне­хо­тя обізва­лась Гри­зельда.

    Дві мо­лоді дівчи­ни, при­ве­зені з За­мос­тя, по­мог­ли Гри­зельді роз­дяг­ти­ся, поздійма­ли з неї зо­лоті прик­ра­си. Гри­зельда на­ки­ну­ла на се­бе ле­генький літник-кун­туш і вий­шла в са­док.

    Вже сон­це схо­ва­лось за ліси, вже й тінь впа­ла на Віслу, на завіслянські бо­ри, а си­за імла вкри­ла бе­ре­ги, не­на­че наміткою, а Гри­зельда все хо­ди­ла по сад­ку і не приміти­ла, як смерк­лось над­ворі, як вог­кий ту­ман обк­ро­пив її ру­сяві важкі ко­си на го­лові срібни­ми кра­пелька­ми.

    Вже пізно вер­ну­лась во­на в по­кої, не сіла за стіл ве­че­ря­ти й пішла в свою кімнат­ку, хо­ва­ючись од лю­дей з своїми ду­ма­ми, з своїми со­лод­ки­ми по­тай­ни­ми мріями.

    «Вразив ме­не цей чор­ня­вий князь в самісіньке сер­це. Ба­га­то ба­чи­ла я слав­них мо­ло­дих біля­вих та ру­ся­вих німецьких князів у Відні в цісарсько­му па­лаці, ба­га­то їх май­ну­ло пе­ред моїми очи­ма й у Вар­шаві, але ні один не при­пав мені до впо­до­би так, як цей пал­кий та смуг­ля­вий Єремія», - ду­ма­ла мо­ло­да Гри­зельда.

    І во­на до півночі не за­чи­ня­ла вікна, за­би­то­го залізни­ми ґрат­ка­ми. До півночі ди­ви­лась во­на на чор­не не­бо, засіяне зо­ло­ти­ми зо­ря­ми.

    Вранці ра­ненько Гри­зельда про­мо­ви­ла до Ган­ни:

    - Принеси мені най­кращі убо­ри, знай­ди най­до­рожчі діаман­ти. Сьогодні бу­де ко­ро­нація ко­ро­ле­ви. Хо­чу вбра­тись, як ко­ро­ле­ва.

    Горнишні поп­ри­но­си­ли най­до­рожчі убо­ри, приб­ра­ли Гри­зельду, мов ко­ро­ле­ву до вінця. Гри­зельда з батьком поїха­ла до со­бо­ру, де після служ­би бо­жої ко­ро­ле­ва вінча­лась ко­ро­ною. Маг­натів зібра­лась си­ла. При ко­ро­нації був папський нунцій Філо­нарді, був цісарський по­сол граф Магні, фран­цузький - де-Ро­зе, бран­ден­бурзький граф Бран­ден­бург й інші чу­жо­земські пос­ланці. Гри­зельда вгляділа Єремію Виш­не­вецько­го. Він ук­ло­нив­ся, прис­ту­пив до неї й привітав­ся так лас­ка­во й щи­ро, не­на­че знав її з давніх-да­вен. Гри­зельді ще більше при­пав він до впо­до­би.

    «Чи не са­мо не­бо приз­на­чи­ло мені до па­ри цього смуг­ля­во­го чор­но­око­го ко­за­ка?» - ду­ма­ла Гри­зельда, вло­вив­ши лас­ка­вий пог­ляд гост­рих очей мо­ло­до­го кня­зя.

    - Прибувай до мо­го батька в гості, там ми по­го­во­ри­мо, бо тут на це­ре­монії не встиг­неш і сло­ва про­мо­ви­ти.

    - Завтра до­ко­неш­не при­бу­ду до те­бе зран­ку, - про­мо­вив ти­хо Єремія й ос­ту­пив­ся.

    Другого дня ра­ненько Гри­зельда, си­дя­чи в своїй кімнатці, ска­за­ла до своєї давньої няньки ба­би Ган­ни:

    - Перенеси, Ган­но, мою ро­бо­ту в ту кімнат­ку, що ви­хо­дить вікна­ми в двір. Там ми ся­де­мо сьогодні за ро­бо­ту.

    - А чом же не ту­теч­ки? Бу­ло гар­но тут, а те­пер ста­ло гар­но там. Ой ве­ред­ливі ж оті мо­лоді пан­ни! - обізва­лась ве­се­ла ба­ба.

    - Не жар­туй та за­раз пе­ре­нось ту­ди й свій гребінь та пря­жу і моє шит­во. Ме­не в цьому по­коїчкові чо­гось нудьга бе­ре. Там вид­ко в двір, по дворі веш­та­ються лю­де: там мені бу­де ве­селіше сидіти за ро­бо­тою, - ска­за­ла Гри­зельда.


    - Оце! Як кор­жа так кор­жа! Не­хай бу­де й корж, - ска­за­ла Ган­на й заб­ра­ла ро­бочі при­чан­да­ли.

    - Кинь, Ган­но, свої за­мос­тянські жар­ти та ро­би те, що я тобі ка­жу.

    - Та доб­ре ж, доб­ре!

    І Ган­на з дівча­та­ми по­пе­ре­но­си­ла в ту кімнат­ку усі ро­бочі Гри­зельдині при­чан­да­ли.

    Гризельда сіла ви­ши­ва­ти зо­ло­том та сріблом шов­ко­вий бла­кит­ний кун­туш. Дві дівчи­ни, прив­чені до шит­тя, сіли ко­ло по­ро­га й ви­ши­ва­ли сріблом бе­реж­ки до кун­ту­ша. Ба­ба Ган­на сіла за кужіль пряс­ти лля­ну ку­де­лю: во­на да­ла обітни­цю нап­ряс­ти своїми ру­ка­ми на покрівець для прес­то­ла в костьол. І ба­ба Ган­на, і дівча­та з За­мос­тя вже поп­рис­та­ва­ли на ка­то­лицьку віру ще в За­мості. Пан­на Гри­зельда та ксьондзи прик­ла­ли до цієї спра­ви своєї праці. Усей двір За­мой­сько­го в За­мості, уся че­лядь, наб­ра­та по ук­раїнських се­лах в Холм­щині, бу­ла по­вер­ну­та на ка­то­лицт­во.

    Вже сон­це ви­со­ченько підби­ло­ся вго­ру. Гри­зельда ви­ши­ва­ла зне­хо­тя й все пог­ля­да­ла у вікно на прос­тор­ний двір, се­ред кот­ро­го зе­леніло здо­ро­ве кру­жа­ло, за­сад­же­не по­се­ре­дині ку­ща­ми буз­ку та тро­янд. Бра­ма сто­яла од­чи­не­на навстіж. Чо­ти­ри гран­часті му­ро­вані стов­пи бра­ми біліли на сонці. За­мой­ський ждав до се­бе на одвіди­ни гос­тей, приїжджих з-за гра­ниці. В бра­му вліта­ли коні, зап­ря­жені впрос­тяж; кру­гом дер­но­во­го кру­жа­ла ко­ти­лись лис­нючі ка­ре­ти маг­натів і ста­ва­ли пе­ред ґанком, обс­тав­ле­ним важ­ки­ми біли­ми ко­ло­на­ми. Приїжджа­ли з одвіди­на­ми до ко­рон­но­го канц­ле­ра й заг­ра­ничні гості з Відня, що наїха­ли з мо­ло­дою ко­ро­ле­вою. Ка­ре­ти приїжджа­ли й не­за­ба­ром од'їжджа­ли. Гри­зельда не зво­ди­ла очей з тих гос­тей, що ви­хо­ди­ли з ка­рет. Во­на не­на­че сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром вско­чить у двір мо­ло­дий Єремія, щоб одвіда­ти і ста­ро­го її батька, й її.

    - От те­пер я, пан­но Гри­зельдо, до­га­ду­юсь, чо­го ти пе­рей­шла з ро­бо­тою в цей по­коїчок з своєї кімна­ти, - обізва­лась ба­ба Ган­на.

    - Не з твоєю ста­рою тя­мою в сивій го­лові до­га­да­тись. Та й до­га­ду­ва­тись не­ма чо­го: сіла я ту­теч­ки, щоб по­ди­ви­тись на приїжджих гос­тей, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Авжеж! Підду­ри ко­го дурнішо­го. А в Ган­ни, хва­лить бо­га, та­ки є тям­ки в сивій го­лові.

    - Нема там ніякісінької тя­ми: бу­ла ко­лись, та вже дав­но ви­летіла з си­вої го­ло­ви, - по­жар­ту­ва­ла Гри­зельда.

    Молоді дівча­та осміхну­лись ко­ло по­ро­га й зир­ну­ли од­на на од­ну.

    - От-от не­за­ба­ром при­ли­не який­сь орел і шуг­не кри­ла­ми по дворі, - ска­за­ла ба­ба Ган­на.

    - Який же це орел? Про ко­го ти вер­зеш? - спи­та­ла Гри­зельда.

    - Про ко­го ж, як не про кня­зя Домініка, - ска­за­ли ба­ба.

    - Князь Домінік не підхо­жий до ор­ла, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Ой підхо­жий! Ще й який підхо­жий, - обізва­лась з кут­ка гор­ниш­на Ма­ру­ся.

    - Брешете ви обидві. Він схо­жий на си­зо­го го­лу­ба, а не на ор­ла, - обізва­лась Гри­зельда.

    - А хіба ж ти, Гри­зельдо, не лю­биш го­лубів? - спи­та­ла сміли­ва ба­ба-нянька.

    - Не при­па­ли чо­мусь мені до впо­до­би отакі сизі го­лу­би. Я люб­лю орлів. Ото так пти­ця. І шу­гає ви­со­ко аж під хма­ри, і прос­то очи­ма ди­виться на сон­це, і па­дає на­низ швид­ко, мов ку­ля, й не ви­пус­тить з своїх па­зурів ди­чи­ни: орел то ли­цар між птаст­вом, - ска­за­ла Гри­зельда й зир­ну­ла в вікно.

    У відчи­нені во­ро­та влетів бас­кий кінь, ніби шуг­нув кру­гом кру­жа­ла, на­че ви­хор, і спи­нивсь пе­ред ґанком, не­на­че уко­па­ний.

    На коні сидів князь Домінік, струн­кий та рівний ста­ном, як оче­ре­ти­на, і та­кий тон­кий, як оче­ре­ти­на. Бла­кит­ний кун­туш ма­яв на вітрі. Бла­кит­на шап­ка синіла на ру­ся­вих ку­че­рях. Він був білий з ли­ця й ру­ся­вий. Ву­си бу­ли ясні, ру­сяві, не­на­че лляні.

    Домінік ско­чив мит­тю з ко­ня до­до­лу. Гри­зельді зда­лось, що він пе­ре­ло­миться над­воє, не­на­че оче­ре­ти­на, на швид­ко­му ско­ку з ко­ня.

    - От і орел при­летів у твій двір, - обізва­лась ба­ба Ган­на. - Ой гар­ний же, гар­ний, як місяць пов­ний!

    - Та то не князь Домінік! Це, пев­но, якась пан­на одяг­ла­ся в ли­царські ша­ти й приїха­ла до нас в гості. Це, на­пев­но, якась німке­ня з Відня, що при­бу­ла вкупі з ко­ро­ле­вою, - жар­ту­ва­ла й собі Гри­зельда.

    - Ой гар­ний, як го­луб си­зий! - крик­ну­ли й собі дівча­та й повс­та­ва­ли з місця та заг­ля­да­ли в не­ве­лич­ке вікно.

    Князь Домінік увійшов у не­ве­личкі сінці, обт­ру­сив гус­тий по­рох з до­ро­го­го шов­ко­во­го уб­ран­ня й влетів у світли­цю. Світли­ця бу­ла не­ве­лич­ка, ста­ро­дав­ня, узько­ва­та й дов­га, з трьома узьки­ми вікон­ця­ми в са­док. Вікна бу­ли пе­реп­ле­тені залізни­ми ґрат­ка­ми. З од­чи­не­них вікон повіва­ло хо­лод­ком. На ґрат­ках вікон вче­пи­ли­ся ніжка­ми дві ластівки і ще­бе­та­ли на усю світли­цю. На ста­ро­модній ши­рокій ка­напі, об­битій жов­тим сап'яном, сидів ста­рий си­вий ог­ряд­ний канц­лер За­мой­ський. По­руч з ним сиділи два чу­жо­земські пос­ланці - австрійський граф Магді та бран­ден­бургський граф Бран­ден­бург, у ши­ро­ких білих комірах з обор­ка­ми, і ба­ла­ка­ли з За­мой­ським.

    - Вітаю яс­но­вельмож­но­го канц­ле­ра! Доб­ри­день яс­но­вельмож­но­му! - про­мо­вив ве­се­лий Домінік і ни­зенько вкло­нив­ся За­мой­сько­му та гос­тям.

    Замойський рап­том підвівся з ка­на­пи і швид­кою хо­дою пішов на­зустріч Домінікові, дрібо­тя­чи ку­ценьки­ми ма­леньки­ми ніжка­ми. Він ра­до привітав­ся з кня­зем, бо знав, що князь Домінік за­ли­цяється до йо­го стар­шої доч­ки і хо­че її сва­та­ти. Про це вже пішла по­го­лос­ка по Вар­шаві. Домінік був з знач­но­го й слав­но­го ро­ду князів Ост­рожських і тільки по своїй маєтності Зас­ла­вові звав­ся Зас­лавським. Він був і знач­ний маг­нат, і ба­га­тий, хоч і не та­кий ба­га­тий, як князь Єремія. Ста­рий За­мой­ський з до­ро­гою ду­шею був ла­ден прий­ня­ти йо­го собі за зя­тя.

    - Візьме те­бе нудьга, мо­ло­дий кня­зю, од на­шої ста­ре­чої роз­мо­ви. Я тобі знай­ду мо­лод­ше й приємніше то­ва­рист­во, ніж на­ше, - ска­зав За­мой­ський.

    Він пішов по кімна­тах, ни­кав скрізь по за­кут­ках ста­ро­го па­ла­цу, шу­кав Гри­зельди, але нігде її не знай­шов.

    - Не там, ва­ша яс­но­вельможність, шу­каєте мо­ло­дих па­ня­нок. Там їх не знай­де­те, бо во­ни си­дять у то­му по­коїчкові, що од дво­ру. Там я вглядів, як во­ни виг­ля­да­ли у вікно в двір, - ска­зав Домінік.

    - Ого! мо­лоді по­чу­ва­ють но­сом, де хо­ва­ються пан­ни, - ска­зав За­мой­ський і засміявся, кру­тя­чи сво­го дов­го­го си­во­го ву­са. - Ко­лись і я по­чу­вав зда­ле­ки, де про­бу­ва­ють пан­ни, а те­пер вже цього не пот­рап­лю зро­би­ти.

    Старий За­мой­ський так швид­ко по­чим­чи­ку­вав че­рез світли­цю до то­го по­коїчку, кот­рий був од дво­ру, що на ньому аж жовті сап'янці з ха­ля­ва­ми за­рипіли й за­ше­лестіли. Не­за­ба­ром він вий­шов до світлиці й вивів за ру­ку Гри­зельду. Во­на всту­пи­ла до світлиці по­важ­но, але з не­охо­тою, ніби опи­на­лась по­зад батька.

    - Вітаю од щи­ро­го сер­ця пан­ну Гри­зельду! - про­мо­вив князь Домінік і пок­ло­нив­ся ни­зенько Гри­зельді.

    - Доброго здо­ров'я кня­зеві! - ти­хо про­мо­ви­ла Гри­зельда й лед­ве схи­ли­ла свою важ­ку од ру­сих кіс го­ло­ву. Во­на оки­ну­ла очи­ма Домініка. Ско­чив­ши з ко­ня й ха­па­ючись, він роз­чер­вонівсь. Делікат­ний рум'янець вис­ту­пив на білих що­ках.

    «Панна, зовсім пан­на! Він аж над­то вже білий та делікат­ний. Ко­ли б він був смуг­лявіший, то був би кра­ший, і мо­же б я йо­го впо­до­ба­ла, - по­ду­ма­ла Гри­зельда, при­га­ду­ючи смуг­ля­во­го й рум'яно­го Виш­не­вецько­го, - не люб­лю я ду­же білих та біля­вих па­ничів».

    - Йдіть же та тим ча­сом по­гу­ляй­те в сад­ку, до­ки ми скінчи­мо свою ста­ре­чу роз­мо­ву й по­ра­ду з чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми, а потім про­шу кня­зя Домініка на ранній сніда­нок, бо я чо­гось вже го­лод­ний.

    Князь Домінік од­чи­нив двері в са­док і ос­ту­пивсь. Гри­зельда з не­охо­тою вий­шла на те­ра­су, не­на­че бо­ялась пе­рес­ту­пи­ти ви­со­кий поріг. Пішли во­ни попліч по ста­ро­му сад­ку і, хо­дя­чи по стеж­ках, дов­генько роз­мов­ля­ли про вчо­рашній приїзд ко­ро­ле­ви Цецілії Ре­на­ти та про де­яких знай­омих.

    - Між усіма двірськи­ми пан­на­ми при ко­ро­леві пан­на Гри­зельда За­мой­ська бу­ла най­по­казніша, - про­мо­вив Зас­лавський. - Пан­на Гри­зельда бу­ла там ніби прав­ди­ва ко­ро­ле­ва се­ред то­го яс­но­вельмож­но­го на­тов­пу, се­ред блис­ку­чих пиш­них паній. Ніби місяць між зо­ря­ми! Пан­на Гри­зельда бу­ла й най­кра­ща за всіх.

    - О, ви­ба­чай­те, кня­зю Домініку! не за всіх. Яка з ме­не кра­су­ня? Там бу­ло ба­га­то кра­щих за ме­не, - обізва­лась Гри­зельда.

    - Може бу­ли й кращі за вас, пан­но Гри­зельдо, але ви од­на най­більше мені спо­до­ба­лись. Я не люб­лю отих дрібненьких та мізер­неньких паннів, що роєм ви­ли­ся кру­гом най­яснішої на­шої ко­ро­ле­ви. Вас, тільки вас од­ну я щи­ро люб­лю й лю­би­ти­му довіку.


    І пе­редніше Гри­зельді князь Домінік не ду­же по­до­бав­ся. Після вчо­рашніх це­ре­моній, як во­на уг­ляділа Виш­не­венько­го, Домінік став їй навіть неп­риємний. Во­на гля­ну­ла на йо­го дов­гоб­ра­зий вид, на делікатні па­нянські рум'янці на що­ках, і він став те­пер для неї навіть тро­хи про­тив­ний. Во­на дов­генько мов­ча­ла, а потім ска­за­ла:

    - Князю! я сво­го сер­ця досі ще й са­ма не знаю доб­ре. По­го­во­ри­мо про це ко­лись зго­дом, іншим ча­сом. А те­пер да­вай, кня­зю, роз­мов­ля­ти про щось інше. Ди­вись, як пиш­но сьогодні в на­шо­му сад­ку, як пиш­но розцвіли­ся квітки.

    І Гри­зельда на­хи­ли­лась, зірва­ла дві гвоз­дич­ки і зак­ла­ла їх за свою ко­су.

    - Коли ж той інший час нас­та­не? Я те­бе так люб­лю, що не діжду­ся то­го іншо­го ча­су. Як ти не зо­хо­тиш­ся ста­ти кня­ги­нею Зас­лавською, то князь Зас­лавський і не бу­де шу­ка­ти іншої.

    - Ой бу­де шу­ка­ти і знай­де! Не зарікай­сь од цього, кня­зю. Людське сер­це змінне, як оте синє не­бо. Сьогодні во­но синє й яс­не, а завт­ра вкриється хма­ра­ми.

    - Ти, пан­но Гри­зельдо, та­ке синє не­бо зад­ля ме­не, кот­ре ніко­ли не вкриється хма­ра­ми. До віку - до су­ду во­но бу­де ясніти для моїх очей, для моєї душі.

    Заславському Гри­зельда ду­же при­па­ла до впо­до­би не за свою кра­су, кот­рої во­на не ма­ла. Він по­лю­бив її за пиш­ну пос­тать, за по­важні, ніби в ко­ро­но­ва­ної осо­би, ма­не­ри та за ро­зум. Зас­лавський лю­бив і по­ва­жав ро­зум­них паннів. А Гри­зельда бу­ла навіть письмен­на, вміла чи­та­ти й пи­са­ти, про­чи­та­ла де­які кни­ги, що зад­ля то­го ча­су бу­ло не­ма­лим ділом. Во­на по­бу­ва­ла за гра­ни­цею, по­бу­ва­ла при дворі австрійсько­го ціса­ря, ба­чи­ла ба­га­то уся­ких лю­дей, бу­ла досвідна. Зна­ла двірський ети­кет і двірські зви­чаї ліпше, ніж інші доч­ки маг­натів. Князь Зас­лавський знав це доб­ре. Це пос­теріг і князь Виш­не­вецький.

    - Ласкава пан­но Гри­зельдо! Чи доз­во­лиш мені про­си­ти твоєї ру­ки в тво­го ша­нов­но­го яс­но­вельмож­но­го па­нот­ця? - спи­тав зго­дом у неї Зас­лавський.

    - Навіщо ти, кня­зю, так ха­паєшся? Ти ще мо­ло­дий і я не та­ка вже ста­ра, щоб тобі ха­па­тись з цією спра­вою. Ме­не ще ніхто й не сва­тав, за ме­не й не б'ються мо­лоді двірські ли­царі, навіть не зма­га­ються. Підож­де­мо - по­ба­чи­мо, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.

    Вони обоє йшли по­руч і зай­шли в да­ле­кий за­ку­ток сад­ка, що тяг­ся по­за дво­ром па­ла­цу. Гри­зельда зу­мис­не зай­шла ту­ди, щоб заг­ля­ну­ти в подвір'я. Не­на­че якась си­ла при­ма­ню­ва­ла її очі до од­чи­не­ної бра­ми. Во­на сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром шуг­не у двір на коні князь Виш­не­вецький.

    Не встиг­ла Гри­зельда й по­ду­ма­ти про це, як у бра­му і справді влетів на пиш­но­му чор­но­му коні князь Виш­не­вецький, шуг­нув ор­лом кру­гом дво­ра, хап­ком зир­нув очи­ма в са­док, вглядів там Гри­зельду й на льоту здійняв чер­во­ну шап­ку з пе­ром, об­си­па­ним діаман­та­ми, і підняв її ви­со­ко над го­ло­вою. Гри­зельда пок­ло­ни­лась йо­му по­хап­цем і спах­ну­ла на ви­ду. Єремія так швид­ко май­нув кру­гом дво­ру і схо­вавсь за ко­ло­на­ми ґанку, не­на­че блис­кав­ка май­ну­ла на небі й впа­ла од­ра­зу в хма­ри і зник­ла. Гри­зельда тільки й прикміти­ла йо­го блис­кучі грізні очі та якесь сяєво од ок­са­ми­то­во­го кун­ту­ша, од сідла, об­си­па­но­го зо­ло­том та пер­ла­ми. Во­на по­вер­ну­лась і шви­денько пішла до па­ла­цу, не­на­че ха­па­лась, прос­ту­ючи до те­ра­си. Зас­лавський лед­ве поспішав за нею.

    - Яка ти спішна сьогодні, Гри­зельдо! По­гу­ляй­мо ще в сад­ку, до­ки не од'їде отой Виш­не­вецький, - про­мо­вив Зас­лавський, - не маю ба­жан­ня стріну­тись з ним. Вчо­ра я приз­нав­ся до йо­го в ко­ролівсько­му па­лаці, як до давнього сво­го ко­ле­ги, а він чи не впізнав ме­не й справді, чи тільки вда­вав так, бо не хотів впізна­ти. На­ду­та, гор­до­ви­та й неп­риємна лю­ди­на.

    - Але мені ніяко­во не привіта­тись з ним в на­шо­му па­лаці, він же ме­не вглядів у сад­ку, знає, що я вдо­ма, по­ду­має, що я зу­мис­не хо­ва­юсь.

    І Гри­зельда по схо­дах вий­шла на те­ра­су й од­чи­ни­ла двері в світли­цю. З дру­го­го кінця світлиці в од­чи­нені двері всту­пив Виш­не­вецький. Гри­зельда оки­ну­ла йо­го очи­ма і знов по­чу­ти­ла в серці вчо­рашнє приємне вражіння. Чимсь пал­ким, га­ря­чим знов пах­ну­ло на неї од йо­го очей і навіть од йо­го пиш­но­го уб­ран­ня. Той огонь не­на­че об­па­лив її, впік сер­це.

    «І що за си­ла криється в цьому мо­ло­до­му кня­зеві? І з ли­ця не­на­че й не ду­же гар­ний, і смуг­ля­вий, а од йо­го не­на­че па­шить ог­нем, щось не­на­че поїдом їсть моє сер­це од то­го ча­су, як я йо­го впер­ше по­ба­чи­ла», - по­ду­ма­ла Гри­зельда, ог­ля­да­ючи Єремію. Єремія привітав­ся до ста­ро­го За­мой­сько­го, по­чо­лом­кав­ся з чу­жо­зем­ця­ми, прис­ту­пив до Гри­зельди і поцілу­вав її в ру­ку. Гри­зельда по­чу­ти­ла на руці га­рячі, як огонь, ус­та. Той поцілу­нок не­на­че впік її в ру­ку. Привітав­шись до Гри­зельди, Виш­не­вецький ки­нув очи­ма на двері. На по­розі сто­яв Зас­лавський і сер­ди­то пог­ля­дав на Єремію. Єремія зне­хо­тя й якось неп­ривітно привітав­ся до сво­го то­ва­ри­ша й за­раз одійшов од йо­го, навіть сло­ва не про­мо­вив­ши, не­на­че йо­го й у світлиці не бу­ло.

    - От я й ра­дий, що ти, кня­зю, одвідав ме­не, - обізвав­ся ста­рий За­мой­ський, - у ме­не в па­лаці князь Домінік, пев­но, за­ну­див світом без мо­ло­дої ком­панії, а ти са­ме в доб­рий час оце на поріг! Вам обом бу­де ве­селіше в ме­не. Ви ж, здається, то­ва­риші по школі; ра­зом вчи­лись у на­ших ша­нов­них па­терів єзуїтів.

    - Вчились ра­зом, хоч я й тро­хи стар­ший за кня­зя Єремію, - ска­зав князь Домінік.

    Єремії ці сло­ва оче­ви­дяч­ки не спо­до­ба­лись: він на­су­пив бро­ви. Зас­лавський це примітив і по­хо­пив­ся поп­ра­ви­ти свої сло­ва.

    - Я на літа стар­ший, але князь Єремія стар­ший став за ме­не на полі битв, бо вже га­разд всла­вив­ся в бит­вах, чо­го я ще не спо­до­бив­ся на своє не­щас­тя.

    - Прийде час, то й спо­до­биш­ся, кня­зю Зас­лавський: кож­но­му нас­та­не свій час, - обізвав­ся Єремія якось по­ну­ро й ніби сер­ди­то.

    - Але ти, кня­зю Виш­не­вецький, вже й дістав вінок побіди, бо не­дур­но ж те­бе прод­раж­ни­ли в Мос­ков­щині й на Ук­раїні палієм, - ска­зав За­мой­ський.

    Вишневецький пок­ру­тив сво­го чор­но­го дов­го­го ву­са й спідло­ба ог­ля­дав пан­ну Гри­зельду. Во­на сто­яла се­ред світлиці рівна, по­важ­на та струн­ка, не­на­че ста­туя побіди.

    - Шкода, що в нашій Речі Пос­по­литій не­ма зви­чаю, щоб жен­щи­ни во­ди­ли військо на во­рогів, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - А ти б по­ве­ла військо на во­рогів Польщі, як­би тобі до­ве­ло­ся обо­ро­ня­ти Польщу? - спи­тав За­мой­ський.

    - Атож! Сіла б на ко­ня та й мах­ну­ла б ру­кою до війська: ле­ти, військо, в бит­ву, а я пер­ша по­пе­ред війська! - ска­за­ла Гри­зельда й прос­тяг­ла свою дов­гу ру­ку на всю дов­жи­ну з ми­га­ми та­ки­ми сміли­ви­ми та при­ка­зу­ючи­ми, не­на­чеб­то во­на й справді бу­ла на­по­го­тові летіти в бит­ву.

    «Королева! Прав­ди­ва ли­цар­ша! Во­на од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою», - по­ду­мав Єремія. І во­на в той час ще більше спо­до­ба­лась своєю сміливістю й ли­царськи­ми ру­ха­ми.

    Єремія ба­га­то ба­чив паннів, ба­га­то гар­них, навіть кра­сунь пе­рег­лядів він на своєму віку, але жод­на з них не при­па­ла йо­му до впо­до­би. Він вже бо­явсь, що в йо­го сер­це хо­лод­не, ніко­го не мо­же лю­би­ти прав­ди­вим ко­хан­ням. Те­пер він по­чу­вав, що в йо­го серці й справді за­во­ру­ши­лось щось схо­же на ко­хан­ня. Але то бу­ла тільки при­хильність та сим­патія до ге­роїчної пан­ни, що бу­ла схо­жа ви­дом на ге­роїню, бо Єремія щи­ро ко­хав­ся тільки в ге­роїчних, ли­царських спра­вах. Та­ка бу­ла йо­го род­же­на вда­ча.

    «Треба сва­та­ти Гри­зельду, бо цей князь Домінік оче­ви­дяч­ки вхо­пить її пе­ред самісіньким моїм но­сом, - по­ду­мав Єремія. - Ме­не піднімуть двірські на сміх. А мені ліпше смерть у битві, ніж смішки двірських».

    - Вибачай, пан­но Гри­зельдо, що я од­бив те­бе од роз­мо­ви з кня­зем Домініком. Ти з ним хо­ди­ла по сад­ку й роз­мов­ля­ла, а я неп­ро­ха­ний замішав­ся між вас, - про­мо­вив Єремія.

    - А що мені до кня­зя Домініка? Го­во­ри­ти­му, з ким схо­чу. Я на це не ду­же то зва­жаю.

    - Як то - що тобі до кня­зя Домініка? Він твій давній знай­омий і та­кий приємний на вда­чу… Я чув, що пан­ни так і лип­нуть до йо­го.

    - Може й лип­нуть якісь пан­ни, але про се­бе цього не мо­жу ска­за­ти. Я ні до ко­го не лип­ну, бо теж маю свій го­нор і пок­ла­даю в то­му свою ша­ну, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.

    - Але ж князь Домінік та­кий зав­зя­тий та сміли­вий. Скільки в йо­го бу­ло поєдинків з шлях­ти­ча­ми! Він віщує з се­бе слав­но­го ли­ца­ря зав­зят­ця.

    - Може й віщує, але не­хай же пе­редніше справ­диться те віщу­ван­ня. А поєдин­ки ще не є до­каз сміли­вості. Кож­ний шлях­тич пев­но прошт­рик­нув на своєму віку ко­гось шаб­лею на поєдин­ках, як бу­сел своїм гост­рим но­сом штри­кає жа­би. Це ще не ди­во. От ти, кня­зю, то вже ви­явив свою зав­зятість у бит­вах. Про це я доб­ре знаю. Я ціную шлях­ти­ча по бит­вах та по ге­роїчних вчин­ках. Та­ка вже я на вда­чу зро­ду. Та­кою я пев­но ро­ди­лась й ох­рес­ти­лась.

    - І я, ска­за­ти по правді, тільки й ціную та люб­лю тих паннів, що люб­лять усе ге­роїчне, люб­лять ли­царську сла­ву. Не люб­лю я тих паннів, тих шва­чок та си­дух, шо тільки си­дять в кімна­тах та за­люб­лю­ються в шитві, та гол­кою тільки шпор­та­ють, ко­ха­ються в кун­ту­шах, та в жу­па­нах, та в уся­ких убо­рах.


    - Ну, кня­зю! в цьому ви­ба­чай нам, бо ко­ли те­пе­реч­ки і наші шлях­тичі начіплю­ють на се­бе до­рогі, тро­хи не па­нянські шов­кові та ок­са­ми­тові убо­ри, то нам, пан­нам, вже не го­диться зос­та­ва­тись по­за­ду, - ска­за­ла Гри­зельда з жар­том, але по­важ­но.

    - Часи прос­то­ти й прос­тих зви­чаїв те­пе­реч­ки ми­ну­ли для шлях­ти. Ми­ну­ли ті ча­си, ко­ли наші шлях­тичі їзди­ли на дра­бин­час­тих во­зах, спа­ли над­ворі, на сіні, прос­то не­ба на землі, їли хліб свя­тий з сіллю. Це по­га­ний знак. З цим впа­дає й дав­ня ли­царська зав­зятість. Це мені не до впо­до­би, хоч і я сам му­шу вис­тав­ля­тись на по­каз, бо ме­не те­пе­реч­ки засміяли б на смерть, як­би я одяг­ся в жу­пан з му­жицько­го сук­на та спав у полі, підмос­тив­ши сідло під го­ло­ву, як ро­бив мій дід впер­вих, ко­зацький гетьман Бай­да Виш­не­венький, та як роб­лять ук­раїнські ко­за­ки й досі.

    - Інші ча­си - інші лю­де, - обізва­лась, зітхнув­ши, Гри­зельда.

    Заславський ско­са пог­ля­дав, як Єремія сто­яв се­ред світлиці й роз­мов­ляв з Гри­зельдою. Він примітив по очах, що Гри­зельда ста­ла якась жвавіша, про­ворніша, що на її що­ках заг­ра­ли рум'янці. Він стри­во­жив­ся, щоб ча­сом Виш­не­вецький не од­бив од йо­го Гри­зельди.

    Тим ча­сом у світли­цю вско­чив двірський слу­га, уб­ра­ний в ба­га­тий до­ро­гий жу­пан, об­ши­тий по­зу­мен­та­ми, і про­мо­вив до За­мой­сько­го:

    - Ясновельможний па­не канц­ле­ру! двірська шлях­та й військо­ва стар­ши­на тво­го війська про­сить по­да­ва­ти обід, бо вже усі здо­ро­во ви­го­ло­да­лись. Військо на задвірках тро­хи вже не бун­тується, що ку­харі опізни­лись з обідом.

    - Накривать сто­ли за­раз! Я ку­ха­рям ут­ру но­са! - крик­нув до слуг За­мой­ський. - Скажіть двірським шлях­ти­чам, що обід бу­де за­раз.

    В од­ну мить з кімнат по­си­па­лись слу­ги, не­на­че ку­ри з сіда­ла, і ки­ну­лись нак­ри­ва­ти сто­ли. Для гос­по­да­ря й гос­тей нак­ри­ли дов­гий стіл у світлиці, для стар­ших двірських шлях­тичів та військо­вих пос­та­ви­ли ря­ди столів на те­расі й на задвірку. Сто­ли вкри­лись срібною по­су­дою, тарілка­ми, срібни­ми пляш­ка­ми та пу­га­ря­ми, не­на­че на їх ви­пав срібний сніг. Безліч срібно­го по­су­ду бу­ла вди­во­ви­жу навіть цісар­цям. З те­ра­си зат­ру­би­ли в ріг, з військо­вих ка­зарм, з домків по­си­па­лась двірська че­лядь, не­на­че ко­маш­ня. За­мой­ська, вже ста­ренька, але ще здо­ро­ва й кре­мез­на лю­ди­на, вий­шла з світлиці до обіду й привіта­лась з гістьми. За­мой­ський поп­ро­сив гос­тей сіда­ти за стіл. Він по­са­див Єремію по­руч з со­бою. Князь Домінік сів між За­мой­ською та Гри­зельдою. Стар­ша шлях­та, то бу­ла на службі при дворі За­мой­сько­го, сіла за сто­ли на те­расі; менші шлях­тичі й військові стар­ши­ни посіда­ли за сто­ли на задвірку в хо­лод­ку. Прості двірські шлях­тичі пи­ша­лись ба­га­ти­ми убо­ра­ми, кун­ту­ша­ми, об­ля­мо­ва­ни­ми зо­ло­том, шов­ко­ви­ми жу­па­на­ми. На ба­гатьох шлях­ти­чах бряж­ча­ли срібні й зо­лоті ґудзи­ки та лан­цюж­ки. Розкіш і при­любність до до­ро­гих уборів пішла вже, як по­шесть, і між дрібну шлях­ту. Всі гроші, усей за­робіток во­ни бга­ли в до­ро­ге уб­ран­ня. Чу­жо­земці тільки пог­ля­да­ли ско­са че­рез од­чи­нені двері на чу­ба­ту дрібну шлях­ту, так розкішно приб­ра­ну, не­на­че в якесь свя­то, що її труд­но бу­ло одрізни­ти од ви­со­кої шлях­ти.

    Кухарі по­да­ва­ли прис­луж­ни­кам од­ну пот­ра­ву за дру­гою. Кравчі на­ли­ва­ли ви­ном пляш­ки та бутлі. Ви­на бу­ли не­де­шеві, більше за­морські. Шлях­тичі пи­ли, скільки хотіли. Обід тяг­ся цілі го­ди­ни: цілий віл пішов на усякі пот­ра­ви для двірської че­ляді й двірсько­го війська За­мой­сько­го. По­ро­ся­та та гу­си по­ляг­ли де­сят­ка­ми під но­жа­ми ку­харів. На­го­до­вані й на­поєні з лас­ки й ки­шені ба­га­то­го канц­ле­ра, двірські шлях­тичі й військові го­моніли, га­ла­су­ва­ли, бряж­ча­ли шаб­ля­ми в бу­день, не­на­че на яко­мусь бен­кеті.

    - Чи це в вас, яс­но­вельмож­ний канц­ле­ру, сьогодні який­сь фамільний праз­ник, чи іме­ни­ни, що ти даєш та­кий бен­кет? - спи­тав у За­мой­сько­го один австріяк-німець.

    - Ні, па­не! Це в нас те­пе­реч­ки по­ве­лись такі обіди пов­сяк­день. Це наш бу­ден­ний що­ден­ний обід, бо в нас кож­ний знач­ний пан та маг­нат дер­жить при своєму дворі сот­ню або й дві дрібної шлях­ти на службі, так… для по­ша­ни… дер­жить і своє військо. Тре­ба ж їх усіх і на­го­ду­ва­ти, і на­поїти, то бач… щоб на сей­ми­ках во­ни по­да­ва­ли свій го­лос за сво­го мен­то­ра, - ска­зав За­мой­ський.

    - Ми, бач­те, обс­тав­ляємо наші дво­ри по-ко­ролівськи, бо ми в Польщі прав­диві ко­ролі, - го­во­рив гор­дий Виш­не­вецький, - в нас кож­ний шлях­тич, кож­ний пан має сли­ве ко­ролівські пра­ва. Ми не пла­ти­мо в дер­жав­ний скарб нічо­го; те­пер навіть ми ски­ну­ли з своїх маєтків пла­ту за землі, - «ла­но­ве», по два ша­ги з ла­ну. А пра­ва наші ве­ликі, яких не має жад­на шлях­та в вас за гра­ни­цею. Цим ми мо­же­мо і хва­ли­тись, і гор­ди­тись пе­ред ва­ми: ми маємо пра­во сти­на­ти го­ло­ви й ка­ра­ти смер­тю на­ших хлопів, маємо пра­во бу­ду­ва­ти го­ро­ди та твер­дині на своїх зем­лях, маємо пра­во їх руй­ну­ва­ти, не пи­та­ючись в ко­ро­ля. Кож­ний маг­нат дер­жить своє військо, скільки спро­мо­жеться на свій кошт йо­го дер­жа­ти, мо­же з своїм військом, не пи­та­ючись в ко­ро­ля, вчи­ня­ти на­па­ди на сусідні дер­жа­ви і во­юва­тись з ни­ми. Ми маємо пра­во їзди­ти за гра­ни­цю, не пи­та­ючись в ко­ро­ля, дер­жа­тись віри, якої схо­че­мо. Ми прав­диві дер­жавці й ко­ролі в Польщі. Хіба ж не хо­ди­ли во­юва­ти з своїм військом Мниш­ки та Виш­не­вецькі в Мос­ковське царст­во? Хіба ж не во­юва­ли По­тоцькі та Ко­рецькі з Мол­дав­щи­ною? Пан Лісовський гу­ляв дос­хо­чу з своїм вільним військом по Мос­ков­щині, ще й повів ту­ди ук­раїнських ко­заків.

    Князь Домінік, си­дя­чи по­руч з Гри­зельдою, ба­ла­кав до неї, але во­на йо­го й не слу­ха­ла. Во­на не зво­ди­ла очей з Виш­не­вецько­го й ми­лу­ва­лась йо­го сміли­ви­ми ру­ха­ми, за­па­лом та гост­ри­ми очи­ма. Озир­нув­шись че­рез пле­че на Домініка, во­на зблизька ки­ну­ла очи­ма на йо­го ру­сяві ву­са, на то­ненькі ро­жеві ус­та, схожі на лис­точ­ки тро­ян­ди. І князь Домінік став їй навіть про­тив­ний, навіть гид­кий: їй не при­па­да­ли до впо­до­би делікатні та ру­сяві па­ничі. Во­на по­чу­ва­ла, що од кня­зя Домініка лад­на хоч і за­раз од­кас­ну­тись.

    «Треба ска­за­ти та­тові й мамі, що я за кня­зя Зас­лавсько­го зро­ду-звіку не піду. Не­хай він і не їздить до ме­не, й не топ­че дур­нич­ки на­шо­го дво­ру», - по­ду­ма­ла Гри­зельда, ско­са пог­ля­да­ючи на кня­зя Домініка.

    В сад­ку й на те­расі був ще більший гар­ми­дер. Дрібна шлях­та, що бу­ла на якійсь ніби­то службі в За­мой­сько­го, підня­ла ґвалт. Пан­ки по­ча­ли ве­ре­ду­ва­ти та ко­вер­зу­ва­ти, що ма­ло ви­на. По­чув­ся крик. За­мой­ський встав з-за сто­лу і вий­шов у са­док, їм ви­ко­ти­ли ба­ри­ло горілки.

    Вже сон­це звер­ну­ло з півдня, а гості За­мой­сько­го все сиділи за сто­ла­ми, доїда­ли обід, спо­рож­ня­ли жба­ни з ви­на­ми. Гос­по­дар встав з-за сто­лу й пішов од­по­чи­ва­ти. Вста­ла й Гри­зельда й заміша­лась між гус­тим гур­том шлях­тичів. Домінік лед­ве дер­жав­ся на но­гах і ко­ли­вав­ся на ході. Один князь Єремія був зовсім тве­ре­зий, бо не пив ні горілки, ні ви­на. Він прис­ту­пив до Гри­зельди. Во­ни вий­шли у сад, по­ми­ну­ли сто­ли, де пи­ла та шуміла шлях­та, й ти­хою хо­дою пішли по сад­ку до бе­ре­га Вісли.

    - Один ти, кня­зю Виш­не­вецький, тве­ре­зий, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - На не­щас­тя, один я. Твоя прав­да, Гри­зельдо. Усі п'ють та бен­ке­ту­ють нап­ро­па­ле. Ко­ли б ча­сом во­ни не про­пи­ли та не про­гу­ля­ли Польщі. Розкіш між па­на­ми пішла ней­мовірна. Самі оті чу­жо­земці нам ди­ву­ються. Це по­га­ний знак.

    Гризельда за­мовк­ла і зас­му­ти­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    - Не по­та­юсь від те­бе, що моя роль важ­ка й не­без­печ­на. Я ду­маю осе­ли­тись аж за Дніпром в Луб­нах. Там бу­де моє царст­во й панст­во. Там моїм маєтнос­тям і кінця не­має. І в тих пу­щах я вже оце за­вод­жу се­ла й го­ро­ди, за­ве­ду си­лу війська й ста­ну по­дуж­ним кня­зем, і для обо­ро­ни гра­ниць од на­па­ду чу­жо­земців, і для своєї ролі в Польщі, ролі, вар­тої честі давніх уділо­вих князів Русі.

    - Як мені твої мрії та дум­ки при­па­ли до впо­до­би! Як там чу­до­во, в тих да­ле­ких ди­ких кра­ях! Ти ста­неш ли­ца­рем у невідо­мих кра­ях, всла­виш­ся в бит­вах. Я б са­ма, був­ши то­бою, так би вчи­ни­ла, - ска­за­ла Гри­зельда, й її ясні очі заб­лис­ка­ли сміливістю й чо­ловічою зав­зятістю.

    Вишневецький гля­нув на неї й вга­дав те по­чу­ван­ня зав­зя­тості та міцності, яке май­ну­ло в яс­них Гри­зельди­них очах.

    - Я люб­лю усе но­ве, усе нез­ви­чай­не. Люб­лю навіть слу­ха­ти про нез­ви­чай­ні дивні при­го­ди на війні, в бит­вах. Ча­сом здається мені, що я са­ма лад­на б йти в світи та шу­ка­ти та­ких нез­ви­чай­них при­год, шу­ка­ти сла­ви десь да­ле­ко в чу­жих кра­ях.

    - Це в тобі про­мов­ляє той ли­царський дух, що жив і пот­ро­ху жи­ве й досі в польській шляхті. Це мені ду­же по­до­бається, бо я прикмічаю, що той дух вже по­чи­нає зга­са­ти в шляхті се­ред роз­кошів жит­тя.

    - Але хто зо мною піде в ті дикі сте­пи? Хто зва­житься ста­ти моєю вірною дру­жи­ною й жи­ти зо мною в тих ди­ких пу­щах та нет­рах? - про­мо­вив Єремія зго­дом і важ­ко зітхнув.

    Гризельда гля­ну­ла на йо­го ско­са й сподіва­лась, що він от-от ска­же, що виб­рав дійсно її за под­руж­жя, бо во­на зго­диться йти з ним і в пущі і в нет­ри, у край ко­зацький, не­без­печ­ний. Але Єремія мов­чав і ду­мав.

    «Я лад­на йти з то­бою в ті пущі та нет­ри. Пішла б з то­бою й не жал­ку­ва­ла б», - ду­ма­ла Гри­зельда мовч­ки, і ті сло­ва вертілись в неї на думці й не ви­хо­ди­ли з го­ло­ви дов­го-дов­го.

    А Єремія йшов мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і ду­му ду­мав. У йо­го мрійній уяві за­во­ру­ши­лись дав­но ви­ко­хані мрії па­ну­ван­ня в да­ле­ких маєтнос­тях на пра­вах уділо­во­го не­за­леж­но­го кня­зя.


    - Гризельдо! - аж крик­нув Єремія, нес­подіва­но підняв­ши го­ло­ву, - ти од­на вар­та сла­ви давнього ро­ду Виш­не­вецьких. В те­бе чо­ловічий ро­зум, і не ви­ди­ха­лась дав­ня ли­царська зав­зятість. Ти од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою.

    Його сло­ва, ви­мов­лені з гордістю на очах, навіть тро­хи сер­ди­то, вра­зи­ли Гри­зельду.

    «Його сло­ва схожі на за­гад… Пев­но ду­же прив­чив­ся за­га­ду­ва­ти війську в бит­вах. Очі в йо­го ста­ли аж дикі. Але як ці дикі очі при­па­ли мені до сер­ця!»

    - Ти, кня­зю, не про­сиш, а не­на­че мені даєш за­гад… Як те­бе втя­ми­ти, я й са­ма га­разд то­му невідо­ма, - гор­до про­мо­ви­ла Гри­зельда.

    - Я хо­чу до те­бе ста­ростів сла­ти. Чи підеш ти за ме­не?

    - Шли, кня­зю, ста­ростів! Не­хай во­ни пе­редніше до­го­во­рять з моїм па­нот­цем. А я вже аж потім ска­жу своє сло­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

    Єремія тро­хи на­су­пив густі рівні бро­ви.

    - Певно жда­ти­меш пе­редніше ста­ростів од кня­зя Зас­лавсько­го, а потім… - обізвав­ся пе­ре­го­дя Єремія й не до­ка­зав.

    - Я, кня­зю, не жду ста­ростів ні од ко­го. Про кня­зя Зас­лавсько­го не­хай не бу­де мо­ви між на­ми, - ска­за­ла так са­мо гор­до­ви­то Гри­зельда і на­су­пи­ла й свої ру­сяві бро­ви.

    Чи лю­би­ла во­на йо­го, чи ні, про це князь Єремія навіть не спи­тав у неї. Гор­дий своїм слав­ним ро­дом та своїми незлічни­ми маєтнос­тя­ми, він був пев­ний, що ні од­на па­нян­ка в Польщі й на Ук­раїні не од­кас­ну­лась би од йо­го, як­би він її сва­тав. Але він наг­ля­дав за нею, пог­ля­да­ючи ско­са, й примітив, що він їй спо­до­бав­ся.

    Гризельда по­вер­ну­ла стеж­кою до па­ла­цу. Єремія мовч­ки йшов за нею. Обоє мов­ча­ли. Вже во­ни до­хо­ди­ли до па­ла­цу, вже не­да­леч­ке сто­яли сто­ли ко­ло па­ла­цу, де бен­ке­ту­ва­ли двірські шлях­тичі.

    - Так я, Гри­зельдо, приш­лю до те­бе ста­ростів, і ста­ростів ве­ли­ких, вар­тих тво­го й мо­го ро­ду. Во­ни по­ба­ла­ка­ють з па­ном канц­ле­ром, а потім ти ска­жеш мені про свою дум­ку, - ска­зав князь Єремія, ви­хо­дя­чи по схо­дах на ши­ро­ку низьку те­ра­су.

    - Добре, кня­зю! При­си­лай ста­ростів, а вже потім я ска­жу тобі про свою дум­ку, - обізва­лась гор­до Гри­зельда й всту­пи­ла в па­лац неш­вид­кою, але гор­дою хо­дою.

    «Горда та пиш­на оця доч­ка слав­но­го За­мой­сько­го! Але ця гор­до­витість мені по­до­бається. Не люб­лю я тих смир­них паннів яг­ни­чок», - по­ду­мав Єремія, всту­па­ючи в світли­цю.

    В по­ко­ях був гар­ми­дер, шум та га­лас. І За­мой­ський, і німецькі пос­ланці, і усякі ви­пад­ком зай­шовші гості пи­ли та го­лос­но ба­ла­ка­ли, аж од­ляс­ки йшли по залі.

    Князь Зас­лавський ба­чив, як Гри­зельда вий­шла в са­док з Виш­не­вецьким на про­гу­лян­ня, й стри­во­жив­ся. Він пус­тив­ся на хит­рощі, на ос­танній спосіб за­лу­чи­ти собі пан­ну Гри­зельду і од­би­ти її в Єремії. Йо­му прий­шла дум­ка на­мо­ви­ти і за­го­ди­ти ба­бу Ган­ну та Гри­зельди­них шва­чок-дівчат, щоб во­ни раз у раз хва­ли­ли йо­го пе­ред Гри­зельдою, од­мов­ля­ли її йти заміж за Виш­не­вецько­го та на­мов­ля­ли вий­ти заміж за йо­го.

    Заславський вий­шов із світлиці неп­римітно й заг­ля­нув че­рез двері в кімнат­ку, де пря­ла ба­ба Ган­на, де сиділи за шит­тям дівча­та. Він по­таєнці, ти­хою хо­дою увійшов у кімнат­ку, ніби крадько­ма.

    - Бабо Ган­но! чи час­то пак їздить до па­на За­мой­сько­го князь Єремія? - спи­тав він.

    - Навідувавсь ча­сом… нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ба­ба.

    - А чи не ду­має він ча­сом сва­та­ти пан­ни Гри­зельди? Ска­жи по щирій правді.

    - А бог йо­го свя­тий знає, - обізва­лась ба­ба.

    - От що, ба­бо, і ви, пан­ни: я дам вам гос­тин­ця, а ви, си­дя­чи от­ту­теч­ки з пан­ною Гри­зельдою, вих­ва­ляй­те ме­не та ганьте кня­зя Єремію. Чуєте?

    І князь Зас­лавський розш­морг­нув свій га­ма­нець і по­дав бабі Ганні жме­ню та­лярів, а дівча­там дав по кільки та­лярів, ще й по парі зо­ло­тих се­ре­жок. Во­ни поцілу­ва­ли кня­зя в ру­ку. Дівча­та аж по­чер­воніли од ра­дощів, а ба­ба аж об­ли­зу­ва­лась.

    - І спа­сибі вашій яс­но­вельмож­ності, кня­зю, і прос­ти-бі вам! Вже ми хва­ли­ти­ме­мо яс­но­вельмож­но­го кня­зя пе­ред пан­ною Гри­зельдою як­мо­га, бо ва­ша яс­но­вельможність та­ки то­го вар­та, нігде прав­ди діти. Бу­де­мо за те­бе повік бо­га мо­ли­ти, - ска­за­ла ба­ба.

    - Як тільки я оже­ню­ся з пан­ною За­мой­ською, тоді, ба­бо, і ти ста­неш справдішньою панією. Дам тобі зем­лю, одяг­ну в ок­са­ми­то­вий кун­туш. Бу­деш тільки по­ход­жа­ти та по­си­деньки й по­хо­деньки панські справ­ля­ти, - ска­зав князь Домінік.

    - І спра­ви­те мені шов­ко­ву намітку? - аж крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

    - Справлю й шов­ко­ву намітку. А ви, дівча­та, хоч ко­лись морк­ву по­ло­ли та кар­топ­лю підса­пу­ва­ли, по­ви­хо­ди­те заміж за моїх двірських шлях­тичів і ста­не­те шлях­тян­ка­ми. Чи чуєте? - ска­зав князь Домінік і вис­ко­чив з кімна­ти.

    Князь Виш­не­вецький увійшов у світли­цю за­ду­ма­ний, на­суп­ле­ний, один однісінький тве­ре­зий чо­ловік се­ред канц­ле­ро­вих гос­тей, котрі усі бу­ли зусім п'яні або бу­ли напідпит­ку.

    «Ні! за­раз не ска­жу канц­ле­рові, що хо­чу сва­та­ти Гри­зельду. Поп­ро­шу за сва­та са­мо­го ко­ро­ля. Не­хай сам ко­роль ска­же. Це бу­де кра­ще. Для ста­ро­го маг­на­та ко­ро­ле­ве сло­во бу­де вартніше, ніж моє».

    V

    Вишневецький щод­ня навіду­вав­ся в ко­ролівський дво­рець, щоб виб­ра­ти доб­рий час, дос­ту­пи­тись до ко­ро­ля та зап­ро­си­ти йо­го в ста­рос­ти. Але ко­ро­леві не бу­ло ча­су: щод­ня йшли ко­ро­наційні бен­ке­ти, щод­ня ко­ро­ля одвіду­ва­ли чу­жо­земські пос­ланці. Виш­не­вецько­го бра­ла до­са­да. Він заїжджав у гості до За­мой­сько­го й все ба­чив, що князь Зас­лавський виїжджає з дво­ру канц­ле­ра на своєму чу­до­во­му коні. Виш­не­вецький з до­са­ди вже й не здо­ров­кав­ся з ним. Зас­лавський так са­мо по­ми­нав йо­го ко­нем і навіть не здіймав пе­ред ним шап­ки. Во­ни од­ра­зу зне­на­виділи один од­но­го. А Гри­зельда все сиділа край вікон­ця за ро­бо­тою та все виг­ля­да­ла кня­зя Єремію.

    Баба Ган­на та дівча­та все вих­ва­ля­ли пе­ред Гри­зельдою кня­зя Зас­лавсько­го та гу­ди­ли Єремію.

    - Невже ти, пан­но Гри­зельдо, та­ки оце справді ду­маєш іти заміж за кня­зя Виш­не­вецько­го? - пи­та­ла ба­ба Ган­на в Гри­зельди.

    - А чо­му ж пак мені за йо­го й не вий­ти? - од­ка­зу­ва­ла Гри­зельда.

    - Та він же не­гар­ний! - аж крик­ну­ли обидві дівчи­ни.

    - Кому не­гар­ний, а ко­му й гар­ний, - обізва­лась зне­хо­тя Гри­зельда.

    - Князь Зас­лавський білий, як пан, а Виш­не­вецький чор­ний, як ци­ган, - ска­за­ла ба­ба Ган­на, - я б за йо­го зро­ду-звіку не пішла заміж, як­би він ме­не сва­тав.

    - Якби ж пак те­бе сва­тав. Але він те­бе не сва­тає й не сва­та­ти­ме, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - І що в йо­му за кра­са? очі страшні, смуг­ля­вий на ви­ду, на­че хлоп, та чор­ний, не­на­че три дні висів у ди­му в ко­мині, - кеп­ку­ва­ла ба­ба Ган­на.

    - Ото дав­ся тобі взна­ки князь Єремія! Чор­ний та чор­ний! Хоч він чор­ний, та за­те ж я ду­же біла: то він ме­не й не по­чор­нить, а сам од ме­не мо­же й побілішає, - ка­за­ла Гри­зельда.

    - Князь Зас­лавський білий, як пан­на, та ру­ся­вий, та яс­ний, як пов­ний місяць. А князь Виш­не­вецький не­на­че три дні в бо­лоті ка­чав­ся, - го­во­ри­ли дівча­та, підніма­ючи на сміх Виш­не­вецько­го.

    - Хоч би й в бо­лоті ка­чав­ся, то все-та­ки він гар­ний, бо мужній і сміли­вий, не те, що князь Домінік, кот­рий ски­нувсь тро­хи на ба­бу Ган­ну.

    - Та князь Єремія не по­ляк і не­дав­но був схиз­ма­ти­ком. Ще й те­бе пе­ре­вер­не на свою віру.

    - Та й князі Зас­лавські й Зба­ражські й усякі інші не­дав­но бу­ли схиз­ма­ти­ка­ми і ук­раїнця­ми. І ти ж, ба­бо, тро­хи не по­зав­чо­ра пе­рей­шла з схиз­ми на ка­то­лицьку віру. Я пев­на, що Виш­не­вецький став вже щи­рим ка­то­ли­ком і по­ля­ком. А ко­ли в йо­му й не­ма щи­рості, то я пе­ре­вер­ну йо­го на щи­ро­го по­ля­ка, - го­во­ри­ла Гри­зельда.

    Тим ча­сом Виш­не­вецький, поїхав­ши до дво­ру, зас­тав ко­ро­ля са­мо­го. Ко­роль тільки що розп­ро­щав­ся з папським нунцієм і прий­няв Виш­не­вецько­го.

    - Що ска­жеш нам доб­ро­го, кня­зю Виш­не­вецький? - спи­тав у Єремії ко­роль.

    - Приїхав про­си­ти най­яснішо­го ко­ро­ля за сва­та. Ду­маю сва­та­ти стар­шу доч­ку За­мой­сько­го Гри­зельду, - ска­зав князь Єремія.

    - Гризельду? Доб­ре, доб­ре! За­раз поїду з то­бою. Я сам не­дав­но оже­нив­ся й ла­ден пе­рес­ва­та­ти й по­же­ни­ти усіх шлях­тичів, усей світ.

    Король встав і поцілу­вав кня­зя Єремію в обидві що­ки.

    - Їдьмо! за­раз їдьмо! щоб ти ча­сом не за­га­яв­ся, щоб та пташ­ка ча­сом не ви­ли­ну­ла з гніздеч­ка до на­шо­го приїзду, - ска­зав ко­роль і за­раз ру­шив з па­ла­цу вкупі з кня­зем Єремією.

    Тим ча­сом ба­ба Ган­на, си­дя­чи з Гри­зельдою за ро­бо­тою, усе на­мов­ля­ла її ви­хо­ди­ти заміж за кня­зя Зас­лавсько­го, усе чіпля­лась, аж нас­ти­ра­лась, аж про­си­ла та ка­ню­чи­ла, на­че ди­ти­на гос­тин­ця.


    - Як ти, пан­но Гри­зельдо, не підеш заміж за кня­зя Зас­лавсько­го, то я з го­ря та до­са­ди повішусь в сад­ку на груші, - го­во­ри­ла ба­ба Ган­на, бо пе­ред нею так і ма­нячіли ла­ви, лу­ги, сіно­жаті та шов­ко­ва намітка.

    - Як яс­но­вельмож­на пан­на Гри­зельда піде заміж за кня­зя Виш­не­вецько­го, то й ми піде­мо до Вісли та й по­то­пи­мось з го­ря, - го­во­ри­ли дівча­та.

    - Про ме­не й топіться й вішай­тесь, а я за кня­зя Зас­лавсько­го зро­ду-звіку не піду: він не па­нич, а пев­но пан­на, що пе­реб­ра­лась за па­ни­ча. Йди, Ган­но, ліпше ти за йо­го, ко­ли він тобі так на­вис на очі, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - А ти ду­маєш, я б не пішла, як­би він ме­не сва­тав? їй-бо­гу пішла б! Бу­ла б кня­ги­нею, по­ход­жа­ла б по зо­ло­тих по­ко­ях у Зас­лавлі та но­си­ла шов­кові намітки та ок­са­ми­тові кун­туші.

    - І вже! годі тобі ду­ма­ти про шов­кові намітки. А я за кня­зя Зас­лавсько­го та­ки не піду, він і білий, як пан­на, й гар­ний, але все не­на­че зас­па­ний. А князь Виш­не­вецький про­вор­ний, жва­вий, го­во­рю­чий, ще й до то­го чор­ня­вий. Я люб­лю чор­ня­вих та смуг­ля­вих, а не тих ко­ноп­ля­них па­ничів.

    - Та він же ро­дом з ко­заків, з тих страш­них ко­заків, що повс­та­ли на Польщу та ви­га­ня­ли польських панів з Ук­раїни; він для ме­не страш­ний, їй-бо­гу я йо­го бо­юся! Щe й те­бе, Гри­зельдо, або заріже, або вто­пить там десь в Дніпрі, - ска­за­ла ба­ба Ган­на, важ­ко зітхнув­ши. - Ой, Єзус-Марія! спа­си те­бе од на­пасті!

    - Ти вже ста­ра, а ще й досі дур­на: Виш­не­вецькі ро­ду кня­жо­го, а не ко­зацько­го, їх зем­лям, се­лам, містам та гро­шам і ліку не­ма, - ска­за­ла Гри­зельда.

    Вона гля­ну­ла у вікно: в од­чи­не­ну бра­му в до­рогій ка­реті в'їжджав ко­роль, а ко­ло ка­ре­ти ба­су­вав кінь кня­зя Єремії. Єремія уг­лядів у вікно Гри­зельду, в од­ну мить на ско­ку зняв шап­ку з піра­ми, об­си­па­ни­ми брильянта­ми, і пок­ло­нив­ся.

    В па­лаці За­мой­сько­го схо­пи­лась біга­ни­на. Ста­рий За­мой­ський хап­ком вий­шов на­зустріч ко­ро­леві на ґанок і привітав йо­го на по­розі.

    - А що, мій до­ро­гий та ко­ха­ний па­не канц­ле­ру! - ска­зав ко­роль, сівши на ка­напі в світлиці. - Я оце приїхав до те­бе з ве­ли­кою спра­вою: приїхав за сва­та. Князь Єремія хо­че сва­та­ти твою доч­ку Гри­зельду, а я оце взяв­ся бу­ти за сва­та: як бу­де діло? А мо­же да­си нам гар­бу­за? Чи ні?

    - Рід і сла­ва князів Виш­не­вецьких - це най­до­рож­чий клей­нод польської ко­ро­ни. Я, кня­зю, нез­ви­чай­но ра­дий прий­ня­ти те­бе за зя­тя, і ліпшо­го зя­тя для Гри­зельди не­має на усю Польщу, Лит­ву й Ук­раїну, - ска­зав За­мой­ський і по­дав кня­зеві Єремії ру­ку, ще й тричі поцілу­вав йо­го.

    - От я й ра­дий, що не до­ве­лось мені їха­ти од те­бе, ко­ха­ний до­ро­гий па­не канц­ле­ру, з нічим та ще й з по­чер­воніли­ми що­ка­ми од со­ро­му. А де ж твоя доч­ка Гри­зельда?

    Замойський пок­ли­кав Гри­зельду. Во­на увійшла спокійна й по­важ­на й привіта­лась до ви­со­ких гос­тей.

    - Приїхав я до те­бе, Гри­зельдо, за сва­та. Сва­тає те­бе князь Єремія. Чи підеш ти за йо­го заміж, чи, мо­же, маєш на думці ко­го іншо­го? Яко­го іншо­го кня­зя? Га? - спи­тав у неї ко­роль.

    - Не маю на думці ніко­го іншо­го, окрім кня­зя Виш­не­вецько­го. Я піду за йо­го, - ска­за­ла Гри­зельда сміли­во й спокійно.

    Замойський за­раз звелів по­да­ти куб­ки вен­герсько­го ви­на. По­на­ли­ва­ли срібні пу­гарі. Ко­роль ви­пив по­пе­ред усього за мо­ло­ду кня­ги­ню та за мо­ло­до­го же­ни­ха. Потім ви­пи­ли за здо­ров'я ви­со­ко­го сва­та. Ко­роль, блідий на ви­ду й не­на­че зас­па­ний та втом­ле­ний, роз­ба­ла­кавсь з ста­рим За­мой­ським.

    Єремія сів по­руч з Гри­зельдою й по­чав го­во­ри­ти з нею.

    - Гризельдо, моя ко­ха­на! Я ду­маю осе­ли­тись на­завсіди за Дніпром у Луб­нах. Там заг­ра­ничні май­ст­ри вже пев­но збу­ду­ва­ли пиш­ний па­лац, вар­тий ро­ду Виш­не­вецьких. Чи не по­боїшся ти, Гри­зельдо, їха­ти в той да­ле­кий край, да­ле­кий од Вар­ша­ви, од ко­ролівсько­го дво­ру, ще й до то­го ди­кий? Не ля­кає те­бе пус­ти­ня, нудьга в пу­щах? Не боїшся?

    - Ні, не бо­юсь, нітрішеч­ки, бо я з то­бою вкупі й не заз­наю навіть нудьги, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Край той по­рожній, ди­кий, ма­ло за­люд­не­ний. По сте­пах завсіди ни­ка­ють та ниш­по­рять та­та­ри. Кож­но­го ча­су тре­ба там сподіва­тись на­па­ду ди­кої та­тар­ви. Ко­за­ки те­пе­реч­ки нам не страшні, бо вже по­биті на­ми. Їх те­пе­реч­ки взя­ли в ру­ки і при­бор­ка­ли так, що вже їм не літа­ти у вирій, і не спро­мо­жуться вже во­ни бун­ту­ва­тись про­ти і Польщі. Во­ни по­биті й вбиті тро­хи не на смерть. Але та­та­ри - це на­род вольний і ди­кий. Кож­но­го ча­су во­ни ладні на­пас­ти на мої се­ла, на мій па­лац.

    - Я не зля­ка­юсь нічо­го, ко­ли ти бу­деш зо мною. А в не­без­печні ча­си я сміли­во ста­ну по­руч з то­бою до обо­ро­ни. Я зро­ду не стра­хо­по­лох: ме­не, кня­же Єреміє, і не ля­кай, не зля­каєш ні нудьгою, ні та­та­ра­ми, ні ко­за­ка­ми, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Коли так, то я не по­ми­лив­ся в тобі. Ти бу­деш мені вірною й варт­ною дру­жи­ною, - ска­зав Єремія й поцілу­вав Гри­зельду в ру­ку.

    - Коли ж, ко­ха­ний па­не канц­ле­ру, ду­маєш справ­ля­ти за­ру­чи­ни? Тре­ба мені, як сва­тові, це зна­ти, бо й ко­ро­ле­ва ціка­ва про це зна­ти і спи­тає в ме­не, оце та­ки за­раз, - ска­зав ко­роль.

    - Хоч завт­ра! - аж крик­нув і схо­пив­ся з місця ста­рий За­мой­ський. - Та­ки завт­ра! Чи так, ко­ха­ний кня­зю Виш­не­вецький? Чи мо­же в те­бе інша дум­ка? Не­хай бу­де на­ше праз­ни­ку­ван­ня про­тя­гом двірських праз­ників на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля і от­ця.

    - Моя дум­ка та­ка ж са­ма! Завт­ра! Навіщо нам одк­ла­да­ти спра­ву на­далі? - ска­зав Єремія.

    - Прошу ж на за­ру­чи­ни до сво­го до­му най­яснішо­го ко­ро­ля й ввесь двір, ко­ли я маю та­ку лас­ку в най­яснішо­го на­шо­го доб­родія й от­ця. Сам я поїду про­си­ти най­яснішу ко­ро­ле­ву і чу­жо­земських пос­ланців, - ска­зав на ра­до­щах ста­рий За­мой­ський.

    - От і доб­ре! От і доб­ре! Усе йде га­разд і з поспіхом. От і доб­ре! - ска­зав ко­роль на про­щанні.

    Тільки що ко­роль виїхав за во­ро­та, тільки що за йо­го ка­ре­тою вис­ко­чив на коні князь Єремія, до дво­ру За­мой­сько­го летів на коні князь Зас­лавський і тро­хи не натк­нув­ся на Єреміїно­го ко­ня.

    - Опізнився, кня­зю Зас­лавський! По­вер­тай ко­ня на­зад до­до­му! - крик­нув гор­до­ви­то до Зас­лавсько­го Єремія із злим осміхом на ус­тах.

    Заславський спи­нив ко­ня, ви­хо­пив шаб­лю й пос­ва­рив­ся нею навз­догінці за Виш­не­вецьким. Виш­не­вецький ог­ля­нув­ся й собі ви­хо­пив шаб­лю з піхви і пос­ва­рив­ся на Зас­лавсько­го. Князь Зас­лавський, вглядівши ко­ро­ля в ка­реті, до­га­давсь про все. З-за бар­ка­на са­ду виг­ля­ну­ла на ули­цю ба­ба Ган­на з зап­ла­ка­ни­ми очи­ма й з яко­гось од­чаю тільки мах­ну­ла ру­кою.

    - Повертай, кня­зю, ко­ня на­зад, бо вже ж тобі не топ­та­ти стеж­ки до пан­ни Гри­зельди: оце тільки що князь Єремія пос­ва­тав її, а завт­ра бу­дуть за­ру­чи­ни. Сам ко­роль та ко­ро­ле­ва при­бу­дуть на за­ру­чи­ни. Про­па­ли ла­ни й сіно­жаті! про­па­ла й шов­ко­ва намітка, - го­во­ри­ла ба­ба Ган­на пла­чу­чи.

    Другого дня За­мой­ський справ­ляв пишні за­ру­чи­ни своєї доч­ки. Гри­зельда приїха­ла з батьком та з под­ру­га­ми на служ­бу бо­жу в со­бор свя­то­го Яна. Приїхав і князь Єремія ра­зом з ко­ро­лем та ко­ро­ле­вою. За­мой­ський зап­ро­сив до се­бе на за­ру­чи­ни ко­ро­ля й ко­ро­ле­ву, й чу­жо­земських пос­ланців, і усіх знач­них панів ко­рон­них та ли­товських, що поз'їзди­лись до Вар­ша­ви на весілля ко­ро­ля та ко­ро­націю ко­ро­ле­ви. Після за­ру­чин вда­ри­ли з гар­мат в честь кня­зя Єремії, не­на­че яко­го уділо­во­го кня­зя. Двірська шлях­та па­ли­ла без пе­рес­тан­ку з руш­ниць. Зас­та­ви­ли сто­ла­ми світли­цю й по­ло­ви­ну сад­ка. Ви­ко­ти­ли з льохів боч­ки горілки та вен­герсько­го. Цілих шість день тяг­ли­ся праз­ни­ки в домі ста­ро­го канц­ле­ра; шість день пи­ли та гу­ля­ли усі польські та ли­товські па­ни на за­ру­чи­нах пан­ни Гри­зельди. У дворі пе­ред па­ла­цом па­ни роз­по­ча­ли за­бав­ку турніра­ми та поєдин­ка­ми. Двірські шлях­тичі си­лачі поп­ро­си­ли гос­по­да­ря, щоб він доз­во­лив їм би­тись на поєдин­ках пе­ред очи­ма ви­со­ких маг­натів. За­мой­ський дав дозвіл. Усі ви­сокі гості ви­си­па­ли на ґанок, пос­та­ва­ли на схо­дах. Панії та па­нян­ки ди­ви­лись в од­чи­нені вікна. Двірські шлях­тичі би­лись на шаб­лях та на спи­сах. Потім вис­ту­пи­ли здо­ро­вецькі си­лачі й роз­по­ча­ли би­тись нав­ку­лач­ки та бо­ро­тись. Уся че­лядь За­мой­сько­го позбіга­лась ди­ви­тись на ті іграш­ки. Му­ро­вані стіни кру­гом дво­ру та шта­хе­ти бу­ли не­на­че об­ни­зані людськи­ми го­ло­ва­ми. Де­які че­ля­динці по­ви­ла­зи­ли на де­ре­ва. Жи­ди позбіга­лись і ди­ви­лись з-за дво­ру, стов­пив­шись у брамі, по­ви­ла­зи­ли на покрівлі хат, на бар­ка­ни, ди­ви­лись у вікна, виг­ля­да­ючи з своїх ха­луп, як миші з бо­рош­на, не­на­че по­ка­зу­ва­ли че­рез вікна свої довгі пей­си.

    Битва двірських шлях­тичів підбадьори­ла й панів. Вис­ту­пи­ли й мо­лодші маг­на­ти з шаб­ля­ми і по­ча­ли ба­ви­тись на турніри. Сам князь Єремія не втерпів: ви­хо­пив шаб­лю з піхви і вис­ту­пив на се­ре­ди­ну дво­ра.

    - Я вик­ли­каю кня­зя Зас­лавсько­го на іграш­ку в поєди­нок! - крик­нув він на все подвір'я.

    Усі ог­ля­ну­лись кру­гом і жда­ли, що от-от вий­де князь Зас­лавський. Але йо­го не бу­ло на за­ру­чи­нах. Канц­лер За­мой­ський зап­ро­шу­вав йо­го в гості, але він не приїхав.


    - Чом же не ви­хо­дить на турнір князь Зас­лавський? От те­пер поміряємось, хто з нас дуж­чий, хто з нас зручніший! - крик­нув Єремія, ози­ра­ючись навк­ру­ги, і засміявсь, за­ре­го­тавсь на все подвір'я.

    Усі засміялись і ог­ля­да­лись на всі бо­ки. Усім хотілось по­ди­ви­тись на та­кий ціка­вий поєди­нок. Але князь Зас­лавський не з'явивсь.

    - Коли князь Зас­лавський стра­хо­по­лох та по­лох­ли­вий зро­ду, то не­хай ви­хо­дить хто інший, - крик­нув Єремія…

    Знайшлись значні шлях­тичі, охочі до бит­ви. Ба­га­то їх по­ду­жав Єремія, ору­ду­ючи нез­ви­чай­но зруч­но то шаб­лею, то спи­сом. Вже Єремія вто­мив­ся й знемігся і, підняв­ши вго­ру шаб­лю, гор­до­ви­то крик­нув:

    - Ще не ро­див­ся в Польщі той шлях­тич, що пе­ре­мо­же й по­ду­жає ме­не на шаб­лях та на спи­сах.

    - Ну та й гор­дий же цей мо­ло­дий князь, - го­моніли па­ни сти­ха.

    Усім па­нам ду­же не спо­до­ба­лась та­ка гор­до­ви­та вих­ват­ка Виш­не­вецько­го. Па­ни кру­ти­ли ву­си, ско­са по­зи­ра­ючи на Єремію. А князь Єремія все сто­яв, підняв­ши шаб­лю вго­ру й ждав.

    - Чом же ніхто не ви­хо­дить вой­ду­ва­тись зо мною? Нев­же ніхто не насмілиться вис­ту­пи­ти про­ти ме­не?

    Пани об­ра­зи­ли­ся і мов­ча­ли, тільки ву­си кру­ти­ли.

    Єремія одійшов на ґанок і став попліч з Гри­зельдою. Знов вий­шли дрібні шлях­тичі та си­лачі й по­ча­ли бо­ро­тись та би­тись нав­ку­лач­ки. Де­котрі борці по­роз­би­ва­ли суп­ро­тив­ни­кам ку­ла­ка­ми но­си, що­ки й гу­би, аж маз­ка по­тек­ла по їх кун­ту­шах. Вже ба­га­то бу­ло роз­би­тих щік та роз'юше­них носів. На де­яких шлях­ти­чах борці пор­ва­ли кун­туші. Одірвані й пош­ма­то­вані по­ли й ру­ка­ви во­ло­чи­лись по землі в пи­лу та в піску. А сірач­кові шлях­тичі все вис­ту­па­ли та вис­ту­па­ли і за­бав­ля­ли ви­со­ких паній та па­ня­нок, для кот­рих ця бійка, це гру­бе гульби­ще бу­ло, оче­ви­дяч­ки, ду­же й ду­же приємне. На бой­овищі ва­ля­лись одірвані ру­ка­ва кун­тушів та по­ли жу­панів, ва­ля­лись по­яси та шап­ки в по­росі. Пан­ки вти­ра­ли по­ла­ми роз'юшені ви­ди та но­си, по­за­ма­зу­ва­ли кров'ю кун­туші та жу­па­ни; де­кот­рим шлях­ти­чам до­ве­лось по­па­да­ти й по­ка­ча­тись по піску. Зда­ва­лось, ніби прості му­жи­ки одяг­лись в до­рогі убо­ри, в срібло та зо­ло­то й по­ча­ли би­тись нав­ку­лач­ки та бо­ро­тись по своєму сільсько­му зви­чаю, ка­ча­ючи один од­но­го по піску.

    Шість день гу­ля­ли та пи­ли па­ни на за­ру­чи­нах пан­ни Гри­зельди і вже сьомо­го дня по­то­ми­лись і по­ча­ли роз'їзди­тись з Вар­ша­ви по своїх маєтнос­тях та по своїх па­ла­цах. Князь Зас­лавський пе­ре­чув че­рез при­ятелів, як глу­зу­вав з йо­го Виш­не­вецький на ігрищі. Од то­го ча­су во­ни зне­на­виділи один од­но­го й ста­ли зак­ля­ти­ми во­ро­га­ми. Усі при­ятелі Зас­лавсько­го так са­мо не по­лю­би­ли гор­до­го кня­зя Виш­не­вецько­го. Во­ни по­ча­ли об­го­во­рю­ва­ти кня­зя Єремію пе­ред ко­ро­лем та ко­ро­ле­вою Цецілією Ре­на­тою.

    Замойський та Виш­не­вецький пос­та­но­ви­ли справ­ля­ти весілля зи­мою у Львові. В місяці де­кабрі пер­шо­го дня 1638 ро­ку Виш­не­вецький грав своє весілля з та­кою пиш­но­тою та розкішшю, з якою не справ­ля­ли своїх весіллів і польські ко­ролі. В йо­го бу­ла дум­ка за­ло­ми­ти й затьми­ти своїм ба­гатст­вом усіх маг­натів і навіть са­мих ко­ролів. Виш­не­вецький зап­ро­сив до се­бе на весілля усіх своїх ро­дичів, усіх знач­них маг­натів з Польщі й Ук­раїни. Про­сив він на весілля й ко­ро­ля та ко­ро­ле­ву, але ко­роль не зго­див­ся. Виш­не­вецький, пал­кий на вда­чу та гор­дий, вже об­ра­зив ба­гатьох панів, розд­ра­ту­вав кня­зя Зас­лавсько­го та йо­го при­хильників. Єремію по­ча­ли об­го­во­рю­ва­ти та гу­ди­ти пе­ред ко­ро­лем. Ко­роль не лю­бив польських маг­натів за їх пи­ху, сва­во­лю та не­покірливість. Він більше лю­бив чу­жо­земців, гор­нув­ся до їх, ви­со­ко підняв вго­ру Ка­за­новських, що бу­ли ро­дом з італійців, по­хо­дя­чи з ро­ду Ка­за­но­ви, при­яте­лю­вав з ни­ми, на­да­ру­вав їх ве­ли­ки­ми маєтнос­тя­ми. Єремія був най­ба­гатіший за всіх маг­натів, гор­дий та ви­со­ко­дум­ний. Вла­дис­лав IV бо­яв­ся, щоб ча­сом князь Виш­не­вецький не по­чав вер­хо­во­ди­ти в Польщі гірше за усіх маг­натів. Він пос­лав на весілля двох своїх зас­туп­ників: Гри­горія Кнапсько­го та ка­но­ни­ка Матвія Лю­бинсько­го. Єремія до­га­ду­вав­ся, що маг­на­ти об­го­во­ри­ли йо­го пе­ред ко­ро­лем, і ду­же об­ра­зив­ся ко­ролівською не­лас­кою.

    Князь Єремія виїхав до Льво­ва в кінці но­яб­ря. Де­сять ти­сяч йо­го двірсько­го війська про­во­ди­ло йо­го поїзд до Льво­ва. Тим ча­сом до Льво­ва з'їха­лись князі, ро­дичі Виш­не­вецько­го, зап­ро­хані на весілля маг­на­ти та шлях­тичі. Двад­цять дев'ято­го но­яб­ря Єремія з ро­ди­ча­ми кня­зя­ми, з маг­на­та­ми та си­лою панів виїхав з Льво­ва на­зустріч Гри­зельді до Груд­ка. Звідтіль пиш­ний поїзд ру­шив до Льво­ва. За містом стріли поїзд му­зи­ки. Вда­ри­ли з гар­мат. Військо йшло по­пе­ре­ду. Гри­зельда з матір'ю та мен­шою сест­рою Вар­ва­рою сиділи в зо­лотій пишній ка­реті. Ря­дом з ка­ре­тою їхав на ту­рецько­му коні князь Єремія. Уся зброя на коні бу­ла об­ни­за­на й об­си­па­на пер­ла­ми, брильянта­ми та об­ко­ва­на зо­ло­том та сріблом. До­ро­гий кун­туш на Єремії лиснів од зо­ло­та. Пе­ра на шапці бу­ли всі об­си­пані брильянта­ми. Зо­лоті підко­ви й ост­ро­ги ся­ли на чер­во­них сап'янцях. Князь Єремія по своїй при­род­женій вдачі не лю­бив роз­коші, не лю­бив пиш­но­ти, але на своєму весіллі по­ка­зав усе своє незлічен­не ба­гатст­во, щоб підійти під смак поп­со­ва­ним маг­на­там і за­ло­ми­ти, засліпи­ти й за­би­ти їх своїм ба­гатст­вом.

    За ка­ре­тою мо­ло­дої тяг­ся дов­гий поїзд маг­натів у до­ро­гих ка­ре­тах: їхав За­мой­ський з жінка­ми Чар­то­рий­ських, далі їха­ли Чар­то­рий­ські, князі Зба­ражські, Во­ро­нецькі, Ко­рецькі, князі Ост­рожські, ро­дичі Гри­зельди­ної ма­тері, кот­ра бу­ла доч­ка кня­зя Олек­санд­ра Ост­рожсько­го, во­линсько­го воєво­ди.

    Для весілля Виш­не­вецький най­няв у Львові най­більший дім на рин­ку про­ти ка­фед­рально­го со­бо­ру. Поїзд ру­шив до то­го до­му. На львівській горі все па­ли­ли з гар­мат. Мо­ло­ду та її рідню стріли на по­розі ро­дичі Виш­не­вецько­го й по­ве­ли їх в ба­га­то приб­рані прос­торні світлиці.

    Другого дня, пер­шо­го чис­ла міся­ця де­каб­ря в де­сятій го­дині вранці знов вда­ри­ли з гар­мат, і князь Єремія при­був за мо­ло­дою в зо­лотій ка­реті. В ка­ре­ту бу­ло зап­ря­же­но шес­те­ро білих, як сніг, ко­ней. Єремію про­во­ди­ли шість ро­дичів князів з своїми жінка­ми та дітьми. Гетьман Ко­нец­польський сидів у одній ка­реті з Єремією: він був в йо­го за ста­рос­ту. За друж­ка був Ми­ко­ла По­тоцький, той са­мий, що не­дав­но баб­ляв­ся в ко­зацькій крові, об­ти­кав залізні палі ко­за­ка­ми по всьому шля­ху од Ніжи­на до Києва. Єремія повіз мо­ло­ду до костьолу. На по­розі костьолу стріли мо­ло­дих Гри­зельдині батько й ма­ти і поб­ла­гос­ло­ви­ли їх до вінця. Заг­рав ор­ган, і мо­лоді всту­пи­ли в костьол. Їх пос­та­ви­ли на по­душ­ках, де во­ни прос­то­яли цілу служ­бу бо­жу. Служ­бу слу­жив архібіскуп львівський Гро­хольський. Після одп­ра­ви мо­ло­дих по­са­ди­ли на кня­жих кріслах, і во­ни слу­ха­ли про­повідь про суп­ру­жеські обов'язки. Про­повідь го­во­рив біскуп краківський. Після вінчан­ня князь Єремія дав клятьбу в лю­бові та вірі. Він за­був на той час і про клятьбу пе­ред не­ду­жою матір'ю й пе­ред Пет­ром Мо­ги­лою, за­був, що він став одс­туп­ни­ком і зрад­ни­ком Ук­раїни. Ні од­на дум­ка, ні од­на згад­ка про ди­тячі літа, про матір, про дав­ню свою віру не за­во­ру­ши­ла йо­го за­ка­то­ва­но­го сер­ця.

    Усей костьол спов­ни­ли гості кня­зя Єремії та Гри­зельди. Усе то бу­ли князі та маг­на­ти: князівна Ост­рожська, доч­ка воєво­ди во­линсько­го, її брат князь Ост­рожський, князі Зба­ражські, всі во­ни бу­ли уну­ки пра­вос­лав­но­го кня­зя Кос­тян­ти­на Ост­рожсько­го, вже по­ка­то­ли­чені й спо­ля­чені; бу­ли й польські гетьма­ни Станіслав Ко­нец­польський, Лу­ка Жол­кевський та Ми­ко­ла По­тоцький, котрі ще так не­дав­неч­ко про­ли­ли ріки ук­раїнської крові вкупі з но­вим одс­туп­ни­ком кня­зем Виш­не­вецьким; бу­ли Ко­рецькі, Во­ро­нецькі, Олек­сан­дер Ко­нец­польський, Мар­тин Ка­ли­новський, Криш­тоф Радзівілл; бу­ли замісни­ки ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва пос­ланці вен­герсько­го ко­ро­ля Юрія Ра­кочія; бу­ло ба­га­то й Виш­не­вецьких, ще пра­вос­лав­них, нес­по­ля­че­них…

    Гості ру­ши­ли з костьолу. Ор­ган за­гув. Ор­ганіст заспівав «Ve­ni Cre­ator», і гості вий­шли під той спів з костьолу. За та­ку прис­лу­гу співа­ка ор­ганіста Виш­не­вецький по­да­ру­вав йо­му здо­ро­ве се­ло.

    Молоді пішли пішки на про­щу в костьоли домініканів, бер­нар­динів та кар­мелітів. За ни­ми ру­ши­ли усі гості. На горі раз у раз па­ли­ли з гар­мат. Мо­лоді мо­ли­лись по костьолах і за­пи­су­ва­ли ве­ликі вклад­ки на ка­то­лицькі мо­нас­тирі. Аж над­ве­чо­ри мо­лоді та гості вер­ну­лись до­до­му. На по­розі до­ма знов стріли їх батько та ма­ти і об­си­па­ли пше­ни­цею та червінця­ми. Гри­зельда вра­зи­ла усіх пиш­ни­ми уб­ран­ня­ми, зо­ло­ти­ми прик­ра­са­ми та брильянта­ми, хоч са­ма су­ди­ла знач­них паній за нез­ви­чай­ну розкіш в уб­ран­нях та за навіже­ну розт­рат­ливість.

    Цілих два тижні гра­ли Єреміїне весілля у Львові. Князь Єремія вит­ра­тив на своє весілля двісті п'ятде­сят ти­сяч зло­тих, не ліча­чи вкла­док у ка­то­лицькі мо­нас­тирі та по­да­рун­ка ор­ганістові. Ксьондзи го­во­ри­ли про­повіді в костьолах про шлюб кня­зя Виш­не­венько­го, го­во­ри­ли навіть вже як ми­нув рік після то­го нез­ви­чай­но­го пиш­но­го шлю­бу, пишнішо­го й ба­гатішо­го за шлюб ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва, в кот­ро­го ча­сом не ста­ва­ло гро­шей на обід і для своїх двірських і для са­мо­го се­бе. Ба­гаті то­го­часні польські маг­на­ти зовсім затк­ну­ли за по­яс своїх ко­ролів. Ко­ролі ста­ли ніби їх по­пи­ха­ча­ми та оруд­ни­ка­ми їх сва­волі.

    Молоді заїха­ли на ма­лий час в За­мос­тя до ста­ро­го За­мой­сько­го, а потім поїха­ли на Во­линь у Виш­невсць, що був осе­ред­ком незлічних маєтностів Виш­не­вецько­го на Во­лині. Там во­ни про­бу­ли зи­му і вже літом пос­та­но­ви­ли пе­реб­ра­тись на завсідне жит­тя в Луб­ни, в но­вий па­лац кня­зя Єремії.


    Настало літо. З Лу­бен да­ли зна­ти Виш­не­вецько­му, що но­вий па­лац вже зовсім го­то­вий. Князь Єремія по­чав лаш­ту­ва­ти підво­ди в до­ро­гу. На­бен­те­жи­ли си­лу возів уся­ким князівським доб­ром, скар­ба­ми та пар­ча­ми. Гри­зельда за­ду­ма­ла по­но­ви­ти й збільши­ти в Луб­нах ка­то­лицький мо­нас­тир і заб­ра­ла з Виш­нев­ця де­сять ченців та двох па­терів єзуїтів. Во­на взя­ла на се­бе місію роз­пов­сюд­ни­ти за Дніпром ка­то­лицьку віру та унію. Па­те­ри одп­ра­ви­ли мо­лебінь в костьолі. Після ранніх обідів здо­ро­вий маг­натський поїзд ру­шив у до­ро­гу.

    Попереду ви­ко­ти­ла з дво­ру зо­ло­та ка­ре­та, в котрій їха­ла Гри­зельда та князь Єремія. За нею по­тяг­ли­ся рид­ва­ни з домініка­на­ми та єзуїта­ми, во­зи з слу­га­ми та че­ля­дин­ця­ми. Ку­харі на­ван­та­жи­ли ху­ри хар­ча­ми та ку­хо­варським по­су­дом. В ку­чах на во­зах кир­ка­ли го­до­вані кап­лу­ни та ку­ри, ґеґота­ли гу­си, ках­ка­ли кач­ки. На од­но­му здо­ро­во­му возі вез­ли згор­нуті до­рогі на­ме­ти та ки­ли­ми. За во­за­ми ру­ши­ла сот­ня двірських че­ля­динців шлях­тичів з жінка­ми й дітьми. Для без­печ­ності в до­розі од на­па­ду хлопів або й та­тар за поїздом їха­ло на ко­нях з півто­ри ти­сячі двірсько­го Єреміїно­го війська, узб­роєно­го, не­на­че на бит­ву. За військом йшли вал­ка­ми ху­ри з хар­ча­ми для ве­ли­кої си­ли че­ляді й війська. Поїзд кня­зя Виш­не­венько­го був схо­жий на якусь сте­по­ву ор­ду, що по­со­ву­ва­лась у безмірні й без­межні сте­пи, шу­ка­ючи собі но­вих зе­мель та здо­бут­ку.

    Поїзд пе­ре­вез­ли че­рез Дніпро і він ру­шив в безк­рай­ні лу­бенські сте­пи.

    Через кільки день аж пе­ред ве­чо­ром Гри­зельда по­ба­чи­ла, що се­ред сте­пу десь да­ле­ко-да­ле­ко за­сизіла якась здо­ро­ва ку­па, не­на­че нез­ви­чай­но здо­ро­ва мо­ги­ла, на­си­па­на на сте­пу яки­мись ве­лет­ня­ми. З си­зо­го ту­ма­ну виз­на­чи­лись чо­ти­ри баш­ти, не­на­че чо­ти­ри стов­пи, а між ни­ми то чорніла, то сизіла гост­ро­вер­ха ви­со­ка покрівля.

    - Ото вид­ко наш па­лац, ген-ген, да­ле­ко в сте­пах! Чи ба­чиш? - ска­зав Виш­не­вецький до Гри­зельди.

    - Щось ду­же здо­ро­ве ти збу­ду­вав в цих сте­пах; цей па­лац не­на­че який­сь ли­царський за­мок десь у Німеч­чині, над Ду­наєм, - обізва­лась Гри­зельда.

    Перед ве­чо­ром за­ма­нячіли в сте­пу Луб­ни, вир­ну­ли з ту­ма­ну стіни твер­дині та вер­хи домінікансько­го, за­но­во од­бу­до­ва­но­го мо­нас­ти­ря. На не­бок­рузі вис­ту­пи­ли си­зою сму­гою го­ри по­над Су­лою, а над тією сму­гою піднімав­ся но­вий, нап­ро­чуд здо­ро­вий па­лац Виш­не­вецько­го, не­на­че стриміла го­ра над го­ра­ми.

    Поїзд наб­ли­жав­ся до Лу­бен. За ца­ри­ною йо­го стріло три ти­сячі двірсько­го лу­бенсько­го війська. Військо ви­па­ли­ло з руш­ниць. На твер­дині вда­ри­ли з гар­мат. На­ро­ду зібра­лось си­ла. В церк­вах і в кляш­торі задз­во­ни­ли в дзво­ни. Виш­не­вецький всту­пав у свою дідиз­ну як са­мостійний во­ло­дар, як ко­роль Лу­бен­щи­ни. Ко­ло зам­ку зібра­лась уся двірська че­лядь, усі осадчі й ста­рос­ти лу­бенських маєтностів. На ши­ро­ко­му бал­коні на дру­го­му етажі па­ла­цу сто­яв ор­кестр і наг­ра­вав якусь дрібну та гуч­ну ме­лодію. Виш­не­вецький увів Гри­зельду у па­лац, як ко­ро­ле­ву.

    Палац і справді був вар­тий слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Він був схо­жий на ли­царські німецькі зам­ки, але був да­ле­ко прос­торніший. Зни­зу на дру­гий етаж по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го бал­ко­на на ко­ло­нах бу­ли по­роб­лені нек­руті по­логі ши­рокі схо­ди. По тих схо­дах мож­на бу­ло вий­ти з сад­ка прос­то на дру­гий етаж. В Польщі маг­на­ти для ефек­ту ча­сом виїзди­ли ко­нем по та­ких схо­дах на бал­кон і тим ля­ка­ли паній та па­ня­нок. На дру­го­му етажі бу­ла здо­ро­ва за­ла че­рез усей па­лац з узеньки­ми та дов­ги­ми го­тицьки­ми вікна­ми. Зак­руг­ле­не склепіння, схо­же на зігну­тий лис­ток па­пе­ру, бу­ло все штуч­но обліпле­не ви­ног­рад­ним лис­том та ке­тя­га­ми ви­ног­ра­ду. З то­го лис­тя ви­зи­ра­ли го­лов­ки амурів з одут­лу­ва­ти­ми що­ка­ми. В де­кот­рих амурів в ро­тах стриміли дуд­ки та сопілки. Пов­но­персі Ве­не­ри не­на­че бу­ли за­ку­тані в ви­ног­радні па­рост­ки та в лис­тя. Усі ті ба­рельєфи бу­ли нез­ви­чай­но гру­бої ро­бо­ти, не­на­че ви­ру­бані до­ло­том та об­те­сані со­ки­рою, ще й по­мальовані тем­ни­ми зе­ле­ни­ми, синіми та чер­во­ни­ми фар­ба­ми. По обид­ва бо­ки за­ли сто­яли здо­рові ста­туї на по­дов­жас­тих ви­со­ких п'єдес­та­лах з біло­го та ро­же­во­го мар­му­ру. Ті ста­туї Єремія поп­ри­во­зив з Італії. Попід стіна­ми сто­яли ряд­ка­ми ду­бові стільці з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, виріза­ни­ми в чу­дер­нацькі взорці. Стільці бу­ли об­биті чер­во­ним сап'яном. Вни­зу в па­лаці бу­ли цілі ряд­ки тісну­ва­тих по­коїв.

    Високі стільці та ка­на­пи бу­ли об­тяг­нуті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з зо­ло­ти­ми гер­ба­ми князів Виш­не­вецьких. Скрізь бу­ли розс­те­лені перські ки­ли­ми. Над вікна­ми висіли шов­кові завіси. На баш­тах в не­ве­личкі круглі вікон­ця виг­ля­да­ли не­ве­личкі гар­ма­ти гаківниці.

    Вишневецький обвів Гри­зельду по усіх по­ко­ях, по­ка­зав їй здо­ро­ву за­лу.

    - От у цій залі не стає тільки ко­ролівсько­го тро­ну, - ска­за­ла Гри­зельда, - твій па­лац кра­щий, ба­гатіший і більший за ко­ро­леві па­ла­ци у Вар­шаві та в Кра­кові.

    - Може ко­лись тут і справді ста­не й ко­ролівський трон, а ти ся­деш на йо­му, як ко­ро­ле­ва. Але кра­ще бу­ло б, як­би ти сіла на трон та­ки у Вар­шаві, - ска­зав гор­до­ви­то Виш­не­вецький. - Мій па­лац вар­тий ко­ро­ля! За­ло­мив я ко­ролів Вазів і са­мо­го ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва. А хіба ж я тут в Лу­бен­щині й справді не ко­роль?

    - Твоя прав­да, - обізва­лась Гри­зельда, - сю­ди не до­сяг­не й ко­ролівська ру­ка: так да­ле­ко твої Луб­ни од ко­ро­ля.

    Вишневецький вивів Гри­зельду на здо­ро­вий бал­кон, по дру­гий бік па­ла­цу, що ви­хо­див у са­док по го­рах. Гри­зельда гля­ну­ла на­низ, на го­ри, на Су­лу, на лу­ки та сіно­жаті за Су­лою і аж крик­ну­ла з то­го ди­ва.

    - Ой яка кра­са! Яка пиш­но­та! Який звідсіль пиш­ний виг­ляд на ті го­ри та ліси! Ти, сер­це, завіз ме­не не­на­че в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

    Вигляд на бе­ре­ги Су­ли, на го­ри і справді був пиш­ний. Па­лац сто­яв над кру­ти­ми го­ра­ми. Од са­мо­го па­ла­цу го­ри не­на­че спа­да­ли на­низ до Су­ли не­ве­лич­ки­ми по­ла­ма­ни­ми кру­ти­ми гор­ба­ми, не­на­че східця­ми. Зда­ва­лось, ніби хтось зу­мис­не по­на­си­пав здо­рові схо­ди од па­ла­цу до са­мо­го бе­ре­га й нед­бай­ли­вою ру­кою об­ку­тав їх зе­ле­ним ок­са­ми­том з ста­рих дібров. Зе­ле­не ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня поб­га­лось, по­за­па­да­ло в узькі гли­бокі яри, підня­ло­ся на гор­би, вкри­ло їх кру­гом, бга­ючись сот­ня­ми ве­ред­ли­вих, нез­ви­чай­но гар­них скла­до­чок, фалдів, за­па­дин. З од­но­го гор­ба на дру­гий ви­ли­ся ши­рокі доріжки, об­си­пані жорст­вою та по­си­пані жов­тим піском. За Су­лою по­ла­мані го­ри, суспіль вкриті ста­рим лісом, то за­па­да­ли, то вис­ту­па­ли кру­ча­ми над самісіньку Су­лу. В од­но­му яру ви­со­ченько над бе­ре­гом, де бу­ла кри­ни­чо­ви­на, біліла не­дав­но за­га­че­на греб­ля, бли­щав ста­во­чок, не­на­че дзер­ка­ло, ки­ну­те у яр се­ред розкішної дібро­ви. Че­рез му­ро­ва­ну греб­лю ти­хо ли­ла­ся во­да, булькотіла й шуміла по східцях і вли­ва­лась в Су­лу. А там далі го­ри розс­ту­па­лись, і по­над бе­ре­га­ми зе­леніли розкішні лу­ки та сіно­жаті, не­на­че за­ки­дані ку­па­ми та бу­ке­та­ми вер­бо­ло­зу та вільхи. За ліса­ми лисніли та бли­ща­ли бані та хрес­ти Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Кру­гом па­ла­цу бу­ли по­сад­жені кущі буз­ку, тро­янд та уся­ко­го де­ре­ва, роз­ки­дані квітни­ки. На те­ра­сах на­ни­зу ма­нячіли усякі гульби­ща, то хат­ки, вшиті че­ре­пи­цею, то ма­ленькі гар­ненькі кап­лич­ки з по­зо­ло­че­ни­ми хрес­та­ми.

    Вишневецький оки­нув оком усю ту пиш­ну око­ли­цю, а потім і не ди­вив­ся на неї. Йо­му бу­ло бай­ду­же до тієї пиш­ної кра­си. Не він, а чу­жо­земські май­ст­ри та са­дов­ни­ки пек­лю­ва­лись цим ди­вом, ви­роб­лю­ючи та за­во­дя­чи те ди­во по своїй впо­добі. Єремія за­во­див те див­не ди­во тільки зад­ля то­го, щоб підійти під смак ви­пе­ще­них польських маг­натів. Він в душі навіть нех­ту­вав ти­ми панськи­ми цяцька­ми. Інші дум­ки, інші заміри во­ру­ши­лись тоді в йо­го го­лові: він пог­ля­дав на довгі ряд­ки ка­зарм для сво­го війська й мірку­вав, скільки ще тре­ба їх на­бу­ду­ва­ти, щоб збільши­ти і без то­го вже здо­ро­ве своє двірське військо; пог­ля­дав на ши­ро­кий двір, де сто­яли бу­дин­ки та усякі за­бу­ду­ван­ня для двірської че­ляді, для двірської шлях­ти, і мірку­вав, чи зміститься во­на уся в тих но­вих за­бу­ду­ван­нях.

    - А чом же оце не вий­шли привіта­ти нас схиз­ма­тицькі ченці та по­пи? - спи­та­ла Гри­зельда.

    - Мабуть злос­ту­ють за те, що я пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру. А мо­же й мій дядько Пет­ро Мо­ги­ла, те­пе­реч­ки вже мит­ро­по­лит, дав їм та­кий на­каз. Але про це мені бай­ду­же, - ска­зав Виш­не­вецький.

    І він по­ки­нув Гри­зельду в па­лаці з двірськи­ми пан­на­ми та ба­ба­ми, а сам ско­чив на ко­ня й пос­ка­кав шви­денько до ка­зарм, щоб розмісти­ти своє во­линське військо, на­го­ду­ва­ти й на­поїти йо­го.

    Надворі, в ка­зар­мах з при­був­ши­ми че­ля­дин­ця­ми по­чу­лась польська мо­ва, пе­ре­ве­зе­на з Во­лині та з Польщі в Луб­ни. Зда­ва­лось, ніби част­ка Польщі пе­реб­ра­лась в Лу­бен­щи­ну й там осе­ли­лась. Між військо­ви­ми шлях­ти­ча­ми сли­ве по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­ної ук­раїнської хо­дач­ко­вої шлях­ти. Але усі во­ни слідком за своїм при­вод­цем кня­зем швид­ко зміни­ли свою ук­раїнську мо­ву на польську.

    Вишневецький, став­ши пе­ре­верт­нем, по­чав за­во­ди­ти в Луб­нах Польщу.


    - Я князь і во­ло­дар, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись до па­ла­цу й сто­ячи на бал­коні. - На Ук­раїні й ту­теч­ки в Лу­бен­щині уся ук­раїнська шлях­та, че­лядь і хло­пи по­винні бра­ти з ме­не зра­зець, а не я з їх. Нам тре­ба пе­рет­во­ри­ти Ук­раїну на Польщу. Не нам, кня­зям, йти сліпцем слідком за тим бид­лом, а їм слід пе­ре­роб­лю­ва­тись на наш лад, от ми й за­хо­ди­мось пе­рет­во­рю­ва­ти та пе­ре­роб­лю­ва­ти їх, а ти, Гри­зельдо, ста­неш мені до по­мочі з твоїми ба­ба­ми та пан­на­ми.

    - О, я го­то­ва ста­ти тобі до по­мочі пов­сяк­час! - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Треба вби­ти на смерть оте, що ви­ни­кає в ко­зач­чині, оті їх ра­ди, оті давні віча, той дур­ний хлопський давній са­мо­ряд. Ми, па­ни, по­винні бу­ти для їх і са­мо­ря­дом і уся­кою уп­ра­вою, як вже ста­ло­ся в Польщі. Ми, маг­на­ти, по­винні взя­ти до своїх рук увесь са­мо­ряд на Ук­раїні і не ви­пус­ка­ти йо­го до за­ги­ну, - ска­зав зго­дом Виш­не­вецький з та­ким за­па­лом, що аж крик­нув і тим тро­хи зля­кав Гри­зельду своїми страш­ни­ми чор­ни­ми очи­ма.

    Щось роз­би­шацьке, хи­же блис­ну­ло в йо­го очах і не­на­че про­ни­за­ло Гри­зельди­не сер­це. Се­ред тієї пущі, на чу­жині, в здо­ро­во­му без міри чу­жо­му па­лаці, да­ле­ко од Польщі, од ро­ди­ни Гри­зельда впер­ше по­чу­ти­ла якусь три­во­гу в душі, впер­ше пос­те­рег­ла, яке міцне й навіть ніби жорс­то­ке сер­це за­хо­ва­не в пер­сах кня­зя Єремії.

    - Ми вб'ємо на смерть отих ко­заків з їх хлопськи­ми ра­да­ми, ми зни­щи­мо їх дот­ла. Отам при­хо­ва­лась на­ша згу­ба, при­хис­тивсь наш во­рог, що заг­ро­жує нам не­без­печністю. А отих хлопів та ук­раїнських хо­дач­ко­вих дво­рян ми скру­ти­мо в три по­ги­белі й пе­рет­во­ри­мо їх вро­ду, їх віру й мо­ву на польський лад. От тоді бу­де усе га­разд на Ук­раїні! - крик­нув уже не­са­мо­ви­то Виш­не­вецький на ввесь сад, аж лу­на пішла з бал­ко­на по­над го­ра­ми, не­на­че він ба­чив пе­ред со­бою уяв­ки і ла­яв в вічі й тих ук­раїнських дво­рян, і хлопів. Гри­зельда зля­ка­лась, не вва­жа­ючи на своє мужнє сер­це. Очі в Єремії бли­ща­ли, смуг­ляві що­ки по­чер­воніли. Вид аж пашів гнівом. Єремія став та­кий страш­ний, не­на­че сто­яв ви­дом до своїх во­рогів і на­ла­го­див­ся би­тись з ни­ми.

    - Чого ж ти гніваєшся та кри­чиш на­да­рем­но? Тут же пе­ред то­бою стою я, а не твої люті за­ка­то­вані во­ро­ги, - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

    І Виш­не­вецький од­ра­зу стя­мив­ся й опам'ятав­ся. Міцний, твер­дий Гри­зельдин го­лос, нез­ля­ка­ний, сміли­вий пог­ляд очей зра­зу по­вер­нув йо­го до стям­ку й свідо­мості.

    - Вибачай мені, моя до­ро­га Гри­зельдо, що я розк­ри­чав­ся. Але ж ду­ша моя не­на­ви­дить отих ко­заків, отих їх гетьманів. Не­ма міри моєму сер­цю, моєї злості про­ти їх.

    Гризельда впер­ше по­ба­чи­ла Єремію розд­ра­то­ва­но­го, сер­ди­то­го й впер­ше пос­те­рег­ла йо­го пал­ку зав­зя­ту вда­чу. Во­на вий­шла на бал­кон. Спер­шись ліктя­ми на залізні шта­хе­ти бал­ко­на, во­на вту­пи­ла очі в пиш­ну око­ли­цю й за­ду­ма­лась.

    «Яке ж то бу­де моє жит­тя от­тут, в цих пу­щах, з та­ким га­ря­чим пал­ким чо­ловіком! Він ме­не не­на­че й лю­бить, але ж чо­мусь не ви­яв­ляє в ко­ханні та­ко­го га­ря­чо­го по­чу­ван­ня, як у гніві. Лю­бов йо­го якась хо­лод­на, як залізо. Не­ма па­лу в йо­го твер­до­му серці, а є тільки по­ва­жан­ня та ніби спо­чу­ван­ня…»

    - Чого ти, Гри­зельдо, так за­ду­ма­лась? - спи­тав у неї сти­ха Єремія. - Мо­же на те­бе на­хо­дить сум в цих пу­щах та нет­рах? Мо­же тобі не до впо­до­би, що я те­бе завіз у ці сте­пи, де па­суться дикі коні та ни­ка­ють дикі та­та­ри?

    - Ні, мій до­ро­гий Єреміє! Я ми­лу­юсь оти­ми го­ра­ми, бо я зрос­ла на рівних рівни­нах та ни­зині. Он ди­вись, між го­ра­ми, вкри­ти­ми лісом, ви­со­вується над са­мою Су­лою ви­со­ка ли­са го­ра. По ній рідко роз­ки­дані старі ду­би, не­на­че вий­шли з лісу на во­лю, щоб на­гу­ля­тись та на­ди­ви­тись на Су­лу. Мені здається, що взим­ку, ко­ли та го­ра побіліє од снігу, во­на бу­де нез­ви­чай­но гар­на се­ред чор­них лісів. От­тоді поїде­мо на ту го­ру сан­ка­ми на вло­ви…

    - О, тут і в тих дібро­вах повнісінько уся­кої ди­чи­ни. Бу­де­мо їзди­ти на вло­ви і на та­тар, і на вовків та серн, - ска­зав Єремія вже зовсім спокійним го­ло­сом.

    «Він пал­кий, але й одхідли­вий, як усі палкі лю­де», - по­ду­ма­ла Гри­зельда й зас­по­коїлась.

    - Ти, Гри­зельдо, не ду­май, що ми оце заїха­ли аж на край світа, ку­ди й во­рон не за­не­се кості твоїх знай­омих. Я нак­ли­чу до се­бе гос­тей з Вар­ша­ви, нак­ли­чу маг­натів і бу­ду в цьому па­лаці справ­ля­ти такі бен­ке­ти, яких і ко­роль Вла­дис­лав не справ­ляє у Вар­шаві. Вір мені, що тут нудьги не заз­наєш. Бу­деш пи­ша­тись на бен­ке­тах, тан­цю­ва­ти, їзди­ти на вло­ви. Тут же за Дніпром, не­да­ле­ко од на­ших сіл, є маєтності на­ших маг­натів: Ко­нец­польсько­го, Ка­ли­новсько­го, ко­ро­ле­во­го ко­хан­ця Ка­за­новсько­го.

    - Сказати по правді, я не з таківських, що при­па­да­ють усею ду­шею до бен­кетів і танців. Я люб­лю більше вло­ви, - ска­за­ла Гри­зельда. - Люб­лю хо­ди­ти до костьолу, а то й сидіти в по­ко­ях з своїми ба­ба­ми та двірськи­ми па­нян­ка­ми ко­ло жіно­чої ро­бо­ти. Я бо­го­бо­яща лю­ди­на: люб­лю мо­ли­тись бо­гу і в се­бе вдо­ма.

    - Ото й доб­ре! Наші бо­ги - Марс та Бел­ло­на, ваші жіноцькі бо­ги по­винні бу­ти до­мові Пе­на­ти, - ска­зав Єремія й об­няв за стан Гри­зельду.

    

VI

    

    Тим ча­сом при­бувші ка­то­лицькі ченці-домініка­ни та два па­те­ри єзуїти роз­та­шо­ву­ва­лись в кляш­торі. Хло­пи з ве­ли­кою оги­дою чис­ти­ли та при­би­ра­ли їх прос­торні по­кої. Пат­ра­ли ку­ри та по­ро­ся­та на обід. Між се­ля­на­ми та міща­на­ми пішла чут­ка, що вже наїха­ли ка­то­лицькі па­те­ри і бу­дуть зап­ро­вад­жу­ва­ти в Лу­бен­щині та в Чернігівщині унію. Не­дав­но осад­жені по се­лах та ху­то­рах се­ля­ни стри­во­жи­лись і по­ча­ли ду­ма­ти, чи не до­ве­деться їм знов зніма­тись з осад і тіка­ти за гра­ни­цю в Мос­ков­щи­ну.

    Через тиж­день до Виш­не­вецько­го всту­пи­ли єзуїти: ста­рий па­тер Вінцентій та йо­го мо­лод­ший то­ва­риш Гав­денцій. Їх од­ря­ди­ли вар­шавські єзуїти в Луб­ни, щоб наг­ля­да­ти за Єремією, наст­рен­чу­ва­ти йо­го до ка­то­лицької про­па­ган­ди і про все по­да­ва­ти звістки у Вар­ша­ву. Єремія привітав їх привітно, але по­ба­ла­кав з ни­ми хо­лод­но й за­бо­ро­нив їм за­ход­жу­ва­тись ко­ло ка­то­лицької про­па­ган­ди в Лу­бен­щині. Він бо­явсь, щоб єзуїти не по­роз­га­ня­ли ча­сом лю­дей з осель.

    - Князь, пев­но, прис­тав до на­шої свя­тої віри не з щи­рим сер­цем, - про­мо­вив сум­но па­тер Вінцентій.

    - Він став ка­то­ли­ком, щоб про­топ­та­ти стеж­ку до дво­ру, - ска­зав Гав­денцій ще смутніше.

    - Треба піти на по­ра­ду до кня­гині Гри­зельди. Поп­ро­си­мо, не­хай во­на наст­рен­чить йо­го. Мо­же він пос­лу­хає її як жінки, - ска­зав па­тер Гав­денцій.

    І во­ни пішли до Гри­зельди.

    Гризельда вий­шла до па­терів. Во­ни роз­ка­за­ли їй усю роз­мо­ву з кня­зем і про­си­ли зас­ту­пи­тись за їх і вмо­ви­ти кня­зя, щоб він за­раз роз­по­чав за­во­ди­ти унію та ка­то­лицт­во в Лу­бен­щині.

    Гризельда вис­лу­ха­ла усе лас­ка­во, тро­хи роз­сер­ди­лась на кня­зя й про­мо­ви­ла:

    - Йдіть до кляш­то­ра, а я за­раз піду та по­ба­ла­каю з кня­зем.

    Єремія хо­див по здо­ровій па­ра­довій залі, сер­ди­тий, розд­ра­то­ва­ний. Гри­зельда всту­пи­ла до за­ли.

    - Чого це ти, кня­зю, та­кий не­ве­се­лий, аж не­на­че сер­ди­тий? - спи­та­ла во­на сти­ха.

    - Роздратували ме­не па­те­ри єзуїти. На­ма­га­ються, щоб я за­раз по­ви­го­нив ченців з мо­нас­тирів та зап­ро­вад­жу­вав по містах та по се­лах унію отут в Лу­бен­щині.

    - То й пос­лу­хай їх. Чом же не ста­ти за­раз до та­ко­го свя­то­го діла? - спи­та­ла Гри­зельда.

    - А тим, що я са­ме оце за­вод­жу оса­ди в цих сте­пах, а па­те­ри по­роз­га­ня­ють їх. Мої лю­де повтіка­ють у Мос­ков­щи­ну. От тобі й ма­ти­меш гар­ну спра­ву.

    - Вони ста­нуть до діла так зруч­но, що не по­роз­га­ня­ють ні ченців, ні хлопів.

    - Говори до го­ри! Ста­нуть зруч­но! Знаємо, як во­ни ста­ють зруч­но до діла! Во­ни так бе­руться за діло, аж діло тріщить та лу­щить, як ста­рий, розх­ля­ба­ний та роз­тор­са­ний віз. Во­ни по­ла­ма­ють мені во­за. Ще не час бра­тись за це діло.

    - Як не час? За це діло бра­тись час пов­сяк­час­но. Це ж на­ше ве­ли­ке діло, це на­ша місія, як ка­жуть святі па­те­ри.

    - Нехай во­ни підуть під три чор­ти, або й далі! Це гар­на місія? Я за­вод­жу в се­бе оса­ди, а во­ни роз­га­ня­ти­муть! - крик­нув Єремія на всю за­лу.

    Гризельда вже пос­те­рег­ла пал­ку Єреміїну вда­чу. Во­на й са­ма вже по­чу­ва­ла, що гнів підсту­пає до її сер­ця. Але ро­зум­на й здерж­ли­ва зро­ду, во­на здер­жа­ла своє сер­це й ти­хо про­мо­ви­ла, пок­лав­ши обидві ру­ки на йо­го плечі.

    - Єреміє! Не сердься, мій ко­ха­ний, і пос­лу­хай, що я бу­ду ка­за­ти: як ти не пус­тиш сю­ди в Лу­бен­щи­ну па­терів єзуїтів, як одк­ла­да­ти­меш на­далі свя­те діло про­па­ган­ди, що ска­жуть у Вар­шаві біску­пи, па­ни, маг­на­ти? Що ска­же се­нат, ко­роль?


    - Нехай ка­жуть, що хо­тять! - крик­нув Єремія й по­вер­нув­ся од Гри­зельди так швид­ко, не­на­че вир­вавсь з її рук. - Там то мені кло­по­ту про біскупів, маг­натів та ко­ро­ля! Я тут і біскуп, і се­нат, і ко­роль! Я ту­теч­ки ні під чиїм за­га­дом! Що схо­чу, те й зроб­лю. Моє діло ха­па­ти землі, маєтності, дба­ти про гроші та військо. Он це моя си­ла й сла­ва! З військом я ста­ну по­дуж­ний, міцно­си­лий, по­дужніший за всіх маг­натів, за са­мо­го ко­ро­ля! З військом я зруй­ную Крим, за­во­юю Во­ло­щи­ну, ста­ну ко­ро­лем в Мол­дав­щині, ски­ну з тро­ну польсько­го ко­ро­ля, зроб­лю, що схо­чу. З військом я зме­лю усіх маг­натів на бо­рош­но!

    Єремія став лю­тий. Йо­го тонкі ніздрі дри­жа­ли. На вип­ну­то­му ви­со­ко­му чолі по­наб­ря­ка­ли жи­ли й ніби стриміли, не­на­че сині поп­ру­ги. Од­на­че Гри­зельда не зля­ка­лась йо­го.

    - Єреміє! мій ко­ха­ний! опам'ятай­ся! сха­ме­нись! Пус­ти па­терів в Лу­бен­щи­ну!

    - Одчепись! І не го­во­ри, і не мо­роч ме­не! Я не люб­лю слу­ха­ти су­пе­реч­ки ні од ко­го, навіть од те­бе. Не мішай­ся не в своє діло! Гля­ди отам сво­го бабсько­го діла. Йди до ба­би Ган­ни, до своїх паннів, сідай та пря­ди чи ший, чи по­ри, чи гап­туй шов­ком. Ото твоє діло. Домініка­ни не­хай собі си­дять в кляш­торі. Во­ни не такі ревні та кус­ливі. Не­хай си­дять і схиз­ма­ти­ки ченці в мо­нас­ти­рях до моєї лас­ки. А єзуїтів я сю­ди не пу­щу! Ні за що в світі не пу­щу!

    Єремія ре­пе­ту­вав, кри­чав не своїм го­ло­сом. Го­лос йо­го дійшов до най­ви­щих нот. Він бігав по світлиці, тро­хи не ліз на стіни, ча­сом кру­тив­ся на од­но­му місці. Очі бли­ща­ли й кру­ти­лись у віках.

    Гризельда те­пер пе­ресвідчи­лась, що нічо­го не вдіє, що не з її хис­том ус­ми­ри­ти Єремію, зло­ми­ти йо­го во­лю. Во­на мах­ну­ла ру­кою, важ­ко зітхну­ла й вий­шла з за­ли. Па­те­ри єзуїти мусіли за­раз виїха­ти з Лу­бен. Тим ча­сом, тро­хи зас­по­коївшись, Єремія звелів осідла­ти ко­ня й поїхав до ка­зарм мушт­ру­ва­ти своє військо. Після муштрів він про­хо­лов, вер­нув­ся в па­лац не­озвіре­ний і сів за обід.

    - Оце я зга­дав про тих єзуїтів, про їх прис­та­ван­ня до ме­не з про­па­ган­дою. Ти, Гри­зельдо, дурнісінько сер­диш­ся на ме­не. Мені не ви­па­дає на­пус­ка­ти сю­ди єзуїтів та бен­те­жи­ти хлопів та ченців. А ко­ли хоч, то ста­вай до цього діла ти са­ма: зап­ро­вад­жуй польську мо­ву в дворі, на­вер­тай двірських бабів та шлях­тя­нок на ка­то­лицьку віру, зап­ро­шуй собі до по­мочі домініканів, але робіть діло ти­хо, без­го­лос­но, по­ма­леньку, по­ти­хеньку, без га­ла­су, щоб не спо­ло­ха­ти лю­дей. Ти прис­таєш на це?

    - Де вже не прис­та­ти на це! Я дав­но на це прис­та­ла сер­цем, бо то діло свя­те. Мені ще у Вар­шаві па­те­ри єзуїти да­ли та­ке на­пут­ницт­во, - ска­за­ла Гри­зельда вже зовсім спокійним го­ло­сом.

    - От і ма­ти­меш діло й роз­ва­гу в цих пу­щах. А тим ча­сом над­хо­дить день моїх іме­нин. Я зап­ро­сив з Вар­ша­ви ба­га­то ви­со­ких гос­тей, щоб по­ка­за­ти їм свій па­лац, своє оце жит­ло. Час би вже го­ту­ва­тись до то­го праз­ни­ку­ван­ня, - ска­зав Єремія.

    - І справді вже час, - ска­за­ла Гри­зельда. - До іме­нин зос­та­лось кільки тижнів.

    - Треба при­вез­ти з Ніжи­на му­зи­ки. Тре­ба все на­ла­го­ди­ти на ве­ликі вло­ви. Шлях­та лю­бить вло­ви, а тут дібро­ви дивні! Ди­чи­ни си­ла! На­ля­каємо тро­хи схиз­ма­тицьких ченців по мо­нас­ти­рях ро­га­ми, тру­ба­ми та муш­ке­та­ми.

    - Чи бо­чок з ви­ном й досі не прис­та­ви­ли на підво­дах з Києва? - обізва­лась Гри­зельда.

    - Ні. А до нас же наїдуть такі, що їм тільки нас­та­чай ви­на. Приїде до­ко­неш­не ста­рий п'яни­ця гетьман Ми­ко­лай По­тоцький, а гетьман Ко­нец­польський, пев­но, при­ве­зе роз­би­ша­ку і зав­зя­то­го п'яню­гу Самійла Ла­ща, сво­го люб­чи­ка. На цього од­но­го тре­ба пос­та­чи­ти ба­рил зо двоє, - ска­зав Єремія.

    «А тим ча­сом тре­ба б вструг­ну­ти якусь фа­цецію для польських маг­натів, тре­ба ви­га­да­ти щось нез­ви­чай­не й втішне, щоб за­ба­ви­ти та втіши­ти панів. Во­ни люб­лять вра­жа­ти своїх гос­тей яко­юсь нес­подіван­кою, чимсь нез­ви­чай­ним, фан­тас­тич­ним, та ще щоб во­но нез­ви­чай­но до­ро­го кош­ту­ва­ло і ви­ма­га­ло ве­ли­ких сил, ве­ли­кої праці, і бу­ло по­каз­не, навіть чу­дер­нацьке, навіть страш­не, яке от, приміром, ви­га­ду­вав Не­рон, за­си­па­ючи квітка­ми до стелі гос­тей з го­ло­вою за бен­ке­том за сто­ла­ми». Дов­го ду­мав князь Єремія, хо­дя­чи по залі. Він вий­шов на бал­кон і ки­нув бай­дуж­ни­ми очи­ма на го­ри. Йо­му впа­ла в очі Ли­са безліса го­ра. Він при­га­дав, що ко­лись Гри­зельда го­во­ри­ла йо­му, яка гар­на бу­де та го­ра взим­ку се­ред чор­них лісів, ко­ли її вкриє білий сніг.

    - О! Це ж бу­де нез­ви­чай­на панська фа­цеція! Швид­ко бу­де спасівка. Зроб­лю я в спасівку зи­му: об­сип­лю усю Ли­су го­ру сіллю, по­сип­лю до неї й шлях сіллю й по­ве­зу маг­натів на сан­ках на Ли­су го­ру у спасівку. На сан­ках у спасівку на вло­ви! Це ж бу­де ди­во, вар­те кня­зя Виш­не­вецько­го. Маг­на­ти по­витріща­ють очі з то­го ди­ва.

    «Але це все тре­ба ро­би­ти по­тай од Гри­зельди, щоб і її вра­зи­ти нес­подіва­ним ди­вом», - по­ду­мав Єремія. І він за­раз ско­чив на ко­ня, побіг до сво­го уп­ра­ви­те­ля, вик­ли­кав йо­го з ха­ти і на са­моті ниш­ком звелів йо­му розісла­ти слуг на усі чу­мацькі шля­хи, пе­рей­ма­ти чу­маків з ма­жа­ми солі, за­ку­по­ву­ва­ти в їх сіль і зси­па­ти її в здо­рові ко­мо­ри та повітки десь да­ле­ченько од па­ла­цу в місті, на­чеб­то зад­ля війська.

    Настала спасівка. Наб­ли­жав­ся день Єреміїних іме­нин.

    Військові розвідчи­ки, вис­лані Єремією в сте­пи виг­ля­да­ти гос­тей, при­вез­ли звістки, що гості вже їдуть. Єремія звелів підня­ти на баш­тах фла­ги. Му­зи­ки ста­ли на здо­ро­во­му бал­коні, що вис­ту­пав на подвір'я, й жда­ли. На баш­тах звер­шеч­ку сиділи виг­ля­дачі й виг­ля­да­ли гос­тей. Во­ни по­да­ва­ли звістку з баш­ти, ма­ха­ючи фла­га­ми і крик­нув­ши, що в сте­пу підня­ла­ся ку­ря­ва, що на шля­ху з'яви­лась ка­ре­та яко­гось гос­тя. Тільки яка ка­ре­та в'їжджа­ла в двір, му­зи­ки за­раз гра­ли ве­се­ло­го мар­ша, і маг­нат ви­хо­див з ка­ре­ти під му­зи­ку мар­шу. На ґанку сто­яв Єремія по­руч із Гри­зельдою й віта­ли своїх ви­со­ких гос­тей.

    От у першій ка­реті при­був гетьман Ми­ко­лай По­тоцький, отілий та си­вий з вип­ну­ти­ми сіри­ми ка­ла­мут­ни­ми очи­ма. Білий та спанілий на ви­ду, але ду­же бро­ва­тий та ока­тий, з гру­бим об­во­дом ли­ця, з товс­ти­ми на­суп­ле­ни­ми ру­ди­ми бро­ва­ми, з товс­ти­ми си­ню­ва­ти­ми гу­ба­ми, По­тоцький був схо­жий зда­ле­ки на здо­ро­во­го спаніло­го хло­па, приб­ра­но­го в до­ро­гий кун­туш та в жовті сап'янці. Тільки товсті та довгі здо­рові ву­си, що вкри­ва­ли тінню об­го­ле­не брус­на­те підборіддя, та гор­да пос­та­ва над­да­ва­ли йо­му вид маг­на­та. По зак­ри­вав­ле­них чер­во­них очах бу­ло знать, що він і в до­розі був на похміллі. Шап­ка з чер­во­ним ок­са­ми­то­вим верш­ком, пе­ро на шапці, об­си­па­не брильянта­ми, до­ро­га кри­ва шаб­ля над­да­ва­ли йо­го пос­тавній фігурі сміли­вий ли­царський вид. В чер­во­ну­ва­тих сірих очах ми­га­ли іскор­ки і ви­яв­ля­ли йо­го люті но­ро­ви та жорс­токість.

    - Вітаю вельмож­но­го кня­зя в йо­го гос­поді й поз­до­ров­ляю з іме­ни­на­ми! - крик­нув Ми­ко­лай По­тоцький, про­вор­но вис­ка­ку­ючи з ка­ре­ти.

    - Спасибі, я ду­же вдяч­ний, яс­но­вельмож­ний гетьма­не, за лас­кавість до ме­не й до мо­го до­му! - ска­зав Єремія, по­да­ючи ру­ку По­тоцько­му, кот­рий пря­му­вав до йо­го, по­важ­но ви­хо­дя­чи до две­рей по ши­ро­ких східцях. По­тоцький тричі поцілу­вав­ся навх­рест з Єремією.

    - Ну та па­лац же в яс­но­вельмож­но­го кня­зя! Ні один маг­нат в Польщі та в Литві не має та­ко­го па­ла­цу. За­ло­мив кня­жий па­лац і ко­ролівські па­ла­ци, - ска­зав По­тоцький.

    З ка­ре­ти вис­ко­чив небіж ста­ро­го По­тоцько­го Сте­фан По­тоцький, той са­мий, що до­би­вав ко­заків в Лу­бен­щині після виїзду дядька в Пруссію. Це був мо­ло­дий пов­но­ви­дий хло­пець, жва­вий та верт­кий, пиш­но уб­ра­ний в кольоро­ве уб­ран­ня.

    - Просимо ж до по­коїв та вип'ємо по куб­кові ви­на після важ­кої та дов­гої до­ро­ги до моєї гос­по­ди, - про­сив гос­по­дар По­тоцько­го.

    Потоцькі привіта­лись з Гри­зельдою, поцілу­ва­ли її в ру­ку і пішли в ниж­чий етаж. В по­ко­ях сто­яли сто­ли ряд­ка­ми, по­нак­ри­вані й приб­раті. Сто­ли аж зах­ряс­ли під до­ро­ги­ми срібни­ми куб­ка­ми, тарілка­ми, по­лу­мис­ка­ми та ва­за­ми. На­пит­ки й наїдки сто­яли три дні на­по­го­тові для гос­тей, котрі з'їжджа­лись потім цілих три дні.

    - Ну, хва­лить бо­га, що в кня­зя є ви­но! - гук­нув По­тоцький, зир­нув­ши на сто­ли, зас­тав­лені бут­ля­ми з горілкою та ви­на­ми. - Я знав, що Ба­хус не твій бог, і бо­яв­ся, щоб ти ча­сом не за­був­ся про ви­на, бо Ба­хус мій улюб­ле­ний бо­жок, ска­за­ти по щирій правді.

    Єремія на­лив през­до­ро­вий срібний ку­бок вен­герсько­го ви­на й по­дав По­тоцько­му. Ста­рий ви­хи­лив на­хильці увесь ку­бок, в кот­рий вла­зи­ло більше як півпляш­ки ви­на. Він гек­нув, як му­жик, що пе­ре­ру­бав ко­лод­ку со­ки­рою, втер ок­са­ми­то­вим ру­ка­вом за­мо­чені ву­са, схожі на дві жменьки ко­но­пель, і ки­нув­ся на хо­лод­не м'ясо, на ков­ба­си, не­на­че вовк на яг­ня. Щось жи­во­тин­не, вов­че бу­ло в йо­го хи­жо­му ви­ду, в хи­жих очах, в са­мо­му апе­титі, як він ки­нув­ся упліта­ти ба­ра­ни­ну та ди­чи­ну.

    - Ну, кня­зю! до­бу­ли ми сла­ви в Лу­бен­щині, взя­ли ми пе­ре­ва­гу над Гу­нею, над Ост­ря­ни­цею. А те­пер во­ни про­па­ли без сліду, і ми на їх зем­лях, об­ли­тих їх та­ки кров'ю, п'ємо вен­герське та бен­ке­туємо. Віват, кня­же! Не­хай па­ну­ють маг­на­ти та яс­на шлях­та!

    - Віват Польщі! Не­хай ги­нуть ко­за­ки та хло­пи! - крик­нув Єремія різким го­ло­сом, не­на­че во­рон кряк­нув за вікном.


    Знов зат­ру­би­ли виг­ля­дачі на баш­тах. Му­зи­ки вда­ри­ли мар­шу. Єремія пос­та­вив свій ку­бок, в кот­рий він тільки вмо­чив гу­би, і побіг на ґанок. За ним вий­шла і Гри­зельда. У двір в'їжджа­ла ціла вал­ка ка­рет: то при­бу­ла Гри­зельди­на рідня з Во­лині: князі Ост­рожські за Зба­ражські. З ни­ми приїха­ла й її мен­ша сест­ра Вар­ва­ра За­мой­ська, а слідком за ни­ми при­ко­ти­ла ка­ре­та мо­ло­до­го Олек­санд­ра Ко­нец­польсько­го, гетьмансько­го си­на. Він вже дав­но за­ли­цяв­ся до мо­ло­дої За­мой­ської й приг­нав­ся за нею че­рез сте­пи аж до Лу­бен.

    Гризельда ра­до привіта­ла сест­ру й по­ве­ла її в свої по­кої. Кня­жа­та Ост­рожські посіда­ли за сто­ли. Але знов нес­подіва­но вда­рив ор­кестр на бал­коні, а на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би. Єремія вибіг на ґанок. До ґанку наб­ли­жа­лась ка­ре­та, зап­ря­же­на впрос­тяж. З ка­ре­ти вий­шов Адам Ка­за­новський, ко­ролів улюб­ле­нок. Ко­роль на­да­ру­вав йо­му маєтності в Чернігівщині, але він ще до­бу­вав­ся за­хо­пи­ти землі й у Лу­бен­щині. Ка­за­новський з ро­ду італіянця Ка­за­но­ви, був ще не ста­рий на літа, чор­ня­вий та гар­ний, з чи­ма­лою чор­ною бо­ро­дою та з ви­со­ки­ми чор­ни­ми, ніби на­мальова­ни­ми бро­ва­ми. Він ски­нув шап­ку і привітав­ся до Єремії. Уб­ра­ний в чор­ний жу­пан та в виш­не­вий кун­туш, з чор­ним во­лос­сям, за­че­са­ним на­зад на тім'я без проділля, Адам Ка­за­новський був схо­жий на київсько­го архіманд­ри­та або на про­то­по­па. Делікатні ма­не­ри, ти­хий лас­ка­вий го­лос ви­яв­ля­ли в йо­му спаніло­го чу­жо­зем­ця, лю­ди­ну просвітнішу й делікатнішу за польських панів.

    Казановський лас­ка­во поз­до­ро­вив Єремію з но­вим жит­лом та з іме­ни­на­ми. Єремія привітав­ся до йо­го тро­хи на­ду­то й не­охо­че: в їх обох вже дав­но був не­до­мисл за Ром­ни. Ко­роль Вла­дис­лав по­да­ру­вав Ром­ни Ка­за­новсько­му, а Єремія вва­жав на ро­менську маєтність як на свою батьківщи­ну й дідиз­ну, якось тро­хи не­яс­но зат­верд­же­ну ко­ро­лем вку­то з Лу­бен­щи­ною за ро­дом Виш­не­вецьких. Єремія не­лас­ка­ва привітав­ся до Ка­за­новсько­го. Ка­за­новський це примітив.

    - Приїхав до ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, поз­до­ро­ви­ти яс­но­вельможність ва­шу з іме­ни­на­ми і привіта­ти як сво­го сусіда: хо­чу жи­ти з ва­шою яс­но­вельможністю в згоді, як сусід, - ска­зав Ка­за­новський.

    - Коли ва­ша ми­лость приїха­ли до ме­не, то будьте моїм ша­нов­ним гос­тем. Я не маю на думці зма­га­тись з па­ном. Вступіть до моєї гос­по­ди і їжте мою хліб-сіль, - прип­ро­шу­вав Єремія.

    - Спасибі, кня­зю, за привітність, - ска­зав Ка­за­новський і ти­хою плав­кою хо­дою всту­пив у світлиці й пок­ло­нив­ся гос­тям та­ким пок­ло­ном, як архієреї кла­ня­ються в церкві до па­рафіян.

    - Ну, кня­зю Яре­мо! поп­ра­цю­ва­ли ми в твоїй Лу­бен­щині ко­ло ко­заків, а от те­пер од­по­чи­ваємо в твоєму па­лаці. Чи ти, кня­зю, знаєш, що на цьому са­мо­му місці, де те­пер стоїть твій па­лац, я по­са­див на палі два де­сят­ки ко­заків, - гу­нув чванько­ви­то По­тоцький. - Їй же бо­гу по­са­див! Отам в то­му кут­ку па­ла­цу кор­чи­лось на па­лях три ко­за­ки, а там ко­ло тво­го по­ро­га стриміло п'ять паль з бид­лом; та й тут, де сто­ять твої сто­ли те­сові, сто­яв ря­док паль і висіли протк­нуті наскрізь аж до шиї здо­рові ко­зар­лю­ги! Ій-бо­гу прав­ду го­во­рю! - чва­нив­ся По­тоцький.

    Йому ма­ло хто йняв віри. Не йняв йо­му віри і сам Єремія, але підхо­дя­чи під чванько­витість гетьма­на, він ска­зав:

    - Де ли­лась кров отих ду­шо­губів, отих на­ших во­рогів, там те­пер ллється на­ше ви­но. Віват польно­му гетьма­нові По­тоцько­му!

    - Віват, віват! - крик­ну­ли гості ра­зом.

    - Віват і кня­зеві Єремії, що до­поміг мені за­ду­ши­ти ту хлопську де­ся­ти­го­ло­ву гідру! - крик­нув По­тоцький.

    Тим ча­сом слу­ги по­ча­ли по­да­ва­ти на сто­ли обід. Тільки що гості посіда­ли за сто­ли, знов на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би, знов заг­ра­ли му­зи­ки. Гості виг­ля­ну­ли у вікна. З ка­ре­ти ви­ла­зив ста­рий гетьман Ко­нец­польський, а за ним слідком лізло в дверці якесь здо­ро­ве опу­да­ло та одо­ро­ба­ло, ви­су­нув­ши підго­ле­ну го­ло­ву, не­на­че макітру, на котрій теліпав­ся чуб, не­на­че затк­ну­тий в макітру.

    - Самійло Лащ! Самійло Лащ з гетьма­ном Ко­нец­польським! - за­го­моніли гості.

    - І при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на ото­го Ла­ща, ото­го неп­ро­сип­лен­но­го п'яню­гу, - за­ше­потів Єремія до Гри­зельди, - ой не­на­вид­жу отих п'янюг! І та­ра­ба­нить же з со­бою гетьман ото­го сво­го підчих­вос­та.

    Єремія аж по­ти­ли­цю чу­хав, але му­сив йти на­зустріч но­вим гос­тям і про­си­ти їх до обіду.

    Незабаром увійшов у по­кої Ко­нец­польський, вже літній чо­ловік, але ще кре­мез­ний і жва­вий дід, а за ним всур­га­нив­ся Лащ, не­на­че вітряк зняв­ся в сте­пу й увійшов у по­кої. Здо­ро­вий, пле­чис­тий, куд­ла­тий та пе­ле­ха­тий, з роз­куй­овд­же­ною чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, Лащ був схо­жий не на чо­ловіка, а на ста­ро­го ду­ба се­ред сте­пу, роз­би­то­го гро­мом, з об­ла­ма­ни­ми гілка­ми, кру­гом об­ти­ка­но­го товс­ти­ми суч­ка­ми. Зда­ва­лось, ніби та­кий обс­ма­ле­ний кор­ча­ку­ва­тий дуб, навіщось приб­ра­тий в кун­туш та жу­пан, вте­ле­пав­ся в Єреміїні світлиці. Уб­ран­ня на Ла­щеві бу­ло по­тер­те, зас­мальцьова­не, по­за­ма­зу­ва­не, не­на­че Лащ три дні й три ночі ва­ляв­ся в шин­ку, а чет­вер­то­го дня, нев­ми­тий, не­за­че­са­ний і за­мур­за­ний, прос­то ввірвав­ся в по­кої кня­зя Єремії. Куд­латі товсті бро­ви нас­тов­бур­чи­лись. Ви­ряч­ку­ваті сірі, за­литі кров'ю очі не­на­че по­ви­ла­зи­ли з ло­ба на­верх, як у жа­би. Поп­ру­ги під очи­ма, товсті куд­латі ву­си над­да­ва­ли йо­му звіря­чий виг­ляд. Зда­ва­лось, ніби між жи­ви­ми людьми з'явив­ся се­ред дня або упир з товс­ти­ми кри­ва­ви­ми гу­би­ща­ми, або міфічний гультяй і роз­би­ша­ка пан Твар­довський.

    - Ну і при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на оцього п'яню­гу Ла­ща, - за­ше­потів Єремія до Гри­зельди. - Не­на­вид­жу ота­ких п'яниць.

    - Поздоровляю ва­шу яс­но­вельможність пе­редніше за все з тим днем, що сьогодні, з іме­ни­на­ми і з но­вим па­ла­цом! - гук­нув Лащ до Єремії.

    - Спасибі, спа­сибі! - обізвав­ся якось зне­хо­тя Єремія.

    - Хоч на моїй по­ти­лиці ле­жить те­пер двісті дев'ятнад­ця­та баніція з Польщі, але я пе­редніше за­ду­мав по­бу­ва­ти в яс­но­вельмож­но­го кня­зя, ви­пи­ти доб­рий пу­гар ви­на, а потім вже хоч і у виг­нан­ня! Піду вже потім з гос­тей та прос­то ку­дись в світи, - го­во­рив Лащ.

    - Завіщо ж на па­на Ла­ща спа­ла ота двісті дев'ятнад­ця­та се­натська баніція? Я тим ча­сом чув тільки про двісті вісімнад­цять, - спи­тав Єремія.

    - Нізавіщо. Аж лю­дям со­ром роз­ка­зу­ва­ти: йшов я оце з військом че­рез се­ло Лю­бо­мирсько­го. Прий­шли в се­ло вночі. Сту­каємо в па­лац Лю­бо­мирсько­го - нас не пус­ка­ють. Сту­каю я в двері до од­но­го му­жи­ка - не од­чи­няє. Я ви­ла­мав двері, ус­ко­чив у ха­ту та зоз­ла вирізав усю сім'ю, по­ви­ки­дав надвір, а сам вгніздив­ся в хаті та й пе­ре­но­чу­вав. Лю­бо­мирський здурів та бух на ме­не по­зов у се­нат за те, що я вирізав йо­го робітників, йо­го бид­ло. От тобі й баніція го­то­ва! Ве­ли­ка ця­ця - хлопська сім'я. Швид­ко бу­дуть да­ва­ти шлях­ти­чам баніцію й за те, що во­ни вирізу­ють хлопські ку­ри та по­ро­ся­та. Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Лащ і блис­нув здо­ро­ви­ми біли­ми зу­ба­ми. Гри­зельді й Вар­варі зда­ло­ся, що за­ре­го­тав­ся віл або кінь, ви­пад­ком влізши в світли­цю.

    - Ну! ти, па­не, та­ки по­га­но ро­биш, що ви­ти­наєш у панів робітницький люд. І я не по­дя­ку­вав би тобі, як­би ти оце вирізав у ме­не в дворі півсотні волів, ко­ней або хлопів, - ска­зав з до­са­дою прак­тич­ний князь.

    - От тобі й на! А знаєте, яс­но­вельмож­ний, що ва­ша ми­лость по­винні бу­ти мені вдяч­ним, ко­ли от­тут стоїть оцей пиш­ний па­лац! - ска­зав Лащ. - Я на цій самій горі по­са­див на палі аж три де­сят­ки ко­заків! їй же бо­гу, по­са­див. От­там у то­му кут­ку од Су­ли натк­нув на палі п'ять, а тут, де те­пе­реч­ки оцей поріг, при­па­де з де­сять паль з наст­ром­ле­ни­ми ко­за­ка­ми, - ска­зав чванько­ви­то Лащ.

    Потоцький зир­нув на нього згор­да ка­ла­мут­ни­ми очи­ма й про­мо­вив: - Ти, па­не, за­гар­буєш собі цю честь од ко­гось іншо­го…

    - Ні не гар­баю! А хто вирізав ук­раїнські се­ла ко­ло Ли­сян­ки, як бу­ло повс­тан­ня Пав­лю­ка? Самійло Лащ. А хто вирізав у пень се­ла ко­ло Ста­риці? Самійло Лащ. Чи прав­ду я ка­жу? Га?

    - Усе Лащ та Лащ, а дру­гим нічо­го не при­па­дає, - гор­до­ви­то обізвав­ся Єремія. - Усе Лащ на всю Польщу й Ук­раїну. За ці славні вчин­ки не­хай пан вип'є оцей ку­бок вен­герсько­го, - ска­зав Єремія й ви­лив у Лащів ку­бок цілу пляш­ку ви­на.

    Лащ до­пав­ся до куб­ка й дуд­лив ви­но, не­на­че віл во­ду. Довгі ву­са влізли в ку­бок і пла­ва­ли по вині, не­на­че кач­ки на став­ку. Лащ ви­пив ку­бок до дна й стук­нув ним об стіл. З мок­рих вусів тек­ли патьоки по гру­дях, по кун­туші. Він взяв край по­ли кун­ту­ша й втер ву­си.

    - Вигинули наші во­ро­ги до но­ги! а ми на їх кістках те­пер мед-пи­во по­пи­ваємо! Не­хай жи­ве князь ЄреміяІ Не­хай жи­ве слав­ний Лащ! - гук­нув сам на свою сла­ву Лащ.

    - Ну ти вже й геть-то роз­ла­щив­ся, - обізвав­ся гетьман Ко­нец­польський. - Як­би не зас­ту­пи­лись за те­бе По­тоцький та я, то те­бе б і справді дав­но ви­пер­ли з Польщі й Ук­раїни; вже б дав­но й дух твій не смердів ту­теч­ки.

    - От і ви­пер­ли б! Так то й ви­пер­ти Самійла Ла­ща, ко­ли він де доб­ре вче­питься па­зу­ря­ми. Ще не швид­ко Лащ піде в Мол­дав­щи­ну. А ко­ли вже піде, то за­воює її та й ся­де на прес­толі гос­по­дарів. От що! - ска­зав чванько­ви­то Лащ.


    - А яс­но­вельмож­ний пан гос­по­дар оце по­га­но ро­бить, що не п'є з на­ми по куб­кові, - обізвав­ся з-за сто­ла гетьман По­тоцький. - Би­ти ко­заків, різа­ти ук­раїнських хлопів та пи­ти ви­но - це най­більша на­ша спра­ва, це на­ше щас­тя.

    - Бити ко­заків я ла­ден, а пи­ти не­ла­ден, - ска­зав тве­ре­зий Єремія.

    - Погано, яс­но­вельмож­ний кня­зю, по­га­но! Од­но по­вин­но бу­ти до­ко­неш­не при дру­го­му, - заг­римів Лащ вже п'яним хрип­ким го­ло­сом. - Шаб­ля й ви­но - ото діло шля­хетське.

    - Шабля, ви­но та ще й жіноцт­во! - до­дав гетьман По­тоцький, кот­рий ду­же лю­бив і ви­но і гар­них па­ня­нок.

    Довго ще гості сиділи за сто­ла­ми, усе обіда­ли та пи­ли. Гри­зельда, Вар­ва­ра й інші кня­гині та шлях­тян­ки нітрош­ки не це­ре­мо­ни­лись, що во­ни гос­тю­ють, не­на­че в шин­ку, се­ред гру­бої й п'яної шлях­ти: во­ни звик­ли до цього. Гультяй­ст­во й п'янство бу­ли зви­чай­ним з'яви­щем в Польщі. Делікатніші й ідейні на вда­чу панії то­го ча­су хо­ва­лись в мо­нас­ти­рях і од­да­ва­ли се­бе на служ­бу бо­гові.

    Другого дня ще над'їжджа­ли гості з Польщі та Лит­ви. Цілий день бу­ло чу­ти, як на баш­тах тру­би­ли в тру­би виг­ля­дачі, як на бал­коні гра­ли му­зи­ки на­зустріч маг­на­там та па­нам. При­бу­ли князі Во­ро­нецькі, Зба­ражські, приїхав Лю­бо­мирський та інші. Цілий день слу­ги нас­та­ча­ли наїдків та на­питків. Пот­рав не прий­ма­ли з столів. Аж третього дня в здо­ровій залі на­горі па­ни роз­по­ча­ли танці. Гри­зельда й Вар­ва­ра За­мой­ська вий­шли до за­ли, приб­рані в шов­кові сукні та в чер­воні че­ре­вич­ки з зо­ло­ти­ми підківка­ми. Інші кня­гині та шлях­тян­ки бу­ли вбрані в ста­росвітські польські кун­туші. Ок­са­мит, шовк, зо­ло­то й срібло й брильянти засліплю­ва­ли очі. В той час па­ни й пані тра­ти­ли ска­жені гроші на до­рогі убо­ри. На шлях­ти­чах бряж­ча­ли важкі зо­лоті лан­цю­ги на ши­ях. Князь Єремія уб­рав­ся в до­ро­гий кун­туш. Комір і бе­ре­ги обох піл на пер­сах бу­ли об­си­пані брильянта­ми та пер­ла­ми. Чер­воні сап'янці з зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми бу­ли об­шиті на колінах зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми.

    - Грайте му­зи­ки ма­зу­ра! - зак­ри­чав Єремія. - По­тан­цюємо на крові ко­заків та хлопів.

    - Гуляй, ду­ше! Схиз­ма­ти­ки по­биті й не вста­нуть більше! Вдар­мо підківка­ми кра­ков'яка на тім місці, де кор­чи­лись на па­лях ко­за­ки! - кри­чав навіже­ний По­тоцький і, вхо­пив­ши за ру­ку Гри­зельду, пішов по залі ви­би­ва­ти кра­ков'яка.

    - Гуляй, шлях­та, на ко­зацьких кістках! - гук­нув Лащ і собі пішов у та­нець, але він був та­кий п'яний, що за­то­чу­вав­ся й тро­хи не зва­лив­ся до­до­лу.

    Музики гра­ли. Па­ничі, па­ни й панії тан­цю­ва­ли ма­зу­ра, аж поміст двигтів під важ­ки­ми но­га­ми. Зо­лоті підко­ви ми­готіли блис­кав­кою. Пер­ли й брильянти на уб­ранні бли­ща­ли й лисніли, не­на­че ро­са на сонці. Вар­ва­ра За­мой­ська бу­ла най­кра­ща за усіх па­ня­нок. Во­на вда­ла­ся в князів Ост­рожських, бо її ма­ти бу­ла Ост­рожська. Чорні тонкі бро­ви бу­ли ніби на­мальовані на ма­то­во­му біло­му чолі. Дов­гоб­ра­зий вид, карі ясні очі, тон­кий ніс, повні ро­жеві ус­та ду­же на­га­ду­ва­ли ук­раїнську вро­ду князів Ост­рожських. Гетьман По­тоцький за­раз примітив її кра­су і прис­тав до неї реп'яхом. Він усе про­сив її тан­цю­ва­ти з ним ма­зу­ра й вже тро­хи об­рид мо­лодій панні. Во­на ба­жа­ла тан­цю­ва­ти з мо­ло­дим Олек­санд­ром Ко­нец­польським, а ста­рий гетьман не­на­че зу­мис­не не ви­пус­кав її з своїх здо­ро­вецьких ру­чищ.

    - Ох, пан­но За­мой­ська! - зітхав ста­рий По­тоцький. - Тан­цю­вав би з то­бою з ве­чо­ра до ран­ку, а з ран­ку до ве­чо­ра. Ти най­кра­ща за усіх паннів на усю Польщу й Ук­раїну.

    - Ба не бу­де яс­но­вельмож­ний гетьман тан­цю­ва­ти зо мною з ве­чо­ра до ран­ку, бо в вас ніг не ста­не: яс­но­вельмож­ний вже підтоп­тав­ся, - ска­за­ла Вар­ва­ра й за­ре­го­та­лась.

    - В ме­не в но­гах і си­ла десь бе­реться, як тільки, князівно, піду з то­бою у та­нець. Так би тан­цю­вав, тан­цю­вав з то­бою до кінця мо­го віку.

    - Так дов­го! От тоді б і в ме­не но­ги за­боліли, - ска­за­ла пан­на Вар­ва­ра й блис­ну­ла дрібни­ми зуб­ка­ми. - Але я більше не тан­цю­ва­ти­му з яс­но­вельмож­ним. Он мій же­них Ко­нец­польський вже ско­са пог­ля­дає на нас: пев­но вже сер­диться.

    - А що? йо­го вже тряс­ця тря­се, що ти, пан­но Вар­ва­ро, зо мною так дов­го тан­цюєш? Не­хай тря­се, а ми ходім у са­док та по­ба­ла­каємо лю­бенько на са­моті. Он по­ди­вись на сте­лю, які гарні виліплені ве­не­ри та діяни, а ти кра­ща вде­ся­те­ро за тих бо­гинь. Ходім у са­док! - го­во­рив По­тоцький.

    - Не хо­чу! не піду! Не хо­ди, не лю­би, не за­ли­цяй­ся! Не люб­лю, не піду! Не спо­до­бав­ся! - ти­хо заспіва­ла про­вор­на пан­на на са­ме ву­хо п'яно­му По­тоцько­му й втікла од йо­го, побігла до Ко­нец­польсько­го й сіла з ним ря­доч­ком.

    П'яний По­тоцький пос­ва­рив­ся на неї пальцем і за­то­чив­ся. Він натк­нувсь на п'яно­го Ла­ща й тро­хи не зва­лив йо­го з ніг. Лащ ви­ря­чив баньки і нічо­го вже не ро­зумів і не ба­чив. Він доч­ва­лав до бал­ко­на, зва­лив­ся з ніг і впав у ку­точ­ку бал­ко­на та й захріп, пок­лав­ши свою важ­ку го­ло­ву на товс­ту лишт­ву бал­ко­на вни­зу шта­хетів. Йо­му зда­ло­ся, що він спить у сте­пу, підмос­тив­ши під го­ло­ву сідло.

    Тим ча­сом князь Єремія оповістив, щоб гості йшла спа­ти, бо завт­ра світом усі поїдуть на вло­ви в дібро­ву до Ли­сої го­ри. - На вло­ви! На вло­ви! - гук­ну­ли па­ни. - О, тут бу­дуть пишні вло­ви. Ліси старі, густі, лу­ки бо­ло­тяні, оче­ре­ти густі! - гу­ка­ла шлях­та.

    - Завтра, світом, як тільки по­чуєте, що зат­руб­лять в тру­би, схва­чуй­тесь з пос­телів і не гай­тесь! - ска­зав Єремія до гос­тей.

    Гості пішли спа­ти, а Єремія пок­ли­кав своїх ста­рост:

    Сіножацького, Ко­ля­ду та інших і звелів їм наб­ра­ти се­лян з во­за­ми, ви­вез­ти усю скла­де­ну в ко­мо­рах сіль і об­си­па­ти сіллю усю Ли­су го­ру з вер­ху до ни­зу, ще й по­си­па­ти шлях че­рез ліс до са­мої Ли­сої го­ри. Ста­рос­ти осміхну­лись і мит­тю ки­ну­лись вчи­ня­ти во­лю кня­зя.

    В той час як шлях­та спа­ла та хроп­ла, тро­хи не усі Луб­ни за­во­ру­ши­лись: на­би­ра­ли сіль на во­зи, ви­во­зи­ли на Ли­су го­ру, по­си­па­ли по ній товс­ти­ми ша­ра­ми сіль, ще й за­мос­ти­ли дрібка­ми солі усей шлях од воріт па­ла­цу че­рез ліс до самісінької Ли­сої го­ри.

    Єремія про­ки­нув­ся ще вдосвіта. Він не пив нічо­го, був зве­чо­ра зовсім тве­ре­зий і не зас­пав вловів. Як доб­рий і ду­же кло­пот­ли­вий гос­по­дар, він пов­сяк­день вста­вав ра­но, ра­зом з слу­га­ми. Єремія звелів тру­ба­чам тру­би­ти на вло­ви, а сам пішов бу­ди­ти Гри­зельду, Вар­ва­ру та інших паній.

    - Вставайте швид­ше! - гук­нув у двері Єремія до паній. - Нес­подіва­но ста­лось ве­ли­ке ди­во: на Ли­сих го­рах ви­пав сніг. Ми поїде­мо на вло­ви на сан­ках у спасівку.

    - Невже сніг! Це ди­во та й годі! - об­зи­ва­лись панії за две­ри­ма.

    - Вночі нес­подіва­но зах­ма­ри­ло не­бо, вда­рив мо­роз, а к світу ви­пав сніг та град. Я звелів лаш­ту­ва­ти сан­ки, - обізвав­ся з-за две­рей Єремія, - град та сніг чи­ма­лий.

    - Що це ти го­во­риш? Мо­же то та­кий сон тобі прис­нив­ся? - гу­ка­ла Гри­зельда з своєї опо­чи­вальні.

    - Який там сон! От ус­тань та по­ди­вись на го­ри з бал­ко­на, - го­во­рив Єремія.

    Чутка про той спасівча­ний сніг розійшла­ся по усіх по­ко­ях, де ва­ля­лись п'яні па­ни на ту­рецьких со­фах і долі. Усі в од­ну мить повс­ка­ку­ва­ли з пос­телів і хап­ком по­на­тя­га­ли на се­бе уб­ран­ня.

    - Сніг у спасівку! Це якесь бо­же ди­во, або мо­же бо­жий по­пуст! Ще цього ніко­ли не бу­ло за на­шої пам'яті! Чи на доб­ро во­но, чи на якесь ли­холіття? - го­моніла шлях­тичі, вибіга­ючи з по­коїв і про­ти­ра­ючи зас­пані очі.

    - Сніг з гра­дом по­по­ло­вині ви­пав та ще й чи­ма­лий. От­те­пе­реч­ки поїде­мо на вло­ви на сан­ках! Мені по­да­ли звістку лісо­ви­ки, що в лісі доб­ра сан­на до­ро­га. Вже слу­ги зап­ря­га­ють коні в сан­ки, - го­во­рив го­лос­но Єремія.

    У дворі підняв­ся шум та гам. Слу­ги ла­го­ди­лись в до­ро­гу, зап­ря­га­ли коні. Со­ба­ки на на­ли­га­чах гав­ка­ли, стри­ба­ли і ме­ту­ши­лись в ру­ках доїжджа­чих. Єремія пок­ли­кав. усіх гос­тей на верхній етаж до за­ли. Він од­чи­нив двері на бал­кон, узяв Гри­зельду за ру­ку й вивів її на са­мий краєчок бал­ко­на. За ни­ми ру­ши­ли на­тов­пом па­ни й панії, нев­миті, роз­куд­лані й не­по­зачісу­вані. Сон­но­та ще не сплив­ла з їх очей. Усі позіха­ли на всі зас­та­ви.

    Надворі вже доб­ре роз­виднілось. На сході за ліса­ми, за го­ра­ми чер­воніло сму­гою ро­же­ве не­бо. Ле­ге­сенький спасівча­ний ту­ма­нець опо­ви­вав го­ри й ліси не­на­че тон­ким сер­пан­ком. Су­ла, ши­рокі пле­са та мо­чарі на ни­зині па­ру­ва­ли, не­на­че літеп­ло в хо­лод­ку. По до­лині по­над во­дою сто­яв ту­ман гус­ти­ми пас­ма­ми, по­де­ку­ди вже розірва­ни­ми, не­на­че над річкою пла­ва­ли в повітрі шмат­ки про­зо­рої тонісінької намітки.

    - Чи пам'ятаєш, моя ко­ха­на Гри­зельдо, як ми пер­ший раз вий­шли на цей бал­кон, а ти тоді ска­за­ла, який ту­теч­ки бу­де чу­до­вий виг­ляд зи­мою, ко­ли оті лисі го­ри та гор­би по­над Су­лою вкриє сніг? От те­пер і ста­ло­ся чу­до: сніг не ждав зи­ми і для те­бе вкрив го­ри за­ча­су, ще в спасівку! - го­во­рив Єремія до Гри­зельди і по­ка­зав ру­кою на Ли­су го­ру, що ви­со­ву­ва­лась з дібро­ви над самісіньку Су­лу.

    Гризельда гля­ну­ла і плес­ну­ла в до­лоні.

    - І справді уся го­ра біла! Ото ди­во! І справді ви­пав сніг чи град! - аж крик­ну­ла з то­го ди­ва Гри­зельда.

    - Уся го­ра біла! і справді біла! Це там ви­пав або сніг, або ве­ли­кий град, - за­го­моніли па­ни й панії.


    - Це бог по­си­лає чу­до… на ли­хо ко­за­кам, на доб­ро нам, - про­мо­вив Ко­нец­польський.

    - От те­пер бу­де­мо по­лю­ва­ти по снігу! По снігу в спасівку! Га! - гук­нув Єремія. - Для нас сам бог ус­те­лив го­ри та шля­хи снігом у спасівку для вловів.

    - Сам бог нас тішить, - про­мо­ви­ли де­котрі на­дуті й лег­ко­духі па­ни: во­ни й справді з сон­них очей пой­ня­ли віри, що са­мо не­бо пок­люється про панські шля­хетські втіхи та за­бав­ки.

    Надворі все видніша­ло, все пот­ро­ху більше роз­вид­ню­ва­лось.

    На сході не­на­че якась ве­ле­тенська си­ла од­чи­ня­ла вікно в небі. Вікно все шир­ша­ло та шир­ша­ло. Світ по­лив­ся на го­ри й на до­ли­ну по­над Су­лою. Да­лекі при­гор­ки й ліси ніби то­ну­ли в ту­мані, не­на­че за­литі мо­ло­ком; ближчі го­ри вже ви­ри­на­ли з ту­ма­ну і не­на­че бу­ли зас­тав­лені то­не­сеньким ма­то­во-білим склом, як бу­ває в сте­пах в час ма­ре­ва. Близькі го­ри й ліси сто­яли, ніби по коліна в ту­мані, що ним па­ру­ва­ла Су­ла, не­на­че підтоп­лені зни­зу во­дою в повіддя. А між ни­ми біліла ли­са го­ла го­ра, не­на­че білий ве­ле­тенський віл ви­су­нув­ся з чор­них гір та лісів до са­мої річки, на­хи­лив товс­ту шию над Су­лою і ніби смок­тав во­ду. Го­ра бу­ла біла, ніби вкри­та снігом та гра­дом, а на горі чорніло кільки дубів та ку­щиків, ніби за­не­се­них снігом навк­ру­ги. Звер­ху го­ра лисніла ро­же­вим од­лис­ком, та­ким делікат­ним, як рум'янець на що­ках мо­ло­денької пан­ни.

    - Диво див­не! Го­ра дійсно вкри­та снігом! - ше­потіла шлях­та, а де­котрі панії за­ше­потіли мо­лит­ву і хрес­ти­лись, зди­во­вані тією нез­ви­чай­ною про­явою у спасівку.

    - Господи Іісу­се! Це не на доб­ро! - обізва­лась од­на не­мо­ло­да кня­ги­ня. - Це або на го­лод, або на чу­му. Це не на доб­ро! Це на який­сь по­пуст бо­жий.

    - Це на чу­му в Ук­раїні, а на здо­ров'я Польщі, - ска­зав По­тоцький. - Ця з'яви­на в на­турі пев­но який­сь знак бо­жий, знак з не­ба про­ти чо­гось.

    Пани й панії сто­яли й ди­ву­ва­лись. Тим ча­сом сон­це виг­ля­ну­ло з-за дібро­ви, не­на­че ви­су­ну­ло зо­ло­те чо­ло з пуч­ком зо­ло­тих ку­черів навк­ру­ги. Потім од­ра­зу проміння, ніби стріли, шуг­ну­ли, роз­тяг­ли­ся й впи­ли­ся в бла­кит­не не­бо. А за ти­ми зо­ло­ти­ми стріла­ми ви­ко­ти­лось пиш­не сон­це й по­ма­леньку підніма­лось над дібро­вою, не­на­че ог­няс­та каз­ко­ва пти­ця роз­пус­ти­ла зо­лоті кри­ла й підніма­лась сти­ха, по­ма­леньку. Го­ра за­лисніла звер­ху чу­до­вим, різким білим блис­ком, і на бо­ки впа­ли делікатні білі сутінки, не­на­че на по­лах біло­го шов­ко­во­го уб­ран­ня.

    Сонце по­ко­ти­лось вго­ру, підніма­лось все ви­ще та ви­ще, і го­ра заб­ли­ща­ла, за­лисніла й за­ми­готіла усіма кольора­ми яс­ної ве­сел­ки, не­на­че во­на бу­ла об­си­па­на би­тим криш­та­лем, в кот­ро­му гра­ли й ми­готіли проміння сон­ця. Зда­ва­лось, ніби з не­ба впа­ла ве­сел­ка, по­ла­ма­лась, под­ро­би­лась і пок­ри­ши­лась, і об­си­па­ла ти­ми пиш­ни­ми кольоро­ви­ми ок­руш­ка­ми усю го­ру з вер­ху до ни­зу. Тім'я го­ри біліло, не­на­че сніг, аж різа­ло в вічі. Усей поділ го­ри сяв оран­же­ви­ми, жов­ти­ми та яс­но-зе­ле­ни­ми ог­ня­ми, не­на­че чи­ясь ру­ка опо­ви­ла го­ру пиш­ни­ми пар­че­ви­ми то­роч­ка­ми та по­зу­мен­та­ми. По усій горі суспіль ми­готіли брильянтові пуч­ки біло­го світа, пе­ре­ли­ва­ючись то зе­ле­ни­ми, то жов­ти­ми делікат­ни­ми од­лис­ка­ми.

    А тим ча­сом сан­ки го­тові: час їха­ти на вло­ви, бо при­пе­че сон­це, то й сніг роз­та­не. А ну­мо, в до­ро­гу! Ру­шай­мо!

    Усі ру­ши­ли з па­ла­цу і вий­шли за двір. Не­да­леч­ке од дво­ру по­чи­нав­ся ліс. В лісі уся до­ро­га біліла, не­на­че дійсно бу­ла вкри­та снігом та гра­дом. За дво­ром на би­то­му шля­ху сто­яв ря­док са­нок. Па­ни й панії повс­ка­ку­ва­ли в сан­ки. Коні лед­ве тяг­ли сан­ки по землі, по­ки до­вез­ли до лісу. Па­ни й панії спох­ва­ту навіть не при­ди­ви­лись до то­го снігу. По­лоз­ки за­пи­ща­ли, підрізи за­ви­ща­ли. Сіль хру­ща­ла, не­на­че кри­ча­ла. Аж тоді па­ни, про­чу­мав­шись, по­ча­ли до­див­ля­тись до до­ро­ги.

    - Це не сніг і не лід! Це щось інше! - го­моніли панії.

    - Та це по­тов­че­но скло чи… сіль… - за­го­во­рив Ко­нец­польський до Єремії. - Що во­но за про­ява!

    - Що во­но за про­ява! Ніби сіль! Кня­зю Єреміє! та це ж об­си­па­но шлях сіллю, чи селітрою, чи що! - гу­кав до Єремії з са­нок По­тоцький.

    А коні летіли, як навіжені, й не­за­ба­ром вис­ко­чи­ли з лісу на ли­су білу го­ру. Єремія ско­чив з са­нок. Па­ни й панії повс­ка­ку­ва­ли й собі, по­на­хи­ля­лись і по­ла­па­ли ру­ка­ми той див­ний сніг; кри­жин­ки бу­ли теплі. Лащ лиз­нув язи­ком і крик­нув:

    - Ясновельможні па­но­ве! Та це ж ома­на! Це ма­на! Це не град і не сніг, а справдішня со­ло­на сіль! Князь нас підду­рив! Навів на нас ма­ну!

    - Ага-га! це князівська фа­цеційка! Це жарт яс­но­вельмож­но­го кня­зя Єремії! - за­гу­кав По­тоцький.

    - А що! доб­ре підду­рив вас? - обізвав­ся Єремія. - То, бач­те, моїй ко­ханій Гри­зельді, як ще тільки ми сю­ди при­бу­ли, за­ма­ну­лось по­ба­чи­ти ці гарні го­ри взим­ку під снігом. От я й об­си­пав їх своїм князівським снігом у спасівку, не до­жи­да­ючись, по­ки бог пот­ру­сить їх своїм справдішнім снігом. Прав­да, що мій сніг вий­шов со­ло­ний, але все-та­ки Гри­зельда заз­да­легідь вже влітку на­ми­лу­ва­лась зда­ле­ки зи­мо­вим виг­ля­дом на ці лисі го­ри.

    - Зимовим виг­ля­дом у спасівку! От це так фа­цеція, вар­та князів Виш­не­вецьких, - ска­зав чор­ня­вий Во­ро­нецький.

    - Про це ди­во за­го­во­рить уся Польща й Ук­раїна і Лит­ва, - ска­зав По­тоцький. - Навіть славні По­тоцькі не вміли ви­га­да­ти фа­цеції, вдатнішої й кра­щої за цю.

    - А я ще й хрес­ти­лась і бо­гу мо­ли­лась, не­на­че сподіва­ючись якоїсь по­шесті або на­пасті! Оце га­разд! - ска­за­ла ре­го­чу­чись пан­на Вар­ва­ра.

    - Молилась од солі і до солі! І це доб­ра фа­цеційка! Сміх та й годі! - ска­зав Лащ і за­ре­го­тав­ся на усю свою здо­ро­ву пельку.

    Усі па­ни й панії ре­го­та­лись так, аж лу­на за­лу­на­ла по го­рах та дібро­вах.

    - Коли тут зи­ма в спасівку, то ми посідаємо на снігу та й поснідаємо от­тут під ду­бом. Гей, слу­ги! на­пи­най­те на­ме­ти! - гук­нув Єремія до най­митів шлях­тичів.

    - Але хоч ми те­пе­реч­ки стоїмо й на снігу, то все-та­ки не­хай на­пи­на­ють на­ме­ти в хо­лод­ку, бо на цьому снігу ми ніза­що в світі не змерз­не­мо: не бу­де хо­лод­но, - обізва­лась Гри­зельда.

    Слуги по­на­пи­на­ли пишні па­ра­дові князівські білі на­ме­ти, об­ля­мо­вані на бильцях та бе­реж­ках зо­ло­тою пар­чею та чер­во­ни­ми шов­ко­ви­ми сму­га­ми. На землі, вкритій сіллю, розісла­ли ки­ли­ми. З са­нок поз­но­си­ли на­пої та наїдки. Слу­ги по­на­ли­ва­ли в куб­ки вен­герсько­го. Па­ни ви­пи­ли по куб­кові й крик­ну­ли: - Віват яс­но­вельмож­но­му кня­зеві Єремії! віват князівській фа­цеції!

    І дикі го­ри і кущі та нет­ри обізва­лись з усіх боків троїстою лу­ною: віват, віват, віват!

    - А чи знає ва­ша ми­лость, кня­зю Єреміє, що на цій самій Лисій горі я наст­ро­мив на палі два де­сят­ки ко­заків, он­деч­ки там на са­мо­му краєчку кручі! - крик­нув гетьман По­тоцький.

    - А чи знає ва­ша ми­лость, кня­зю, що на цьому са­мо­му місці, де ми си­ди­мо, я наст­ро­мив на палі три де­сят­ки ко­заків і два де­сят­ки їх дітей! Мо­же, не йме­те віри? їй же бо­гу, ка­жу прав­ду! їх кров отут під на­ми при­си­па­на сіллю! - крик­нув чванько­ви­тий Лащ.

    Усі зна­ли про Ла­ще­ву чванько­витість, од­на­че усі бу­ли такі ймовірні, що пой­ня­ли йо­му віри.

    - А ми пот­ру­си­ли сіллю це місце, по­ли­те кров'ю схиз­ма­тиків і те­пер по­ли­ваємо йо­го вен­герським. Не­хай жи­ве ви­со­ка вольна шлях­та! Не­хай ги­не Ук­раїна з ко­за­ка­ми! - крик­нув князь Єремія.

    - Нехай зги­не Ук­раїна! Не­хай жи­ве вольна шлях­та! Не­хай Ук­раїна зги­не! зги­не! зги­не! - крик­ну­ли па­ни, і знов го­ри й нет­ри не­на­че тричі обізва­лись: зги­не, зги­не, зги­не!

    Тим ча­сом в да­лечіні, за Мгарським мо­нас­ти­рем у діброві по­чув­ся гук труб. Тру­би гу­ли то в од­но­му місці, то в дру­го­му, не­на­че пе­ре­гу­ку­ва­лись, не­на­че блу­ка­ючі по лісі пас­ту­хи. Ще вдосвіта Єреміїні ста­рос­ти виг­на­ли на вло­ви, на об­ла­ву усіх пан­щан­них му­жиків з се­ла. Об­ла­ва наб­ли­жа­лась і гна­ла до Ли­сої го­ри звіра. Тру­би тру­би­ли в діброві без­пе­рес­тан­ку. Гук ста­вав ви­разніший і все наб­ли­жав­ся до на­метів, не­на­че кли­кав панів у дібро­ву. Па­ни вис­ка­ку­ва­ли з на­метів, ха­па­ли руш­ниці, на­ки­да­ли їх на плечі, при­чеп­лю­ва­ли до по­ясів ножі та шаблі, не­на­че го­ту­ва­лись на бит­ву з во­ро­га­ми.

    - Час, па­но­ве, в дібро­ву! Ру­шай­мо! Звір набігає! - крик­нув Єремія.

    Пани по­хап­цем ки­ну­лись в дібро­ву, ста­ли дов­гим ряд­ком і ру­ши­ли в гу­ща­ви­ну. Панії ви­си­па­ли з на­метів.

    - Ой ли­шеч­ко! а що як сю­ди набіжать вов­ки та ка­ба­ни?- крик­ну­ла спо­ло­ха­на пан­на Вар­ва­ра.

    - То ми їх бу­де­мо стріля­ти, - про­мо­ви­ла Гри­зельда й вхо­пи­ла в ру­ки руш­ни­цю, на­би­ту на­боєм. - Беріть про вся­кий ви­па­док руш­ниці в ру­ки і ста­вай­те ко­ло на­метів, - крик­ну­ла во­на до паній та паннів.

    Декотрі панії заб­ра­ли руш­ниці в ру­ки, де­котрі, бо­язкіші, по­хо­ва­лись в на­ме­ти і з цікавістю виг­ля­да­ли звідтіль.


    Незабаром в лісі по­чу­ло­ся стрілян­ня, не­на­че де­ре­во ла­ма­лось і па­да­ло од бурі. Ліс затріщав, за­лу­щав, за­гув. Тру­би гу­ли та рев­ли, не­на­че во­ли на ре­вищі, за­чув­ши то­ва­ря­чу кров чи сирість. Над дібро­вою звідусіль ви­ло­ся та шу­га­ло спо­ло­ха­не лісо­ве птаст­во. А руш­ниці бах­ка­ли та тріща­ли то в одній місцині, то в другій. Дібро­ви не­на­че ста­ли живі; столітні ду­би ніби зак­ри­ча­ли й за­оха­ли чи од болісті, чи з ди­ва. Не­за­ба­ром на Ли­су го­ру по­вис­ка­ку­ва­ли з гу­ща­ви­ни зайці й стріла­ми за­ми­готіли по білій горі. Десь з гу­ща­ви­ни про­дер­лась сер­на й ніби по­ко­ти­лась вздовж го­ри. Гри­зельда націли­лась в неї, стрельну­ла й влу­чи­ла в неї. Сер­на підско­чи­ла ви­со­ко вго­ру, заб­ри­ка­ла но­га­ми на повітрі й бер­киц­ну­ла на зем­лю. За сер­ною вип­лиг­ну­ли дві ли­сиці, а за ни­ми ніби слідком гнав­ся вовк. Панії стріля­ли нав­ман­ня, не націлю­ючись, і не пот­рап­ля­ли в ди­чи­ну. Зго­дом че­рез ліщи­ну про­дер­ся ди­кий ка­бан і, засліпле­ний пе­ре­ля­ком, пря­му­вав прос­то на на­ме­ти.

    Панії ойк­ну­ли й крик­ну­ли. Гри­зельда ви­па­ли­ла на ка­ба­на, але не влу­чи­ла в йо­го. Ку­ля за­че­пи­ла за ікла, зас­вистіла і по­ко­ти­лась, чер­ка­ючись об дрібки солі. Пан­ни вис­ко­чи­ли з на­метів і, вглядівши, що ка­бан жи­вий, знов по­хо­ва­лись.

    - Стріляйте йо­му в бік! - крик­ну­ла Гри­зельда. Панії вист­ре­ли­ли. Ка­бан пе­ре­ля­кав­ся й по­вер­нув у ліс. Слідком за ним за­чер­воніли чер­воні смуж­ки й патьоки по біло­му грунті. Ка­бан схо­вав­ся в гу­ща­вині, але за­раз впав і зад­риґав но­га­ми.

    Згодом трубні гу­ки за­мовк­ли. Бах­кан­ня з руш­ниць за­тих­ло. Дібро­ва при­тих­ла, не­на­че втом­ле­на ле­пет­ли­ва та го­во­рю­ча мо­ло­ди­ця. На гальови­ну з лісу ви­си­па­лись па­ни та вловчі. Во­ни во­лок­ли в ру­ках зайців, ли­сиць, вовків. За ни­ми слідком з'яви­лись ста­рос­ти та хло­пи й нес­ли на дрюч­ках пост­ре­ляні сер­ни та дикі ка­ба­ни. Безліч на­би­тої ди­чи­ни зди­ву­ва­ла панів. Після усіх при­ди­бав мо­ло­дий Ко­нец­польський, він ніс в ру­ках два мо­лоді боб­ри. Сівши на засідки у вер­бо­лозі та в осоці над Су­лою, він підстеріг у бе­резі два боб­ри й заст­ре­лив їх. В ті ча­си ще не зник­ла в річках в Чернігівщині та в Пол­тав­щині ця до­ро­га жи­во­ти­на.

    - Оце один для до­ро­гої пан­ни Вар­ва­ри, а дру­гий для кня­гині Гри­зельди, - ска­зав мо­ло­дий Ко­нец­польський і по­дав од­но­го боб­ра своїй мо­лодій, а дру­го­го Гри­зельді.

    Лащ та По­тоцький почіпля­ли за задні позв'язу­вані лап­ки зайці та ли­сиці та вов­ки на гілках кру­гом на­метів. Ди­чи­на гой­да­лась, не­на­че повіша­на на ши­бе­ни­цях.

    - Ото навіша­ли ди­чи­ни! не­на­че ко­заків на ши­бе­ни­цях! - кри­чав Лащ. - Чис­то ніби ко­за­ки теліпа­ються на ши­бе­ни­цях та на гіллі.

    Чоловіки, вий­шов­ши з дібро­ви, з об­ла­ви, та ста­рос­ти сто­яли ла­ва­ми од­далік, поздіймав­ши шап­ки, і ди­ви­лись на той дур­ницький бен­кет сва­вольної гу­ля­чої шлях­ти.

    - Чи ти ба! чис­то не­на­че відьми та упирі злетілись на ко­цю­бах на Ли­су го­ру. По­на­пи­ва­лись людської крові, а оце те­пер пи­ти­муть звіря­чу кров. А солі скільки зба­ви­ли! Ото збит­ки! Ото збит­ки! Збит­ку­ються на Ук­раїні гірше за та­тар, ще й зну­ща­ються над на­ми! - ше­потіли ти­хенько пан­щанні лю­де.

    - А ви, хло­пи, за те, що гна­ли доб­ре звіра на об­лаві, за­беріть собі оцю сіль. Та зби­рай­те до дрібоч­ки, бо як ча­сом ли­не лив­цем туч­ний дощ, то щез­не уся ри­ба в Сулі, зник­нуть і мої боб­рові ло­ви, - крик­нув Єремія до се­лян.

    - Спасибі за лас­ку, яс­но­вельмож­ний кня­зю! - го­во­ри­ли се­ля­ни й пок­ло­ни­лись своєму діди­чеві в по­яс.

    - Ну, те­пер хоч би й до гос­по­ди! - про­мо­ви­ла Гри­зельда.

    Дичину скла­ли на во­зи, на розс­те­лені зе­лені гілки, прик­ра­си­ли во­зи, по­на­ти­ка­ли за по­луд­раб­ки зе­ле­но­го гілля й по­вез­ли ди­чи­ну по­пе­ре­ду. За ти­ми во­за­ми ру­ши­ли на сан­ках п'яні па­ни. Один князь Єремія був тве­ре­зий і, си­дя­чи в сан­ках, ду­му ду­мав. Він був бай­дужнісінький до тієї до­ро­гої фа­цеції, яку він струг­нув для панів, навіть ни­щеч­ком сміявся, що вчи­нив ту ве­ли­ко­панську дурість.

    «Вчинив я оцю шля­хетську дурість, зба­вив ба­га­то солі. Хло­пи змар­ну­ва­ли ба­гацько ча­су на­да­рем­но… але… але за ме­не за­го­мо­нить уся Польща, Лит­ва й Ук­раїна. Ймен­ня кня­зя Єремії Виш­не­вецько­го об­ле­тить Польщу, заг­ля­не в усі за­кут­ки, і про ме­не ста­не сла­ва скрізь між гор­дою шлях­тою», - ду­мав Єремія, і гордість і чванько­витість засвіти­лись в йо­го чор­них блис­ку­чих очах.

    Ще тиж­день гу­ля­ли та пи­ли па­ни в Єреміїно­му па­лаці. Тиж­день гу­ло в па­лаці, не­на­че в здо­ро­во­му ули­ку бджо­ли, до­ки па­ни не по­то­ми­лись од гульні і пос­те­рег­ли, що тре­ба ж і честь зна­ти. Тоді ще не бу­ло при­каз­ки, що гість на пер­ший день - зо­ло­то, на дру­гий день - срібло, а на третій - мідь та й к чор­ту їдь. До міді в їх дійшло, у ве­ли­ких тодішніх панів, аж че­рез де­ся­ток днів.

    

VII

    

    Гризельда швид­ко звик­ла до но­во­го краю. По­важ­на та ро­зум­на, во­на не лю­би­ла за­ба­вок, не лю­би­ла ве­се­ло­го шум­ли­во­го то­ва­рист­ва, хоч бу­ла ще й мо­ло­да. Єремія їздив по своїх да­ле­ких маєтнос­тях, наг­ля­дав за но­ви­ми оса­да­ми, дбав про гос­по­дарст­во, а ввесь свій вільний час од­да­вав своєму уко­ха­но­му військові. Ча­сом цілі дні й тижні Єремія не по­ка­зу­вав очей в своїй гос­поді, їздя­чи по своїх маєтнос­тях. Гри­зельда бу­ла доб­ра гос­по­ди­ня: во­на наг­ля­да­ла за до­мо­вим гос­по­дарст­вом, об­са­ди­ла свої по­кої робітни­ця­ми, швач­ка­ми, пря­ха­ми та тка­ля­ми. Се­ред своїх по­коївок та шва­чок во­на не заз­на­ва­ла нудьги.

    А тим ча­сом Гри­зельда пам'ята­ла про місію, яку зав­да­ли їй єзуїти, од'їжджа­ючи з Лу­бен. Не зга­ду­ючи й сло­вом за про­па­ган­ду ка­то­лицької віри пе­ред Єремією, во­на по­таєнці од йо­го за­хо­ди­лась вкупі з домініка­на­ми роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру в Луб­нах.

    Побивши ко­заків, об­го­ро­див­ши та за­хис­тив­ши се­бе од Моск­ви та Швеції, польська шлях­та за ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва IV ки­ну­лась на розкіш. Не один Виш­не­вецький справ­ляв бен­ке­ти в Луб­нах та тішив маг­натів, об­си­па­ючи сіллю го­ри та шля­хи та справ­ля­ючи поїзди в спасівку на сан­ках. Шлях­та на­че за­бу­лась про бит­ви та військові спра­ви. Гульня без міри, ви­но, танці, гультяй­ст­во, за­ли­цян­ня, пьянство, роз­си­пан­ня гро­шей - ста­ло не­на­че по­важ­ним ділом для усієї шлях­ти, од най­ба­гатішо­го маг­на­та до най­дрібнішо­го діди­ча. Про ко­заків і та­тар шлях­та не­на­че й за­бу­лась.

    Татари доб­ре зна­ли, що ко­за­ки по­биті й розігнані по се­лах, що реєстро­вих ко­заків зос­та­лось ду­же ма­ло, зна­ли, що вже не бу­ло ко­му сте­рег­ти гра­ниці од степів. Че­рез рік після то­го, як Виш­не­вецький пе­реб­рав­ся в своє завсідне жит­ло в Луб­ни, 1640 ро­ку зи­мою нес­подіва­но ве­ли­ка си­ла та­тар на­па­ла на Ук­раїну й на Мос­ковське царст­во. Та­та­ри ки­ну­лись на По­рос­ся, на Кор­сун, влетіли в Лу­бен­щи­ну, забігли в Мос­ковське царст­во, заб­ра­ли сто ти­сяч лю­дей, заб­ра­ли си­лу то­ва­ру та ко­ней і пог­на­ли в Крим. Ба­га­то Єреміїних сіл по­па­ли­ли й сплюнд­ру­ва­ли та­та­ри.

    Впала ко­зацька си­ла, не ста­ло й обо­ро­ни і для ук­раїнської гра­ниці, і для са­мої Польщі.

    Але Єремії Виш­не­вецько­му не в думці бу­ли та­та­ри. Він ха­пав землі, ха­пав маєтності, де тільки мож­на бу­ло ха­па­ти. Зби­рав гроші й за­во­див ве­ли­ку си­лу двірсько­го війська, щоб ста­ти най­ви­ще за всіх маг­натів і вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми на всю Польщу, Лит­ву й Ук­раїну.

    В той час і інші польські маг­на­ти за­хоп­лю­ва­ли собі землі в пол­тавських вольних сте­пах, а потім вип­ро­шу­ва­ли, а ча­сом і ви­ма­га­ли в ко­ро­ля привілей­ні гра­мо­ти на ті маєтності. Во­ни вва­жа­ли на ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва тільки як на ко­ро­ля, потрібно­го для їх зад­ля то­го, щоб він роз­да­вав їм ста­рост­ва та зат­верд­жу­вав за ни­ми вольні землі своїми гра­мо­та­ми.

    Єремія за­хо­пив Хо­рольщи­ну, кот­ру вже дав­но ко­ролі по­да­ру­ва­ли Станісла­вові Жол­кевсько­му, і вже там ха­зяй­ну­вав. Нес­подіва­но ста­рос­ти за­повісти­ли Єремії, що Олек­сан­дер Ко­нец­польський вже осе­лив­ся в Га­дячі, вже гос­по­да­рює на всіх га­дяцьких зем­лях. Єремія стри­во­жив­ся.

    Вишневецький під при­во­дом своїх ста­ростів пос­лав до Га­дя­ча своє військо. Військо нес­подіва­но на­па­ло на Га­дяч і об­гор­ну­ло йо­го навк­ру­ги, не­на­че во­ро­же місто. Не­ве­ли­кий па­лац, стайні, за­го­ро­ди, надвірні ха­ти за­па­ла­ли за­ра­зом і згоріли в од­ну го­ди­ну. Лу­бенські ста­рос­ти зігна­ли з се­ла хлопів з плу­га­ми, звеліли ви­ора­ти увесь двір, усю осе­лю, де сто­яло за­бу­ду­ван­ня Ко­нец­польсько­го, й засіяли жи­том. Єремія за­раз по­са­див своїх ста­ростів на гос­по­дарст­во в Хо­ролі та в Га­дячі.

    Вигнавши од­но­го сусіда з По­сул­ля, Єремія за­раз на­пав­ся на дру­го­го. Ко­роль од­дав Ром­ни своєму при­яте­леві Ада­мові Ка­за­новсько­му. Але Виш­не­вецький вва­жав на Ром­ни як на По­сул­ля, на­ле­жа­че до йо­го маєтностів. В той час в Луб­нах пішла чут­ка, що Ка­за­новський по­мер. Не вва­жа­ючи на во­лю ко­ролівську, Єремія за­раз пос­лав вчи­ни­ти заїзд на Ром­ни. Заїзд вчи­нив в Ром­нах те са­ме, що в Га­дячі.

    Магнати у Вар­шаві підня­ли ґвалт, що Єремія свавільно ха­пає та прис­воює собі чужі маєтності. Ка­за­новський за­раз роз­по­чав по­зов на Єремію.

    За сва­вольні вчин­ки ко­роль за­су­див Єремію «на баніцію», себ­то на виг­нан­ня з Польщі.


    - Ну, не за­подіє мені ко­роль ли­ха! - крик­нув Виш­не­вецький до Гри­зельди. - Хто насмілиться виг­на­ти кня­зя Виш­не­вецько­го з Польщі та з Ук­раїни? Ще не ро­див­ся на світ той, хто мав би си­лу виг­на­ти за гра­ни­цю кня­зя Виш­не­вецько­го. Я ма­буть швид­ше вип­ру са­мо­го ко­ро­ля з Польщі вкупі з йо­го улюб­ле­ни­ком Ка­за­новським.

    Саме в той час зби­ра­ли­ся сей­ми­ки, щоб ви­би­ра­ти пос­ланців до вар­шавсько­го сей­му. Виш­не­вецький приїхав до Луцька на сей­мик, справ­ляв для дрібної шлях­ти бен­ке­ти, поїв та підку­по­ву­вав панків і ви­ду­рив у шлях­тичів та­кий на­каз для своїх пос­ланців у Вар­ша­ву, що сей­мик дає пра­во своїм пос­лан­цям всто­юва­ти за пра­во Виш­не­вецько­го на Ром­ни. Сей­мик виб­рав са­мо­го ж та­ки Виш­не­вецько­го за пос­лан­ця од во­линської шлях­ти у вар­шавський сейм. Не вва­жа­ючи на те, що Єремія був вже за­суд­же­ний на виг­нан­ня, він при­був до Вар­ша­ви як сей­мо­вий по­сол, не­на­че зад­ля то­го, щоб насміятись з ко­ро­ля. Ко­роль доб­ре знав, що Єремія бу­де сто­яти про­ти йо­го на сеймі й «зірве сейм», як тільки ко­роль не вер­не йо­му Ромнів. І справді, ко­роль зняв з Єремії баніцію й вер­нув йо­му Ром­ни, тільки при­су­див Єремії зап­ла­ти­ти Ка­за­новсько­му сто ти­сяч зло­тих.

    Забравши Ром­ни, Єремія ду­мав вдер­жа­ти й Га­дяч і по­топ­та­ти своїми маг­натськи­ми но­га­ми уся­кий за­кон, уся­ке пра­во. Маг­на­ти в ті ча­си дійшли до та­кої си­ли, так заб­ра­ли в ру­ки ко­ро­ля, що ко­роль, дав­ши гра­мо­ту на скар­бові маєтності од­но­му па­нові, ча­сом му­сив од­би­ра­ти ту гра­мо­ту в йо­го й да­ва­ти маєтності дру­го­му, дуж­чо­му й ба­гатішо­му маг­на­тові.

    Конецпольський по­дав по­зов у суд на Виш­не­вецько­го, так са­мо як і Ка­за­новськнй. Вар­шавський сейм пок­ли­кав Виш­не­вецько­го на суд, але Виш­не­вецький за­повістив, що він нез­ду­жає й з тієї при­чи­ни не мо­же при­бу­ти на сейм. Че­рез рік знов зібрав­ся сейм, знов пок­ли­ка­ли Єремію на суд. Ко­нец­польський ви­ма­гав у Єремії, щоб він при­сяг­нув, що був і справді тоді сла­бий.

    - Покажу ж я і сей­мові, й шваг­рові, який я сла­бий, - ска­зав Єремія і, при­був­ши на Во­линь, зібрав чо­ти­ри ти­сячі сво­го війська й поїхав до Вар­ша­ви.

    Тільки що па­ни засіли в сеймі, Єремія обс­ту­пив з військом сей­мо­ву «ізбу» і, роз­лю­то­ва­ний, крик­нув до сей­мо­виків: «Як не при­су­ди­те мені Га­дя­ча й Хо­ро­ла, то я дам­ся вам взна­ки: я по­ру­баю на шмат­ки і Ко­нец­польсько­го, і усіх панів, що всто­юва­ти­муть за йо­го, й са­мо­го ко­ро­ля».

    Єремія крик­нув ці сло­ва, мах­нув кри­вою шаб­лею, пос­ва­рив­ся на сей­мо­вих пос­ланців і вис­ко­чив з сей­ма, як навіже­ний. Па­ни за­го­моніли. Ко­роль спо­ло­хав­ся. Усі зна­ли, що Єремії не­ма впи­ну, не­ма за­ко­ну, не­ма пра­ва, ко­ли він роз­лю­тується: усі бу­ли доб­ре відомі то­му, що навісний Єремія мо­же вчи­ни­ти здо­ро­ву зам'ятню та зби­ти бу­чу зо зла й зо­па­лу че­рез свої палкі й нез­держ­ливі но­ро­ви. Ко­роль і се­на­то­ри уб­ла­га­ли Ко­нец­польсько­го хоч не ви­ма­га­ти в Єремії при­ся­ги, до­ки він вий­де з військом з Вар­ша­ви. Єремії обіця­ли пе­рег­лядіти по­зов Ко­нец­польсько­го на ок­рем­но­му суді. Але зго­дом суд все-та­ки дав та­кий при­суд, щоб Єремія вер­нув Ко­нец­польсько­му і Га­дяч, і навіть Хо­рол, як на­ле­жа­чий з давніх-да­вен до скар­бо­вих ко­ролівських зе­мель, а не до По­сул­ля князів Виш­не­вецьких.

    Од то­го ча­су па­ни й ко­роль зне­на­виділи Виш­не­вецько­го за йо­го гор­до­витість і на­хабність. Ко­роль по­чав заздріва­ти Єремію, чи не має він ча­сом на думці од­би­ти йо­го рід од польської ко­ро­ни і йо­го са­мо­го ски­ну­ти з прес­то­лу.

    Гордий з па­на­ми та маг­на­та­ми, Єремія не гор­ду­вав з ти­ми пан­ка­ми, що бу­ли менші за йо­го і ко­ри­лись йо­му. З ти­ми пан­ка­ми, що йо­му ко­ри­лись, за­побіга­ли йо­го лас­ки, кла­ня­лись йо­му, Єремія ста­вив се­бе за­панібра­та. Єремія час­то їздив до своїх уп­ра­ви­телів на хрес­ти­ни, навіть дер­жав до хрес­та їх дітей, їздив на по­хо­рон од­но­го сво­го уп­ра­ви­те­ля Зак­ревсько­го, з своїми жовніра­ми об­хо­див­ся прос­то, був ду­же лас­ка­вий до їх. Маг­на­ти не­на­виділи йо­го, а дрібна шлях­та й військо лю­би­ли йо­го.

    Раз в кінці літа Єремія й Гри­зельда, пе­ре­бу­ва­ючи в Лох­виці, поїха­ли в Сен­чу до од­но­го сво­го уп­ра­ви­те­ля Суф­щинсько­го на хрес­ти­ни. Суф­щинський про­сив кня­зя Єремію в ку­ми. Гри­зельда поїха­ла з Єремією з нудьги, щоб роз­ва­жи­ти се­бе. Поп­риїжджа­ли на хрес­ти­ни де­які Єреміїні уп­ра­ви­телі й дрібні шлях­тичі, і ка­то­ли­ки, і пра­вос­лавні. Гості сто­яли ко­ло по­ро­га й щу­ли­лись пе­ред та­ким знач­ним ку­мом, не­на­че поп­ри­ли­па­ли до стіни та до две­рей.

    Єремія та Гри­зельда сиділи на ста­росвітській ви­сокій ка­напі, зак­ритій зли­ня­лим не­до­ро­гим ки­ли­мом. З дру­гої кімна­ти вий­шла по­роділля, бліда та схуд­ла після ро­ди­ва, і привіта­ла ви­со­ких гос­тей. Во­на бу­ла пра­вос­лав­ної віри, але чо­ловік її був по­ляк і ка­то­лик. Він звелів ох­рес­ти­ти ди­ти­ну на ка­то­лицьку віру. Привітав­шись до ви­со­ко­го ку­ма, гос­по­ди­ня сіла на стільці. Тоді Єремія сам поп­ро­сив шлях­тичів сіда­ти. Гості посіда­ли ря­доч­ка­ми на дов­гих прос­тих ос­ло­нах. З две­рей виг­ля­ну­ло кілька жіно­чих голів, щоб по­ди­ви­тись на кня­зя й кня­ги­ню. Уп­ра­ви­те­ле­ва осе­ля бу­ла дав­ня, за­ве­де­на ще за Єреміїно­го батька Ми­хай­ла. Ста­ра ха­та вже осіла, увійшла в зем­лю й пе­рех­ня­би­лась на один бік. В ма­ле­сенькі віко­неч­ка заг­ля­дав ста­рий та гус­тий, як ліс, са­док. Сво­ло­ки в ни­зеньких кімнат­ках не­на­че по­на­ви­са­ли над го­ло­ва­ми гос­тей. Ця ста­ра осе­ля чо­гось на­га­да­ла Єремії ста­рий батьківський па­лац в Києві та в Виш­невці. Пе­ред йо­го очи­ма ви­ник­ла, ніби з ту­ма­ну, схуд­ла та бліда пос­тать йо­го ма­тері Раїни в київсько­му па­лаці, тоді як во­на ви­ряд­жа­ла йо­го в да­ле­ку до­ро­гу. Але ці згад­ки мо­ло­дих літ тільки на од­ну мить май­ну­ли й згас­ли, як у ту­мані. Черст­ве кня­зе­ве сер­це не по­тепліша­ло од тих ди­тя­чих зга­док.

    Незабаром з Лу­бен приїхав ста­рий ксьондз чер­нець, біля­вий, ли­сий та сіро­окий. Ку­ми ста­ли пе­ред сто­лом. Ви­нес­ли ди­ти­ну і ста­рий ксьондз пе­рех­рес­тив її, взяв на ру­ки і по­дав Єремії. Шлях­тичі ста­ли по­зад кумів. Ксьондз роз­по­чав хрес­ти­ти ди­ти­ну. В од­чи­не­них две­рях стов­пи­лись жінки й старі ба­би сусіди, зап­ро­шені Суф­щинською на хрес­ти­ни. Між ни­ми бу­ли й жінки при­був­ших на хрес­ти­ни шлях­тичів, бу­ли й ко­зач­ки. По­зад їх з-за пле­чей ви­зи­ра­ли най­мич­ки та уся­ка че­лядь.

    Єремія ско­са пог­ля­нув на той жіно­чий на­товп в две­рях. На са­мо­му по­розі сто­яла вже не­мо­ло­да жінка в намітці, в шов­ковій юбці й в плахті, а по­зад неї се­ред уся­ких наміток та хус­ток виг­ля­да­ла мо­ло­да ко­зач­ка нез­ви­чай­ної кра­си. Та кра­су­ня бу­ла мо­ло­денька удо­ва То­до­зя Світай­лівна, а по­пе­ред неї сто­яла її тітка Мав­ра. Жінки ду­же пильно ог­ля­да­ли Гри­зельду, зир­ка­ли очи­ма на Єремію, роз­див­ля­лись на гос­тей з ве­ли­кою цікавістю. Очі з две­рей зо­ри­ли та біга­ли по світлиці, по гос­тях, приміча­ли усякі дріб'язки, розг­ля­да­ли, які в кня­зя очі, які в кня­гині бро­ви, як во­на бу­ла уб­ра­на, які в ко­го ву­са, чи довгі, чи ко­роткі. Все це во­ни приміча­ли і не­на­че за­пи­су­ва­ли в довгі за­пи­си, щоб потім чи­та­ти з їх ці но­вин­ки своїм ку­мам та сусідам тиж­день, місяць, а то й рік.

    Єремія зир­нув ор­ли­ни­ми гост­ри­ми очи­ма на той жіно­чий на­товп. І йо­го очі якось не­са­мохіть впа­ли на То­до­зю Світай­лівну, впа­ли й спи­ни­лись. Він примітив ли­це біле, не­на­че ви­то­че­не з сло­но­вої кості різцем яко­гось ве­ли­ко­го май­ст­ра, а на круг­ло­му чолі ви­сокі бро­ви, а під бро­ва­ми такі пишні карі ясні очі, яких Єремія ще нігде не ба­чив на своєму віку. Пов­ненькі ус­та бу­ли вип­нуті й об­ве­дені так ви­раз­но, так гар­но, не­на­че во­ни бу­ли на­мальовані. На шиї чер­воніли раз­ки доб­ро­го на­мис­та та бли­ща­ли зо­лоті ду­качі. Чор­ний гор­сет не­на­че влип в тон­кий стан і спа­дав на яс­ну шов­ко­ву квітчас­ту плах­ту. На біло­му чолі лиснів пру­жок од пар­че­во­го очіпка, що ви­су­нув­ся з-під білої ни­зенької намітки.

    Єремія ви­ря­чив очі на То­до­зю, не­на­че вглядів якесь ди­во. То­до­зя по­чу­ти­ла, що йо­го чорні гострі очі не­на­че різну­ли її по душі: різну­ли якось неп­риємно, ніби пог­ляд хи­жо­го не­доб­ро­го чо­ловіка. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву за ши­рокі плечі та за намітку своєї тітки Мав­ри, бо не ви­дер­жа­ла то­го гост­ро­го блис­ку­чо­го пог­ля­ду.

    «Господи, які в йо­го гарні, аж чорні, але й страшні очі, - по­ду­ма­ла То­до­зя. - Цей князь не ди­виться, а буцім те­бе ріже очи­ма, як но­жем».

    Але цікавій То­дозі знов за­ма­ну­лось гля­ну­ти на ті очі, що ріжуть, мов но­жем. Во­на не втерпіла, ви­су­ну­ла го­ло­ву з-за тітчи­них пле­чей і знов зир­ну­ла на смуг­ля­вий Єреміїн вид. Єремія став по­важ­ний. Він спус­тив віка з дов­ги­ми чор­ни­ми віями і не­на­че ду­му ду­мав. Але не­за­ба­ром віка в од­ну мить розп­лю­щи­лись, підня­ли­ся вго­ру, й знов на То­до­зи­не ли­це впа­ли пе­кучі га­рячі очі. Во­на не ви­дер­жа­ла то­го пог­ля­ду і знов од­хи­ли­ла го­ло­ву за тітчи­ну намітку.

    «Та й кра­су­ня ж ото стоїть в две­рях! Які в неї пишні очі, не­на­че аж ла­щаться до сер­ця, аж гла­дять по душі шов­ком. Пев­но якась ко­зач­ка. Аж тре­ба бу­де довіда­тись, хто во­на та­ка. Яка кра­са! Які ус­та, не­на­че ка­ли­на в зе­ле­но­му листі! Яке лич­ко делікат­не, не­на­че в якоїсь ко­ролівни. Це якась пер­ли­на, що ви­пад­ком за­ко­ти­лась в ці пущі, в це бес­кет­тя».

    І Єремія по­чу­вав, що не мо­же од­вес­ти очей од тієї пер­ли­ни, не­на­че пе­ред йо­го очи­ма з'яви­лось якесь не­ви­да­не й не­чу­ва­не ди­во, не­на­че з раю при­ли­нув хе­ру­вим з не­ту­тешньою кра­сою.


    А в кімна­тах бу­ло ти­хо-ти­хо. Усі сто­яли не­по­руш­не, не­на­че по­до­би лю­дей, ви­роб­лені з ка­ме­ня. Один ксьондз ти­хо бу­бонів мо­лит­ви, вря­ди-го­ди во­ру­шивсь і на­во­див на всіх ще більший спокій, ще більшу не­по­рушність та ніби ска­менілість своїм рівним го­ло­сом. Єремія не зво­див очей в пиш­но­го лич­ка гар­ної ко­зач­ки. В йо­му за­па­ли­лось сер­це од­ра­зу, не­на­че яки­мись ча­ра­ми. Те­пер тільки він пос­теріг, що й досі ще не лю­бив щи­рим ко­хан­ням ніко­го, навіть Гри­зельди. В йо­го дужій залізній вроді не­на­че спах­ну­ло од­ра­зу по­лум'я, як це бу­ває в ду­же пал­ких, але міцних і жорс­то­ких на сер­це лю­дей.

    Тодозя вже огов­та­лась з гост­рим по­зи­ром Єреміїних очей і ог­ля­да­ла йо­го з цікавістю мо­ло­дої удо­ви, ог­ля­да­ла йо­го не­ви­со­ку, су­хор­ля­ву, але ши­ро­коп­ле­чу пос­тать, йо­го дов­гоб­ра­зий вид з вип­ну­тим, круг­лим ви­со­ким чо­лом, об­ля­мо­ва­ним навк­ру­ги стрімки­ми чор­ни­ми, буцім тро­хи посіче­ни­ми ку­че­ря­ми.

    «Диво та й годі! Чи князь гар­ний, чи чуд­ний на ви­ду, чи він страш­ний, цього я ніяк не вга­даю; аж тре­ба бу­де в тітки Мав­ри спи­та­ти», - ду­ма­ла То­до­зя, при­див­ля­ючись до кня­зя.

    А тим ча­сом Єремія зир­нув на Гри­зельду, що сто­яла ко­ло самісіньких две­рей в кімна­ту, зир­нув на То­до­зю, кот­ра ніби щу­ли­лась по­зад неї ко­ло одвірка. І Гри­зельда зда­лась йо­му не­гар­ною, навіть прос­тою на об­лич­чя, з гру­би­ми бро­ва­ми, навіть ос­тар­ку­ва­тою.

    Ксьондз скінчив мо­лит­ви. Єремія од­дав ди­ти­ну кумі, пок­лав­ши на ди­ти­ну «на по­ви­вач» жме­ню червінців. Усі гості в світлиці за­во­ру­ши­лись, не­на­че нес­подіва­но ожи­ли кам'яні по­до­би лю­дей і за­во­ру­ши­лись. Гри­зельда поп­ро­си­ла несміли­вих шлях­тя­нок та ко­за­чок сіда­ти. Жінки посіда­ли ря­доч­ком на ос­лоні і стис­ну­ли се­бе, не­на­че в тісної ба­би гра­ли. Єремія та ксьондз сіли на ка­напі. Гри­зельда по­ча­ла ба­ла­ка­ти з де­кот­ри­ми жінка­ми. Шлях­тян­ки на ве­ли­ку си­лу лед­ве насмілю­ва­лись об­зи­ва­тись сло­вом до кня­гині на її усякі за­пи­тан­ня.

    - А ти чия, мо­ло­да мо­ло­ди­це? Чи шлях­тян­ка, чи го­ро­дян­ка з Лу­бен? - спи­тав Єремія в То­дозі.

    - А чия ж я? Світай­ло­ва! - сміли­во обізва­лась го­во­рю­ча То­до­зя.

    - А хто ж то Світай­ло? Я щось не чув в Луб­нах ні про яко­го Світай­ла, - ска­зав Єремія.

    - Не чув, кня­зю, бо мо­го Світай­ла вже й на світі не­ма; то й не ди­во, що ти про нього не чув.

    - А де ж він дівся? - спи­та­ла Гри­зельда, осміха­ючись, що То­до­зя од­мов­ля­ла кня­зеві й над­то вже сміли­во, і ніби тро­хи жар­тов­ли­во.

    - Мій Світай­ло поліг в битві, - ска­за­ла То­до­зя. - Він ко­за­ку­вав.

    - То ти ко­зач­ка? - спи­тав Єремія. - Мо­же то я і вбив тво­го Світай­ла десь під Лу­ком­лем або над Ста­ри­цею, ко­ли він був там з Ост­ря­ни­цею або з Гу­нею?

    - Ні, яс­но­вельмож­ний кня­зю, не кня­жа ру­ка йо­го вби­ла: він був реєстро­вий ко­зак, йо­го вби­ли та­та­ри тоді, як набігли на По­сул­ля та По­рос­ся, а я зос­та­лась удо­вою й жи­ву при бра­тові та при тітці в Луб­нах, - ска­за­ла То­до­зя.

    - То ти лу­бенська? - спи­тав Єремія.

    - Ми жи­ве­мо в Луб­нах; маємо там ле­ва­ду й ха­ту, - обізва­лась Мав­ра.

    - Щось ви мені нев­тям­ки, хоч я знаю ба­га­то лю­дей в Луб­нах, - ска­зав Єремія.

    - Бо ми ма­ленькі людці, то тим вашій ми­лості, кня­зю, і не да­ли­ся втям­ки, - ска­за­ла То­до­зя й засміялась.

    Її верх­ня гу­ба, тро­шеч­ки більша за спідню, підня­ла­ся вго­ру, і з-під неї блис­ну­ли чу­дові дрібні білі зуб­ки. На пов­них що­ках миг­ну­ли ямоч­ки і знов схо­ва­лись.

    «Ну та й пиш­на ж ця мо­ло­да удо­ва! гар­на, як го­во­рить, гар­на, як мов­чить, а ще кра­ща, як засміється!» - по­ду­мав Єремія й по­чу­вав, що йо­го обіймає який­сь огонь, при­ли­ває до сер­ця й за­па­лює ду­шу, за­па­лює рап­то­во, як су­ху со­ло­му влітку у ве­ли­ку спе­ку за­па­лює по­же­жа. Йо­му од­ра­зу за­ма­ну­лось об­ня­ти той тон­кий стан і цілу­ва­ти пов­ненькі чер­воні ус­та, цілу­ва­ти без міри, без кінця чорні ви­сокі бро­ви і пишні карі очі. Єремія по­чер­вонів. Йо­го чорні очі зай­ня­ли­ся й блис­ну­ли, як у хи­жо­го вов­ка в той час, як він ки­дається на яг­ни­цю.

    Увійшов гос­по­дар, а за ним всту­пи­ли най­мич­ки і по­ча­ли ста­ви­ти сто­ли та зас­те­ля­ти їх ска­тер­тя­ми для обіду. Жінки підве­ли­ся з ос­ло­на ра­зом в од­ну мить і вий­шли в кімна­ту, не­на­че їм хтось ско­ман­ду­вав ви­хо­ди­ти.

    - Куди ж це ви йде­те? Сідай­те з на­ми обіда­ти, бо мені самій без жіноцт­ва бу­де й ніяко­во, і нудьга ме­не бра­ти­ме за сто­лом, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Сядемо з ва­шою ми­лос­тю, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, і роз­ва­жа­ти­ме­мо, як гос­по­ди­ня ска­же, а як не зве­лить гос­по­ди­ня, то ми обіда­ти­ме­мо будлі-де, хоч і в сад­ку під яб­лу­ня­ми прос­то не­ба на землі, - обізва­лась з-за две­рей ве­се­ла То­до­зя.

    - Отже ж ти, То­до­зю, на­ве­ла ме­не на дум­ку, що те­пер в сад­ку кра­ще обіда­ти, ніж в хаті. В світлиці ста­ло над­то вже душ­но. Зве­ли, пані гос­по­ди­не, по­ви­но­си­ти сто­ли в са­док. От­там ся­де­мо за сто­ли в затінку в хо­ло­доч­ку під ста­ри­ми яб­лу­ня­ми, - про­мо­ви­ла Гри­зельда до гос­по­дині.

    - Коли кня­ги­ня цього ба­жає, то й справді ходім обіда­ти в са­док, - ска­зав Єремія.

    В ни­зенькій світлиці ста­ло душ­но. Товс­тий ксьондз все вти­рав піт на лобі ру­ка­вом су­та­ни. Гладкі шлях­тичі та ста­рос­ти по­чер­воніли і аж соп­ли од ду­хо­ти. За­чув­ши за­гад од Гри­зельди, во­ни повс­та­ва­ли з ла­вок, в од­ну мить по­ви­но­си­ли сто­ли в са­док за ха­ту на причілок і пос­та­ви­ли під ста­ри­ми віковічни­ми яб­лу­ня­ми. Над­ворі бу­ло не так душ­но, як у світлиці, ле­генький вітрець повівав, не­на­че по­ди­ху­вав од за­хо­ду і ше­лестів лис­том. Гос­по­дар поп­ро­сив сіда­ти кня­зя й кня­ги­ню за сто­ли. Гри­зельда по­са­ди­ла по­руч з со­бою Мав­ру, а про­ти се­бе її не­бо­гу То­до­зю. Дрібні шлях­тичі посіда­ли на­суп­ро­ти кня­зя й кня­гині. Єремія ба­ла­кав з своїми уп­ра­ви­те­ля­ми та ста­рос­та­ми про гос­по­дарст­во, про нові оса­ди то над Су­лою, то над Удаєм. Шлях­тичі спо­чат­ку ве­ли роз­мо­ву несміли­во, але потім зго­дом, ви­пив­ши по чарці - по другій, наб­ра­лись сміли­вості, ста­ли ба­ла­ка­ти го­лос­но й по­во­ди­лись з кня­зем за­панібра­та. Кож­ний шлях­тич в душі та в думці вва­жав на се­бе, як на рівню кня­зеві.

    - Як же ти, Мав­ро, гос­по­да­рюєш з своєю не­бо­гою, ко­ли у вас обох чо­ловіків не­ма? - спи­та­ла в тітки Гри­зельда.

    - Є в нас гос­по­дар, мій брат Па­нас, хоч цей гос­по­дар ще мо­ло­дий і не­жо­на­тий, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Та й цього гос­по­да­ря не­ма те­пер вдо­ма: десь поїхав за Дніпро, - обізва­лась Мав­ра.

    - Ми вдвох з тіткою спра­ви­мось та­ки за од­но­го чо­ловіка: тітка ко­ло ху­до­би, а я ко­ло ко­ней; тітка діжу місить, а я обід го­тую. Тітка ко­ро­ви доїть, а я же­ну коні до во­ди, ча­сом тітка ко­ло ро­бо­ти, а я ви­вер­нусь бо­ком та ле­жу. Склас­ти до­ку­пи дві жінки, то з їх і вий­де або один, або півто­ра по­га­неньких чо­ловіка. От­так якось і жи­ве­мо на світі, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Чи дос­та­чає ж вам ле­ва­да хліба? - спи­тав Єремія.

    - А чом же! Хва­лить бо­га, є що їсти. Нам з тіткою не­ба­га­то й тре­ба, ми їмо пот­рош­ку: тітка за обідом з'їсть гор­щик ва­ре­ної ба­ра­болі, а я вкла­ду в ко­пи макітер­ку ва­ре­ників, то нам і не ба­га­то тре­ба, та так якось удо­ви і пе­ре­би­ва­ються, - ска­за­ла То­до­зя й за­ре­го­та­лась.

    - Та то То­до­зя ви­га­дує ви­гад­ки, бо ве­се­ла на вда­чу. Так вже їй бог дав: а в нас, хва­лить бо­га, є й корівки, є до­волі й мо­ло­ка й си­ра. І хліб в нас довільний, бо в нас дер­жа­ва дав­ня: та, що над Су­лою ле­ва­да, то та­ки на­ша батьківщи­на й дідиз­на. Ми з давнього ко­зацько­го ро­ду, - ска­за­ла Мав­ра.

    Єремія на­су­пив бро­ви і по­чав кру­ти­ти дов­го­го чор­но­го ву­са. Згад­ка про ко­заків, про їх дідиз­ну, оче­ви­дяч­ки, бу­ла йо­му неп­риємна. Він по­чав заздріва­ти, що жінка й не­бо­га ве­ликі при­хильниці ко­заків.

    - А ти ж, То­до­зю, ду­же пла­ка­ла, як та­та­ри вби­ли тво­го чо­ловіка? - спи­тав Єремія.

    - Поплакала та й за­бу­ла. Не вік же вічний мені сльози ли­ти, бо сльоза­ми не вер­неш ніко­го з то­го світу. Ко­лись пла­ка­ла, а те­пер вже й од смішків не цу­ра­юся, бо я зро­ду ве­се­ла на вда­чу.

    - Погано зро­би­ла, що й тоді пла­ка­ла: за ко­за­ка­ми не­варт пла­ка­ти, бо во­ни спро­ти­ви­лись та пішли на су­пе­реч­ку з шлях­ти­ча­ми, - обізвав­ся один ву­са­тий па­нок.

    - Чи спро­ти­ви­лись, чи ні, це вже до нас, бабів, не сто­сується, бо ба­би на сей­ми не їздять і на війну не хо­дять, - ска­за­ла То­до­зя.

    - А ти б поїха­ла на сейм? - спи­тав Єремія й засміявся.

    - Атож! як­би тільки ме­не пус­ти­ли ту­ди, то й пішки пішла б, не те що поїха­ла б, та тільки го­ренько, що нас ту­ди не про­сять, - ска­за­ла То­до­зя.


    Шляхтичі пи­ли й го­моніли. Во­ни й за­бу­лись, що за сто­лом си­дять князь та кня­ги­ня. Вітер ше­лестів лис­том, гой­дав гіллям, але шум та гомін пе­ре­ма­гав і заг­лу­шу­вав той ше­лест лис­ту. В кінці обіду ба­ба-по­ви­ту­ха ви­нес­ла на одній тарілці жбан ва­ре­ну­хи, а на другій - ку­пу пучків з чер­во­ної ка­ли­ни та з ва­сильків. Во­на на­ли­ла два куб­ки ва­ре­ну­хи і по­да­ла по­пе­ред усього кня­зеві та кня­гині, пок­лав­ши на тарілку два найбільші пуч­ки ка­ли­ни та квіток. Єремія й Гри­зельда ки­ну­ли на тарілку по зо­ло­то­му та­ля­рові й взя­ли куб­ки. Ба­ба пок­ло­ни­лась їм у по­яс і об­нес­ла усіх гос­тей куб­ка­ми ва­ре­ну­хи та по­да­ва­ла пуч­ки ка­ли­ни. Гості ки­да­ли бабі на тарілку хто по зло­то­му, хто по п'ята­ку, хто й по ша­гу.

    Довго сиділи гості за сто­ла­ми. Оче­ви­дяч­ки, їм не хотілось вста­ва­ти з-за столів, де над го­ло­ва­ми шуміли яб­луні, а вітер повівав про­хо­ло­дою. Вже над­ворі су­теніло, вже й че­ре­да прибігла з по­ля, а гості все сиділи, ба­ла­ка­ли та по­пи­ва­ли ва­ре­ну­ху, заїда­ючи обід маківни­ка­ми, яб­лу­ка­ми та гру­ша­ми.

    - Чи ти пак, То­до­зю, вмієш ки­ли­ми тка­ти? - спи­та­лась в То­дозі Гри­зельда.

    - Атож! Ще б пак не вміла, - ска­за­ла То­до­зя.

    - В ме­не по­коївки че­ляд­ниці роз­по­ча­ли тка­ти здо­ро­вий ки­лим, та ми йо­му ніяк ла­ду не да­мо. Ко­зач­ки до цього діла здатні, ще й ду­же здатні. Мо­же б ти прий­шла до ме­не та до­по­мог­ла мені хоч по­ра­дою в цій делікатній ро­боті, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - А чом же! То й прий­ду й до­по­мо­жу не тільки по­ра­дою, а й ру­ка­ми, ко­ли я там потрібна. А мо­же бу­ду так потрібна, як п'яте ко­ле­со в возі. Там вже, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, самі по­ба­чи­те, - ска­за­ла То­до­зя.

    Сонце сто­яло на за­ході, бу­ло вже на­по­го­тові впас­ти десь у сте­пах і схо­ва­тись в зе­леній траві. Шлях­тичі все пи­ли і го­лос­но ба­ла­ка­ли. Гри­зельда вста­ла з-за сто­ла й по­дя­ку­ва­ла гос­по­дині за обід. Слідком за нею вста­ли й жінки. Гри­зельда пішла по сад­ку на про­гу­лян­ня, а за нею пішло усе жіноцт­во. Єремія не зво­див очей з То­дозі. Во­на не­на­че при­ча­ру­ва­ла йо­го яки­мись ча­ра­ми, йо­го по­зир слідку­вав за нею, до­ки ма­нячіла че­рез рідке гілля її чер­во­на за­пас­ка та квітчас­та плах­та, до­ки біліла крізь зе­ле­ний лист її тон­ка намітка.

    «Це якась чарівни­ця. Чимсь во­на ме­не ча­рує, ко­ли я не мо­жу од­вес­ти од неї очей, - по­ду­мав Єремія, - і го­лос у неї див­ний, дзвінкий, як стру­на, і очі пишні, аж го­ло­ва од їх мо­ро­читься. Це та­ка кра­са, якої мені ніко­ли на віку не до­во­ди­лось ба­чи­ти».

    І Єремія по­чу­вав, що якась си­ла тяг­ла йо­го слідком за То­до­зею, тяг­ла йо­го, як він ди­вив­ся че­рез рідке гілля на її ви­со­ченьку рівну пос­тать, як ло­вив очи­ма ми­га­ючі чер­во­нясті та білі хвильки світа од її убо­ру. Він лед­ве всидів на ос­лоні, лед­ве вдер­жав­ся, щоб не побігти слідком за То­до­зею, не засісти в гу­ща­вині й не ки­ну­тись на неї, як ки­дається вовк на яг­ни­цю, але він знав, що з нею гу­ляє Гри­зельда.

    - Ну та й гар­на ж оця То­до­зя, враг її ма­тері! - не втерпів і якось не­са­мохіть про­хо­пив­ся Єремія.

    - Це якесь ди­во, а не мо­ло­ди­ця, - обізвав­ся пан Суф­щинський.

    - Гарна, як пи­сан­ка, дідько б її взяв, - про­мо­вив Єремія.

    - Схочете, кня­зю, то во­на бу­де ва­ша, - ска­зав один уп­ра­ви­тель, - тільки дай­те нам за­гад, то ми вчи­ни­мо кня­жу во­лю, і То­до­зя бу­де ва­ша.

    - Цур їй! Не зачіпай­те її, - ска­зав Єремія, не ду­же охо­чий до жіноцт­ва по своїй вдачі.

    Але це так тільки го­во­ри­лось. Єремія по­чу­вав, що То­до­зя ста­ла зад­ля йо­го потрібна, як повітря, без кот­ро­го не мож­на ні ди­ха­ти, ні жи­вотіти.

    «Вона бу­де моя, по­вин­на бу­ти моєю, хоч би мені до­ве­лось змес­ти з землі й її ха­ту, і її осе­лю, і тітку Мав­ру, і бра­та, хоч би до­ве­лось кров'ю за­ли­ти її ле­ва­ду», - ду­мав Єремія, стис­ка­ючи ку­ла­ки од ог­ню, що на­ли­вав йо­го сер­це.

    Сонце впа­ло десь в сте­пу, не­на­че зо­ло­та пти­ця пірну­ла в зе­ле­ну тра­ву. Гус­та тінь ляг­ла під яб­лу­ня­ми. А гості усе сиділи та пи­ли. Гос­по­ди­ня звеліла при­нес­ти на сто­ли світло і по­да­ва­ти ве­че­рю. Гри­зельда, на­гу­ляв­шись з жінка­ми, знов вер­ну­лась з ни­ми до сто­лу. То­до­зя сіла про­ти Єремії. Во­на приміти­ла, що в кня­зя очі го­рять і бли­щать, не­на­че дві жа­ри­ни, приміти­ла, що ті очі впи­лись п'явка­ми в її очі. Во­на вга­да­ла, що не ви­но та ва­ре­ну­ха за­па­ли­ли ті очі, бо князь не пив ви­на. Во­на вга­да­ла, що то її кра­са за­па­ли­ла ті страшні й гарні чорні очі, за­па­ли­ла не­без­печ­ним для неї ог­нем. Мо­лодій удові ста­ло чо­гось так страш­но, не­на­че ко­ло неї десь не­да­леч­ке, десь в гу­ща­вині яб­лунь за­во­ру­ши­лась не­чис­та си­ла, вти­ри­ла в неї свої страшні баньки й нас­то­ро­чи­лась або згу­би­ти її з світу, або за­подіяти якесь ве­ли­ке ли­хо.

    «Ой ля­кає ме­не цей князь своїми чор­ни­ми очи­ма, ля­кає ме­не страш­ним пог­ля­дом, не­на­че хо­че ки­ну­тись на ме­не, як ки­дав­ся в бит­вах на ко­заків. І навіщо бу­ло мені їха­ти на ці хрес­ти­ни? Ой не доб­ро віщу­ють йо­го страшні й пишні очі!»

    Тодозя по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в душі, яку пев­но по­чу­ва­ють сер­ни, ко­ли уг­ля­дять руш­ни­цю влов­чо­го, націле­ну на їх сер­це.

    Господиня звеліла по­да­ва­ти на сто­ли ве­че­рю. Не вва­жа­ючи на те, що обід був ба­га­тий і трив­ний, гості з жа­до­бою ки­ну­лись на пе­че­ню з ди­кої ко­зи, на­че вов­ки, аж кісточ­ки хру­ща­ли. Со­ба­ки збігли­ся з усієї еко­номії і, посідав­ши не­да­леч­ке од сто­ла, ди­ви­лись на гос­тей жадібни­ми очи­ма та ло­ви­ли зу­ба­ми кістки, що гості шпур­ля­ли на їх гурт. Після ве­чері знов при­нес­ли горілки та жба­ни ме­ду й ва­ре­ну­хи. Гості пи­ли, до­ки зовсім не по­пи­лись усі, окрім од­но­го кня­зя Виш­не­вецько­го. Він встав з-за сто­ла тве­резісінький.

    Надворі схо­пив­ся вітер. Яб­луні за­гой­да­ли гілка­ми, не­на­че затріпотіли й за­ма­ха­ли ру­ка­ми. На стіл по­си­па­лись яб­лу­ка і влу­ча­ли гос­тей то по го­лові, то по ру­ках. Од­не яб­лу­ко пот­ра­пи­ло в жбан з ме­дом, і бриз­ки роз­си­па­лись по ска­терті.

    - Час би вже й на од­по­чи­нок. Ніч тем­на, ще й вітер схо­пив­ся. Ми, пані Суф­щинська, пе­ре­но­чуємо в те­бе, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - То й пе­ре­но­чуй­те і справді. До При­лу­ки до­ро­га по­га­на й не­без­печ­на. Я вашій яс­но­вельмож­ності, кня­ги­не, пос­те­лю постіль в світлиці, - ска­за­ла Суф­щинська.

    - А я при­ля­жу та пе­редрімаю не­дов­гу ніченьку от­ту­теч­ки на тап­чані, - про­мо­вив Єремія, встав­ши з-за сто­ла й по­дя­ку­вав­ши за хліб за сіль гос­по­да­реві та гос­по­дині.

    Шляхтичі, п'яні, як осіння ніч, на­си­лу доп­лен­та­лись до повітки і по­па­да­ли хто на сіно, хто на со­ло­му, а хто прос­то долі. Жіноцт­во по­ля­га­ло по­ко­том долі в кімнаті гос­по­дині.

    Єремія ліг на тап­чані, але дов­го не міг зас­ну­ти. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячіла чу­до­ва рівна То­до­зи­на пос­тать, не­на­че яке ди­во, кот­ре од­га­ня­ло сон од йо­го очей. Він зап­лю­щив очі й все-та­ки не­на­че ба­чив пишні ви­разні чер­воні ус­та. Ті ус­та ніби осміха­лись, роз­ту­лю­ва­лись, а з-під пов­ної верхньої гу­би бли­ща­ли рівні білі зуб­ки і драж­ни­ли йо­го, і сміялись з йо­го, що він, яс­но­вельмож­ний князь, му­сить за­див­ля­тись на ті ус­та.

    Єремія по­вер­нувсь на дру­гий бік, розп­лю­щив очі, а пе­ред ним, не­на­че се­ред тем­ної гор­ниці, знов блис­ну­ли такі пишні палкі очі, про які тільки в каз­ках роз­ка­зу­ють, а за очи­ма знов миг­ну­ли білі-білі зуб­ки, не­на­че пер­ли, а там далі, десь ко­ло дру­го­го зас­то­рон­ка не­на­че ста­ла пе­ред йо­го очи­ма уся пос­тать гар­ної ко­зач­ки в чер­во­но­му на­мисті. Он бли­щать на шиї зо­лоті ду­качі, он­деч­ки чер­воніє кар­та­та плах­та, он стоїть во­на са­ма й ди­виться на йо­го, і дра­тує йо­го своїми оча­ми, своїм посміхом.

    Єремія підвівся й сів на ки­лимі, йо­му рап­том схотілось об­ня­ти той тон­кий стан, при­гор­ну­ти до сер­ця ту ча­ру­ючу пос­тать.

    Кохання не­на­че од­ра­зу за­па­ли­ло усе йо­го су­хор­ля­ве тіло. Го­ло­ва ста­ла га­ря­ча. Сер­це ки­да­лось, не­на­че пташ­ка тріпа­ла крильця­ми в клітці. Він був ла­ден бігти до ха­ти, зас­ту­ка­ти у вікон­це, вик­ли­ка­ти То­до­зю до се­бе. Але в світлиці опо­чи­ва­ла Гри­зельда…

    Єремія знов упав на ліжко й за­ку­тав­ся ук­ри­ва­лом з го­ло­вою, щоб схо­ва­тись од то­го чарівно­го ви­ду, а те пиш­не ди­во знов не да­ва­ло йо­му спа­ти, од­го­ни­ло дрімо­ту од очей. Єремія сил­ку­вавсь ду­ма­ти про свої по­хо­ди, про свої бит­ви з ко­за­ка­ми, уяв­ляв собі, як він ввірвав­ся в ко­зацький табір, як кри­шив ко­заків шаб­лею, як ли­ла­ся аж дзюр­ча­ла людська кров. Він сподівав­ся, що ті улюб­лені згад­ки, ті улюб­лені кар­ти­ни битв вга­му­ють га­ря­че сер­це, за­туп­лять пиш­ний То­до­зин вид. Але в йо­го дум­ках се­ред то­го кри­ку і сто­го­ну, се­ред блис­ку­чих кри­вих ща­бель знов ви­ни­кав пиш­ний об­раз з чер­во­ни­ми ка­ли­но­ви­ми ус­та­ми, з пал­ки­ми чор­ни­ми очи­ма, а над очи­ма чорніли чорні ви­сокі, ніби ок­са­ми­тові бро­ви.

    - Боже мій! Що це зо мною ста­ло­ся? Нев­же й ті об­ра­зи людсько­го бой­ови­ща, ті про­литі мною ка­люжі людської крові не зал­лють тієї пиш­ної жіно­чої кра­си! Це ча­ри! Це пев­но якась чарівни­ця, що при­ча­ру­ва­ла моє сер­це чимсь не­пе­ре­мож­ним, чимсь страш­ним. Не маю си­ли, не маю змо­ги вга­му­ва­ти своє сер­це.


    Єремія по­чав сер­ди­тись на ті нас­тир­ливі мрії, а ма­ри лізли в го­ло­ву си­ломіць, не­на­че дужі во­ро­ги йшли на прис­туп, ври­ва­лись в твер­ди­ню, лізли на ва­ли, ла­ма­ли час­токіл і бе­зу­пин­но нас­ту­па­ли, все далі та далі, не ос­ту­па­ючись на­зад ні на один ступінь. Єремія ля­гав горілиць, пе­ре­ки­дав­ся то на один бік, то на дру­гий, йо­му ста­ло душ­но, не­на­че він ле­жав в ду­же на­топ­леній хаті. Він розк­ривсь, ско­тив но­га­ми ук­ри­ва­ло, зап­лю­щив очі. А пиш­на ма­на все ма­нячіла пе­ред йо­го очи­ма й на од­ну хви­ли­ну не да­ва­ла йо­му спо­кою.

    «Це якась не­чис­та си­ла на­ва­жи­лась му­чи­ти мою ду­шу, на­мог­ла­ся ніве­чи­ти моє сер­це цілу ніченьку. Це на­пав­ся на ме­не який­сь во­рог, і би­ти­ся з ним не маю си­ли, і не­ма чим по­би­ти йо­го й обо­ро­ни­тись».

    Вже в глу­пу ніч сон­но­та най­шла на Єреміїні очі. Але то не був сон міцний та здо­ро­вий, що зміцнює тіло й підсвіжує ду­шу. Єремія дрімав дрімо­тою важ­ко­го досвіта і як тільки по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, він схо­пив­ся й вий­шов з гор­ниці. Він був доб­рий гос­по­дар. Йо­му спа­ло на дум­ку піти та ог­лядіти фольварк: по­ди­ви­тись на та­бу­ни ко­ней, на то­вар у за­го­ро­дах, на ота­ри овець в ко­ша­рах.

    Надворі тільки що по­чи­на­ло роз­вид­ню­ва­тись. Уся осе­ля сто­яла, ніби за­мер­ша. Усе спа­ло в оселі. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку, ні ше­лес­ту. Навіть со­ба­ки дріма­ли, поск­ру­чу­ва­лись на со­ломі, ніби ка­лачі, і ле­жа­ли, не­на­че мертві. Єремія одійшов за тік і заг­ля­нув в здо­ро­ву за­го­ро­ду. Во­ли ле­жа­ли суспіль, не­на­че роз­ки­дані здо­рові каміню­ки, і ре­миґали, ніби спро­сон­ня. Здо­ро­вий та­бун ко­ней пас­ся за за­го­ро­дою. Коні вгляділи чо­ловіка й нас­то­ро­чи­ли ву­ха. Єремія за­ди­вив­ся на та­бун сте­по­вих здо­ро­вих ко­ней, але зго­дом по­чу­тив, що й коні не цікав­лять йо­го. В йо­го з дум­ки не схо­див чу­до­вий То­до­зин вид.

    «Що це зо мною ста­ло­ся? Що це зо мною діється? Тнуть моє сер­це оті очі, не­на­че стріли, не­на­че обс­ту­пи­ли ме­не кру­гом та­та­ри й сип­лють стріла­ми на ме­не, і не да­ють мені спо­кою. Пху на твої пишні очі, на твої чорні бро­ви, лу­ка­ва мо­ло­ди­це!»

    А очі усе драж­ни­ли йо­го, усе ми­готіли пе­ред ним, не­на­че зорі тем­ної ночі. Єремія по­чав сер­ди­тись та ла­ятись.

    «Коли б швид­ше вста­ва­ли жінки. Хоч би по­ди­вив­ся на ті прок­ляті очі, на ті ка­торжні бро­ви; мо­же б мені по­лег­ша­ло на серці», - по­ду­мав Єремія, вер­та­ючись проз са­док.

    Єремія ду­же стри­во­жив і То­до­зю за сто­лом своїми чор­ни­ми очи­ма. Во­на вга­да­ла, що князь не­дур­но так пильно при­див­лявсь на неї й не зво­див з неї очей цілісінький вечір. То­до­зю ля­ка­ли ті страшні очі й три­во­жи­ли. Во­на ляг­ла спа­ти, а сон її не брав. В хаті бу­ло душ­но. Важ­ке й га­ря­че повітря ду­ши­ло її, не­на­че ру­ка­ми за шию. А князів гост­рий пог­ляд усе ма­нячів у неї в очах і не да­вав їй зас­ну­ти. Во­на тричі пе­рех­рес­ти­лась і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу, але й мо­лит­ва не йшла їй на дум­ку. Страшні очі не­на­че зо­ри­ли десь по кімнаті й все ди­ви­лись на неї, ніби жа­ли­ли її, не­на­че сер­диті бджо­ли, і все од­га­ня­ли сон од її очей.

    «Це якась чор­тя­ча спо­ку­са на­во­дить на ме­не ма­ну; це не князь, а пев­но сам са­та­на, ко­ли він так три­во­жить мою ду­шу», - ду­ма­ла То­до­зя й схо­пи­ла­ся з місця.

    Важкий дух в хаті за­би­вав дух, да­вив її в гру­дях так, що й ди­ха­ти бу­ло важ­ко. То­до­зя на­ки­ну­ла на плечі жу­пан, вий­шла в са­док.

    Тричі пе­рех­рес­тив­шись на схід сон­ця, То­до­зя по­ча­ла про­мов­ля­ти мо­лит­ви. Але во­на швид­ко за­ува­жи­ла, що про­мов­ляє мо­лит­ви тільки ус­та­ми, що мо­лит­ва не до­хо­дить до сер­ця. Якась ніби си­ла не пус­ка­ла мо­лит­ви в ду­шу, зас­ту­па­ла їй стеж­ку до сер­ця. І стри­во­же­не сер­це не мог­ло зас­по­коїтись.

    - І ізба­ви нас од лу­ка­во­го. Яко твоє єсть царст­во й си­ла… - до­мо­лю­ва­лась То­до­зя, але їй знов за­ва­жа­ли до­мо­лить гострі палкі Єреміїні очі, не­на­че во­ни ви­зи­ра­ли десь з-поміж гілля яб­луні, знов ніби ви­гулькнув Єреміїн смуг­ля­вий вид з-поміж лис­тя й за­па­мо­ро­чив їй тя­му. Їй на дум­ку не­са­мохіть спа­дав мужній, бадьорис­тий князів вид, йо­го жвавість в ру­хах, рівна су­хор­ля­ва й муж­ня пос­тать. І во­на по­чу­ва­ла, що ті гострі чорні очі чо­мусь ніби при­па­ли їй до впо­до­би.

    «Боже мій ми­лий! Що це зо мною ста­лось? Чо­му мо­лит­ва не йде мені на дум­ку? Мо­же це не­чис­та си­ла спо­ку­шає ме­не. Щось не­чис­те, на­хаб­не бу­ло в кня­зе­вих гост­рих очах… Оце на­ха­ба! Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась от ту­теч­ки!» - вертілась в То­дозі дум­ка, міша­ючись з сло­ва­ми свя­тих мо­ли­тов.

    Никаючи по дворі, йду­чи ко­ло сад­ка, Єремія вглядів про­ти біло­го причілку якусь тем­ну пос­тать і сти­ха спи­тав: - Хто то там стоїть? Чо­го тобі тут тре­ба? То­до­зя мов­ча­ла. Во­на не впізна­ла кня­зя.

    - Хто то та­кий? Чи то ви, гос­по­ди­не? - спи­тав князь вдру­ге.

    - Ні, це я, - ти­хо обізва­лась То­до­зя.

    - Хто ж ти та­ка? Як те­бе на ймен­ня? - спи­тав Єремія й по­чав наб­ли­жа­тись по­ма­леньку до То­дозі.

    Тодозя впізна­ла кня­зя, жах­ну­лась і ніби охо­ло­ла. Єремія, оче­ви­дяч­ки, заціка­вив­ся дізна­тись, хто то стов­би­че під ха­тою. Він прис­ту­пив до То­дозі й впізнав її.

    - Це ти, Світай­ли­хо? - спи­тав князь сти­ха.

    - Та я ж! - че­рез си­лу обізва­лась То­до­зя.

    - Чого це ти так ра­но вста­ла? - спи­тав князь.

    - Бо я звик­ла… ду­же ра­но вста­ва­ти. В по­ко­ях та­ка ду­хо­та, що й сон в ме­не одібра­ла, - ниш­ком го­во­ри­ла То­до­зя, не­на­че во­на ше­потіла на ву­хо кня­зеві.

    - Ця ду­хо­та й од ме­не одібра­ла сон. І я цю ніч спав - як не спав. Але не од­на ду­хо­та не да­ва­ла мені спа­ти. Твої очі, сот­ни­чи­хо, одібра­ли од ме­не сон. Я злий оце на твої очі.

    - Мої очі ніко­му ніко­ли не шко­ди­ли й ніко­му не пош­ко­дять, яс­но­вельмож­ний кня­зю! Ви пев­но жар­туєте або й глу­зуєте з ме­не, - го­во­ри­ла То­до­зя, а тим ча­сом по­чу­ва­ла, що в неї зат­ру­си­лись ру­ки й но­ги, не­на­че во­на сподіва­лась чо­гось ду­же не­без­печ­но­го од кня­зя. Во­на зля­ка­лась кня­зя й якось несвідо­мо ос­ту­пи­лась од причілка за яб­лу­ню. Єремія пішов слідком за нею.

    - Не ос­ту­пай­сь од ме­не. Не бійся ме­не. Я ж тобі не за­подію ли­ха, - ти­хо ска­зав Єремія.

    Тодозя підве­ла очі й лип­ну­ла ни­ми на Єремію. На сході вже лисніло не­бо. Про­ти схо­ду за­лисніли Єреміїні очі. То­до­зя вло­ви­ла той страш­ний блиск і ще більше за­ме­ту­ши­лась. В неї блис­кав­кою май­ну­ла дум­ка тіка­ти, але при­род­же­на гор­до­витість і по­чу­ван­ня своєї ша­но­би вдер­жа­ло її на місці. Во­на на­ва­жи­лась сто­яти і слу­ха­ти кня­зя, що він ка­за­ти­ме їй.

    - Не бійся ме­не й не тікай од ме­не. Маю щось тобі ска­за­ти. Твої пишні очі одібра­ли в ме­не сон цієї ночі. В твоїх очах пев­но є якась си­ла, якісь ча­ри. Ніхто ме­не не ча­ру­вав так очи­ма на моєму віку, як ти ме­не вчо­ра при­ча­ру­ва­ла, - ти­хо ше­потів князь.

    Тодозя приміти­ла, що йо­го ти­хий го­лос зат­ру­сивсь на ос­танніх сло­вах.

    - Я, кня­зю, не чарівни­ця й, хва­лить бо­га, ніко­му не наш­ко­ди­ла будлі-яки­ми ча­ра­ми, - ще тих­ше обізва­лась То­до­зя.

    - Ні! ти чарівни­ця! Жодні жіноцькі очі ніко­ли ще не ма­ли на­до мною та­кої си­ли, як твої. А хіба ж я ма­ло ба­чив тих пиш­них очей на своєму віку! Ти вчо­ра ки­ну­ла не­на­че іскру на ме­не, як на сухі лляні па­чо­си. І од­ра­зу в ме­не спах­ну­ло по­лум'я.

    - То, кня­зю, пев­но ви та­кий на вда­чу. Це не ча­ри мої. Я ту­теч­ки ні в чо­му не вин­на, - ска­за­ла То­до­зя.

    Тодозя своєю жіно­чою вро­дою та по­чу­ван­ням вга­да­ла, що в кня­зя бу­ла й справді вда­ча нез­ви­чай­но пал­ка, нер­во­ва, навіть пси­хо­па­тич­на, не здат­на до помірку­ван­ня, до людської міри як в мар­ну­ванні гро­шей ра­ди пи­хи пе­ред польськи­ми ви­пе­ще­ни­ми маг­на­та­ми, так і в жорс­то­кості й… у ко­ханні. Хо­лод­на, рівна помірко­ваність не бу­ла влас­ти­ва йо­го палкій, нер­вовій вдачі. Йо­го вда­ча бу­ла га­ря­ча, як при­сок, пал­ка, як по­рох, і ча­сом спа­ху­ва­ла, як по­рох.

    - Ой то ча­ри, ча­ри твої, сот­ни­чи­хо! Я вчо­ра чо­мусь не міг од­вес­ти очей од твоїх чер­во­них уст, од твоїх ви­со­ких брів. Не си­ла моя, не во­ля моя - те­бе не ко­ха­ти, - ти­хе­сенько про­мо­вив Єремія.

    Обережна То­до­зя зир­ну­ла на дві вікні причілка. Ма­ленькі віко­неч­ка чорніли на білій стіні, не­на­че зас­ло­нені чор­ним ок­са­ми­том. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го ше­лес­ту. Все в по­ко­ях і в оселі спа­ло, не­на­че ви­мер­ло.

    Єремія нес­подіва­но вхо­пив То­до­зю за ру­ки й стис­нув своїми га­ря­чи­ми су­хор­ля­ви­ми пальця­ми, не­на­че залізни­ми да­вильця­ми. То­до­зя лед­ве ви­терпіла й тро­хи не крик­ну­ла.

    - Князю, го­лу­боньку си­зий! Та про ме­не ж піде опо­ро­ка в Луб­нах поміж ко­за­ка­ми. Не вводьте на­да­рем­но ме­не, удо­ву, в сла­ву! - по­ча­ла бла­га­ти кня­зя То­до­зя, по­чу­ва­ючи, що огонь в ру­ках кня­зя, пал йо­го ко­хан­ня ніби по­шес­тю пішов в її сер­це. Лас­каві сло­ва бла­ган­ня ще більше розд­ра­ту­ва­ли кня­зя, не­на­че підки­ну­ли вог­ню.

    - От ба­чиш! Ти ме­не наз­ва­ла го­лу­боньком та ле­бе­доньком. Ти ме­не ко­хаєш? Еге? Прав­да, ко­хаєш, та не хо­чеш ска­за­ти? - ше­потів якось навіже­но Єремія й все не пус­кав її рук та наб­ли­жавсь своїм ви­дом до її ви­да.


    Тодозя по­чу­ва­ла га­ря­чий дух од йо­го ви­да й од­хи­ли­лась. Але Єремія вхо­пив її за плечі й по­чав навіже­но цілу­ва­ти в ус­та, в чо­ло, в бро­ви, а потім при­гор­нув до се­бе й ніби зомлів, по­хи­лив­ши го­ло­ву на її пле­че.

    Цей на­хаб­ний вчи­нок Єреміїн збу­рив То­до­зю і об­ра­зив її; То­до­зя рап­том вис­мик­ну­ла свої ру­ки, вип­ру­ча­лась і ще далі ос­ту­пи­лась за яб­лу­ню, не­на­че за­ку­та­лась в гус­те зе­ле­не гілля. Єремія наз­дог­нав її й знов вхо­пив за ру­ку.

    - Кохай ме­не до жи­вот­тя, до са­мої смерті! Ме­не і ніко­го більше, - вже не за­ше­потів, а не­на­че за­шипів князь, як жар, поп­рис­ка­ний ок­ро­пом.

    - Не мо­жу! не бу­ду! Пустіть ме­не, кня­зю. Не вводьте ме­не в сла­ву, - ще тихіше ска­за­ла То­до­зя. - Не зну­щай­тесь на­до мною, си­ро­тою. Я не да­лась вам, ви­со­ко-вельмож­ним, на смішки, на по­та­лу, не дам­ся на зну­щан­ня. І я тям­лю, що то є честь та ша­но­ба.

    Тодозя вип­ру­ча­лась і ти­хою хо­дою, гор­до­ви­то підняв­ши го­ло­ву, пішла поміж яб­лу­ня­ми, пря­му­ючи до до­му. Їй чо­мусь зда­ва­лось, що то не князь Єремія, а який­сь на­пас­ник та­та­рин зас­ту­кав її на причілку в сад­ку і вже ла­ден на­ки­ну­ти на її шию ар­кан, щоб заб­ра­ти її з со­бою й од­вес­ти в Крим в не­во­лю. Во­на по­чу­ти­ла, що в неї вже за­би­ває дух і па­мо­ро­ки, що її тя­ма ту­маніє, го­ло­ва за­мо­ро­чується, і во­на от-от впа­де на зем­лю. Єремія роз­лю­ту­вавсь, наз­дог­нав її. Во­на по­чу­ти­ла, що її за плечі знов вхо­пи­ли ніби залізні ру­ки.

    - Ти, сот­ни­чи­хо, бу­деш моєю. Ніку­ди не вте­чеш од ме­не! Ніде не схо­ваєшся од ме­не! Ко­ли я тобі не упо­доб­ний і ти не зго­диш­ся бу­ти моєю, то я по­ру­баю твоє пиш­не тіло, пош­ма­тую на дрібні час­точ­ки, - вже не ше­потів, а не­на­че шипів князь. - Я п'яний од те­бе, як од хме­лю, як од міцно­го ви­на. Я п'яний од твоїх чарів, од твоїх пиш­них очей, - го­во­рив, визвірив­шись на неї, князь.

    Тодозя озир­ну­лась на Єремію, гля­ну­ла на йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма й од­ра­зу охо­ло­ла й по­по­лотніла. Він по­са­танів і сто­яв блідий, аж жов­тий, не­на­че мрець встав з до­мо­ви­ни, ши­ро­ко ви­ря­чив очі й ди­вивсь на неї. Очі бли­ща­ли, не­на­че спах­ну­ли ог­нем. То­дозі зда­лось, ніби сам са­та­на ви­ник десь ніби з-під землі і на­па­дом на­пав­ся на неї.

    Єремія пе­ре­пи­нив То­до­зю, знов об­хо­пив її плечі знес­тям­ки так міцно, не­на­че хтось стис­нув їй плечі об­ценька­ми. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що довгі су­хор­ляві пальці ніби вп'ялись в її плечі, а га­рячі, як жар, ус­та все цілу­ва­ли її, не­на­че пек­ли, в що­ки, в ус­та, в брівки та в чо­ло.

    - Гляди ж мені, сот­ни­чи­хо, щоб про моє ко­хан­ня та же­ни­хан­ня ні сном - ні ду­хом не доз­навсь че­рез те­бе ніхто в Луб­нах, ніхто в усьому світі. Не­бо ба­чить, са­док ба­чить, але ж во­ни ні до ко­го не про­мов­ля­ють і ніко­му не ска­жуть. Од ме­не не вте­чеш ніку­ди. Я знай­ду те­бе й на твоїй ле­ваді над Су­лою, знай­ду те­бе в сте­пах і в пу­щах та нет­рах, де б ти не схо­ва­лась, бо я те­бе ко­хаю без тя­ми, без міри. Од ме­не ніде не схо­вається той, ко­го я люб­лю або не­на­вид­жу. Пам'ятай про це й ніко­ли не за­бу­вай­сь про це і вдень і вночі. Пам'ятай - і бу­вай здо­ро­ва, ко­зач­ко чор­ноб­ро­ва!

    І князь швид­кою хо­дою май­нув між яб­лу­ня­ми і зник з її очей в гу­ща­вині.

    

VIII

    

    Тодозя сто­яла на траві під гус­тою гілляс­тою яб­лу­нею й ніяк не мог­ла опам'ята­тись. Во­на ди­ви­лась без­тям­ни­ми очи­ма на са­док, на зе­ле­не гілля яб­лунь і не ба­чи­ла ні сад­ка, ні зе­ле­но­го гілля. Над­ворі вже доб­ре роз­вид­ни­лось. На селі співа­ли півні, рев­ли ко­ро­ви. Десь у дворі не­да­ле­ко за сад­ком скрипів жу­ра­вель: хтось ви­тя­гав во­ду з кри­ниці. Се­ло про­ки­да­лось і ніби за­го­моніло сти­ха. Але То­до­зя нічо­го не чу­ла, нічо­го не ба­чи­ла. Їй зда­ва­лось, що над­ворі схо­пи­лась страш­на бу­ря, зак­ру­тив­ся в сад­ку ви­хор. Їй зда­ва­лось, що бу­ря гой­да­ла на небі густі хма­ри, гой­да­ла де­ре­во, зда­ва­лось, що вда­рив нес­подіва­но страш­ний грім і роз­бив її, не­на­че де­ре­во, її дум­ки десь роз­си­па­лись, як посіяна на ріллі пше­ни­ця, і во­на не мог­ла поз­би­ра­ти своїх ду­мок, звес­ти їх до­ку­пи і опам'ята­тись.

    А не­бо все ясніша­ло та за­ли­ва­лось світом. Тро­хи зго­дом То­до­зя підве­ла очі вго­ру і приміти­ла, що на небі й хмар не­ма. Не­бо синіло й лисніло. Сон­це ви­ко­ти­лось і освіти­ло са­док. То­до­зя по­ча­ла приміча­ти яб­луні, квітки, по­чу­ла пта­ши­не ще­бе­тан­ня. Во­на вста­ла і, ко­ли­ва­ючись, як п'яна, ти­хою хо­дою поп­лен­та­лась че­рез сад. Йду­чи стеж­кою, во­на ніби по­ма­леньку зби­ра­ла роз­ки­дані дум­ки, не­на­че зби­ра­ла роз­ки­дані по сад­ку квітки і скла­да­ла їх до­ку­пи.

    «Збезчестив ме­не князь, ки­нув­ся на ме­не, на­че хи­жий звір», - ду­ма­ла То­до­зя й по­чу­ти­ла, що гнів на кня­зя при­ли­ває до її сер­ця, при­бу­ває, не­на­че во­да вес­ною в Сулі.

    Вона гля­ну­ла на свої ру­ки. На ру­ках синіли сму­ги, де вхо­пив­ся Єремія своїми ніби залізни­ми пальця­ми.

    «А все то тітка вин­на. Це во­на на­мог­ла­ся їха­ти на хрес­ти­ни, їдьмо та й їдьмо в Сен­чу! За­ма­ну­лось пак по­ба­чи­ти кня­ги­ню, по­ди­ви­тись, яке на ній до­ро­ге уб­ран­ня, і який кун­туш, і з якої ма­терії, які на ній пер­ли та до­рогі діаман­ти. Ма­буть тітці при­пав до впо­до­би ву­са­тий та ло­ба­тий Єремія. А на мені все ли­хо око­ши­лось. От тобі й наб­ра­ла­ся со­ро­му на ввесь свій вік! Що то для тих польських та й цих на­ших спольще­них панів жіно­ча честь? А він же не мов­ча­ти­ме, ще й поч­ва­ниться пе­ред своїми при­яте­ля­ми ду­ка­ми, дар­ма що за­бо­ро­нив мені го­во­ри­ти про йо­го огид­ли­вий вчи­нок. Те­пер же ме­не ос­лав­лять, осу­дять усі добрі лю­де».

    Тодозя увійшла в кімна­ту. В по­ко­ях вже усі повс­та­ва­ли, пов­ми­ва­лись і при­че­пу­ри­лись.

    - Де це ти, То­до­зю, спа­ла? - спи­та­ла в неї тітка. - Ти ляг­ла спа­ти в кімнаті, а йдеш звідкільсь з дво­ру.

    - Мені бу­ло душ­но в хаті, а я вий­шла вночі з по­коїв та й пе­ре­но­чу­ва­ла на возі на траві, - ска­за­ла То­до­зя, вми­ва­ючись.

    Господиня вста­ла ду­же ра­но й на­го­ту­ва­ла вже снідан­ня.

    Князь чо­гось ніби ха­пав­ся з од'їздом. Зійшли­ся зас­пані та пох­мурі на похміллі гості й посіда­ли за сто­ла­ми сніда­ти. По­го­ничі лаш­ту­ва­ли в до­ро­гу по­воз­ки, вже зап­ря­га­ли коні в князівську ка­ре­ту. Єремія сидів за сто­лом по­руч з Гри­зельдою й все ско­са пог­ля­дав на двері в кімна­ту: йо­му ба­жа­лось ще раз по­ба­чи­ти То­до­зю. Але жіноцт­во не вий­шло сніда­ти до панів, бо сіло за снідан­ня в ок­ромній кімнаті.

    Гості не­дов­го сніда­ли, а більше пох­ме­ля­лись, ли­га­ючи та дуд­ля­чи здо­ро­ви­ми чар­ка­ми горілку та заїда­ючи со­ло­ни­ми огірка­ми. Єремія хап­ком встав і по­чав про­ща­тись з гос­по­да­рем та гос­по­ди­нею. Гри­зельда пішла в кімна­ту, щоб поп­ро­ща­тись з жіноцт­вом.

    - Гляди ж, То­до­зю, не од­мов­ляй­ся, як я пок­ли­чу те­бе в па­лац на ро­бо­ту. Ми роз­по­ча­ли ви­роб­лю­ва­ти чу­дер­нацький ки­лим і ніяк не да­мо ра­ди цій ро­боті; чо­мусь ви­роб­ка не вдається нам та й не вдається; а ти мо­же й за­ря­туєш нас і ста­неш нам до по­мочі, бо ко­зач­ки з давніх-да­вен ду­же здатні до цього ре­мест­ва, - ска­за­ла Гри­зельда до То­дозі на про­щанні.

    - Добре, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, доб­ре! Прий­ду та до­по­мо­жу тобі, хоч і з ме­не пев­но бу­де ко­ристі, як з торішнього снігу, або як й ца­па - мо­ло­ка, - обізва­лась То­до­зя жар­та­ми.

    На розс­та­ванні уп­ра­ви­тель Суф­щинський ска­зав до кня­зя про­мо­ву, не­на­че на сей­мо­во­му зборі; він дя­ку­вав кня­зеві за честь, дя­ку­вав, що князь і кня­ги­ня не по­гор­ду­ва­ли хлібом-сіллю сво­го вірно­го слу­ги і спо­до­би­ли йо­го гос­по­ду й гос­по­дарів своїми одвіди­на­ми. Пан­ки на розс­та­ванні ук­ло­ни­лись кня­зеві та кня­гині. Єремія оки­нув очи­ма Гри­зельду, кот­ра сто­яла ко­ло две­рей і за­ба­ла­ка­лась з жіноцт­вом. Кня­ги­ня сто­яла ко­ло по­ро­га ви­со­ка на зріст та пос­тав­на, рівна ста­ном, в дов­го­му бла­кит­но­му шов­ко­во­му літни­ку.

    «Гризельда по­важ­на, як ко­ро­ле­ва, і ще й те­пе­реч­ки мені приємна, але не та­ке по­чу­ван­ня оце нес­подіва­но роз­во­ру­ши­ла в моєму серці пал­ка То­до­зи­на кра­са!.. Гри­зельди­на хо­лод­на по­важ­на кра­са, її ро­зум, її по­важність, помірко­ваність та роз­суд­ливість і досі вчи­ня­ють на мою ду­шу щось приємне, але тільки приємне. Гри­зельда й досі для ме­не тільки «да­ма сер­ця» та й годі. Але То­до­зя! це щось зовсім інше, но­ве зад­ля ме­не. Щось гост­ре, пал­ке, пе­ку­че й ра­зом з тим нез­ви­чай­но со­лод­ке та при­над­не ллється од неї й спов­нює моє сер­це вщерть, і па­лить ме­не якимсь див­ним ог­нем…» - ду­мав Єремія, сіда­ючи в ка­ре­ту.

    Панки вий­шли надвір, жіноцт­во стов­пи­лось в сінях і несміли­во ви­зи­ра­ло че­рез двері на пиш­ну князівську ка­ре­ту. Єремія оки­нув очи­ма жіноцькі го­ло­ви, що по­ви­ти­ка­лись з две­рей, і між ни­ми вглядів То­до­зю. Їх очі, не­на­че од спо­чу­ван­ня, стріли­ся, і То­до­зя рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву за одвірок. Але Єремія по­чу­тив, що йо­го сер­це ста­ло спокійніше. Він не­на­че тільки що зірвав з ве­ли­кою труд­но­тою пиш­ну квітку, що рос­ла десь ви­со­ко на не­без­печ­них ске­лях, на­ми­лу­вав­ся нею дос­хо­чу, ви­пив з неї па­хощі і - потім ки­нув її на стеж­ку, як зів'ялу й не­потрібну.

    Коні летіли би­тим шля­хом прос­то до Лу­бен, а князь ог­ля­дав безк­раї сте­пи, роз­мов­ляв з Гри­зельдою про гос­по­дарст­во і навіть не ду­мав про То­до­зю. Йо­го сер­це спа­лах­ну­ло рап­том, як це бу­ває в лю­дей ду­же міцних, мужніх та пал­ких, рап­том і одійшло. Сте­по­вий вітер не­на­че розвіяв по сте­пу ча­ри пиш­них очей, пиш­ної кра­си.


    Прибувши в Луб­ни, Єремія ки­нув­ся до гос­по­дарст­ва, по­чав хо­ди­ти в ка­зар­ми, мушт­ру­ва­ти своє військо. Ро­бо­чий та во­руш­кий зро­ду, він не лю­бив бай­ди­ку­ва­ти та по­хо­деньки справ­ля­ти, як справ­ля­ли їх тодішні польські па­ни-дідичі. Єремія не міг всидіти на місці без яко­гось діла. В то­му кло­поті він швид­ко зовсім за­був­ся про То­до­зю. Ча­сом вря­ди-го­ди її пиш­ний вид нес­подіва­но ви­ни­кав в йо­го пам'яті, але Єремія тільки осміхав­ся з тієї своєї нес­подіва­ної ду­рості, і ми­лий вид зни­кав в йо­го серці, не­на­че розвіяний вітром.

    Незабаром після то­го Гри­зельда з робітни­ця­ми за­хо­ди­лась ви­роб­лю­ва­ти роз­по­ча­тий здо­ро­вий ки­лим. Дівча­та, не­зу­гарні до тієї ро­бо­ти, по­нап­лу­ту­ва­ли уся­кої нісенітниці у взірцях, Гри­зельда зга­да­ла про То­до­зю і пок­ли­ка­ла її й кількох ко­за­чок, котрі бу­ли зу­гарні ви­роб­ля­ти ки­ли­ми. Це про­мислівство бу­ло тоді ши­ро­ко роз­пов­сюд­же­не на Задніпрянській Ук­раїні. Ки­ли­ми на Ук­раїні за­ку­по­ву­ва­ли тоді навіть в Моск­ву і до дво­ру мос­ковських царів.

    Тодозя зга­да­ла про кня­зя Єремію, і їй ста­ло страш­но йти до па­ла­цу. Во­на й досі не за­бу­ла про нес­подіва­ний Єреміїн на­пад на неї в сад­ку в Сенчі. Вер­нув­шись з Сенчі з гос­тей, То­до­зя й сло­вом не про­хо­пи­лась пе­ред тіткою Мав­рою про чу­дер­нацький ви­па­док з кня­зем Єремією. Во­на хотіла за­бу­ти про Єремію, од­га­ня­ла од се­бе дум­ки про йо­го. Але ті дум­ки усе вер­та­лись до неї, чи во­на ро­би­ла ро­бо­ту, чи од­по­чи­ва­ла. Усе вста­вав пе­ред нею по­важ­ний, аж су­во­рий смуг­ля­вий вид кня­зя, а в душі десь гли­бо­ко, гли­бо­ко не­на­че ми­готіли йо­го здо­рові блис­кучі чорні очі. Во­на, приїхав­ши з хрес­тин до­до­му, ще дов­го не­на­че по­чу­ва­ла на своїх ру­ках сліди йо­го ду­жих рук, по­чу­ва­ла на що­ках сліди йо­го га­ря­чих уст, га­ря­чий дух од йо­го ди­хан­ня. Страх ми­нув, але той пал га­ря­чо­го ко­хан­ня ще дов­го не­на­че обвівав її вид, обвівав усе тіло. Во­на не­на­че за­ме­та­лась яко­юсь хо­ро­бою од Єремії, і та хо­ро­ба дов­го не да­ва­ла їй спо­кою, на­па­дом на­па­да­ла, не­на­че про­пас­ни­ця.

    - Чи йти мені до па­ла­цу, чи не йти? - спи­та­ла То­до­зя не­на­че ви­пад­ком в тітки Мав­ри.

    - Атож! Ав­жеж іди! Кня­ги­ня бу­де на те­бе гніва­тись, а во­на лю­ди­на ду­же доб­ра й роз­суд­ли­ва, ще й до то­го не­гор­да. Як во­на лю­бенько роз­мов­ля­ла зо мною і з то­бою на хрес­ти­нах! Йди, не­бо­го, та по­мо­жи в ро­боті, бо там в па­лаці ма­буть зовсім та­ки не­зу­гарні до цього діла, - ска­за­ла тітка.

    - Чогось я бо­юся ото­го па­ла­цу, не­на­че в йо­му вгнізди­лась якась не­чис­та си­ла. Ще там на­вер­нуть ме­не на ка­то­лицьку віру та на польщиз­ну, як на­вер­ну­ли вже чи­ма­ло двірських па­ня­нок.

    - То ти не на­вер­тай­ся й не слу­хай, що бу­де тобі те­ре­ве­ни­ти кня­ги­ня. Не­хай собі го­во­рить, а ти її не слу­хай, - ска­за­ла Мав­ра.

    Але То­до­зю не­на­че якась си­ла тяг­ла до па­ла­цу, їй чо­гось ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти кня­зя, вло­ви­ти га­ря­чий по­зир чор­них очей, хоч раз знов по­ба­чи­ти йо­го зблизька.

    «Чудне моє сер­це! і бо­юсь кня­зя, і бо­юсь навіть стріну­тись з ним, і ба­жаю по­ба­чи­ти йо­го. Щось чуд­не діється оце зо мною», - по­ду­ма­ла То­до­зя і, приб­рав­шись гар­ненько та при­че­пу­рив­шись, пішла до па­ла­цу.

    Гризельда сиділа в прос­торній світлиці з своїми по­коївка­ми з ро­бо­тою ко­ло ки­ли­ма. Уся її світли­ця бу­ла схо­жа на робітню, де за ро­бо­тою сиділи двірські пан­ни та ба­би. Ко­ло стіни сто­яли здо­рові п'яльці з нап­ну­тою ос­но­вою для ки­ли­ма. В кут­ку од­на ба­ба мо­та­ла на ве­тушці мо­то­вил­ник з білої вов­ни. Другі пан­ни роз­мо­ту­ва­ли клуб­ки вов­ня­них ни­ток і чер­во­них, і зе­ле­них, і ро­же­вих. Зо три пан­ни сиділи ко­ло п'ялець і за­ти­ка­ли ки­лим взор­ця­ми. Част­ка вит­ка­но­го ки­ли­ма ясніла про­ти вікон чу­дер­нацьки­ми квітка­ми та муд­ри­ми перськи­ми ку­че­ря­ви­ми взор­ця­ми. В дру­го­му по­кої кру­ти­лась снівни­ця. Ве­туш­ка скрипіла, кач­ки на ве­туш­ках ма­нячіли, аж ми­га­ли в очах. Гри­зельда сиділа ко­ло вікна і роз­мо­ту­ва­ла пас­ма по­фар­бо­ва­ної вов­ни. В світлиці бу­ло чу­ти шум, якесь ле­геньке ша­рудіння, ти­хий гомін од роз­мо­ви, здерж­ли­вої, несмілої. Од­на Гри­зельда го­моніла го­лос­но на усю кімна­ту.

    Тодозя й дві пок­ли­кані ко­зач­ки увійшли в світли­цю й поз­до­ров­ка­лись. В узенькі та ви­сокі го­тицькі вікна з круг­ли­ми ма­леньки­ми ши­боч­ка­ми, вправ­ле­ни­ми в олив'яні, ніби пе­реп­ле­тені ра­ми, світи­ло сон­це. Жов­то-га­рячі проміння не­на­че висіли на повітрі че­рез усю кімна­ту, об­важнілі од гус­то­го вов­ня­но­го по­ро­ху. То­до­зя зо­ри­ла очи­ма по робітні й на­си­лу знай­шла очи­ма Гри­зельду на стільці ко­ло вікна. Во­на поцілу­ва­ла її в ру­ку.

    - От і доб­ре, що ти, сер­це То­до­зю, оце прий­шла до ме­не на оден­ки! - ска­за­ла лас­ка­во Гри­зельда. - Чо­гось у нас ро­бо­та йде для­во, як мок­ре го­рить: мої ки­лим­ниці, здається, та­ки не ду­же зручні та здатні до цього діла. Ста­вай, То­до­зю, та по­ма­гай тка­ти, а ви сідай­те за гре­бені та доп­ря­дай­те півмітка, - ска­за­ла Гри­зельда до двох не­мо­ло­дих ко­за­чок, що сто­яли ко­ло по­ро­га.

    - Хотіла б я, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, до­по­мог­ти, але знаю доб­ре, що й з ме­не бу­де тобі не­ве­ли­ка поміч. Як­би співа­ти, або тан­цю­ва­ти, або їсти, то я б та­ки доб­ре до­по­мог­ла! Не­ма де прав­ди діти, а до ро­бо­ти я не ду­же то здат­на та зу­гар­на та­ки зро­ду, - жар­ту­ва­ла То­до­зя.

    - Жартуй, жар­туй собі на здо­ров'я, а до ро­бо­ти ста­вай: ось тобі клуб­ки вов­ня­них ни­ток уся­ко­го кольору. До­би­рай, як знаєш, - ска­за­ла Гри­зельда.

    Тодозя ста­ла ко­ло п'яльців і по­ча­ла за­ти­ка­ти ос­но­ву. В про­вор­ної досвідної ко­зач­ки діло пішло га­разд. В гор­ни­цях бу­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти, як за стіною рипіла снівни­ця, не­на­че скре­го­та­ла со­ро­ка, та ти­хо гу­ла ве­туш­ка в жва­вих Ган­ни­них ру­ках. Де­котрі по­коївки пря­ли, інші мо­та­ли з по­чинків пря­жу на мо­то­вил­ни­ки.

    - Чом це в вас ні співа­ють, ні ба­ла­ка­ють? Мені аж чуд­но, бо я з своєю тіткою го­во­рю з ран­ку до ве­чо­ра та й не на­го­во­ри­мось вдвох за ввесь день, - ска­за­ла сміли­во То­до­зя до Гри­зельди.

    - Хіба вже ти роз­ва­жиш нас своїми ве­се­ли­ми пісня­ми та роз­мо­вою, бо ти зро­ду ве­се­ла на вда­чу. І моя ба­ба Ган­на ко­лись бу­ла ве­се­ла, а те­пер все або хни­кає, або лається. Це я пок­ли­ка­ла те­бе і зад­ля то­го, щоб ти і по­мог­ла нам, і тро­хи роз­ве­се­ли­ла мою сум­ну робітню, - ска­за­ла Гри­зельда, котрій і справді при­па­ла до впо­до­би ве­се­ла То­до­зя.

    - Які вже там з ме­не ве­се­лощі? Од моїх ве­се­лощів мо­ло­ко кис­не в гле­чи­ках, - про­мо­ви­ла То­до­зя. - Мої ве­се­лощі такі смачні, як кис­лиці. Он ба­ба Ган­на вже й скри­ви­лась од їх, як се­ре­да на п'ятни­цю.

    Баба Ган­на об­ра­зи­лась і на­ду­ла гу­би. Усі засміялись.

    Саме в той час князь Єремія вер­нув­ся з муштрів і пе­ре­хо­див че­рез світлиці. Він зир­нув че­рез од­чи­нені двері в кімна­ту і йо­го очі впа­ли на То­до­зю. То­до­зя вгляділа кня­зя й лед­ве не зомліла. В неї за­би­ло дух, ру­ки з нит­ка­ми зад­ри­жа­ли. Во­на й зля­ка­лась, і чо­гось зраділа. Гост­рий по­зир чор­них Єреміїних очей прой­няв її наскрізь, не­на­че меч. Вип­ну­те Єреміїне чо­ло за­лисніло в сутінку світлиці, освіче­не од­лис­ком сон­ця. Довгі чорні ву­си за­ми­готіли. Єремія спи­нив­ся на ході й ніби при­див­ляв­ся на То­до­зю. Він впізнав її. Не­на­че якась си­ла по­тяг­ла йо­го до од­чи­не­них две­рей.

    Тодозя сто­яла най­ближ­че до две­рей і ввічли­во та зви­чай­ненько пок­ло­ни­лась кня­зеві.

    - О! ве­се­ла ко­зач­ка в те­бе, кня­ги­не, на ро­боті. Впізнаю, впізнаю. Ба­чив те­бе в Сенчі.

    - Либонь бу­де тижнів зо три, як ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, ба­чи­ли ме­не в Сенчі, як я з тіткою бу­ла там на хрес­ти­нах, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Еге! Ли­бонь бу­де тижнів зо три, - го­во­рив князь, сто­ячи в две­рях, а йо­го хижі очі так і зо­ри­ли на То­до­зю, не­на­че він хотів її прог­ли­ну­ти або й вби­ти. Не радість, не осміх ви­яв­ля­лись в йо­го блис­ку­чих очах, а більш не­на­че злість і гнів. Він злос­ту­вав, що То­до­зя знов стри­во­жи­ла йо­го ду­шу, на­вер­нув­шись йо­му на очі.

    - В То­дозі ру­ки звичні до цієї ро­бо­ти; во­на спра­виться за двох ко­ло ки­ли­ма. Он, глянь, кня­зю, скільки вже во­на нат­ка­ла! - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Чи нат­ка­ла, чи, мо­же, й наз­бав­ля­ла, цього я вже не вга­даю, - обізва­лась То­до­зя.

    Її три­вожність од­ра­зу вга­му­ва­лась. Во­на ско­са зир­ну­ла на Єремію і впізна­ла в йо­го очах ту хижість ко­хан­ня, кот­ра її не­дав­неч­ко так страш­но на­ля­ка­ла в сад­ку в Сенчі. І ті хижі зо­ряні та палкі очі чо­гось те­пер при­па­ли їй до впо­до­би. Ті очі тяг­ли її, не­на­че бе­зод­ня, і во­на по­чу­ва­ла, що в неї не стає си­ли пе­ре­мог­ти своє сер­це. А Єремія все сто­яв на по­розі й ніби ог­ля­дав ки­лим, але він ди­вив­ся не на чу­дер­нацькі квітки, що ніби роз­пу­ку­ва­лись під То­до­зи­ни­ми ру­ка­ми, а на пиш­не То­до­зи­не лич­ко.

    В кімнаті ста­ло ти­хо. Усі мов­ча­ли. Тільки ве­ре­те­на жур­ча­ли та десь за стіною скре­го­та­ла снівни­ця. Князь ос­ту­пивсь од две­рей якось не­хо­тя, але йо­му не хотілось йти до своєї кімна­ти. Якась си­ла не­на­че ру­ка­ми дер­жа­ла йо­го на місці. Він по­чав хо­ди­ти по світлиці, ни­кав од кут­ка до кут­ка, як вовк, за­чи­не­ний в клітці, і все по­зи­рав че­рез од­чи­нені двері на То­до­зин вид, на її тон­кий стан в тісно­му чор­но­му гор­сеті, на од­лиск чер­во­но­го на­мис­та на делікат­них що­ках. Єремію бра­ла і лю­бов, і злість.


    «І приніс же дідько оту кра­су­ню в мій па­лац! Я вже був за­був­ся про неї, а во­на знов розд­ра­ту­ва­ла ме­не своїми очи­ма. Оце ж то ті стріли купідо­нові, про котрі то­ро­чать ла­тинські по­ети! Бо­дай не­чис­тий узяв оті купідо­нові стріли! Од­жеж до­ве­деться знов вчи­ни­ти заїзд на ле­ва­ду й ха­ту цієї кра­суні!» - по­ду­мав Єремія і пішов до своєї кімна­ти.

    Але ті прок­ляті купідо­нові стріли і тут не да­ва­ли йо­му спо­кою і ще гірше на­до­ку­ча­ли се­ред тиші й спо­кою прос­тор­но­го па­ла­цу. Єремія тієї ночі спав, як не спав.

    Другого дня То­до­зя з сусіда­ми знов прий­шла в па­лац на ро­бо­ту. Єремія хо­див, як неп­ри­ка­яний, і навіть за­був про своє військо. Він не втерпів, знов зир­нув че­рез од­чи­нені двері, щоб по­ди­ви­тись на То­до­зю, і по­чав хо­ди­ти по світлиці. Йо­го бра­ла до­са­да й не­терп­ляч­ка. Щоб вга­му­ва­ти своє сер­це, Єремія звелів осідла­ти ко­ня, ско­чив на йо­го й по­летів у степ ог­ля­да­ти своє доб­ро, а потім блу­кав по діброві без діла, без ду­мок в го­лові, блу­кав, як блу­ка­ють хижі звірі, шу­ка­ючи по­жив­ку. А пишні очі все ніби ви­зи­ра­ли то з зе­ле­но­го гілля, то з зе­ле­но­го лис­ту, то лисніли в блис­ку­чих ро­син­ках на квітках і не да­ва­ли йо­му спо­кою. Він виїхав на край кру­тої го­ри, гля­нув на За­сул­ля й знай­шов очи­ма То­до­зи­ну ле­ва­ду в вер­бах. Біла хат­ка ма­нячіла між вер­ба­ми, не­на­че біла овеч­ка пас­ла­ся на зе­леній ле­ваді.

    «Доберусь я та­ки до твоєї ле­ва­ди, лу­ка­ва кра­су­не! Хоч би до­ве­лось вби­ти те­бе, але я та­ки натішусь ще раз то­бою, натішусь твоєю кра­сою», - по­ду­мав Єремія, по­вер­та­ючи ко­ня до­до­му.

    Другого дня бу­ла неділя. То­до­зя прий­шла з церк­ви, по­обіда­ла з тіткою, сіла край вікон­ця й за­ду­ма­лась. Во­на зга­да­ла про па­лац, про кня­ги­ню Гри­зельду, про ро­бо­ту в Гри­зельдиній кімнаті, і їй за­ма­ну­лось по­бу­ва­ти в па­лаці. Во­на шко­ду­ва­ла, що тоді бу­ла неділя, що не тре­ба бу­ло йти до кня­гині на ро­бо­ту. І нес­подіва­но став пе­ред нею князь Єремія, не­на­че во­на по­ба­чи­ла йо­го своїми очи­ма на по­розі Гри­зельди­ної робітні. Во­на не­на­че вгляділа йо­го чорні ку­чері, палкі очі і при­га­да­ла йо­го га­рячі ус­та на своїх ус­тах. Не­на­че якась невідо­ма си­ла по­тяг­ла її до па­ла­цу. Їй за­ма­ну­лось по­ба­чи­ти Єремію, по­ди­ви­тись на йо­го хоч не­на­ро­ком че­рез од­чи­нені двері.

    «Невже це я по­чи­наю лю­би­ти то­го страш­но­го кня­зя, то­го Єремію, що вби­вав та ніве­чив ко­заків, про­ли­вав ріка­ми ук­раїнську кров? Нев­же це моє сер­це за­ра­зи­лось од йо­го га­ря­чих уст, од пал­ко­го ко­хан­ня?» - ду­ма­ла То­до­зя, пог­ля­да­ючи у вікон­це на ви­сокі го­ри, де за лісом ма­нячіли баш­ти кня­жо­го зам­ка.

    Тодозя оки­ну­ла очи­ма свою не­ве­лич­ку ха­ти­ну. Тітка Мав­ра ляг­ла од­по­чи­ва­ти на по­лу і дріма­ла. В ха­тині бу­ло ти­хо. На ста­рих об­ра­зах святі не­на­че ди­ви­лись на То­до­зю усі ра­зом з до­ко­ром в очах, не­на­че зна­ли про її грішні по­тай­ні ду­ми. А вид князів не зни­кав з То­до­зи­них ду­мок, не­на­че нав­рат­ли­вий при­чеп­ли­вий чо­ловік, То­до­зю бра­ла нудьга, її тяг­ло до па­ла­цу, не­на­че дівчи­ну на му­зи­ки або на ули­цю. Са­ма дум­ка про князів па­лац не­на­че ве­се­ли­ла її.

    «Піду хоч на про­гу­лян­ня до сусід, мо­же за­бу­дусь про па­лац, мо­же ве­се­ла роз­мо­ва про­же­не з моїх ду­мок оту са­та­ну. Або… піду в дібро­ву по опеньки, наз­би­раю опеньків на ве­че­рю», - по­ду­ма­ла То­до­зя. Во­на заст­ро­ми­ла за по­яс пісто­лет, не так од хи­жо­го звіра в діброві, як од Єреміїних жовнірів. Між тією на­во­лоч­чю бу­ло чи­ма­ло уся­ких ли­ходіїв і злодіїв, і ду­шо­губів, і роз­би­шак. То­до­зя, вхо­пив­ши в ру­ки ко­шик, побігла на го­ру в дібро­ву.

    Не дов­го блу­ка­ла То­до­зя по діброві й наб­ра­ла опеньків пов­ний ко­шик вщерть. Во­на вер­та­лась до­до­му узькою, лед­ве про­тер­тою стеж­кою. Ду­ми в неї все сну­ва­лись про па­лац, про Гри­зельду. Во­на йшла пох­ню­пив­шись. Ко­ли нес­подіва­но про­ти неї за­лу­потіли кінські ко­пи­ти. То­до­зя підве­ла го­ло­ву, зблідла й охо­ло­ла: на коні сидів Єремія в виш­не­во­му кун­туші, в жов­тих чо­бо­тах. Кінь летів, як стріла. Єремія ка­тав че­рез дібро­ву, скільки бу­ло в ко­неві си­ли, аж жовті чо­бо­ти тільки ми­готіли. Вглядівши То­до­зю, Єремія рап­том спи­нив ко­ня. Кінь вглядів То­до­зю, сха­ра­пу­див­ся, захріп і став гоп­ки. То­до­зя одс­ко­чи­ла набік в ліщи­ну.

    - Це ти, ко­зач­ко, сха­ра­пу­ди­ла мо­го ко­ня? - крик­нув Єремія. - А ти оце зби­раєш опеньки в моєму лісі, ме­не не пи­та­ючись? Га? Те­пер да­вай мені «одсип­но­го» з тво­го ко­ши­ка.

    І Єремія в од­ну мить ско­чив з сідла й прив'язав ко­ня до мо­ло­денько­го гра­ба, а сам прис­ту­пив до То­дозі. То­до­зя од та­кої нес­подіван­ки впус­ти­ла ко­шик на зем­лю. Опеньки роз­си­па­лись по траві.

    «Чи би­ти­ме, чи стріля­ти­ме, чи цілу­ва­ти­ме оцей страш­ний князь?» - май­ну­ла в То­дозі дум­ка.

    - Чи ти пак не за­бу­лась про са­док в Сенчі, про той прок­ля­тий ра­нок, про ту пе­кельну ніч, що ти мені не да­ва­ла спа­ти? - про­мо­вив Єремія.

    - Хотіла б за­бу­ти, та ніяк не мо­жу за­бу­ти, - несміли­во обізва­лась То­до­зя.

    - Чого ти так зблідла? Навіщо ти заст­ро­ми­ла за по­яс оту руш­нич­ку? Чи ти ме­не боїшся, чи так ме­не не­на­ви­диш? - спи­тав князь.

    - І бо­юся те­бе, і…

    Тодозя за­пик­ну­лась і не про­мо­ви­ла далі й сло­ва.

    - Оддай мені оту руш­нич­ку, або кинь її от­ту­ди в кущі! Навіщо ти но­сиш при собі оту зброю?

    - На хи­жо­го звіра й на ли­хо­го чо­ловіка, - од­ка­за­ла То­до­зя.

    Вона по­чу­ва­ла, що тро­хи вти­хо­ми­ри­лась, що сер­це знов по­ча­ло ки­да­тись в гру­дях рівніше й тихіше.

    - Кинь оту зброю до­до­лу! Во­на мо­ло­диці не ли­чить, - ска­зав князь вже сер­ди­то.

    Єремія не зно­сив су­пе­реч­ності, і в душі йо­го вже за­кипіло. То­до­зя приміти­ла, що ніздрі йо­го гост­ро­го тон­ко­го но­са злег­ка іздри­гу­ва­лись, а очі од­ра­зу заб­лис­ка­ли.

    - Киньте, яс­но­вельмож­ний, свою шаб­лю в кущі, тоді й я ки­ну свою руш­нич­ку, тоді, кня­зю, лад­на по­ба­ла­ка­ти з ва­ми.

    - Ти навіже­на. Я й гад­ки не маю те­бе ру­ба­ти шаб­лею, - ска­зав Єремія і, ви­хо­пив­ши шаб­лю з піхви, швир­го­нув її в кущі.

    Тодозя ви­хо­пи­ла руш­нич­ку з-за по­яса й собі ки­ну­ла її до­до­лу. Єремія прис­ту­пив до То­дозі й взяв її за ру­ку.

    - Чого ти жа­хаєшся? Нев­же я та­кий страш­ний? - ска­зав Єремія.

    - Мабуть, кня­зю, страш­ний, ко­ли про вас пішла та­ка по­го­лос­ка, ко­ли так лю­де го­мо­нять.

    - А ти не ду­же йми віри лю­дям. Я страш­ний тільки для во­рогів.

    - А мо­же, кня­зю, й для ме­не ви во­рог, ко­ли князь за­гу­бив мою честь і мо­же знов має на думці не­доб­рий замір, - ти­хо обізва­лась То­до­зя.

    Князь мов­чав і ди­вив­ся на неї, не­на­че їв її вид гост­ри­ми очи­ма. То­до­зя по­чу­ва­ла, що ті очі ча­ру­ють її, не­на­че га­дючі очі ча­ру­ють пташ­ку. Але во­на пос­те­рег­ла, що втра­чає свою си­лу й во­лю од зо­ру тих гост­рих очей. В діброві бу­ло ти­хо, тільки десь в ку­щах бе­зу­пин­но свистіла омел­га, не­на­че заіграш­ки пе­ре­би­ра­ла ме­лодії на гучній сопілці. То­до­зя не зво­ди­ла очей з смуг­ля­во­го кня­зя, не­на­че при­див­ля­лась до йо­го й уваж­ли­во слідку­ва­ла за кож­ним ру­хом лю­то­го во­ро­га, сподіва­ючись на­па­ду щох­ви­ли­ни.

    - Чого ти мов­чиш та тільки пог­ля­даєш з-під ло­ба на ме­не? - спи­тав Єремія.

    - Доти сто­яти­му й мов­ча­ти­му, до­ки й яс­но­вельмож­ний сто­яти­ме. Нам не­ма про що ба­ла­ка­ти: ми не рівня, - ти­хо обізва­лась То­до­зя. - Про­щай­те, кня­зю! Час мені до­до­му!

    Не встиг­ла То­до­зя про­мо­ви­ти ці сло­ва, і Єремія ки­нув­ся на неї, як вовк на яг­ни­цю, вхо­пив за стан, при­гор­нув до се­бе і по­чав цілу­ва­ти в ус­та, в що­ки, в очі. То­до­зя не спро­ти­ви­лась і не справ­до­ву­ва­лась, але ні од­ним ру­хом не од­повіда­ла на га­ря­че ко­хан­ня.

    - Чи ти ме­не не лю­биш, чи мо­же зне­на­виділа ме­не ще в Сенчі? - спи­тав князь.

    - Ви князь, а я бе­зо­бо­рон­на, безп­ри­хильна удо­ва. Кня­зю! що вий­де з на­шо­го ко­хан­ня? Ви, князі, про це й гад­ки не маєте. Ви яс­но­вельмож­ний князь, а я прос­та ко­зач­ка. Ви жо­на­тий і не бу­де­те ж ме­не сва­та­ти. Вам іграш­ки, а мені нес­ла­ва, а мені без­чес­тя. Кня­зеві про це бай­ду­же, а мені не бай­ду­же, як лю­де поч­нуть ме­не су­ди­ти та нес­ла­ви­ти.

    - Вийде тільки те, що й вий­шло; я те­бе люб­лю і хо­чу натіши­тись твоєю кра­сою дос­хо­чу. Як тільки ти бу­деш справ­до­ву­ва­тись, бу­деш мені су­пе­ре­чи­ти, я те­бе по­ру­баю отією шаб­лею, що я за­ки­нув в гу­ща­ви­ну, чи тут, чи деінде. Я знаю, що й ти вже ме­не лю­биш, хоч не приз­наєшся мені; мо­же ти тільки в ме­не прав­ди вивіряєш.

    - І прав­ди в кня­зя не вивіряю, бо ба­чу, що ви ме­не лю­би­те. Але я по­чу­ваю й доб­ре то­му відо­ма, що яс­но­вельмож­ний приніс мені в оцю дібро­ву од­не не­щас­тя, од­ну му­ку, бо за ва­ми, кня­зю, слідком тільки те­чуть кри­ваві річки та пли­не мо­рем по­же­жа. Я кня­зя люб­лю і ля­ка­юсь, і са­ма не вга­даю чо­го.

    - Не ля­кай­ся ме­не! Бу­деш ме­не лю­би­ти, бу­деш до ме­не хо­ди­ти, я те­бе об­сип­лю зо­ло­том та пер­ла­ми. Не бу­деш до ме­не хо­ди­ти та ме­не лю­би­ти, я пош­ма­тую те­бе, щоб твоя кра­са ніко­му не діста­лась по віки вічні, до віку - до су­ду. Чуєш, То­до­зю, чи тобі не по­зак­ла­да­ло ву­ха? Чуєш? Ні од ко­го, ні од чо­го не­ма й не бу­де мені впи­ну на світі!


    - Ба не скрізь ва­шої яс­но­вельмож­ності во­ля во­лить. Є й яс­но­вельмож­но­му впин, і не кня­зе­ва си­ла й во­ля про­ти йо­го ста­ти. Яс­но­вельмож­ний му­сить вво­ли­ти чи­юсь не­пе­ре­мож­ну во­лю! - ска­за­ла То­до­зя.

    - Який же це і од ко­го мо­же бу­ти для ме­не та­кий впин? - крик­нув Єремія, і йо­го очі од­ра­зу за­па­ли­лись. Він вже спах­нув гнівом.

    - Смерть, - ска­за­ла ти­хо То­до­зя і по­ка­за­ла пальцем на по­ки­ну­тий пісто­лет, що ва­ляв­ся долі на траві.

    - Твоя чи моя? - спи­тав Єремія, при­ку­сив­ши гу­би й на­су­пив­ши бро­ви так, що во­ни зійшлись до­ку­пи.

    - Передніше за все пев­но моя, а потім мо­же й ва­ша, кня­зю, і навіть князівська ру­ка не встиг­не ме­не пош­ма­ту­ва­ти і по­шат­ку­ва­ти, бо ко­ли вже на те пішло­ся, я мо­жу й са­ма собі за­подіяти смерть в од­ну мить.

    Тодозя сміли­во ди­ви­лась на кня­зя, на­виг­ля­да­ла і оком не змиг­ну­ла. Єремія вло­вив в тих очах ко­зацьку зав­зятість, незгіршу за свою.

    - То ти, ба­чу, не біла го­луб­ка? Ти на­ту­рис­та й оп­риш­ку­ва­та, й упер­та, як усей ваш ко­зацький рід, ще й кус­ли­ва, як му­хи в спасівку. А я вва­жав на те­бе, як на го­луб­ку.

    - Я не біла го­луб­ка. Я, ко­ли хоч, ста­ну вов­чи­цею, і тоді кня­зеві бу­де труд­но й не­без­печ­но навіть справ­до­ву­ва­тись та вой­ду­ва­тись зо мною.

    - Бачу, що ти ко­зацько­го за­пек­ло­го код­ла, але я те­бе ко­хаю, як ніко­го не ко­хав ніко­ли пе­редніше, чи бу­деш ти го­луб­кою, чи вов­чи­цею. Я, ска­за­ти по правді, го­лу­бок не люб­лю; я пе­редв­ва­жаю го­луб­кам гар­них вов­чиць. Та­кий вже я на вда­чу зро­ду! - ска­зав Єремія і при­гор­нув до своїх міцних персів То­до­зю.

    Тодозя і са­ма нез­чу­лась, як об­ня­ла Єремію і міцно та щільно при­гор­ну­лась до йо­го.

    Недалечке од то­го місця, де во­ни сто­яли, ва­ля­лась ста­ра ли­па, зла­ма­на й по­ва­ле­на бу­рею, вже спо­рох­нявіла й трух­ля­ва, по­то­че­на шаш­ля­ми. Ко­ло­да не­на­че пірну­ла в па­по­роть, вже по­де­ку­ди по­жовк­лу, не­на­че поб­риз­ка­ну зо­ло­том. Єремія повів То­до­зю до тієї ко­ло­ди.

    - Може, кня­зю, маєте на думці оце пок­лас­ти мою го­ло­ву до цієї ко­ло­ди та й стя­ти по плечі? - спи­та­ла То­до­зя.

    - І дум­ки та­кої не мав! Ся­де­мо та по­ба­ла­каємо тро­хи, бо ти ме­не вто­ми­ла своєю кра­сою та су­пе­реч­ка­ми. Я знов не­на­че стаю п'яний од твоїх брів, од твоїх очей. Ти ніби на­поїла ме­не яко­юсь от­ру­тою.

    Єремія сів на ко­ло­ду і по­тяг до се­бе за ру­ку То­до­зю. Струх­лявіла та спо­рох­нявіла ко­ло­да за­ва­ли­лась під ним. З осе­ред­ка спах­ну­ла по­рох­ня, не­на­че дим. З-під ко­ло­ди шми­го­ну­ло дві пе­ре­ля­кані ящірки і по­ши­лись в па­по­роть, а за ни­ми вип­ла­зу­ва­ла га­дю­ка й собі по­ши­лась слідком за ни­ми поміж лис­том. То­до­зя одс­ко­чи­ла набік од ко­ло­ди і крик­ну­ла, як не­са­мо­ви­та.

    - Не ля­кай­ся! я за­чав­лю за­каб­лу­ком і га­дю­ку, й ящірок, і уся­ку га­ди­ну. Сідай зо мною по­руч от­тут на товс­то­му стов­бурі на краєчку. Тут ми не за­ва­ли­мось.

    - Поганий знак, кня­зю, оці ящірки та га­дю­ки! Не­доб­рий знак зад­ля на­шо­го грішно­го ко­хан­ня. По­га­на прик­ме­та: во­на віщує ли­хо!

    Єремія по­са­див ко­ло се­бе То­до­зю й об­няв її за стан.

    - А бач, ти по­лох­ливіша за ме­не! - ска­зав Єремія й осміхнув­ся. - От я не зля­кавсь га­дюк.

    З-під чор­них куд­ла­тих вусів блис­ну­ли міцні білі рівні, не­на­че підрізані, зу­би. То­до­зя впер­ше по­ба­чи­ла йо­го осміх, і той ве­се­лий радісний знак ко­хан­ня си­ломіць по­тяг її всю ду­шу до смуг­ля­во­го й зав­зя­то­го Єремії.

    Довго во­ни сиділи та ми­лу­ва­лись в діброві. Ко­ня бра­ла не­терп­ляч­ка. Він пирх­кав, бив ко­пи­та­ми зем­лю, не­на­че на­тя­кав кня­зеві, що він за­над­то вже за­га­яв­ся в діброві. А Єремія все ми­лу­вав­ся То­до­зею, не­на­че грав­ся цяцькою, не ви­пус­кав її з рук.

    - Час, кня­зю, до­до­му. Вже за­то­го й вечір бу­де. Моя тітка ляг­ла по обіді од­по­чи­ва­ти і пев­но вже дав­но про­ки­ну­лась та шу­кає ме­не по всіх усю­дах.

    - Гляди ж мені, ко­зач­ко! Як тільки я з'явлю­ся в па­лаці на две­рях в кімнаті, де ти май­ст­руєш ко­ло ки­ли­ма, то це бу­де знак, що я при­бу­ду вве­чері до те­бе. Тоді вип­ро­вад­жуй свою тітку з ха­ти, як знаєш, бо як тільки твоя тітка ста­не мені на до­розі, на пе­реш­коді, то моя шаб­ля не жар­ту­ва­ти­ме з нею. Чуєш? Ко­ли в те­бе є тя­ма в го­лові, то ти це втя­миш. Як свис­ну я ко­ло дво­ру, ко­ло ха­ти, то ви­ходь до ме­не за­раз і не гай­ся дов­го. Я і кня­жо­го, але й ко­зацько­го ро­ду і люб­лю ко­ха­тись, як ко­зак і по-ко­зацьки. Я князь і прос­так-ко­зак. Та­кий вже я зро­ду на вда­чу.

    - Чую, кня­зю. Але ліпше бу­ло б, як­би князь не топ­тав до ме­не стеж­ки. Лю­де довіда­ються, осу­дять ме­не. Тре­ба мені хо­ва­тись з своїм ко­хан­ням од людсько­го ока, од людсько­го осу­ду.

    - Прощай, кра­со! - про­мо­вив князь і, ско­чив­ши на ко­ня, свис­нув і зник в діброві мит­тю, не­на­че ви­хор у сте­пу.

    Тодозя дов­го сто­яла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і про опеньки за­бу­ла. Ду­ми сну­ва­лись в її го­лові, на­че хма­ри пе­ред бу­рею на небі.

    «Це не лю­бов моя, це ли­хо моє! Це який­сь во­рог, і во­рог лю­тий, при­че­пив­ся до моє! душі, вп'явся п'явкою в моє сер­це і ссе моє без­жур­не жит­тя, хма­ра­ми хма­рить мою ве­се­лу ду­шу. І пісні й жар­ти вже не йдуть мені на ду­шу. Усе ба­чу пе­ред со­бою йо­го од­но­го, навіть уві сні уяв­ляється мені йо­го смуг­ля­вий вид, при­вид­жу­ються йо­го чорні очі, не­на­че він одібрав у ме­не па­мо­ро­ки, одібрав сер­це й ду­шу; це при­че­пи­лась до ме­не якась при­че­па, якесь не­щас­тя», - ду­ма­ла То­до­зя, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Дов­го во­на сто­яла під ду­бом і за­бу­лась і за се­бе, і за тітку. В діброві вже по­ча­ло су­теніти. То­до­зя ки­ну­ла не­на­ро­ком очи­ма по діброві й тільки тоді зап­риміти­ла свій ко­шик на траві, приміти­ла роз­ки­дані опеньки. Во­на опам'ята­лась, поз­би­ра­ла опеньки в ко­шик і вер­ну­лась до­до­му смут­на та за­ду­ма­на.

    Другого дня вранці во­на побігла на ро­бо­ту до па­ла­цу, ста­ла ко­ло ро­бо­ти і не зво­ди­ла очей з од­чи­не­них две­рей… Єремія вер­нув­ся до­до­му на обід зак­ло­по­та­ний та зму­че­ний на мушт­рах, прой­шов че­рез світли­цю й навіть не обер­нув­ся, не гля­нув у двері на То­до­зю. Він ви­пад­ком натішив­ся її кра­сою, і в йо­го нес­покійній кло­пот­ливій го­лові вже й зник її пиш­ний вид. Цілий тиж­день хо­ди­ла То­до­зя на ро­бо­ту, і тільки раз-ра­зом Єремія зир­нув ско­са на неї че­рез двері. Аж у су­бо­ту якось на од­ну хви­ли­ну заг­ля­нув він у кімна­ту і пильно по­ди­вив­ся на То­до­зю. Во­на й са­ма не зна­ла, як зро­зуміти той ніби ви­пад­ко­вий нед­бай­ли­вий по­зир, але во­на сподіва­лась, що князь не­за­ба­ром прий­де до неї. То­до­зя вже пос­те­рег­ла ве­ред­ли­ве князівське сер­це, що тішиться жіно­чою кра­сою заіграш­ки, на льоту і нез­дат­не по­ко­ха­ти щи­ро, навіки.

    Вернувшись до­до­му смер­ком, То­до­зя за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти ве­че­рю. Задз­во­ни­ли на ве­чер­ню. Тітка Мав­ра за­вертіла го­ло­ву наміткою й пішла до церк­ви. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. В печі па­ла­ло по­лум'я й ми­готіло по білих стінах. Ка­га­нець лед­ве бли­мав на ко­мині. Нес­подіва­но над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір.

    «Хтось чу­жий йде в двір. Це не тітка: на тітку со­ба­ки б не ки­ну­лись, як ска­жені», - по­ду­ма­ла То­до­зя, мовч­ки сто­ячи ко­ло печі й прис­лу­ха­ючись.

    А со­ба­ки аж ви­ли, не­на­че ко­гось за по­ли ха­па­ли. Нес­подіва­но рип­ну­ли сінешні двері. То­до­зя од­чи­ни­ла двері в сіни. Двері не­на­че побігли самі й од­чи­ни­лись навстіж. Світ од печі по­лив­ся ши­ро­кою хви­лею в темні сіни. То­до­зя приміти­ла, що ко­ло сінешнього по­ро­га стоїть хтось смуг­ля­вий і блис­кає на неї очи­ма. Дов­гоб­ра­зий вид, тон­кий гост­рий ніс, довгі чорні ву­си лед­ве мріли, а гострі очі світи­лись під ялом­ком, не­на­че в вов­ка.

    Тодозя не од­ра­зу впізна­ла Єремію, хоч до­га­ду­ва­лась, що то сто­яв він. Але в той час їй чо­гось зда­лось, що то до неї при­летів пе­ре­лес­ник, увійшла не­чис­та си­ла. Во­на тро­хи не зомліла.

    «Чи князь, чи… дух свя­тий при хаті… не­чис­та си­ла», - по­ду­ма­ла То­до­зя й пе­рех­рес­ти­лась, їй чо­гось зда­ва­лось, що з тієї ма­ри по­сип­ляться іскри, піде клуб­ка­ми дим по сінях, з очей за­па­шить по­лум'я.

    Князь рап­том пе­рес­ту­пив поріг і не­на­че вско­чив у ха­ту.

    - Не хрес­тись, бо це я: ме­не не про­же­неш хрес­том та своїми схиз­ма­тицьки­ми мо­лит­ва­ми. Я уг­лядів тітку Мав­ру на улиці, ба­чив, як во­на пішла до церк­ви, і зай­шов до те­бе. До­ки тітка дос­тоїть до кінця в за­ут­рені, я натішусь то­бою. От­тут по­си­ди­мо - по­го­во­ри­мо вдвох!

    - Оджеж ви, кня­зю, не­помірко­ва­на лю­ди­на. Тітка мо­же вер­ну­тись із церк­ви щох­ви­ли­ни. Що тоді бу­де? Як мені ди­ви­тись їй в вічі? Та во­на ж ле­пет­ли­ва і са­ма ж та­ки роз­не­се по сусідах не­доб­ру сла­ву про ме­не. Піде по­го­лос­ка по Луб­нах. Бо­юсь своєї слизько­язи­кої тітки!

    - А чорт її ма­тері! Не­хай ле­пе­че язи­ком, ко­ли дов­гий язик має. А мені що до то­го?

    - Князеві мо­же й нічо­го, але я по­го­во­ру бо­юсь. Підуть не­добрі сли­хи про ме­не по Луб­нах. Я удо­ва, і сла­ва про ме­не між людьми доб­ра.

    - Коли я спо­до­бив те­бе своєї лас­ки, то сла­ва твоя ста­не ще ліпша. Од цього нічо­го не втра­тиш, а ба­га­то де­чо­го прид­баєш, - ска­зав Єремія.


    Він сів кінець сто­ла, вхо­пив за ру­ку То­до­зю й по­са­див по­руч з со­бою. Во­на й нез­чу­лась, як йо­го га­рячі ус­та впи­ли­ся в що­ку.

    - Слухай, То­до­зю! ти не­ба­га­та. Ха­ти­на твоя вбо­га. Моїх скарбів і не злічи­ти. В ме­не є ба­га­то па­лаців, ба­га­то в ме­не по всіх усю­дах здо­ро­вих хат. Я дам тобі й тітці чи­ма­лий дім чи в Луб­нах, чи в При­лу­ках, а ти ста­вай з тіткою на служ­бу за ки­лим­ниць у Гри­зельди. Бу­де­те май­ст­ру­ва­ти, бу­де­те тка­ти для мо­го дво­ру ки­ли­ми, а я вря­ди-го­ди бу­ду заїжджа­ти до те­бе, ко­ли моя ду­ша за­ба­жає те­бе. А ко­ли не хо­чеш, дам тобі зо­ло­та й срібла, і збу­дуй от­тут на ле­ваді но­вий здо­ро­вий дім. Тільки лю­би ме­не і більш ніко­го. Як тільки я довіда­юсь про зра­ду, я те­бе за­ду­шу, - ска­зав князь і при тих сло­вах об­хо­пив її за стан і справді тро­хи не за­ду­шив.

    - Не хо­чу, кня­зю, я ва­шо­го срібла й зо­ло­та. Мо­го ко­хан­ня не ку­пиш зо­ло­том, бо я йо­го не про­даю. Я ва­шу яс­но­вельможність щи­ро по­ко­ха­ла, і з ме­не цього до­волі. Я й са­ма не відо­ма то­му, як я вас по­ко­ха­ла.

    - То й доб­ре зро­би­ла, що по­ко­ха­ла!

    - Та й лю­би­те якось чуд­но, не по-ко­зацько­му! Лю­би­те, ко­ли спах­не в вас ніби якесь по­лум'я в серці, а потім рап­том хо­ло­не­те й не ди­ви­тесь на ме­не. В кня­зя сер­це ніби при­сок. Сип­не сер­це ніби прис­ком та й згас­не. Але що з то­го вий­де? Що бу­де зо мною, бідною? А як та блис­кав­ка розіб'є моє сер­це, розіб'є моє жит­тя, зніве­чить ме­не на смерть? Яс­но­вельмож­но­му про це бай­ду­же, а мені не од­на­ко­во, що з то­го вий­де, - ска­за­ла То­до­зя й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    - Все це дур­ни­ця! Ти вер­зеш нісенітни­цю. Інша ма­ла б за честь, за ве­ли­ку сла­ву мою лю­бов, а ти по­ка­зуєш якісь ве­ре­ди: що бу­де… що вий­де з то­го… Пе­ре­ходь мені за­раз в той дім за па­ла­цом, де ко­лись жив мій еко­ном, і ста­вай з тіткою до ро­бо­ти ко­ло ки­лимів. Чи чуєш? Ви бу­де­те на службі в кня­гині. Так усі й зна­ти­муть.

    - Ой не пе­рей­ду я ту­ди ніза­що в світі, та ще з тіткою. Тітка, здається, не з таківських, щоб в цьому мені спри­яти. Про це не­ма чо­го й го­во­ри­ти.

    - Як не­ма чо­го го­во­ри­ти? - ска­зав Єремія й вже спах­нув. - Як не­ма чо­го ба­ла­ка­ти, ко­ли та­ка моя во­ля? За­раз мені пе­ре­би­рай­ся з цієї ха­лу­пи! - крик­нув Єремія й схо­пив­ся з ла­ви.

    - Не кричіть, кня­зю, бо я кня­зеві не пан­щан­на лю­ди­на, навіть не най­мич­ка. Я - вольна ко­зач­ка, - про­мо­ви­ла сти­ха То­до­зя.

    - Яка там вольна ко­зач­ка! Схо­чу, за­раз зве­лю зруй­ну­ва­ти оцю твою хат­ку, за­бе­ру твою ле­ва­ду, твою осе­лю, за­орю й засію греч­кою, і слід її за­ме­ту, як по­ме­лом. Пе­ре­би­рай­ся за­раз!

    - Ні, не пе­ре­бе­русь. І не го­воріть мені, кня­же, про це! Хо­че­те ме­не лю­би­ти, любіть ме­не й ходіть до ме­не, бо я кня­зя вже й са­ма не знаю, ко­ли й як по­лю­би­ла. А оповісти­ти се­бе все­люд­но ва­шою по­лю­бов­ни­цею я не хо­чу. Вбий­те ме­не от­ту­теч­ки на місці, а я з своєї ха­ти не піду!

    - Не дра­туй ме­не, навіже­на, бо я й сам знавіснів од ко­хан­ня!

    В То­дозі очі за­па­ли­лись, аж ста­ли злі. Во­на підня­ла го­лос і сміли­во ди­ви­лась кня­зеві в вічі. Єремія сто­яв се­ред ха­ти лю­тий, як са­та­на. Тонкі ніздрі тру­си­лись.

    Але нес­подіва­но за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір. Єремія при­тих, нас­то­ро­чив ву­ха і став прис­лу­ха­тись.

    - Тітка Мав­ра вер­тається з церк­ви, - про­мо­вив Єремія.

    - Ні, це не тітка. На тітку со­ба­ки не гав­ка­ти­муть і не ки­да­ти­муться. Це йде хтось чу­жий. Тікай­те, кня­зю! Бо­га ра­ди, тікай­те! Зми­ло­сердьтесь на­до мною, над моїм бідним сер­цем! Тікай­те че­рез задвіркові двері в сінях на задвірок, - го­во­ри­ла То­до­зя, а в неї аж дух за­би­ва­ло.

    Вона в той час сподіва­лась бра­та й до­га­ду­ва­лась, що то брат вер­тається до­до­му, та ще й не сам. А со­ба­ки аж ска­ву­ча­ли та все наб­ли­жа­лись до ха­ти, не­на­че ве­ли ко­гось за по­ли. Єремія ви­хо­пив шаб­лю і вис­ко­чив у сіни. То­до­зя посвіти­ла йо­му з по­ро­га. Він нав­по­мац­ки дійшов до задвірко­вих две­рей, од­чи­нив і вис­ко­чив у са­док, а далі май­нув че­рез ле­ва­ду.

    Незабаром сінешні двері рип­ну­ли. В ха­ту увійшов То­до­зин брат Суп­рун, а за ним ввійшли два старці.

    Супрун поз­до­ров­кавсь з сест­рою, і старці ска­за­ли «доб­ри­вечір» і посіда­ли на лаві.

    - А де ж це тітка? - спи­тав Суп­рун в сест­ри.

    - Пішла до церк­ви та досі пев­но в церкві, бо ще не вий­шли з за­ут­рені, - обізва­лась То­до­зя й ско­са пог­ля­да­ла на старців.

    Старці з ли­ця бу­ли зовсім не старі. Один був ви­со­кий на зріст, дов­гоб­ра­зий, су­хор­ля­вий та про­вор­ний. В дов­ге су­хор­ля­ве ли­це був ніби затк­ну­тий гост­рий, гор­ба­тий та тон­кий ніс. Чорні, як те­рен, блис­кучі очі ми­готіли, аж біга­ли, не­на­че жи­ве срібло. Густі чорні бро­ви по­на­ви­са­ли над самісінькі очі, а з-під їх гострі очі зо­ри­ли по хаті без­пе­рес­тан­ку, заг­ля­да­ли на піч, зо­ри­ли попід по­лом, не­на­че заг­ля­да­ли в най­мен­шу зас­ка­лу­би­ну. Гост­рий по­зир йо­го очей чо­гось на­га­дав То­дозі жорс­токі, гострі Єреміїні очі. Чор­не во­лос­ся ви­ло­ся ку­че­ря­ми і бу­ло ніби при­си­па­не снігом. Тон­кий та гост­рий ніс зігнув­ся набік. Че­рез цей кри­вий ніс йо­го прод­раж­ни­ли Кри­во­но­сом. Зва­ли йо­го Мак­си­мом. Дру­гий ста­рець був Ли­сен­ко, кот­ро­го пе­ре­го­дя ко­за­ки прод­раж­ни­ли Вов­гу­рою за йо­го жорс­токі но­ро­ви, за йо­го ка­ту­ван­ня ка­то­ликів, по­ляків та жидів в той час, як по­ча­ло­ся на Ук­раїні повс­тан­ня Хмельницько­го. Ли­сен­ко був вже літній, але здо­ро­вий та пле­чис­тий чо­ловік. За­ма­зані чорні ку­ла­ки ле­жа­ли на колінах, не­на­че дві довбні. Товс­та зчорніла шия бу­ла ніби ви­те­са­на з ду­би­ни. Здо­ро­ва круг­ла го­ло­ва не­на­че ле­жа­ла на шиї, як макітра, пос­тав­ле­на на стовп­чи­ку. Обид­ва во­ни бу­ли з ли­ця ніби ще й не старі лю­де, але во­лос­ся в обох ніби при­па­ло си­ви­ною. На обох теліпа­лось на пле­чах якесь ста­ре дран­тя, а старі тор­би бу­ли по­чеп­лені на мо­туз­ках че­рез плечі.

    Тодозя ог­ля­ну­ла швид­ким оком тих старців і те­пер тільки приміти­ла піч, припічок, приміти­ла горш­ки в печі. Те­пер тільки во­на вгляділа, що окріп кле­котів ко­ло ог­ню, аж у ключі вби­вав­ся, й вже дав­но збігав. Патьоки вже тек­ли по припічку аж до­до­лу. То­до­зя ки­ну­лась вга­мо­ву­ва­ти окріп і за­хо­ди­лась міси­ти тісто на га­луш­ки.

    - Готуй, сест­ро, ве­че­рю в більшо­му горш­ку, бо маємо гос­тей в нашій хаті, - ска­зав Суп­рун. - Наші гості на сей час старці, а не ко­за­ки, але про це бо­ро­ни те­бе, бо­же, ко­му й сло­веч­ком заїкну­тись. Тоді нас Ярем­ка впіймає й пос­ти­нає нам го­ло­ви. Роз­дя­гай­тесь, па­но­ве мо­лодці, та сідай­те на по­куті за сто­лом. Ви мої любі гості, - ска­зав Суп­рун до старців.

    Кривоніс та Ли­сен­ко поздійма­ли ла­тані драні сви­ти, поз­гор­ту­ва­ли їх і пок­ла­ли під ла­вою вкупі з тор­ба­ми. На обох бу­ли чисті но­венькі жу­па­ни. Во­ни обт­ру­си­ли чуп­ри­ни та ву­са, і з їх по­си­па­лось бо­рош­но. За стіл сіли не старці, а два здо­рові ко­за­ки, котрі не­на­че од­ра­зу по­мо­лод­ша­ли на де­сять років.

    - От те­пе­реч­ки ми й по­мо­лод­ша­ли, й пок­ра­ща­ли, - ве­се­ло ска­зав Кри­воніс, розг­лад­жу­ючи ку­че­ря­ву чуп­ри­ну, що стриміла се­ред підго­ле­ної го­ло­ви, не­на­че пу­чок чор­ноб­ривців.

    - Може й пок­ра­ща­ли. Ще як уг­ля­дить Ярем­чи­на Гри­зельда, то, бо­ро­ни бо­же, й за­ко­хається, - обізвав­ся Ли­сен­ко, витріпу­ючи свою чуп­ри­ну, кот­ра бу­ла схо­жа на якесь пе­ле­ха­те куб­ло або гніздо се­ред го­ло­ви, не­на­че ле­ле­ка, по­ми­лив­шись, по­мос­тив гніздо, замість клуні, на самісінькій Ли­сен­ковій го­лові.

    - Невелике щас­тя, хоч би й за­ко­ха­лась. Там та­ка гар­на, не­на­че на її морді хто три дні сма­жив вишк­вар­ки, та й за­був ви­ша­ру­ва­ти мор­ду піском, - ска­зав Кри­воніс.

    - Не ду­же ли­шень да­вай во­лю язи­кові, бо як по­чує Ярем­ка, то й за це пос­ма­жить нас на вишк­вар­ки, - обізвав­ся Ли­сен­ко.

    - А на го­лові не­на­че ку­де­ля, хоч бе­ри ве­ре­те­но та й пря­ди кня­ги­ню на по­чин­ки, - жар­ту­вав далі Кри­воніс. - І де Ярем­ка вид­рав та­ку ку­де­лю собі на втіху?

    - Смажив вже він ко­заків на вишк­вар­ки і, пев­но, має на думці пос­ма­жи­ти усю Ук­раїну на ско­во­роді, - обізвав­ся Суп­рун.

    - А бо­дай він не діждав! ні він, ні йо­го діти! - ти­хо про­мо­вив Кри­воніс.

    Тодозя, замісив­ши тісто, вий­шла в сіни і пішла в хиж­ку за дрібною потрібкою для ве­чері. Двері з сіней в ха­ту зос­та­лись неп­ри­чи­нені. Гості за­го­во­ри­ли тихіше: оче­ви­дяч­ки, во­ни таїлись од То­дозі.

    - Ну та й змос­тив же собі гніздо Ярем­ка отам на горі! і па­лац, і твер­ди­ня - все укупі! Труд­но бу­де ко­за­кам ви­киш­ка­ти ото­го шуліку з гнізда, - за­го­монів сти­ха Вов­гу­ра-Ли­сен­ко.

    - Як за­хо­ди­мось доб­ре, то й ви­киш­каємо; роз­не­се­мо оту Ярем­чи­ну ха­ла­бу­ду по цег­лині і слід за­оре­мо та й засіємо кро­пи­вою та ко­люч­ка­ми, як він розніс осе­лю Ко­нец­польсько­го й за­орав плу­га­ми, - про­мо­вив ще тихіше Кри­воніс.

    - Щоб і пам'ять йо­го щез­ла на віки вічні на Ук­раїні, щоб і на­щад­ки йо­го не знай­шли й сліду Ярем­чи­но­го жит­ла, - ска­зав Суп­рун.


    - А вже я ко­лись та­ки та за­по­па­ду ото­го бу­зувіра, Ярем­ку, в свої ла­пи! Од­гик­неться йо­му тоді уся ко­зацька кров, що він пив під Луб­на­ми та над Ста­ри­цею, од­гик­нуться йо­му сльози пан­щан­них лю­дей. Ко­лись та­ки приш­пи­лю йо­го спи­сом до стіни, як га­ди­ну. Вмру, а та­ки пом­щу­ся над ним! Згуб­лю з світа ото­го ка­тю­гу пе­ре­верт­ня, одс­туп­ни­ка, - го­монів Кри­воніс.

    Тодозя сто­яла в сінях, од­хи­лив­ши двері в хиж­ку, і все чис­то чу­ла, що го­во­ри­ли бра­тові гості. В неї ру­ка не­на­че зак­ляк­ла на клямці. Во­на й за­бу­лась, чо­го йшла в хиж­ку, чо­го їй тре­ба бу­ло взя­ти в хижці.

    «Ой, це не прості гості зай­шли до Суп­ру­на на ночівку. Щось є в їх на думці, щось страш­не, не­без­печ­не для кня­зя. Не з доб­ри­ми для кня­зя дум­ка­ми во­ни завіта­ли в Луб­ни».

    - Його вар­то б наст­ро­ми­ти на залізну па­лю на самісінько­му вер­шеч­ку баш­ти пре­муд­ро­го па­ла­цу. Звідтіля бу­де да­ле­ко вид­но: аж до Лу­ком­ля й Ста­риці, - обізвав­ся Вов­гу­ра.

    - Отам гай­во­рон­ня обг­риз­ло б та об­цо­ко­та­ло б йо­го до кісток жив­цем, - ска­зав Кри­воніс, - але й цих мук зад­ля йо­го ще ма­ло. Не ви­ку­пить він ни­ми про­ли­тої ук­раїнської крові.

    «Це во­ни хо­тять згу­би­ти з світа кня­зя, - миг­ну­ла в То­дозі дум­ка, - це во­ни ма­буть зад­ля то­го й приб­лу­ка­ли до Лу­бен». І То­дозі чо­гось ста­ло жал­ко Єремії. В неї од­ра­зу зда­ви­ло ко­ло сер­ця і в душі по­хо­ло­ло. Во­на вже ніби ба­чи­ла очи­ма, як Єремію ви­тя­гу­ють на баш­ту і наст­ром­лю­ють на залізну па­лю, як кру­гом йо­го гра­ють гай­во­ро­ни та ор­ли і клю­ють йо­го жи­ве тіло, а кров дзюр­чить і ллється патьока­ми по башті, по стінах. То­до­зя лед­ве всто­яла на но­гах. В неї об­важніло усе тіло, за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва, і во­на по­чу­ва­ла в той час, що лю­бить Єремію ду­же, більше ніж свою ду­шу, ніж бра­та, що йо­го смерть вра­зить її ду­шу, вра­зить смер­тельни­ми му­ка­ми.

    Довго сто­яла То­до­зя й прис­лу­ха­лась, про що го­моніли в хаті ко­за­ки. Але не­за­ба­ром во­ни по­ча­ли ре­го­та­тись та жар­ту­ва­ти, зга­ду­ва­ли знай­омих в Пе­ре­яс­лаві, за­го­во­ри­ли про яко­гось глад­ко­го смішно­го па­на. То­до­зя вти­хо­ми­ри­лась, наб­ра­ла солі в гор­ще­чок, вхо­пи­ла чет­вер­ти­ну са­ла й вер­ну­лась у ха­ту. Во­на по­ра­лась, рва­ла корж і ки­да­ла га­луш­ки в юш­ку, не­на­че во­ло­да­ла чу­жи­ми, а не своїми ру­ка­ми, а в неї з дум­ки не ви­хо­див князь Яре­ма, кот­ро­го гості тро­хи не зас­та­ли в хаті.

    Незабаром прий­шла з церк­ви тітка Мав­ра. Во­на поз­до­ров­ка­лась з гістьми, ог­ля­ну­ла їх швид­ким оком і, не роз­пи­ту­ючи, хто бу­ли гості й чо­го во­ни зай­шли до Лу­бен, пішла в кімна­ту, роз­дяг­ла­ся і не ви­хо­ди­ла до світлиці; во­на до­га­ду­ва­лась, які то прий­шли гості, бо вже не раз ба­чи­ла та­ких гос­тей на своєму віку в Луб­нах пе­ред повс­тан­ням Ост­ря­ниці та Гуні. То­до­зя пос­та­ви­ла на стіл ве­че­рю і са­ма сіла на ос­лоні край сто­ла. Вий­шла й тітка до ве­чері. Го­лодні ко­за­ки, ви­пив­ши по здо­ровій чарці горілки, на­ки­ну­лись на ве­че­рю, на­че вов­ки-сіро­манці, упліта­ли стра­ву на усі зас­та­ви, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, й схла­ма­ли в од­ну мить здо­ро­вецьку мис­ку га­лу­шок.

    Усі їли мовч­ки, тілько й чу­ти бу­ло в хаті сьорбан­ня та гуч­не плям­кан­ня го­лод­них гос­тей, котрі мо­же вже тиж­день не їли га­ря­чої стра­ви.

    Гості, по­ве­че­ряв­ши всмак, не дов­го сиділи: по­дя­ку­ва­ли Суп­ру­нові та ко­зач­кам за хліб за сіль, заб­ра­ли свої драні сви­ти і пішли вкупі з Суп­ру­ном в клу­ню спа­ти. Тітка Мав­ра швид­ко зах­роп­ла в кімнаті. А То­до­зя, по­мив­ши лож­ки, сіла на лаві край вікон­ця й дов­го сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Лам­пад­ка лед­ве бли­ма­ла в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми, ки­да­ючи зе­лен­ку­ва­тий од­лиск на ви­ши­вані руш­ни­ки за об­ра­за­ми, на за­ду­ма­не То­до­зи­не чо­ло.

    «Щось бу­де, щось тра­питься в Луб­нах ду­же страш­не: не дур­но ж Суп­рун навів якихсь заздрінних гос­тей із страш­ни­ми гост­ри­ми очи­ма, та­ки­ми са­ми­ми, як і в Єремії. Це не спрос­та! Не дур­но ж Суп­рун так дов­го десь во­ло­чивсь, десь блу­кав в Київщині, в Ка­неві, в Чер­ка­сах».

    Тим ча­сом Суп­рун, Кри­воніс та Вов­гу­ра, пірнув­ши в сіно на зас­то­рон­ку в клуні, дов­го не спа­ли і все ба­ла­ка­ли та ра­ду ра­ди­ли. Суп­рун хо­див на розвіди­ни в Чер­ка­си, в Чи­ги­рин вкупі з Кри­во­но­сом та Вов­гу­рою. Во­ни вже зна­ли, що з вес­ни поч­неться ко­зацьке повс­тан­ня на Ук­раїні, зна­ли, що за­по­рожці піднімуться на Польщу, і, вер­нув­шись до­до­му на Задніпрян­щи­ну, пос­та­но­ви­ли підмов­ля­ти по­таєнці ко­заків, се­лян та міщан, ску­пи­ти підмов­ле­них повс­танців в за­го­ни і потім, як тільки роз­го­риться війна з польськи­ми па­на­ми, прис­та­ва­ти до ко­зацько­го війська та ви­га­ня­ти польських та спольще­них своїх панів і плюнд­ру­ва­ти їх маєтності та оселі.

    В Єремії бу­ло вже шість ти­сяч війська в Луб­нах, але між ни­ми по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­них шлях­тичів та ко­заків. Вов­гу­ра та Суп­рун за­ду­ма­ли пе­ре­ма­ни­ти їх до своїх за­гонів.

    Кривоніс та Суп­рун при­ве­ли з со­бою де­сятків зо два ко­заків, котрі по­пе­ре­би­ра­лись за старців, і розісла­ли вже їх по Лу­бен­щині та Чернігівщині.

    

IX

    

    Незабаром після то­го, од­но­го дня князь Єремія при­ка­тав на коні в ка­зар­ми. Військові са­ме посіда­ли за обід за довгі сто­ли під ка­зар­ма­ми й упліта­ли ціло­го пе­че­но­го во­ла, поріза­но­го на здо­рові шмат­ки, роз­ки­дані по не­зас­те­ле­них сто­лах. Єремія оки­нув оком сто­ли і вглядів між військо­ви­ми яко­гось стар­ця в драній сви­тині, з си­вою чуп­ри­ною та дов­ге­лецьки­ми си­зи­ми ву­са­ми.

    - А це хто та­кий обідає з ва­ми? - крик­нув Єремія з ко­ня.

    Старець вхо­пив де­рев'янку, підста­вив під зве­де­ну на­зад но­гу, вхо­пив в дру­гу ру­ку ми­ли­цю і підста­вив її під пах­ву, потім підвівся че­рез си­лу на но­ги і, низько ук­ло­нив­шись Єремії, про­мо­вив:

    - Я ста­рець бо­жий, яс­но­вельмож­ний кня­зю! про­шу ми­лос­тині, Хрис­та ра­ди. По­дай, яс­но­вельмож­ний, ми­лос­тин­ку, з своєї яс­но­вельмож­ної лас­ки, ра­ди спа­се­ния своєї душі, за упо­кой твоїх яс­но­вельмож­них ро­ди­телів…

    - Тобі, стар­че бо­жий, тут не місце. Чо­го ти вліз сю­ди між моїх військо­вих? Навіщо ви по­са­ди­ли йо­го за стіл? - крик­нув Єремія до військо­вих.

    Військові мов­ча­ли. Князь оки­нув оком стар­ця, і йо­го вра­зи­ли блис­кучі страшні чорні очі та нез­ви­чай­но дов­гий тон­кий та кри­вий ніс з гор­би­ком, з та­ким гост­рим кінцем, не­на­че в яст­ру­ба. Ста­рець при­див­ляв­ся до кня­зя й не­на­че їв йо­го очи­ма. В очах ви­яв­ля­лась та­ка страш­на не­на­висність та злість, що в Єремії лед­ве ста­ло ду­ху ви­дер­жа­ти той лю­тий пог­ляд.

    - Де то ти, во­ло­цю­го, скалічив но­гу? Чи не над Ста­ри­цею ча­сом? Га? - спи­тав князь.

    - Либонь над Ста­ри­цею, а мо­же і деінде, нев­тям­ки мені, яс­но­вельмож­ний! - ска­зав ста­рець і низько пок­ло­нив­ся.

    - Може то моя шаб­ля те­бе черк­ну­ла по нозі?

    - Може й так, яс­но­вельмож­ний, спа­сибі тобі й бо­гові, - обізвав­ся Кри­воніс та все кла­няв­ся.

    - Ото не лізь в ко­за­ки! Не вста­вай на панів! От і дістав цяцьку. Те­пер не підеш більше на польських панів і де­ся­то­му за­ка­зу­ва­ти­меш, - ска­зав князь.

    - Не піду, спа­сибі тобі, і де­ся­то­му за­ка­зу­ва­ти­му і мо­ли­ти­мусь за яс­но­вельмож­них польських панів і за ва­шу яс­но­вельможність, кня­зю, що ме­не, дур­ня, нав­чи­ли та на­пу­ти­ли. По­дай­те, яс­но­вельмож­ний кня­зю, що ва­ша лас­ка, бідно­му каліці за спа­се­ния своєї душі, за рай пресвітлий… - тяг далі Кри­воніс ста­ре­чим дри­жа­чим го­ло­сом, ще й при­шам­ку­вав, зовсім буцім ста­рий дід.

    - Гляди ж мені, шельмо, щоб більше й твоя но­га не бу­ла тут, в ка­зар­мах, а то я те­бе зацькую со­ба­ка­ми. Геть з дво­ру! Ви­пустіть на йо­го влов­чих со­бак, ста­рих хортів! - крик­нув Єремія.

    Кривоніс на­тяг на чуп­ри­ну яло­мок без вер­ха, підби­тий вітром, в кот­ро­му бу­ла дірка на дірці, і пош­кан­ди­бав так шви­денько з дво­ру, що тільки скор­че­на но­га на ми­лиці, за­ку­та­на в ганчірки, мелька­ла зза­ду.

    Єремія виїхав з дво­ру і на окопі знов уг­лядів здо­ро­вецько­го стар­ця. Ста­рець сидів на окопі, не­на­че стриміла ко­пи­ця сіна. Вглядівши кня­зя на коні, ста­рець підмос­тив під скар­лю­че­ну но­гу де­рев'янку, підвівся, ски­нув щось схо­же на шап­ку і вкло­нив­ся до землі Єремії. Один по­рожній ру­кав дран­ки теліпав­ся на повітрі. Си­ва куд­ла­та чуп­ри­на стриміла на підго­леній го­лові, не­на­че кущ вер­бо­ло­зу. То був Вов­гу­ра. Він схо­вав ліву ру­ку під со­роч­ку і зу­мис­не мет­ляв по­рожнім дра­ним ру­ка­вом. Князь, зди­во­ва­ний страш­ною здо­ро­вецькою пос­тат­тю стар­ця, на од­ну мить спи­нив ко­ня.

    «Ну та й здо­ро­ви­ло яке! Ото як­би собі на­гар­ба­ти та­ких ве­летнів у військо!» - по­ду­мав Єремія.

    - Де ти, «лай­дак», за­гу­бив ру­ку? - гук­нув князь.

    - Над річкою Ста­ри­цею, яс­но­вельмож­ний па­не! По­дай­те ми­лос­тин­ку убо­го­му каліці за спа­се­ния своєї душі, за вічний спокій своїх ро­ди­телів…

    Але князь вже не слу­хав стар­ця й по­ка­тав ко­нем в місто.

    Проїжджаючи ко­ло церк­ви, він знов уг­лядів двох старців-калік. Во­ни сиділи на схо­дах ко­ло бра­ми і грілись на сонці. Ко­ло воріт ка­то­лицько­го мо­нас­ти­ря князь знов на­ди­бав стар­ця з по­каліче­ною но­гою.


    - Ще й досі не пе­ре­дох­ла та каліч, що я по­калічив під Лу­ком­лем та над Ста­ри­цею, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись в па­лац на обід. - Сьогодні ба­чив аж п'ятьох старців-калік з ко­заків. Один, бестія, та­кий здо­ро­вецький, як віл, а но­гу во­ло­чить, не­на­че при­би­тий со­ба­ка, ще й один по­рожній ру­кав мет­ляється на вітрі. Не­хай хо­дять по се­лах та на­га­ня­ють стра­ху та жа­ху на лю­дей, щоб не за­бу­ва­лись про панську ка­ру.

    - Та й я ба­чи­ла двох страш­них старців, як їзди­ла до костьолу. Шку­тильга­ли на ми­ли­цях че­рез греб­лю.

    В той час в світли­цю всту­пи­ли князівські ста­рос­ти в маєтнос­тях.

    - А що ви мені ска­же­те? - спи­тав Єремія.

    - Те ска­же­мо, яс­но­вельмож­ний кня­зю, що між хло­па­ми щось коїться, та не відаємо, що та­ке. Хло­пи вже не так пос­лу­ха­ють, а ті лю­де в оса­дах, що вже їм ми­ну­ли стро­ки вільго­ти, чо­мусь не хо­тять да­ва­ти по­датів, несп­рав­но да­ють оч­ко­ве, од­сип­не, по­дом­не.

    - О ли­хо їх ма­тері, ко­ли так! То заб­ра­ти од їх си­лою де­ся­ту част­ку то­ва­ру, овець, бджіл та уся­кої пашні. Беріть си­лою! Гра­буй­те бестій!

    - Добре, яс­но­вельмож­ний кня­зю. А ще вчо­ра зігна­ли ми лю­дей на шар­ва­рок, підга­чу­ва­ли греб­лю на Сулі. Ба­га­то лю­дей не поп­ри­хо­ди­ло, а з тих, що поп­ри­хо­ди­ли, п'яте­ро збун­ту­ва­лось. По­ки­да­ли ро­бо­ту, по­ча­ли нас кляс­ти в батька - в матір, по­би­ли при­го­ничів і да­ли дра­ла в ліс.

    - А то що за на­ха­би! Ха­пай­те їх та за­ки­дай­те в тюр­ми, за­би­вай­те в кай­да­ни, а потім лупіть ба­то­га­ми, скільки мо­га! Я виб'ю з їх дур­них голів той вільний дух.

    - Пригоничі та­ки впійма­ли двох здо­ро­вих, вже дійшлих па­рубків і од­но­го гос­по­да­ря й скру­ти­ли їм ру­ки цур­ка­ми, - ска­зав уп­ра­ви­тель.

    - Постинати їм го­ло­ви за­раз, на страх усім хло­пам! Клич­те ка­та й ведіть їх на май­дан до схиз­ма­тицької церк­ви. Я сам ту­ди за­раз при­бу­ду. Зга­няй­те хлопів на май­дан! Пошліть кли­кунів! - кри­чав князь.

    Через го­ди­ну князь прибіг на коні. Пригінчі при­ве­ли трьох се­лян з скру­че­ни­ми на­зад ру­ка­ми. Військові шлях­тичі при­ко­ти­ли до цвин­та­ря пе­ред са­му цер­ков­ну бра­му ко­лод­ку. Уп­ра­ви­телі зга­ня­ли на­род, пос­ла­ли кли­кунів по ули­цях, самі їзди­ли, вик­ли­ка­ли, але ні од­на жи­ва ду­ша не вий­шла на май­дан. Тільки з церк­ви вий­шов свя­ще­ник і бла­гав кня­зя, щоб дав дозвіл вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти лю­дей, за­суд­же­них на смерть. Князь прог­нав свя­ще­ни­ка.

    - Не мішай­ся, по­пе, не в свої ли­ка! Ти і втям­ку не маєш про мої спра­ви! Іди собі до церк­ви та там і ха­ра­мар­кай мо­лит­ви, хоч роз­пе­ре­жись. Тут тобі не місце! - крик­нув князь до свя­ще­ни­ка.

    Прийшов і кат з со­ки­рою, най­ня­тий та­та­рин, кот­ро­го Виш­не­вецький дер­жав при своєму дворі на хар­чах. Трьом чо­ловікам зв'яза­ли ру­ки й но­ги, пок­ла­ли го­ло­ва­ми на ко­лод­ку, і кат в од­ну мить пос­ти­нав їм го­ло­ви. Жовніри по­заст­ром­лю­ва­ли го­ло­ви на палі й пов­ко­пу­ва­ли палі на трьох ца­ри­нах над трьома би­ти­ми лу­бенськи­ми шля­ха­ми на страх хло­пам. Єремія звелів ки­ну­ти три тру­пи на май­дані, їх не­за­ба­ром опа­ли со­ба­ки та вкри­ли во­ро­ни і об­цо­ко­та­ли до кісток ще до ве­чо­ра. Ба­га­то сліз про­ли­ло­ся в Луб­нах на тих чу­дер­нацьких ди­ких по­хо­ро­нах. Ми­нув який час, а пан­щанні лю­де все по­ма­леньку тіка­ли і десь зни­ка­ли, не­на­че їх зем­ля пог­ли­на­ла. Самі Єреміїні військові, між кот­ри­ми ціла по­ло­ви­на бу­ли ко­за­ки й пра­вос­лавні, по­ча­ли зби­ра­тись вночі до­ку­пи і про щось ше­потіли поміж со­бою.

    Кривоніс та Ли­сен­ко-Вов­гу­ра з своїми де­сятьма то­ва­ри­ша­ми, що по­пе­ре­одя­га­лись за старців та калік, осе­ли­лись в той час у здо­ровій діброві над са­мою Су­лою, в го­рах, в страш­но­му бес­кетті. Там по­над бе­ре­га­ми стриміли пок­ру­чені ла­мані го­ри з гли­бо­ки­ми кру­ти­ми яра­ми та за­па­ди­на­ми. Яри бу­ли такі узькі та гли­бокі, не­на­че пе­че­ри. Густі ліси вкри­ва­ли го­ри й яри, не­на­че гус­те ру­но, в кот­ро­му навіть бу­ло труд­но пролізти лю­дині, а ко­нем не мож­на бу­ло проп­ха­тись ніза­що в світі. Тільки звірі ви­ли в тих пу­щах та нет­рах, та хлю­па­лись боб­ри та вид­ри в тихій річаній воді по­над бе­ре­га­ми. В ті пущі не за­хо­ди­ла ніко­ли ні од­на жи­ва ду­ша.

    Лисенко-Вовгура й Кри­воніс ви­ко­па­ли собі там пе­че­ри в гли­бо­ко­му яру, а їх то­ва­риші по­ви­ко­пу­ва­ли собі пе­че­ри в інших узеньких та дов­гих ярах поб­ли­зу од їх. Усі во­ни по­одя­га­лись в старі зас­мальцьовані чер­нечі кап­та­ни та чорні пос­луш­ницькі ша­поч­ки. Усі во­ни уда­ва­ли з се­бе ченців, що по­ви­хо­ди­ли з мо­нас­ти­ря у ліс спа­са­тись в ски­тах в са­мо­тині.

    Була неділя. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Кри­воніс та Ли­сен­ко по­ра­лись ко­ло пе­чер. Ли­сен­ко приніс відро во­ди з ко­пан­ки. Кри­воніс за­то­пив на припічку, ви­ко­па­но­му в ку­точ­ку пе­че­ри. Над цією піччю був встав­ле­ний бов­дур, вип­ле­те­ний з ло­зи і об­ма­за­ний гли­ною. Дим йшов у вивід і зап­лу­ту­вав­ся си­ви­ми клуб­ка­ми в густій ліщині та брус­лині. В пе­чері по один бік під стіною ле­жа­ла ку­па су­хо­го жов­то­го лис­ту; то бу­ла Кри­во­но­со­ва постіль. В го­ло­вах замість по­душ­ки ле­жа­ло зв'яза­не дран­тя, дра­на сви­та та шап­ка. На гли­няній стіні лиснів не­ве­лич­кий об­ра­зок. На припічку сто­яв гор­щик та мис­ка. Кри­воніс роз­па­лив дро­ва, на­ки­дав в огонь кар­топлі, а в мис­ку нак­лав чор­них житніх су­харів і на­мо­чив їх у воді.

    - От спе­четься кар­топ­ля, то й обід наш бу­де го­то­вий, - ска­зав Кри­воніс до Ли­сен­ка, - вже й наші то­ва­риші за­во­ру­ши­лись і пев­но го­ту­ють обід: он я ба­чу ди­мок над яр­ком, не­на­че який доб­рий ко­зар­лю­га смок­че люльку під ку­щем, а он­деч­ки й дру­гий ди­мок в'ється над Су­лою.

    - Треба б мерщій по­поїсти, бо опівдні пев­но збе­руться наші на ра­ду, - обізвав­ся сли­ве ниш­ком Ли­сен­ко, не­на­че бо­яв­ся, щоб йо­го роз­мо­ви й кущі не по­чу­ли.

    - А я вже ту­теч­ки підмо­вив на повс­тан­ня чи­ма­ло лю­дей: мо­жу налічи­ти сот­ня­гу або й більше, - ска­зав Кри­воніс.

    - Та й я вже на­мо­вив ма­буть більше сотні й звелів, щоб кож­ний підмов­ляв до своєї ку­пи п'ять чо­ловіка, - ска­зав Вов­гу­ра.

    - А я та­ки встиг по­ха­зяй­ну­ва­ти і в Ярем­чи­них ку­ре­нях! чи­ма­ло на­вер­нув до своєї спра­ви йо­го жовнірів. Не­хай те­пер на­чу­вається Ярем­ка ли­ха од своїх та­ки жовніриків, - ска­зав Кри­воніс. - А це я не­дав­но блу­кав попід При­лу­ка­ми: і там вже наші при­хильни­ки по­хо­ва­лись по дібро­вах та жи­вуть в пе­че­рах; тоб­то, бач, спа­са­ються в ски­тах.

    Опівдні над Су­лою по­ча­ли ви­ла­зи­ти з кущів лю­де. То там, то там з го­ри в яр спус­кавсь і ви­ла­зив з кущів па­ру­бок або чо­ловік і наб­ли­жавсь до пе­че­ри; а в лузі над Су­лою знов ви­ри­на­ли з гус­тих ліз чо­ловіки й пря­му­ва­ли до пе­че­ри. Лю­де не­на­че ви­си­па­лись з гу­ща­ви­ни, як з дра­но­го лан­ту­ха зер­но, не­на­че ви­рос­та­ли з землі. Поп­ри­хо­ди­ли й інші Кри­во­но­сові то­ва­риші з близьких ба­лок у чер­не­чих кап­та­нах. Не­за­ба­ром в узько­му яр­ку стов­пи­ло­ся со­тень зо дві здо­ро­вецьких чо­ловіків та дідів. Бу­ли між ни­ми й ве­летні та си­лачі, ви­сокі, пле­чисті, здо­рові. Усі во­ни ску­пи­лись ко­ло пе­че­ри. Де­котрі ви­тя­га­ли з-за па­зу­хи хліб, де­котрі вий­ма­ли з ки­шені пляш­ки з горілкою, шмат­ки са­ла й од­да­ва­ли на харч Кри­во­но­сові та Вов­гурі. Лю­де го­моніли ти­хо, по­шеп­ки, не­на­че во­ни бу­ли не в діброві, а сто­яли десь у церкві або зібра­лись на по­хо­рон і стов­пи­лись у хаті, де ле­жав на лаві мрець.

    - От нас вже зібра­лось чи­ма­ло. Час вже роз­по­чи­на­ти Чор­ну Ра­ду, - за­го­монів ти­хо Кри­воніс.

    Усі лю­де стов­пи­лись, ста­ли в кру­жок і пос­ки­да­ли шап­ки. Кри­воніс став се­ред круж­ка. Усі за­мовк­ли. Тільки бу­ло чу­ти, як десь в ку­щах цвірінька­ла пташ­ка, та десь да­ле­ко в лузі над Су­лою скре­го­та­ли со­ро­ки або ках­ка­ли на ни­зині дикі кач­ки. Вже бу­ла пізня осінь. Лист в діброві по­жовк і си­пав­ся до­до­лу. Ли­пи й клен­ки ще бу­ли вкриті жов­тим зо­ло­тис­тим лис­том. В діброві пах­ло по­жовк­лим лис­том, не­на­че мо­ло­дим роз­ли­тим ви­ном. Сон­це си­па­ло зо­ло­том і на го­ри, не­на­че вшиті гус­ти­ми, жов­ти­ми ліса­ми, ніби ха­ти но­ви­ми ку­ли­ка­ми. Усі го­ри й яри не­на­че пашіли зо­ло­тис­тим ог­нем, од­би­ва­ли блис­ком жов­то­го лис­ту та зо­ло­то­го проміння яс­но­го сон­ця.

    - Вже час роз­по­чи­на­ти, - ти­хо за­го­моніли лю­де. - Хто опізнив­ся на Ра­ду, тим ми пе­ре­ка­же­мо, що пос­та­но­ви­ли на Раді.

    - Люде добрі! мо­же ви не усі то­му відомі, зад­ля чо­го я скли­кав вас на Чор­ну Ра­ду, то я му­шу вам те­пер усім вдру­ге оповісти­ти. Нас­та­не вес­на, і Ук­раїна підніметься на Польщу. Вста­не За­по­розька Січ, вста­нуть ко­за­ки. Од са­мо­го повс­тан­ня Пав­лю­ка, Гуні та Ост­ря­ниці та й до сього ча­су ко­за­кам не вільно ви­би­ра­ти й нас­та­нов­ля­ти собі гетьманів. Над ко­за­ка­ми нас­та­но­ви­ли за гетьма­на польсько­го шлях­ти­ча та польських пол­ков­ників, а ці вельможні стар­ши­ни зну­ща­ються над ко­за­ка­ми. Ко­за­ки те­пер топ­лять їм гру­би, по­га­ня­ють їм коні, дог­ля­да­ють їх хортів. Та й цих скар­бо­вих реєстро­вих ко­заків дер­жать ма­ло. Впа­де ко­зацт­во - впа­де на­ша си­ла, впа­де й за­ги­не на­ша Ук­раїна. Польща за­бо­ро­ни­ла ши­ри­ти ко­зацт­во на Ук­раїні. Обо­ро­ня­ти гра­ни­цю од та­тар­ви не­ма ко­му. Вже двічі ври­ва­лись та­та­ри на бе­зо­бо­рон­ну Ук­раїну, більше трид­ця­ти ти­сяч на­шо­го на­ро­ду пог­на­ли в Крим і про­да­ли на яр­мар­ках в Ца­рег­рад та в Єги­пет. Хіба ви не чу­ли, не ба­чи­ли, як по­га­ний Ко­нец­польський об­ти­кав тич­ка­ми з ко­зацьки­ми го­ло­ва­ми око­пи на Ко­да­ку, на страх та ганьбу ко­за­кам?


    - Де вже пак не чу­ли! Чу­ли, чу­ли! - ти­хо за­гув на­род.

    - Козацтво ги­не. Ук­раїна ги­не. Усі наші ук­раїнські значні па­ни пос­та­ва­ли пе­ре­верт­ня­ми і на­ши­ми во­ро­га­ми, як от і цей ваш князь Яре­ма Виш­не­вецький. Нев­же ви хо­че­те, щоб вас усіх по­сад­жа­ли на залізні палі та по­об­ти­ка­ли шля­хи усякі По­тоцькі, Лащі, Ко­нец­польські та Ка­ли­новські? До­ки ми терпіти­ме­мо!

    - Не мож­на дов­ше стерпіти! Не мож­на! Па­ни ріжуть нас, як ху­до­бу на м'ясо, як ове­чок! - за­гу­ла гро­ма­да. - Не стер­пи­мо далі! Час вста­ва­ти та помс­ти­тись! Час обо­ро­ня­тись!

    - Вже нас­тав той час! Вес­ною вста­не За­по­рож­жя, але ко­заків те­пер ма­ло. Самі во­ни нічо­го не вдіють. Піднімай­те усей на­род, усей гурт. На­род по­ви­нен ста­ти до по­мочі ко­за­кам. Тре­ба зби­ра­ти «за­го­ни». За­го­ни з се­лян ста­нуть до по­мочі за­по­рож­цям. За­го­на­ми по­вин­на вкри­тись уся Ук­раїна й Полісся.

    - Намовляйте до повс­тан­ню ста­ро­го й ма­ло­го! Зби­вай­те­ся в ку­пи, в гур­ти, в за­го­ни і шу­кай­те собі ва­тажків. Вста­вай­те і ря­туй­те рідний край!

    Кривоніс не­са­мохіть підняв го­лос і не­на­че за­шипів. Помс­та ду­ши­ла йо­го в гру­дях, не­на­че га­ди­на ви­лась ко­ло сер­ця. Чорні здо­рові очі заб­ли­ща­ли, не­на­че сип­ну­ли ог­нем. Він став страш­ний.

    - Чи доб­ре втя­ми­ли мої сло­ва? - ска­зав Кри­воніс і вис­ту­пив з кру­га.

    Ще гро­ма­да сто­яла не­по­руш­не, не­на­че при­го­лом­ше­на гро­мом, як нес­подіва­но з чор­ної пе­че­ри вий­шов ста­рий коб­зар за­по­ро­жець, си­вий, аж білий, з здо­ро­вою чуп­ри­ною на го­лові, з дов­ги­ми си­ви­ми уса­ми. Ще в бит­вах з по­ля­ка­ми за часів Пав­лю­ка він за­па­лю­вав зав­зят­тя, заг­ра­вав до обо­ро­ни рідно­го краю своїми стру­на­ми, своїми ду­ма­ми. І од то­го ча­су, як бу­ли по­биті ко­за­ки, й на­род знов опи­нив­ся в не­волі в панів, йо­го коб­за не вга­му­ва­лась; пе­ре­но­си­ла не­вольницькі ду­ми од міста до міста, з яр­мар­ку на яр­ма­рок, роз­бур­ку­ва­ла при­го­лом­ше­ний на­род, бу­ди­ла не­на­че од сну і ко­зацт­во, й гро­ма­ди.

    Максим Шкан­ди­ба прич­ва­лав слідком за Кри­во­но­сом і в пущі та нет­ри кня­зе­вої дібро­ви.

    Старий пос­тав­ний та ду­жий коб­зар ви­ри­нув з-під землі, не­на­че при­вид­дя, пішов ти­хою хо­дою на при­го­рок і сів на ста­ро­му пеньку. Йо­го су­хор­ляві пальці вда­ри­ли по стру­нах. За­ро­ко­та­ли стру­ни, не­на­че сте­пові ор­ли сти­ха за­бур­ко­та­ли. Ду­жий го­лос, зу­мис­не здер­жа­ний, не­на­че за­гув ниш­ком не­вольницьку ду­му. Гро­ма­да поздійма­ла шап­ки, не­на­че ста­ва­ла на мо­лит­ву, і ніби за­мер­ла на місці.

    Тихий при­дав­ле­ний го­лос по­лив­ся, не­на­че десь поб­ли­зу ти­хий потік шумів по камінні. Шкан­ди­ба співав, як по­невіря­лись ко­за­ки на морі, на ту­рецькій ка­торзі, як залізні лан­цю­ги пе­ре­ти­на­ли ко­зацьке тіло до кісток, як гнуч­ка та­вол­га впи­ва­лась п'явка­ми в плечі, як дзюр­ча­ла ко­зацька кров по біло­му тілу, по ко­зацько­му… як ко­за­ки пла­ка­ли й по­би­ва­лись в не­волі, зга­ду­ючи рідний край, мир хре­ще­ний. А ка­ти зну­ща­лись, ще й па­ще­ку­ва­ли.

    Громада сто­яла й не во­рух­ну­лась, не­на­че десь в церкві. Стру­ни ро­ко­та­ли, не­на­че пла­ка­ли. І ті сльози си­па­лись пер­ла­ми на приг­ноб­лені душі, кра­па­ли не­на­че на самісіньке сер­це. Сум об­няв дібро­ву. По­жовк­ле лис­тя не­на­че ще більше по­жовк­ло й з го­ря об­си­па­лось і не­чуй­но сіда­ло на зем­лю, на го­ло­ви гро­ма­ди, на ста­ро­го Шкан­ди­бу. Дібро­ва ніби пла­ка­ла, пла­кав дех­то з гро­ма­дян. Пла­кав го­лос в Мак­си­ма. Тільки синє криш­та­ле­ве не­бо ве­се­ло лисніло, та сміялось сон­це на ве­се­ло­му небі, не­на­че во­но од­но спо­конвіку не заз­на­ло жод­но­го го­ря та мук.

    Максим дог­ра­вав ду­му і нап­рикінці заспівав, як в не­давні тодішні ча­си гетьман Пет­ро Са­гай­дач­ний виз­во­лив не­вольників з кримської не­волі, як втікав мо­рем од та­тар. І вер­ну­лись не­вольни­ки на во­лю, вер­ну­лись в край хре­ще­ний, в край ве­се­лий. Не­са­мохіть ру­ки дуж­че вда­ри­ли по стру­нах. Не­са­мохіть го­лос підняв­ся вго­ру, крик­нув радісно: «Сла­ва ко­зацька не вмре, не по­ля­же!» І той ве­се­лий ду­жий го­лос сам не­на­че вир­вавсь з не­волі, крик­нув на ра­до­щах. Ду­жий вольний гук не­на­че роз­бур­кав мерт­ву дібро­ву. Дібро­ва крик­ну­ла, лу­на по балці обізва­лась тричі десь за Су­лою в го­рах. Стре­пе­нувсь ста­рий коб­зар. Стре­пе­ну­лась уся гро­ма­да, як один чо­ловік, не­на­че стре­пе­нувсь вранці світом сте­по­вий орел і мах­нув ду­жи­ми кри­ла­ми. Од­не сер­це ста­ло і в діда Мак­си­ма, і в гро­ма­ди.

    - Не по­ля­же на­ша сла­ва! Не по­ля­же! - за­гу­ла гро­ма­да.

    - Ніколи не по­ля­же, до­ки світа-сон­ця! До­бу­де­мо волі й долі! Ря­туй­мо рідний край! - за­го­монів ста­рий Мак­сим.

    Посідавши в ку­щах, лю­де по­дос­та­ва­ли харч з торбів, де­котрі по­ви­тя­гу­ва­ли з-за па­зух шмат­ки хліба і, по­по­луд­нав­ши, роз­си­па­лись на усі бо­ки, розлізлись по ку­щах, не­на­че ко­маш­ня, розійшли­ся ти­хо, не­на­че їх пог­ли­ну­ла гу­ща­ви­на дібро­ви.

    - Бувай здо­ро­ва, сум­на дібро­во! - ска­зав ста­рий за­по­ро­жець.

    - Прощай, дібро­во, і ти, рідний краю! - ска­зав Кри­воніс.

    І во­ни обид­ва зник­ли в гу­ща­вині. В діброві зос­та­лись самі пе­че­ри…

    До Єремії по­ча­ли доліта­ти якісь не­ясні, але страшні слу­хи.

    В по­ло­вині фев­ра­ля 1648 ро­ку до йо­го дійшла чут­ка, що «який­сь» ко­зак Хмельницький, зібрав­ши ку­пу за­по­розьких гультяїв, роз­бив в сте­пах ко­зацький скар­бо­вий кор­сунський полк, що стеріг гра­ни­цю од та­тарсько­го на­па­ду, а потім став зак­ли­ка­ти до своєї ку­пи на­род і за­би­ра­ти йо­го до сво­го війська. Єремія стри­во­жив­ся. Звістка бу­ла не­без­печ­на. Це бу­ло тоді, як Бог­дан Хмельницький втік з си­ном Ти­мо­шем на За­по­рож­жя й вже на­мо­вив Січ вста­ти на Польщу. За­по­рожці пос­лу­ха­ли йо­го, вис­ту­пи­ли з Січі і натк­ну­лись на реєстро­вий кор­сунський ко­зацький полк. Цей ко­ролівський скар­бо­вий полк пер­ший прис­тав до Хмельницько­го.

    Звістка так стри­во­жи­ла Єремію, що він дру­го­го та­ки дня пос­лав сво­го шлях­ти­ча Маш­ке­ви­ча в Бо­гус­лав до польсько­го гетьма­на По­тоцько­го розвіда­ти про ту спра­ву. По­тоцький пев­но й сам доб­ре нічо­го не знав і од­пи­сав Єремії, що то був нез­нач­ний ви­па­док в сте­пах, де по­би­лись з жовніра­ми за­по­розькі гудьтяї та усякі за­во­ло­ки та прой­дисвіти.

    Перед Ве­ли­код­нем Єремія з Гри­зельдою та з си­ном Ми­хай­лом пе­реїхав у Луб­ни, щоб там свят­ку­ва­ти Ве­лик­день. Це вже бу­ло в місяці квітні. Ко­ли це до Лу­бен знов дійшла чут­ка, що десь за Дніпром Хмельницький, заб­рав­ши до спілки та­тарську ор­ду і наб­рав­ши си­лу узб­роєних гультяїв та втікачів хлопів, зби­рається на­пас­ти на польське військо. Єремія знов пос­лав Маш­ке­ви­ча до Дніпра на розвідки про ті слу­хи. Не­за­ба­ром Маш­ке­вич вер­нув­ся в Луб­ни і по­дав звістку, що Хмельницький став вспіл з кримською ор­дою, пе­ре­ма­нив до се­бе реєстрові ко­зацькі пол­ки, роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах за Чи­ги­ри­ном і вбив при­вод­ця то­го війська мо­ло­до­го Сте­па­на По­тоцько­го, си­на гетьма­на Ми­ко­лая По­тоцько­го.

    Звістка бу­ла страш­на. Єремія пос­теріг, що ко­зацт­во не вби­те на смерть, що во­но знов ожи­ває й на­би­рається си­ли. Він сто­яв в своїй кімнаті кінець сто­ла, ди­вив­ся у вікно й не ба­чив ні вікна, ні синього вес­ня­но­го не­ба, ні сад­ка, ні зе­ле­но­го свіжо­го лис­ту на де­ре­вах. У ву­хах задз­веніло, за­шуміло, аж па­мо­ро­ки за­би­ло. Єремія пос­те­ре­гав своїм ве­ли­ким ро­зу­мом, що нас­тає якась страш­на го­ди­на. Не­на­че ко­сою підтя­ло Єремії но­ги, і він не­са­мохіть впав на ши­ро­ке й ви­со­ке крісло, не­на­че йо­му ку­ля влу­чи­ла в самісіньке сер­це, вхо­пив­ся до­ло­нею за ви­со­ке чо­ло, за­ки­нув го­ло­ву і зас­тог­нав.

    Єремія доб­ре тя­мив, як ко­за­ки й хло­пи стра­шен­но не­на­ви­дять польських панів та єзуїтів. Він у думці змірив си­лу ко­зацької не­на­вис­ності до панів мірою своєї не­на­вис­ності до ко­заків та хлопів. І ця страш­на міра зля­ка­ла йо­го й в од­ну мить за­па­мо­ро­чи­ла йо­му па­мо­ро­ки. Він сидів блідий, аж жов­тий, за­ки­нув­ши го­ло­ву на крісло, і не­на­че по­чу­вав, ніби хтось встро­мив йо­му но­жа в самісіньке сер­це й по­ма­леньку по­вер­тає йо­го, за­га­няє все глиб­ше та глиб­ше в гру­ди, ріже гру­ди наскрізь.

    Гризельда заг­ля­ну­ла в кімна­ту, де сидів Єремія, і ос­товпіла, а потім опам'ята­лась і страш­но крик­ну­ла: їй зда­лось, що Єремія по­ми­рає.

    - Що з то­бою вчи­ни­лось? Ти став страш­ний, як смерть. Які звістки привіз Маш­ке­вич? Щось скоїлось страш­не! - ска­за­ла Гри­зельда й до­торк­ну­лась ру­кою до Єреміїно­го пле­ча.

    - Недобрі звістки, не­добрі! Який­сь Хмельницький підняв ко­заків, став вспіл з ор­дою, наб­рав хлопів і роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах, ще й убив мо­ло­до­го По­тоцько­го, - обізвав­ся буцім крізь сон Єремія.

    - Єзус-Марія! - крик­ну­ла Гри­зельда. - А ми ж тут жи­ве­мо на од­шибі од Польщі, в цих ди­ких сте­пах! Бо­ро­ни бо­же, як піднімуться хло­пи та міща­ни та ще й нес­подіва­но нас­ко­чать з сте­пу ко­за­ки.

    - Треба тобі з си­ном виїжджа­ти звідсіль за­раз, та­ки за­раз. Тут і справді не­без­печ­но тобі зос­та­ва­тись. Я з військом вис­туп­лю за Дніпро до по­мочі польно­му гетьма­нові Ми­ко­лаєві По­тоцько­му, - ска­зав Єремія й схо­пив­ся з місця.


    - Покажу ж я се­бе отим Хмельницьким, що за­во­дять ко­лот­не­чу! Не­хай на­чу­ва­ються те­пер! Од­гик­неться їм і Пав­люк, і Ку­мей­ки, і Та­рас Тря­си­ло, і Лу­комль, і Ста­ри­ця. Мо­ре крові прол­лю, а та­ки на своєму пос­тав­лю. За­топ­лю Ук­раїну кров'ю, зруй­ную, за­па­лю по­же­жею, а та­ки до сво­го дійду. Ко­роль ста­рий та не­ду­жий, ще й на біду при­хильний до ко­заків. Я візьму в ру­ки стер­но й пра­пор і за­дав­лю оту га­ди­ну, і вий­ду з бит­ви побідни­ком, ще й з сла­вою й чес­тю! - кри­чав Єремія, ни­ка­ючи та кру­тя­чись по світлиці, як пер­ше вражіння пе­ре­ля­ку вже ми­ну­ло і свідомість та при­род­же­на зав­зятість вер­ну­лись в йо­го за­ка­то­ва­ну ду­шу.

    - А тим ча­сом ти вкла­дай­ся в до­ро­гу і за­би­рай своїх вірних двірських, по­ки ще хло­пи спокійні. Тікай на Чернігів, в Мінщи­ну, в на­шу маєтність Бра­гин. Ту­ди на Полісся не зай­дуть жадні ко­за­ки. А там пе­ре­си­диш, пе­ре­бу­деш ли­ху го­ди­ну і виїжджай на Во­линь до Виш­нев­ця. А я оце ки­нусь в бит­ву. І даю тобі зарік, мій бо­же ве­ли­кий, що вб'ю оту га­ди­ну! зни­щу, спа­лю, пош­ма­тую, роз­ти­каю го­ло­ви ши­бе­ників на па­лях, на тич­ках по­над шля­ха­ми од Лу­бен до Вар­ша­ви, до самісінької Вар­ша­ви! Чуєш? Даю тобі зарік, мій бо­же! - кри­чав не­са­мо­ви­то Єремія й бігав по світлиці, не­на­че опе­че­ний звір.

    - Заспокойся, мій ми­лий кня­зю! Вга­муй­ся, мій дру­же! Не муч се­бе! Ще ж ні сіло, ні впа­ло, а ти тільки на­да­рем­но се­бе три­во­жиш та мор­дуєш. Бо­же мій! який ти став страш­ний, не­на­че тільки що вбив рідно­го батька! - бла­га­ла Гри­зельда.

    - Я бу­ду тричі прок­ля­тий, як не за­дав­лю Ук­раїни! Не­ма краю моєму гніву! Не­ма си­ли знес­ти му­ки сер­ця! Ме­не от­тут тис­не ко­ло сер­ця, не­на­че га­ди­на ссе. Усе, усе ладні оті гицлі, оті ши­бе­ни­ки ви­дер­ти в ме­не з рук, і землі, і ліси, і зо­ло­то й срібло, і мої блис­кучі заміри, і сла­ву й честь, усе, усе, чим ма­ри­ла моя ду­ша од мо­ло­дих ди­тя­чих літ. Ой мрії мої, мрії зо­лоті! Нев­же вас оце вітром роз­не­се по цих безк­рай­ніх сте­пах, а мої во­ро­ги ще й насміються, наг­лу­зу­ють з ме­не?

    Користолюбна й сла­во­люб­на Єреміїна ду­ша му­чи­лась, не­на­че він кипів в ок­ропі в здо­ро­во­му по­лум'ї. Гри­зельді ста­ло не­ви­мов­не жаль Єремії, і во­на по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти.

    - Оттут в ме­не бо­лить! От­тут в ме­не усе пе­ре­вер­тається! - кри­чав нер­во­во Єремія і бив се­бе ку­ла­ком по пер­сах так навіже­но, аж су­хор­ляві пер­са гу­ли. - Нев­же, мій бо­же, піде мар­но моя пра­ця, мої зо­лоті надії? Нев­же про­па­де моя Лу­бен­щи­на! Нев­же во­на вже й про­па­ла навіки? І я оце ба­чу тільки при­ви­ди оцього па­ла­цу, як йо­го од­лиск у дзер­калі, і тільки оце твоя, Гри­зельдо, тінь пе­ре­до мною…

    - І не про­па­ла ще Лу­бен­щи­на, і не про­па­де. Сха­ме­нись, мій го­лу­бе! Сядь та зас­по­кой­сь. Ти ще сам собі смерть за­подієш. Бо­же мій ми­лос­ти­вий! Го­ре мені, Єреміє, че­рез твою пал­ку нес­покійну вда­чу. Ти му­чиш се­бе, му­чиш і ме­не.

    Ввечері при­бу­ли ста­рос­ти з При­лук та з Лох­виці і при­нес­ли кня­зеві но­ву неп­риємну звістку, що по лісах, по дібро­вах зби­ра­ються якісь гультяї, не то ко­за­ки, не то се­ля­ни, зби­ра­ються ціли­ми юр­ба­ми та ку­па­ми, якусь ра­ду ра­дять поміж со­бою, а хло­пи од­ни­ку­ють од пан­щи­ни, десь хо­дять, десь для­ються, про­пус­ка­ють пан­щанні та згінні дні, не йдуть на шар­вар­ки, не хо­тять вже пос­лу­ха­ти.

    - Ми боїмось, що хло­пи от-от не­за­ба­ром піднімуться. Вже во­ни пе­ре­чу­ли че­рез якихсь во­ло­цюг, що ко­за­ки нак­ли­ка­ли та­тар і буцімби­то роз­би­ли польське військо на Жов­тих Во­дах, - го­во­ри­ли ста­рос­ти.

    Єремія на­че по­чув, що в Лу­бен­щині вже тхне зга­ря­ти­ною, і звелів лаш­ту­ва­ти ка­ре­ти та підво­ди, щоб ви­ря­ди­ти Гри­зельду в до­ро­гу.

    - Тікай, Гри­зельдо, швидчій в Бра­гин, а я за­бе­ру шість ти­сяч війська й по­ве­ду до Пе­ре­яс­ла­ва, пе­ре­ве­зусь че­рез Дніпро й ста­ну до по­мочі По­тоцько­му, - ска­зав Єремія, - я га­даю, що скоїться в Лу­бен­щині ли­хо. Я вже дав­но примітив, що в Луб­нах і кру­гом Лу­бен веш­та­ються якісь старці, якісь ду­же заздрінні тор­бот­ру­си каліки.

    В па­лаці забіга­ли, за­веш­та­лись слу­ги, ук­ла­да­ючи на во­зи уся­ке князівське доб­ро. Гри­зельдині двірські ба­би й пан­ни ка­то­лич­ки хо­ди­ли смутні та жур­ливі, як неп­ри­ка­яні; де­котрі пла­ка­ли і вти­ра­ли ру­ка­ва­ми сльози. За­во­ру­ши­лись і домініка­ни в своєму мо­нас­тирі й по­ча­ли ла­го­ди­тись в до­ро­гу; за­во­ру­ши­лось усе, що бу­ло ка­то­лицьке в Лу­бен­щині. Че­рез кільки день Гри­зельда виїха­ла з ма­лим си­ном та з п'ятнад­цятьма вірни­ми слу­га­ми ка­то­ли­ка­ми шля­хом на Чернігів та Лю­беч. За нею ру­ши­ли ченці домініка­ни, ру­ши­ли й усі ка­то­ли­ки, які наїха­ли в Лу­бен­щи­ну. Єремія одп­ра­вив сто­ро­жу з Гри­зельди­ним поїздом, виб­рав­ши най­певніших жовнірів по­ляків з сво­го двірсько­го війська. Розп­ро­щав­шись з Єремією, Гри­зельда по­са­ди­ла в ка­ре­ту си­на й виїха­ла з дво­ру, навіть не зап­ла­кав­ши: їй не жаль бу­ло за Луб­на­ми, де во­на не встиг­ла на­ло­ви­ти ба­га­то схиз­ма­тицьких душ і пе­ре­вер­ну­ти їх на по­ляків.

    Як Гри­зельда виїзди­ла з Лу­бен з своїм поїздом, лу­бенці зібра­лись на­тов­пом на ули­цях і тільки собі по­таєнці осміха­лись.

    - Оттепер Гри­зельда ви­вез­ла з Лу­бен і свою віру, і свою мо­ву, і своїх ченців. Не­ба­га­то ж на­ло­ви­ла во­на риб­ки в Сулі: не вис­та­чить на харч навіть на до­ро­гу до Лю­бе­ча, - сміялись міща­ни та ко­за­ки поміж со­бою.

    Єремія пос­лав Маш­ке­ви­ча в Бо­гус­лав до По­тоцько­го з лис­том і пи­тав­ся, ку­ди йо­му прос­ту­ва­ти і вес­ти свої шість ти­сяч війська на підмо­гу по­ля­кам. Не діждав­шись Маш­ке­ви­ча, Єремія повів сам військо до Пе­ре­яс­ла­ва, щоб не зад­ля­тись та не за­га­яти ча­су. Він приміг би - летів за Дніпро. Вже він довів військо до Яго­ти­на і за­но­чу­вав там, але дру­го­го дня сю­ди прис­ка­кав на коні йо­го давній то­ва­риш по бит­вах та по­хо­дах По­ля­ковський і по­дав звістку, що за­по­розький гетьман Бог­дан Хмельницький п'ятнад­ця­то­го дня міся­ця мая роз­бив польське військо ко­ло Кор­су­на й заб­рав у по­лон обох польних гетьманів: Ми­ко­лая По­тоцько­го та Ка­ли­новсько­го, заб­рав усей польський обоз з усім доб­ром, а По­тоцько­го та­та­ри по­ве­ли в Крим в не­во­лю. Звістка бу­ла страш­на. Єремія ос­товпів: він знов по­чу­тив, як хо­лод розійшов­ся по йо­го тілі, а во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось. Він за­раз ру­шив з військом до Пе­ре­яс­ла­ва, щоб пе­ре­вез­тись че­рез Дніпро та ста­ти до по­мочі по­ля­кам, і розіслав своїх дра­гунів в Чер­ка­си, До­монтів, Стай­ки, Трах­те­мирів та Іржищів, щоб во­ни заб­ра­ли там по­ро­ни і стяг­ли їх в Пе­ре­яс­лав. Але ко­за­ки вже заз­да­легідь по­по­ра­лись і звеліли по­то­пи­ти усі по­ро­ни, щоб Єремії не бу­ло на чо­му пе­ре­вез­ти своє військо. З Пе­ре­яс­ла­ва при­нес­ли звістку, що Кри­воніс вже підняв пе­ре­яс­лавців, що ко­за­ки й міща­ни вже підня­лись на обо­ро­ну Ук­раїни. Єремії вже не мож­на бу­ло йти на Пе­ре­яс­лав і пе­ре­хо­пи­тись з військом за Дніпро. По­ра­див­шись з своїми пол­ков­ни­ка­ми, Єремія пос­та­но­вив йти за Дніпро іншим без­печ­ним од ко­заків шля­хом далі ік півночі проз Чернігів на Лю­беч до Бра­ги­на. Військо по­вер­ну­ло на цей шлях і дійшло до Бе­ре­зані. Тут наз­дог­на­ли йо­го шість ко­заків, пос­ланців од Бог­да­на з лис­том. Бог­дан пи­сав до Єремії об­лес­ли­вий лист, щоб він не пок­ла­дав собі в оби­ду і в гнів то­го, що ко­за­ки роз­би­ли польських гетьманів, бо то­му бу­ла при­чи­на. Єремія про­чи­тав лист, спах­нув, роз'ярив­ся й за­раз звелів пос­ти­на­ти го­ло­ви пос­лан­цям.

    Тепер Єремія пе­ресвідчив­ся, що йо­му не мож­на вдер­жа­тись в Луб­нах. Підніма­ла­ся страш­на завірю­ха, і він вже доб­ре знав, що не встоїть про­ти тієї завірю­хи в да­ле­ко­му од Польщі краї, се­ред во­ро­жо­го на­ро­ду, як тільки на­род підніметься ввесь до ос­таннього чо­ловіка.

    - Треба ви­би­ра­тись з Лу­бен зовсім, тре­ба ви­вез­ти з Лу­бен хап­ком, що мож­на ви­вез­ти. Я га­дав, що спра­ва вий­де інак­ше. Тре­ба ха­па­тись, по­ки тут по­же­жа не спах­ну­ла; опізни­мось - за­ги­не­мо тут в сте­пах, - ска­зав Єремія до своїх пол­ков­ників і звелів вер­та­тись до Лу­бен.

    Похапцем вер­нув­ся Єремія до Лу­бен. Військо всту­пи­ло в місто над­вечір. В Луб­нах бу­ло ти­хо, не­на­че в йо­му лю­де при­таїлись, навіть не ди­ха­ли. Єремія в'їхав у свій двір, увійшов у свій па­лац. В дворі бу­ло по­рожньо. Па­лац став ніби пуст­кою. Кільки слуг веш­та­лись по дворі; по по­рожніх кімна­тах ди­бав ста­рий дво­рецький з клю­ча­ми в ру­ках. В по­ко­ях бу­ло по­рожньо. Перські ки­ли­ми, ок­са­ми­тові завіси не ве­се­ли­ли очей. По­кої сто­яли, не­на­че обідрані во­ро­га­ми; Єремія ог­ля­нув сум­ни­ми очи­ма ту пуст­ку, пішов на­го­ру, об­ди­вив­ся розкішну за­лу. З зводів, з стін не­на­че по­зи­ра­ли на кня­зя аму­ри та са­ти­ри і не­на­че сміялись пов­ни­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми з йо­го смут­ку. Єремія од­чи­нив двері й вий­шов на бал­кон. Май сто­яв у всій красі. Са­док, дібро­ва приб­ра­лись в розкішні майські зе­лені убо­ри, не­на­че мо­ло­да до вінця. Со­ло­вей­ки співа­ли, аж за­ли­ва­лись, зо­зулі ку­ва­ли в діброві, пташ­ки ще­бе­та­ли. Дібро­ва аж гу­ла од співу, од ще­бе­тан­ня. В квітни­ках цвіли квітки. Уся країна цвіла, як рай.

    Єремія дов­го сто­яв, ог­ля­да­ючи своє доб­ро, свій рай, і не чув, як співа­ли со­ло­вей­ки, як ще­бе­та­ли ластівки. Не­бо ніби сміялось, сад­ки й дібро­ва ніби пісні співа­ли, а в Єремії в го­лові сну­ва­лись дум­ки сумні та чорні, як чор­ний дим над по­же­жею.

    «І все це піде мар­но! І все це моє доб­ро зме­те з землі якась си­ла. Встає інша си­ла, не та, на кот­ру я пок­ла­дав надію. Нев­же та си­ла по­топ­че оці квіти, зніве­чить оце усе моє доб­ро? Нев­же во­на зне­се усю мою пра­цю, як морська бурх­ли­ва хви­ля, зне­се, поніве­чить і зни­щить, і сліду й приз­на­ку од мо­го доб­ра не зос­та­неться? Нев­же ж я по­ми­лив­ся?»

    І Єремія по­чу­вав десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці, що усе це ста­неться, що йо­го гад­ки мо­жуть справ­ди­тись, що над йо­го го­ло­вою вже на­вис­ла якась страш­на хви­ля, шу­бовс­не й в од­ну мить заллє й за­то­пить і йо­го, і усе йо­го доб­ро, і усю йо­го пра­цю, і йо­го давні мрії й надії.


    Єремія зітхнув важ­ко, ки­нув ос­танній раз оком на сад­ки, на дібро­ви, вер­нув­ся до сво­го по­коїку і дав при­каз слу­гам як­мо­га швид­ше ук­ла­да­ти йо­го по­жит­ки, скла­да­ти на во­зи на­ме­ти, ха­па­ти по­хап­цем зброю, коні та вся­ке ру­хо­ме доб­ро. Над­ворі сто­яли ху­ри. Слу­ги веш­та­лись, по­хап­цем ви­но­си­ли й ук­ла­да­ли на ху­ри уся­ке ціно­витіше доб­ро, не­на­че хап­ком ви­но­си­лись з по­жежі.

    Вже смерк­лось. В па­лаці ста­ло ти­хо й сум­но, не­на­че в до­мо­вині. Дво­рецький приніс кня­зеві ве­че­рю. Князь сидів сум­ний, як осіння хма­ра, і їжа йо­му не йшла на дум­ку. Ду­же пізньою до­бою по­гас­ло світло в Єреміїних по­ко­ях. Єремія дов­го не спав. Важ­ка ту­га най­шла на йо­го, а дум­ки літа­ли десь да­ле­ко; то слідку­ва­ли за Гри­зельди­ним поїздом, то шу­га­ли над Кор­сунськи­ми го­ра­ми та ске­ля­ми, над Рос­сю, де Кру­тою Бал­кою тек­ла польська кров до са­мої Росі, кров, про­ли­та побідни­ка­ми, йо­го за­ка­то­ва­ни­ми во­ро­га­ми. Аж опівночі Єремія задрімав три­вож­ним по­чут­ким сном втом­ле­но­го жур­бою чо­ловіка. І йо­му усе зда­ва­лось, що він не спить і все чує, і все знає. От він ніби ба­чить, що в йо­го спо­чи­вальню хтось од­чи­няє двері ти­хо, хтось без­го­лос­но вхо­дить і стає ко­ло по­ро­га. Єремія ки­нув очи­ма на двері і ба­чить, що ко­ло по­ро­га сто­ять два чо­ловіки й один па­ру­бок, кот­рим він не­дав­но звелів пос­ти­на­ти в Луб­нах на май­дані го­ло­ви. Він ба­чить, що в їх го­ло­ви од­ру­бані, але дер­жаться на в'язах і по­хи­ли­лись на праві плечі. З страш­них ран дзюр­чить кров і стікає по білих со­роч­ках до­до­лу. Чо­ловіки сто­ять на своїй крові, не­на­че на чер­во­них прос­те­ле­них хуст­ках. Го­ло­ви мертві, ви­ди бліді, але очі розп­лю­щені, страшні й люті. Єремія нітрош­ки не зля­кав­ся: він ба­чив страшніші стра­хо­ви­ща і сам вчи­няв їх. Але він те­пе­реч­ки по­чу­вав, що йо­му ста­ло ніяко­во, не­на­че ті за­хожі лю­де ро­би­ли йо­му до­пит на суді, пос­хи­ляв­ши набік сли­ве пос­ти­наті го­ло­ви. От один з мерців роз­ту­ляє ро­та. Блис­ну­ли мертві зу­би, язик за­во­ру­шив­ся й по­чав якось без­го­лос­но белько­та­ти.

    - Ти кат! Навіщо ти згу­бив нас із світа? Хто тобі дав пра­во над на­шим жи­вот­тям, над на­шою во­лею? Ми не бу­де­мо далі ро­би­ти тобі пан­щи­ни, не бу­де­мо більше да­ва­ти тобі на­шої си­ли, на­шо­го здо­ров'я, щоб ти гар­бав собі в скрині зо­ло­то й срібло, пив до­рогі ви­на, ста­вив ви­сокі па­ла­ци. Ти зро­бив собі рай на землі, а нас жив­цем за­ки­нув у пек­ло ще за на­шої жив­ності. Не пос­лу­ха­ти­ме­мо тобі, не ро­би­ти­ме­мо пан­щи­ни на вас, панів!

    - Не ро­би­ти­ме­те пан­щи­ни? Ви, хло­пи, смієте так го­во­ри­ти мені в вічі! - крик­нув Єремія і схо­пив­ся з ліжка.

    Три тіні зник­ли, не­на­че пішли під зем­лю. Єремія од­чи­нив двері у світли­цю й ог­ля­нув­ся навк­ру­ги. Че­рез усі двері в світли­цю виг­ля­да­ли страшні го­ло­ви за­мор­до­ва­них ним лю­дей та ко­заків. Світ ти­хо лив­ся десь ніби з стелі, не­на­че се­ред стелі зійшов яс­ний місяць. Стіни мріли, не­на­че в чор­но­му ту­мані. А страшні ма­ри та при­ви­ди все виг­ля­да­ли з две­рей, мертві, жовті, з розп­лю­ще­ни­ми страш­ни­ми очи­ма, з ши­ро­ки­ми ра­на­ми на ши­ях, з роз­ру­ба­ни­ми го­ло­ва­ми, з по­об­ти­на­ти­ми ру­ка­ми, котрі теліпа­лись ко­ло пле­чей. Тіні за­во­ру­ши­лись і по­ча­ли ви­хо­ди­ти з усіх две­рей. Во­ни усе наб­ли­жа­лись до Єремії, обс­ту­па­ли йо­го навк­ру­ги. От їх вже ста­ло пов­но. Во­ни підніма­ють по­ру­бані, по­калічені ру­ки вго­ру. Ру­ки теліпа­ються на повітрі й сва­ряться на Єремію.

    - Не бу­де­мо ро­би­ти на те­бе! Підніме­мось усі! За­ду­ши­мо те­бе на смерть, роз­не­се­мо твоє доб­ро до ос­танньої крих­ти, пот­ро­щи­мо твій па­лац на цур­пал­ки, і ка­ме­ня на ка­мені не зос­та­неться! - не­на­че го­моніли тіні, не ру­ха­ючи ус­та­ми.

    Єремія охо­лов. Він хотів про­тов­пи­тись че­рез той страш­ний кри­ва­вий на­товп, але си­ли в йо­му не ста­ло. От він не­на­че якимсь ди­вом про­тис­ся до две­рей і тікає вго­ру по схо­дах. Він од­чи­няє двері в за­лу. В залі яс­но, не­на­че увесь пла­фон світиться і ллє місяч­не проміння. Се­ред за­ли стоїть срібна до­мо­ви­на на дов­го­му підніжку з срібни­ми та зо­ло­ти­ми ко­лон­ка­ми, з срібни­ми східця­ми. Гля­нув він - в до­мо­вині ле­жить йо­го мерт­ва ма­ти Раїна Виш­не­вецька в біло­му вбранні, жов­та, як віск, тільки чорні тонкі бро­ви ви­раз­но чорніють на мар­му­ро­во­му чолі. Кру­гом до­мо­ви­ни сто­ять ви­сокі срібні ліхтарі з зе­ле­ни­ми свічка­ми. Ма­ти ти­хо підво­диться з до­мо­ви­ни, стає на схо­дах і одс­ло­няє свої мертві сту­манілі чорні очі.

    - Я те­бе зак­ли­на­ла, щоб ти не ос­ту­пав­ся од Ук­раїни, од своєї мо­ви й віри, а ти ме­не не пос­лу­хав і став во­ро­гом рідно­го краю. Проклін мій впа­де на те­бе й на твій рід не­за­ба­ром, бо ти став пе­ре­верт­нем і ка­том для Ук­раїни. Ти про­лив ба­га­то рідної крові.

    - І ще прол­лю ріки крові, - ти­хо про­мо­вив Єремія.

    - І ще проллєш? Ще тобі ма­ло! Будь же ти тричі прок­ля­тий, на віки вічні! - про­мо­ви­ла якось без­го­лос­но Раіна і підве­ла ру­ку.

    Несподівано, не­на­че з по­мос­ту, ви­су­ну­лись залізні палі, а на па­лях стриміли ко­за­ки й хло­пи. По стінах за­гой­да­лись вішальни­ки, ніби на ши­бе­ни­цях. Не­на­че в од­ну мить виріс ліс ши­бе­ниць та паль, а на їх висіли му­че­ни­ки Ук­раїни. Вищірені зу­би, страш­но прос­тяг­нуті кук­си без пальців, роз­ту­лені ро­ти, страшні му­ки, що не­на­че за­хо­ло­ли на ви­ду в пе­редс­мер­тельні ча­си, все це бу­ло та­ке страш­не, що Єремія не ви­дер­жав і став тіка­ти. Але тіка­ти бу­ло ніку­ди. Єремія ба­чить, що уся за­ла, усей па­лац спов­нив­ся тіня­ми. Усі во­ни нас­ту­па­ли на йо­го. Він по­чу­вав в душі, що на йо­го нас­ту­пає якась си­ла, над­на­ту­ральна, не­пе­ре­мож­на, дуж­ча за йо­го, без кінця дуж­ча, що од неї не мож­на ні обо­ро­ни­тись, ні схо­ва­тись. Він лап­нув ру­кою за піхву і хотів ви­тяг­ти шаб­лю, але в йо­го в ру­ках опи­ни­ло­ся тільки са­ме дер­жал­но без шаблі. Дер­жал­но ви­па­ло з рук і розвіялось ди­мом.

    - Руйнуй ка­та! ду­ши йо­го! - вчу­ло­ся Єремії, і він буцім ба­чить, як тіні ки­ну­лись руй­ну­ва­ти йо­го пиш­ний па­лац, роз­но­си­ли камінь за ка­ме­нем, цег­ли­ну за цег­ли­ною, не­на­че птаст­во вис­ми­ку­ва­ло ко­лос­ки з ко­пи і роз­но­си­ло їх по ни­вах та ме­жах. От уже не ста­ло покрівлі на па­лаці; баш­ти ще­за­ють, не­на­че ту­ма­ном роз­хо­дяться; в стінах світяться про­бої та щіли­ни. Єремія вже ба­чить крізь стіни биті шля­хи, об­ти­кані па­ля­ми та ши­бе­ни­ця­ми, а на їх ви­сять му­че­ни­ки, ко­за­ки та пан­щанні се­ля­ни. Ба­чить він, що й ті зніма­ються, на­че птиці, з паль та ши­бе­ниць і за­га­лом ле­тять до па­ла­цу, не­на­че здо­рові ор­ли шу­га­ють че­рез ви­зубні башт, та усі ки­да­ються до йо­го. Очі мертві, страшні, зу­би вищірені. Во­ни впи­ва­ються в йо­го ру­ки й плечі зу­ба­ми й по­чи­на­ють ви­си­са­ти з йо­го кров, не­на­че упирі. Він по­чу­вав, що вже ги­не. В йо­го вже не стає ду­ху ди­ха­ти.

    І Єремія зас­тог­нав, за­охав, не­на­че йо­го хто ду­шив на смерть, і про­ки­нув­ся ввесь в по­ту і з хо­ло­дом у серці. Над­ворі вже роз­вид­ню­ва­лось. У вікно лисніло ро­же­ве май­ське не­бо, як ро­же­ва про­зо­ра тах­ля. На стіні грав ро­же­вий од­лиск. Со­ло­вей­ки співа­ли, птаст­во ще­бе­та­ло аж кри­ча­ло. Са­док був спов­не­ний пта­ши­ним ще­бе­тан­ням ввесь зго­ри до­ни­зу, до ос­танньої гілоч­ки на де­ре­вах. Єремія опам'ятав­ся зовсім і прий­шов до свідо­мості. Він по­чав приміча­ти чер­во­ну­ваті пля­ми на стіні, примітив ро­жеві шиб­ки у вікні, по­чув спів со­ло­вей­ків.

    «Яка страш­на нісенітни­ця верз­лась мені! А па­лац ще цілий. Ніхто й гад­ки не мав йо­го плюнд­ру­ва­ти. Он стіни, он сте­ля, он на стінах ви­сять до­рогі шаблі, руш­ниці, ножі. Пху на те­бе, са­та­но! А що, як сон мій справ­диться? А що, як хло­пи збун­ту­ються от­ту­теч­ки, як я ви­ве­ду своє військо за Дніпро, а мо­же ще й пе­редніше, ще до мо­го виїзду?»

    І Єремія зітхнув важ­ко, спо­тан­ня схо­пив­ся з по­душ­ки і сів на ліжку, йо­му бу­ло важ­ко. Він по­чу­вав, що на йо­го гру­дях ле­жа­ла ніби якась ва­га.

    «Треба тіка­ти і тіка­ти мерщій, за­раз», - по­ду­мав Єремія і по­чу­тив, що в йо­го сер­це не­на­че хто зда­вив ру­кою: він зап­ла­кав. Ця звірку­ва­та жорс­то­ка лю­ди­на бу­ла здат­на пла­ка­ти.

    «Треба ук­ла­да­тись, тре­ба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись з краю, бо я тут не встою і з військом. Здається, я звелів заб­ра­ти по­хап­цем усе потрібніше й ціно­витіше; і сріблом об­ко­ва­ну збрую, і до­рогі шаблі, і по­ви­ши­вані зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми сідла, і срібний по­суд… Але щось я не­на­че за­був­ся взя­ти, щось най­миліше. Щось я не­на­че тут ки­даю най­любіше, і ніяк мені нев­тям­ки, що я ки­даю, ніяк не при­га­даю, що та­ке…»

    Думки йо­го плу­та­лись між срібни­ми гнуз­деч­ка­ми та сідла­ми, об­си­па­ни­ми пер­ла­ми, між шаб­ля­ми та кіньми. Він схо­пив­ся з ліжка, став про­ти вікна і знов за­ду­мав­ся, і не міг при­га­да­ти, про що він за­був­ся. Він од­су­нув за­сув, од­щип­нув защіпку ко­ло вікна й од­чи­нив йо­го. Са­док та квітник не­на­че дих­ну­ли па­хо­ща­ми в кімна­ту. У вікно не­на­че впурх­ну­ла са­ма вес­на з ро­же­ви­ми крильця­ми, з па­хо­ща­ми фіялок та тро­янд, ве­се­ла, співу­ча, з піснею та ще­бе­тан­ням. Єремія про­чу­мав­ся, опам'ятавсь, про­тер очі й примітив, що під ку­ща­ми буз­ку та тро­янд стоїть якась пиш­на мо­ло­да жіно­ча пос­тать, в бла­кит­но­му літни­ку, в чер­во­них че­ре­вич­ках, як май­ська тро­ян­да. Він при­ди­вив­ся й крик­нув:

    - Тодозя! Он що я за­був­ся взя­ти! То ти? Ти не ма­ра? - крик­нув ней­мовірний Єремія, не­на­че не йняв віри своїм очам.

    Після важ­кої ночі, після страш­них снів Єремії зда­ло­ся, що і те­пер ще про­тя­гується який­сь сон, але вже інший, пиш­ний, радісний, се­ред май­ської кра­си сад­ка, се­ред ро­же­во­го квіту. Йо­му при­вид­жу­ва­лось, що йо­го ру­кою якась по­тай­на си­ла од­чи­ни­ла вікно в рай, пов­ний квіток, пов­ний май­ських па­хощів, об­ли­тий вранішнею ро­сою, а під тро­ян­да­ми сто­яв ян­гол, пос­ла­ний од бо­га, щоб за­га­си­ти слід страш­но­го сну нічної до­би.


    - Хто ти та­ка? Чи ти То­до­зя, чи то мо­же То­до­зи­на тінь сно­ви­гає от­тут в сад­ку? - про­мо­вив Єремія у вікно, не­на­че сам до се­бе, не йму­чи віри своїм очам.

    - Це я! То­до­зя, - ти­хо обізва­лась во­на з-під кущів.

    - А ко­ли ти То­до­зя, то не тікай хоч те­пер від ме­не! прис­ту­пи до вікна. Не бійсь ме­не! - ска­зав Єремія.

    - Я те­бе й не бо­юсь, і прис­туп­лю до те­бе.

    І То­до­зя покірли­во, як овеч­ка, прис­ту­пи­ла до вікна й гля­ну­ла Єремії прос­то в вічі.

    Єремія по­чу­тив, що на йо­го сер­це, як на су­ху зем­лю, не­на­че впа­ла ро­са, а ду­шу не­на­че обвіяло яки­мись рай­ськи­ми па­хо­ща­ми, в сто раз приємніши­ми й со­лод­ши­ми за тро­ян­ди та фіялки. Йо­го зму­че­на, стри­во­же­на, чор­на од не­на­вис­ності ду­ша не­на­че од­ра­зу по­ясніша­ла, поз­до­ров­ша­ла, не­на­че він тільки що ле­жав не­ду­жий і в од­ну мить оду­жав, наб­рав­ся си­ли й здо­ров'я. Сер­це зраділо й заг­ра­ло. Вже дав­но Єремія не заз­на­вав та­кої ра­дості, та­ко­го спо­кою, який те­пер зли­нув на йо­го нес­подіва­но, не­на­че з ро­же­во­го не­ба, з цвіту тро­янд та з по­ди­ху вес­ни.

    - Не тікай хоч те­пер від ме­не! Ти вли­ла в мою ду­шу спокій, - ска­зав Єремія і прос­тяг ру­ки че­рез вікно, вхо­пив То­до­зю за що­ки і дов­го ди­вив­ся в її темні, але ясні очі, не­на­че пив з тих очей щас­тя і спокій.

    - Я й дум­ки не маю тіка­ти од те­бе, ко­ли я са­ма сю­ди прий­шла. Я пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ти, кня­зю, по­вер­нув­ся до Лу­бен, що ти не сьогодні-завт­ра вис­ту­пиш звідсіль і виїдеш мо­же і навіки. Як тільки свіну­ло, я прий­шла сю­ди, блу­ка­ла кру­гом па­ла­цу, ни­ка­ла по сад­ку, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє на моєму віку, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Чого ж вос­таннє? А мо­же не вос­таннє?

    - Ой в ос­танній раз я те­бе оце ба­чу. Вже ти не вер­неш­ся сю­ди в Лу­бен­щи­ну, - ска­за­ла То­до­зя й важ­ко зітхну­ла.

    Єремія вхо­пив То­до­зю за го­ло­ву, при­хи­лив її до своїх персів і га­ря­че поцілу­вав. Він по­чу­вав, що То­до­зя мо­же й прав­ду ка­же.

    - Заходиться на Ук­раїні ве­ли­ка ко­лот­не­ча. Ду­ша моя пе­ред­по­чу­ває, що ти сю­ди більше не вер­неш­ся. Я прий­шла розп­ро­ща­тись з то­бою на віки вічні, - ска­за­ла То­до­зя і рап­том зап­ла­ка­ла.

    - Чого ж тобі про­ща­тись! Я те­бе візьму з со­бою, їдь слідком за мною. Де бу­ду я, там бу­деш і ти. Я не хо­чу про­ща­тись з то­бою.

    - Ой го­лу­бе мій си­зий! Не піду я за то­бою. Ти ме­не лю­биш, ко­ли схо­чеш, ко­ли за­ма­неться твоєму сер­цю ко­хан­ня. Я для те­бе, як об­ла­ма­на ка­ли­на, роз­ки­да­на по стежці. Ко­ли твоя лас­ка, ти наг­неш­ся, піднімеш пу­чок і ми­лу­ва­ти­меш­ся; ко­ли твоя не­лас­ка, то по­топ­чеш зо­ло­ти­ми підківка­ми чер­во­ну ка­ли­ну. Не поїду я за то­бою слідком. По­кинь ме­не ту­теч­ки і за­будь ме­не навіки.

    - Я не бу­ду тобі го­во­ри­ти, що те­пер по­чу­ває моя ду­ша. Не для те­бе мені оповіда­ти, що те­пер криється в моєму серці. Але ка­жу тобі, що ти од­на не­на­че ллєш ліки в мою ду­шу. З твоїх очей не­на­че ли­не спокій на моє сер­це, ли­не радість в мою ду­шу. Ти од­на моя втіха, ко­ли ме­не ніщо не мо­же втіши­ти. А ти хо­чеш, щоб я те­бе тут по­ки­нув!

    - Я для те­бе втіха тільки тоді, як ти на дов­гий час за­бу­деш, що навіть жи­вотію на світі, а потім десь вгля­диш ме­не, і знов про­ки­неться твоє бурх­ли­ве сер­це і за­па­литься вог­нем. А я ж те­бе те­пе­реч­ки люб­лю, і день і ніч не пе­рес­таю лю­би­ти. І сподіва­юсь - не діжду­ся то­го дня, тієї го­ди­ни, ко­ли ти, як те осіннє сон­це, вий­деш з чор­них хмар і блис­неш на ме­не лас­кою. А ко­ли такі го­ди­ни трап­ля­ються в те­бе? Ні, не поїду я з то­бою. Я хо­чу те­бе за­бу­ти. Я тоді бу­ду знов щас­ли­ва, ко­ли і са­мий слід тво­го ви­ду зник­не з моєї пам'яті.

    - Тодозю! їдь зо мною! Я те­бе зба­га­чу, я те­бе озо­ло­чу. Дам тобі се­ло, за­пи­шу йо­го на те­бе й на твоїх на­щадків. Чи то ж в ме­не ма­ло сіл, ма­ло землі?

    - Я й се­ла тво­го не візьму. Що б про ме­не ска­за­ли лю­де та ко­за­ки, як­би я взя­ла од те­бе се­ло? Ска­за­ли б, що я про­да­ла свою кра­су, про­да­ла рідний край і ку­пи­ла собі за ті гроші се­ло. Та й се­ла ти не спро­мо­жеш­ся по­да­ру­ва­ти, бо швид­ко й сам не ма­ти­меш сіл, - про­хо­пи­лась То­до­зя й за­мовк­ла.

    Єремію не­на­че кольну­ло но­жем в сер­це. Прос­та лю­ди­на не­на­че підка­за­ла йо­му ту гад­ку, що десь гли­бо­ко вже не раз во­ру­ши­лась в йо­го го­лові. То­до­зя торк­ну­ла­ся об бо­лю­чу Єреміїну ви­раз­ку. Він на­су­пив чорні бро­ви і спах­нув.

    - Звідкіль ти знаєш, що я й сам швид­ко не ма­ти­му сіл?

    Тодозя спус­ти­ла очі до­до­лу і про­мо­ви­ла:

    - Це твоє ли­хо пе­ред­по­чу­ває моя ду­ша. Ду­ша мені це ка­же.

    - Скажи мені усю прав­ду. Чуєш, То­до­зю? Усю прав­ду, як пе­ред бо­гом: чи не ду­ма­ють ту­теч­ки підня­тись мої пан­щанні хло­пи і прис­та­ти до ко­заків, до яко­гось гультяя Бог­да­на Хмельницько­го?

    - Нічого я про це не знаю. Та мені ніхто цього б і не ска­зав. Я не ко­зак, і не піду ж я з спи­сом та руш­ни­цею до війська. І не пи­тай, яс­но­вельмож­ний, про це, бо я нічо­го не знаю.

    Єремія ско­са зир­кав на То­до­зю й дов­го кру­тив дов­го­го ву­са. Йо­му хотілось ви­пи­та­ти і вивіри­ти прав­ди в То­дозі.

    - Ти ме­не не лю­биш, то й не ка­жеш. Як­би ме­не лю­би­ла, усю б прав­ду мені ска­за­ла, - про­мо­вив хит­ро Єремія.

    - І люб­лю те­бе те­пе­реч­ки, мій го­лу­бе си­зий, як свою ду­шу, і прий­шла до те­бе, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє, а цього не ска­жу, бо нічогісінько не знаю. Та хоч би я й зна­ла, то про це тобі не ска­за­ла б, - ти­хо про­мо­ви­ла То­до­зя, див­ля­чись до­до­лу, на кінчи­ки чер­во­них че­ре­виків.

    - А все-та­ки я те­бе тут не по­ки­ну, си­лою те­бе візьму й ви­ве­зу звідсіль, бо ти для ме­не, не­на­че до­ро­га шаб­ля. Без шаблі та без те­бе я не обійду­ся.

    - Силою, кня­зю, не візьмеш ме­не. Про це й не го­во­ри, бо й сам доб­ре то­му відо­мий. Я тільки дум­ка­ми літа­ти­му за то­бою по твоїх слідоч­ках. Ото моє усе щас­тя те­пе­реч­ки. Та­ка вже до­ля без­та­лан­них ко­за­чок.

    - Вчора при­був сю­ди з Сенчі пан Суф­щинський з жінкою та з дітьми. Па­нок бо­яз­кий, а йо­го жінка ще по­лох­ливіша: бо­яться обоє тут зос­та­ва­тись. Він виїде слідком за мною та за військом, їдь з ни­ми до Бра­ги­на. Дам тобі я на до­ро­гу і на про­жит­тя уся­ко­го доб­ра. Я по­вер­ну­ся ту­ди до кня­гині, як поб'ю ко­заків, по­вер­ну­ся й до те­бе.

    - І вже, кня­зю! Чо­го мені, си­ро­тині, за­би­ва­тись в да­ле­кий чу­жий край? Бит­ви підуть за бит­ва­ми. Ти ки­неш­ся в бит­ву, і мо­же й твоя го­ло­ва ско­титься до­до­лу. Про­щай, кня­зю! Про­щай, сер­це, вос­таннє! Я те­бе вже більше не по­ба­чу.

    Тодозин го­лос зат­ремтів. Сльози по­ли­лись з очей. То­до­зя впа­ла го­ло­вою на Єреміїне пле­че й за­ри­да­ла. Сльози ли­лись річкою й ду­ши­ли То­до­зю, не­на­че за­ли­ва­ли її пер­са роз­топ­ле­ним залізом. Князь об­няв її за го­ло­ву і схи­лив свою го­ло­ву.

    - Вже я вип­ла­ка­ла усі сльози. Вже заіржа­ли коні в ста­нях. Лю­де не­за­ба­ром повс­та­ють. Бо­юсь, щоб ме­не ча­сом хто не вглядів тут в сад­ку. Зир­не сон­це на зем­лю з-за дібро­ви, і лю­де вгля­дять ме­не от­тут, і про­па­де навіки моя доб­ра сла­ва. Про­щай навіки! - ска­за­ла То­до­зя й в од­ну мить од­хи­ли­ла го­ло­ву, про­жо­гом ки­ну­лась в квітник і побігла стеж­кою з сад­ка. Тільки по­ру­шені кущі тро­ян­ди та буз­ку за­гой­да­лись, затріпа­лись, і з їх по­си­па­лась гус­та ро­са на півонію та тюльпа­ни. То­до­зя зник­ла, і слід її щез. Єремія сто­яв і тільки по­зи­рав за нею слідком, до­ки во­на не­на­че по­то­ну­ла в зе­ле­них ку­щах та пиш­них квітках.

    Не встиг­ла То­до­зя прибігти до­до­му, як за дво­ром зас­ту­котів візок, і в То­до­зи­ну ха­ту увійшов уп­ра­ви­тель Суф­щинський з своєю жінкою Ма­ри­сею. Єремія пос­лав їх вмо­ви­ти То­до­зю й ви­вез­ти її з со­бою в Бра­гин. Він сподівав­ся, що Ма­ри­ся, як жінка, кра­ще за йо­го зуміє підійти з хит­ро­ща­ми та лес­то­ща­ми, підлас­ти­тись до То­дозі й по-жіноцьки на­мо­ви­ти її виїха­ти до Бра­ги­на, а потім на Во­линь до Виш­нев­ця. То­до­зя вгляділа панків і од­ра­зу пос­те­рег­ла, чо­го во­ни приїха­ли та­кої ранньої до­би. Тітка Мав­ра за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти сніда­нок. То­до­зя поп­ро­си­ла па­на Суф­щинсько­го і йо­го жінку сіда­ти.

    - От і нам до­ве­лось по­ки­да­ти Лу­бен­щи­ну, - по­чав го­во­ри­ти ку­ценький та круг­ленький Суф­щинський, - не­без­печ­но нам ту­теч­ки зос­та­ва­тись. Хло­пи збун­ту­ються, як тільки князь виїде й ви­ве­де військо. Не бу­де ко­му нас обо­ро­ня­ти. Во­ни за­по­губ­лять нас.

    - От і шко­да, що виїжджа­ють мої давні знай­омі. Мені бу­де жаль за ва­ми, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Їдьмо вкупі з на­ми, То­до­зю, то й не до­ве­деться тобі жал­ку­ва­ти за на­ми, - по­ча­ла Ма­ри­ся. - Князь на­да­рує тобі се­ла. Бу­деш жи­ти, як у бо­га за двер­ми.

    Тодозя до­га­да­лась, що Суф­щинська знає все про неї, що Єремія її ко­хає.

    - Ми, То­до­зю, знаємо усе про те­бе, - по­чав Суф­щинський. - Сер­ця не по­таїш од лю­дей, як не хо­вай­ся з ним! їдь з на­ми до Бра­ги­на. Князь дає на до­ро­гу гроші, дає й на твоє про­жит­тя, за­пи­ше тобі се­ло, не до жи­вот­тя, а навіки тобі й твоїм на­щад­кам.

    - Не хо­чу я ні се­ла, ні гро­шей і не поїду з ва­ми ні за які гроші, - смут­но обізва­лась То­до­зя і од­ра­зу зап­ла­ка­ла.


    - Та їдь бо, То­до­зю! Ото дур­на! - ска­за­ла тітка Мав­ра. - Як­би мені князь да­вав се­ло, я б за­гар­ба­ла йо­го обо­ма ру­ка­ми. Бу­деш панією на усю гу­бу, бу­деш жи­ти в добрі, одя­га­тись в ок­са­ми­тові кун­туші та шов­кові намітки.

    - Їдь - і не ду­май, і не гай­ся, і не зма­гай­ся. На те­бе впа­ло не­на­че з не­ба та­ке щас­тя, впав та­кий та­лан, про який тобі не сни­лось і не при­вид­жу­ва­лось, - по­ча­ла пані Ма­ри­ся. - Що з то­го, що князь ка­то­лик і став по­ля­ком? «Ляхів гудьмо, а з ля­ха­ми будьмо», ка­жуть в при­казці. І я ж ко­лись бу­ла шлях­тян­ка бла­го­чес­ти­вої віри, а як вий­шла за сво­го Ка­зиміра, то й прис­та­ла на ка­то­лицьку віру та й жи­ву ж якось на світі за своїм чо­ловіком. Так зро­би й ти.

    Марися бу­ла пра­вос­лав­на сіряч­ко­ва шлях­тян­ка ро­дом з Во­лині. Вий­шов­ши заміж за по­ля­ка, пан­ка Суф­щинсько­го, во­на по­ча­ла хо­ди­ти з своїм Ка­зиміром до костьолу, як овеч­ка за ба­ра­ном, і не­за­ба­ром з Ма­русі ста­ла Ма­ри­сею. Во­на ду­ма­ла, що й То­до­зя з ве­ли­кою охо­тою піде слідком за нею і вчи­нить так са­мо.

    - Ні, я цього не зроб­лю. Я не здат­на та­ке вчи­ни­ти. Не хо­чу я ні царст­ва, ні панст­ва! Не хо­чу я, щоб мені хто до­ко­ряв, що я по­ши­лась в пе­ре­вертні за ба­гаті князівські по­да­рун­ки, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Та їдь, дур­на! Бу­деш їзди­ти в ко­лясі на бас­ких ко­нях, не їсти­меш пе­че­ної кар­топлі, як у се­бе вдо­ма. Та й ме­не зго­дом пе­рек­ли­чеш до се­бе. І мені мо­же ко­лись спра­виш шов­ко­ву плах­ту, та мо­же й ме­не пос­ва­тає який­сь во­линський пру­ди­ус. Бог по­си­лає тобі та­кий та­лан, а ти ще й ко­ми­зиш­ся й кир­пу де­реш.

    - Їдь, сер­це То­до­зю, бо й те­бе не ми­не ли­хо. Ска­жу тобі усю щи­ру прав­ду: про твою лю­бов вже зна­ють в Луб­нах ко­за­ки, зна­ють і хло­пи. Те­бе вже усі ту­теч­ки звуть ляхівкою та драж­нять ка­то­лич­кою, хоч ти й не ка­то­лич­ка. Бо­ро­ни бо­же не­щас­тя, те­бе вб'ють от­тут твої ж сусіди, як ки­нуться на ляхів-панів. Ми оце тікаємо од наг­лої смерті. Тікай і ти, сер­це, та ще й швид­ко! - ска­за­ла пані Ма­ри­ся.

    Тодозя втер­ла сльози і вваж­ли­ве слу­ха­ла.

    - Тікай, То­до­зю, - обізвав­ся пан Суф­щинський. - За­ги­неш от­тут вкупі з шлях­тою ні за ца­по­ву ду­шу. На те­бе не по­див­ляться, що ти ко­зач­ка. Кня­зя не­на­ви­дять ук­раїнці вже дав­но. На те­бе впа­ла йо­го лас­ка - і ти без­пе­реч­но за­ги­неш тільки за те, що він те­бе лю­бив. Тікай з на­ми. Пе­ре­бу­деш ли­ху ко­лот­не­чу - знов вер­неш­ся до гос­по­ди. А те­пер те­бе не по­ми­лу­ють і не по­жаліють.

    Полохлива тітка Мав­ра витріща­ла очі од пе­ре­ля­ку на То­до­зю. То­до­зя прис­лу­ха­лась.

    - Ти, То­до­зю, і втям­ку не маєш, що тут в Луб­нах мо­же скоїтись. Тікай­мо заз­да­легідь! На­що тобі на­да­рем­но, з доб­ро­го ди­ва нак­ла­да­ти го­ло­вою? - ска­зав пан Ка­зимір.

    Тодозя за­ла­ма­ла ру­ки і зас­тог­на­ла. Сльози її од­ра­зу ви­сох­ли.

    - Боже мій ми­лий! Чим я прогніви­ла те­бе, що ти нас­лав на ме­не та­ке не­щас­тя? Нев­же ме­не драж­нять ляхівкою та ка­то­лич­кою? Це ви ма­буть тільки підби­ваєте ме­не вдвох, щоб я їха­ла слідком за кня­зем. Це ви ме­не спо­ку­шаєте, - го­во­ри­ла То­до­зя.

    - І не підби­ваємо те­бе й не ду­ри­мо. Те­бе усі в Луб­нах і по­за Луб­на­ми так драж­нять. Те­бе жде на­да­рем­на смерть, і смерть лю­та. Вже й те­пер те­бе заздріва­ють, звуть князівською хвірткою, бо ти хо­ди­ла в па­лац до кня­гині Гри­зельди. Тікай за­раз, бо не сьогодні-завт­ра за­ги­неш от­тут в своїй гос­поді, та ще й мо­же вкупі з тіткою. І твою ха­ту спа­лять.

    - Оце ли­хо! Ще й мені прий­деться нак­лас­ти го­ло­вою за князівські прим­хи. Тікай собі, То­до­зю, звідсіль! Пе­ре­будь на Во­лині який­сь там час, а потім, як вти­хо­ми­риться ко­лот­не­ча, вер­неш­ся до гос­по­ди, - ска­за­ла тітка.

    - І брат те­бе, То­до­зю, не обо­ро­нить, бо то, бач, си­ла! І зме­те ця си­ла те­бе, як вітер по­ро­ши­ну, - ска­зав сум­ним го­ло­сом пан Ка­зимір. - За­раз одя­гай­ся, лаш­туй­ся, ук­ла­дай­ся, а ми візьме­мо прудкіші та баскіші коні та за­вер­не­мо за то­бою та й навтіка­ча слідком за військом! Не­ма тобі чо­го ду­ма­ти та га­да­ти. Га­ятись те­пер не­без­печ­но. Військо опівдні вис­ту­пає, їдь і не спе­ре­чай­ся! - ска­зав пан Ка­зимір, встав­ши з ос­ло­ну.

    Пан і пані Ма­ри­ся вий­шли. То­до­зя не­на­че за­мер­ла на ос­лоні. Тітка мовч­ки по­ра­лась ко­ло печі. Страш­на гад­ка па­на Ка­зиміра не­на­че підстре­ли­ла двох ве­се­лих та жар­тов­ли­вих ко­за­чок.

    - Цей не­чес­ти­вий князь ку­ди йде, то ли­хо ве­де за со­бою на Ук­раїні, - про­мо­ви­ла тітка Мав­ра зго­дом, ви­со­ву­ючи гор­щик з печі. - Де сту­пить йо­го зак­ля­та но­га, там не­на­че бур­хає з землі дже­ре­ло крові та сліз. Впа­ло йо­го око на те­бе, і ти то­неш в сльозах, ще й мо­же не­за­ба­ром по­то­неш в крові. Годі тобі сльози ли­ти. Вста­вай та ла­годься в до­ро­гу, ук­ла­дай своє доб­ро в скри­ню, бо не­за­ба­ром пан Ка­зимір заїде за то­бою.

    Тодозя вста­ла й зас­тог­на­ла, зняв­ши ру­ки до об­разів. Їй бу­ло жаль ки­да­ти свою ха­ту, свою зе­ле­ну ле­ва­ду. Шко­да бу­ло й тітки.

    - Не плач, То­до­зю! Ти ж і справді не навіки од'їжджаєш на чу­жи­ну. Ми­не який­сь час, ли­хо за­тих­не, то ти й знов вер­неш­ся до гос­по­ди, - го­во­ри­ла тітка.

    - Ой, чує моє сер­це, що я вже більше не по­ба­чу ні те­бе, тітко, ні своєї ха­ти, ні своєї оселі. А я ж тут зрос­ла, тут я діву­ва­ла, тут я пісень співа­ла і щас­тя з ми­лим заз­на­ла, й тут з'єдна­ли моє вінчан­ня, тут ме­не на по­сад за­ве­ли і гільце мені зви­ли. Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Завіщо ти ка­раєш ме­не, без­щас­ну?

    І То­до­зя впа­ла на ослін, пок­ла­ла го­ло­ву на стіл і знов за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла, аж по­би­ва­лась, тільки мо­ло­де тіло двигтіло та го­ло­ва, схи­ле­на на стіл, не­на­че дри­жа­ла.

    Тітка ба­чи­ла, що са­ма То­до­зя не здат­на ні за що ду­ма­ти, за­хо­ди­лась ук­ла­да­ти То­до­зи­ну оде­жу в скри­ню та го­ту­ва­ти харч на до­ро­гу. То­до­зя підве­ла очі, гля­ну­ла на скри­ню і ще гірше за­ри­да­ла.

    - Оттаких світи­лок та сва­шок вдру­ге діжда­лись ми! Бо­дай та­ких світи­лок ніхто не діждав, хто жи­ве на світі. Не бо­яри та друж­ко ви­не­суть твою скри­ню з батько­вої ха­ти, ви­ве­зуть з батько­во­го подвір'ячка, - го­во­ри­ла тітка й тільки жа­лю зав­да­ва­ла бідній То­дозі.

    А тим ча­сом Єремія ха­пав­ся ви­би­ра­тись з до­му, не­на­че йо­го хтось ви­га­няв з йо­го влас­но­го дво­ру. Слу­ги веш­та­лись, ви­но­си­ли, ха­па­ли, не­на­че з по­жежі, що бу­ло не­за­ва­ле­не, що мож­на бу­ло швид­ше вхо­пи­ти і вбга­ти у во­зи, не­на­че князь втікав од та­тарської ор­ди, кот­ра над­хо­ди­ла вже до Лу­бен, буцім бу­ла вже десь за ца­ри­ною й бу­ла лад­на що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни ввірва­тись в осе­лю. Пол­ков­ни­ки зібра­ли військо на май­дані.

    Погоничі вже ви­во­ди­ли коні, зап­ря­га­ли в ка­ре­ту. Єремія по­обідав по­хап­цем, пок­ли­кав тих слуг, кот­рих ки­дав у па­лаці, й до­ру­чив їм ключі. Він оки­нув очи­ма кімна­ти. Пішов на­го­ру, пе­рей­шов усю за­лу в ос­танній раз, ог­ля­нув сто­ли, ог­ля­нув, чи не за­був­ся чо­го потрібно­го та ціно­ви­то­го на сто­лах або в шух­ля­дах, і ос­танній раз ки­нув оком по залі. З зо­ло­тих рам на стінах ди­ви­лись на йо­го давні пред­ки, князі Виш­не­вецькі, пог­ля­дав ве­се­ли­ми чор­ни­ми очи­ма ко­зацький гетьман Бай­да Виш­не­вецький з гус­тою чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з са­гай­да­ком в правій руці й не­на­че сміявся з Єремії, з йо­го хап­ли­во­го виїзду, схо­жо­го на вте­ки, пог­ля­дав су­во­ри­ми очи­ма йо­го батько Ми­хай­ло, йо­го дід, дядько Юрій, й усі во­ни не­на­че про­во­ди­ли Єремію сер­ди­ти­ми очи­ма за те, що цей навісний на­ща­док ки­дав їх на бо­жу во­лю, мо­же й на ганьбу, ос­ту­пив­шись лег­ко­дум­но навіки од сво­го слав­но­го ро­ду і йо­го вчинків.

    Військо вже зібра­лось на май­дані. Пол­ков­ни­ки гар­цю­ва­ли на ко­нях по­пе­ред війська. Єремія ско­чив на ко­ня й вибіг з дво­ру, щоб ог­ля­ну­ти пол­ки. Гля­нув він очи­ма й зди­ву­вав­ся: війська ста­ло вдвоє мен­ше.

    - Чого це вий­шло на май­дан так ма­ло жовнірів? - гук­нув Єремія до пол­ков­ників.

    - Усі жовніри схиз­ма­ти­ки оце повтіка­ли. Ті «лай­да­ки» вже од­ни­ку­ва­ли од пол­ка й по­ча­ли пот­ро­ху втіка­ти ще тоді, як ми вер­та­лись на­зад од Пе­ре­яс­ла­ва. Те­пер військо ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, од­ра­зу вдвоє по­мен­ша­ло. Зос­та­лось тільки три ти­сячі жовнірів ка­то­ликів та й годі! - обізвав­ся один пол­ков­ник.

    В Єремії тьохну­ло в серці. Він до­га­дав­ся, що втікачі до­ко­неш­не поп­рис­та­ють до пан­щан­них се­лян і піднімуть повс­тан­ня. Під йо­го но­га­ми не­на­че роз­та­ва­ла та ла­ма­лась крих­ка кри­га се­ред ши­ро­кої без­бе­реж­ної річки, і він доб­ре знав, що от-от не­за­ба­ром кри­га пок­ри­шиться на крихкі ни­точ­ки, і він за­ва­литься й шу­бовс­не в бе­зод­ню.

    «Треба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись заз­да­легідь», - по­ду­мав Єремія й дав за­гад військові вис­ту­па­ти.

    Він ско­чив з ко­ня й вско­чив в ка­ре­ту так швид­ко, не­на­че втікав од яко­гось во­ро­га, не­на­че йо­го чиїсь ру­ки ха­па­ли за по­ли. Ще раз оки­нув він очи­ма свій пиш­ний па­лац. Йо­го зду­ши­ло ко­ло сер­ця й він зап­ла­кав. Сльози рап­том по­ли­лись з очей, не­на­че за­би­ло ви­пад­ком роз­ко­па­не дже­ре­ло.

    - Тодозю! одя­гай­ся в до­ро­гу, бо вже військо ви­хо­дить, - ска­за­ла тітка, заг­ля­нув­ши у вікно, - он­деч­ки вже й пан Ка­зимір за ворітьми спи­нив коні.

    Марися вбігла в ха­ту. По­го­нич, пан Ка­зимір та тітка ви­нес­ли То­до­зині по­жит­ки і поск­ла­да­ли на прос­тий віз.


    Тодозя вий­шла на двір і за сльоза­ми світа не ба­чи­ла. Її по­са­ди­ли на віз тро­хи не си­лою. Тітка пе­рех­рес­ти­ла й поп­ро­ща­лась.

    Слідком за військом ру­ши­ли Ка­зимірові два во­зи, а ра­зом з ни­ми виїха­ли всі ка­то­ли­ки та по­ля­ки з лу­бенських князівських маєтностів, котрі бо­ялись на­род­ної помс­ти. На май­дан, на улиці по­вибіга­ли міща­ни та се­ля­ни і осміха­лись мовч­ки.

    - Хвалить бо­га, ру­ши­ла Єреміїна Польща з на­шо­го краю. Гри­зельда ви­вез­ла з Лу­бен усю свою Польщу й свою польську мо­ву, - го­моніли міща­ни.

    - А он­деч­ки виїжджає й дру­га Єреміїна кня­ги­ня, - го­моніли мо­ло­диці, вглядівши То­до­зю на возі. - Од­на кня­ги­ня Виш­не­вецька виїха­ла вчо­ра, а сьогодні виїжджає дру­га.

    Єремія їхав в ка­реті й пог­ля­дав на лю­дей. В очах у всіх блис­ка­ла не­на­че ве­се­ла май­ська блис­кав­ка, такі всі бу­ли раді. Єремія по­вер­нув на Чернігівський шлях. В од­но­му місці, пе­реїжджа­ючи не­ве­лич­ку річку вбрід, він уг­лядів, що з ліска ви­си­па­лись якісь не то ко­за­ки, не то се­ля­ни і бу­ли на­по­го­тові на­пас­ти на поїзд. По­пе­ред усіх вис­ту­пив з-за кущів здо­ро­вецький біля­вий ве­ле­тень з пат­ла­тою чуп­ри­ною, з ши­ро­чез­ни­ми пле­чи­ма. Він замірив­ся на Єремію ку­ла­ком, пос­ва­ривсь і став націля­тись руш­ни­цею на князівську ка­ре­ту. Єремія вглядів йо­го й впізнав то­го здо­ро­вецько­го стар­ця, що ко­лись він ба­чив в Луб­нах на окопі. По­го­нич свис­нув, крик­нув. Добрі од­но­разні коні шарп­ну­ли і по­летіли. Кулі зас­вистіли і зас­ту­котіли об вільхи. Поїзд утік і зник за вер­ба­ми в лузі.

    «Встають «лай­да­ки»! Ко­ли б швид­ше ви­хо­пи­тись з цієї по­жежі!» - по­ду­мав Єремія.

    Єремія з військом по­вер­нув до Києва, щоб пе­ре­вез­ти че­рез Дніпро свій полк в Київщи­ну.

    

X

    

    Коло Києва вже бу­ло не­без­печ­но Виш­не­вецько­му пе­ре­во­зи­тись че­рез Дніпро. Він повів своє військо далі, пе­ревізся в Лю­бечі й при­був до Жи­то­ми­ра. Са­ме тоді в Жи­то­мир з'їжджа­лись шлях­тичі на сей­мик. При­був і київський воєво­да маг­нат Тиш­ке­вич, з ук­раїнсько­го пра­вос­лав­но­го ро­ду, але вже зусім спо­ля­че­ний. Йо­го батько став одс­туп­ни­ком і пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру, а син став зав­зя­тим щи­рим ка­то­ли­ком. І він, як і Виш­не­вецький, хотів по­ка­за­ти, що він як ук­раїнський маг­нат, спо­ля­че­ний і по­ка­то­ли­че­ний, по­ви­нен ста­ти зраз­цем для ук­раїнських го­ро­дян та хлопів. І в йо­го бу­ла в го­лові дум­ка, що усі ук­раїнці по­винні пе­ре­ро­би­тись по йо­го впо­добі та пос­та­ва­ти ка­то­ли­ка­ми й по­ля­ка­ми.

    Ставши київським воєво­дою, Тиш­ке­вич по­чав за­во­ди­ти в своєму воєводстві ка­то­лицьку віру та унію, за­во­див в Києві польські шко­ли, за­ми­кав і за­пе­ча­ту­вав пра­вос­лавні церк­ви, си­лу­вав лю­дей до унії, си­лою за­га­няв се­лян в костьоли, по­нас­тав­ляв ка­то­лицьких мо­нас­тирів в своїх маєтнос­тях в Бер­ди­чеві та в Махнівці, на­са­див там бер­нар­динів, домініканів, кар­мелітів, не­на­че яко­го доб­ра. Йо­му зда­ва­лось, що він ро­бить тим якесь ве­ли­ке доб­ро для Ук­раїни, не­се якесь світло культу­ри, зміня­ючи пра­вос­лав­них ченців на ка­то­лицьких, римських.

    Два ви­сокі зразці для Ук­раїни стріли­ся в Жи­то­мирі. Тиш­ке­вич був уже літній чо­ловік, підтоп­та­ний, глад­кий, ви­пе­ще­ний в роз­ко­шах та в збит­ках маг­нат, які вже тоді бу­ли усі польські па­ни. В око­лиці Жи­то­ми­ра бу­ло ще спокійно, але вже звідусіль до­хо­ди­ла чут­ка про страшні ко­зацькі за­го­ни. Бог­да­но­ве військо вже побідно йшло після Кор­сунської бит­ви од Білої Церк­ви на Гон­ча­ри­ху і пря­му­ва­ло на Во­линь.

    - Рятуй нас, кня­зю! Ти прий­шов сю­ди в го­то­вим військом са­ме в доб­рий час, - ска­зав Тиш­ке­вич до Єремії. - Од армії Хмельницько­го, не­на­че од са­та­ня­чо­го ог­ни­ща, вже кру­гом по­си­па­лись іскри по всіх усю­дах. За­го­ни вже зруй­ну­ва­ли в моїх маєтнос­тях де­які ка­то­лицькі мо­нас­тирі, пов­би­ва­ли моїх кар­мелітиків та бер­нар­дин­чиків. Бий на смерть отих лу­ка­вих повс­танців, отих ко­заків та пан­щан­них хлопів, що по­ки­ну­ли ро­би­ти пан­щи­ну та поп­рис­та­ва­ли до за­гонів яко­гось гультяя Кри­во­но­са, яко­гось роз­би­ша­ки По­лов'яна. Йде чут­ка, що ті розбійницькі за­го­ни та­ки зу­мис­не і з ли­хим заміром прос­ту­ють на твої во­линські та подільські маєтності і на мої.

    - Це мо­же бу­ти, - обізвав­ся по­ну­ро Єремія, - во­ни нас обох най­гірше не­на­ви­дять че­рез те, що ми ос­ту­пи­лись од схиз­ми; але ми по­ка­же­мо їм се­бе, по­ка­же­мо й до­ка­же­мо, що ми зразці для їх, а не во­ни зад­ля нас. Ми пше­ни­ця, а во­ни бур'ян на Ук­раїні, кот­рий тре­ба до­ко­неш­не ви­по­ло­ти з корінням.

    - Це прав­да, кня­зю: ми бо­жа пше­ни­ця, а пше­ни­ця по­вин­на виг­лу­ши­ти бур'ян і ви­ко­ре­ни­ти йо­го; але що я не діяв, не йдуть «лай­да­ки» слідком за на­ми: вже й церк­ви за­пе­ча­ту­вав, і по­си­лав при­го­ничів, щоб ки­ями за­га­ня­ли хлопів у костьоли, на­пус­тив на їх свя­тих отців єзуїтів. А во­ни не йдуть та й годі! Бид­ло! То­ва­ря­ки, та ще й дурні! Ка­жуть, що ті роз­би­шацькі за­го­ни вже руй­ну­ють шля­хетські до­ми, оселі, ви­па­лю­ють стіжки хліба, оже­ре­ди сіна, ви­ти­на­ють в пень дрібну ка­то­лицьку шлях­ту, скрізь ви­па­лю­ють і вирізу­ють жидів. Ох, Єзус-Марія! що це скоїлось в нас на Ук­раїні? - про­мо­вив Тиш­ке­вич і розс­та­вив ще шир­ше свої товсті но­ги, не­на­че од­чи­нив навстіж во­ро­та, й ви­ря­чив свої ви­ряч­ку­ваті зди­во­вані очі на Єремію.

    Єремія з оги­дою од­вер­нув очі набік од товс­то­го без­бо­ро­до­го Тиш­ке­ви­че­во­го ли­ця, схо­жо­го на ли­це ста­рої товс­тулі. В то­му лиці ви­яв­ля­лось лінивст­во, пе­щеність, бай­дужність яко­гось глад­ко­го чен­ця після си­тої тра­пе­зи та цілої пляш­ки доб­ро­го ви­на. Сиві ріденькі кіски пас­ма­ми теліпа­лись кру­гом ли­сої го­ло­ви, не­на­че поп­рик­ле­ювані ка­рю­ком лляні па­чо­си. Тиш­ке­вич зда­вав­ся для Єремії ста­рою ви­пе­ще­ною ба­бою зітхальни­цею, що си­дить на м'якеньких по­душ­ках, нічо­го не ро­бить, тільки охає та зітхає та бідкається, а ча­сом чо­гось ще й сльози ллє, без жод­ної при­чи­ни.

    - То тре­ба зби­ра­ти військо, зби­ра­ти гроші на бойні при­па­си та ру­ша­ти на тих бестій, та по­то­пи­ти їх в їх та­ки крові! - крик­нув Єремія. - Що ж ми ви­си­ди­мо, як бу­де­мо сидіти та стог­на­ти?

    - Моя гад­ка та­ка, що тре­ба б зби­ра­ти військо, тре­ба. Про це не­ма чо­го й ка­за­ти. Мої бер­нар­дин­чи­ки та домінікан­чи­ки нічо­го тут не вдіють і не до­по­мо­жуть. Ой, най­свєнтна мат­ко! зми­луй­ся над на­ми! - про­мо­вив Тиш­ке­вич і зітхнув пов­ни­ми, ніби жіноцьки­ми пер­са­ми, а пер­си підня­ли ок­са­ми­то­вий бла­кит­ний кун­туш під са­ме глад­ке підборіддя на три зво­ди.

    У двір при­ко­ти­ли дві ви­сокі ста­росвітські ка­ре­ти. Не­за­ба­ром в світли­цю Тиш­ке­ви­ча увійшли во­линські па­ни Ко­рецький та Осінський, ви­сокі, ог­рядні, ву­саті та чу­баті, обид­ва бу­ли в до­ро­гих квітчас­тих кун­ту­шах, не­на­че пов­би­ра­лись на якесь свя­то або на бал.

    - От і доб­ре, що ви завіта­ли, са­ме в доб­рий час! - за­пи­щав баб'ячим го­лос­ком Тиш­ке­вич. - От те­пе­реч­ки князь Виш­не­вецький дасть нам по­ра­ду.

    - Яку по­ра­ду?- спи­та­ли нові гості.

    - Як обо­ро­ня­ти Во­линь од во­рогів - ко­заків та хлопських за­гонів. Ой, про­па­де­мо ту­та, як руді миші! За­па­губ­лять во­ни нас! - крик­нув Тиш­ке­вич. - Пос­тав­мо кня­зя Єремію на чолі на­шо­го війська, зби­рай­мо військо, зби­рай­мо гроші на бой­не діло, на бойні при­па­си.

    - У Вар­шаві сейм вже й без нас пос­та­рав­ся; вже нас­та­но­вив за при­вод­ця війська кня­зя Домініка Зас­лавсько­го, - гор­до обізвав­ся князь Ко­рецький.

    Єремія ско­чив з місця й не обізвав­ся, а не­на­че зашк­вар­чав, на­че вишк­вар­ка на ско­во­роді.

    - Наші польні гетьма­ни взяті в по­лон під Кор­су­нем. Хмельницький од­дав їх та­та­рам, їх по­ве­ли в Крим. В нас те­пер не­ма гетьманів. Те­пер кож­ний пан ха­пай­ся за меч і лу­пи ко­заків! Лу­пи, що є си­ли! Те­пер ми усі гетьма­ни! От що!

    - Усі, та не всі! - обізвав­ся Осінський. - Князь Домінік має пра­во вес­ти вас на ко­заків, бо та­кий за­гад да­но йо­му в Вар­шаві.

    - А по­ки князь Зас­лавський на­ду­мається при­во­лок­ти сю­ди ко­рон­не військо, то ко­зацькі та хлопські за­го­ни повс­танців пок­ри­шать на лок­ши­ну і вас усіх, і ка­то­лицьку шлях­ту, зруй­ну­ють ваші оселі в пень, заг­ра­бу­ють ва­ше доб­ро, ваші та­бу­ни, от що! Про ме­не робіть, як знаєте, а я маю своє військо й за­раз та­ки ста­ну обо­ро­ня­ти свої маєтності, не жду­чи при­ка­зу од яко­гось кня­зя з Вар­ша­ви, - ре­пе­ту­вав Єремія, ни­ка­ючи по світлиці од кут­ка до кут­ка.

    - Грошей на ко­рон­не ко­ролівське військо ми не да­мо, - го­во­рив Ко­рецький. - Навіщо нам і справді підси­лю­ва­ти ко­ро­ля? Хіба зад­ля то­го, щоб він дер­жав нас в своїх ру­ках та ви­хав і вих­рив на­ми на всі бо­ки, вхо­пив­ши за чу­би? Хва­лить бо­га, що в ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва геть-то вже ма­ло ко­рон­но­го війська. Нам, па­нам, тре­ба збільшу­ва­ти своє двірське військо. Тоді ко­роль нас бо­яти­меться й не бу­де вер­хо­во­ди­ти над на­ми. Тоді ми, усі па­ни, й гад­ки не ма­ти­ме­мо ні про що! Бу­де­мо ко­ро­ля­ми в Польщі й на Ук­раїні, і в Литві. Ми не згод­жуємось пла­ти­ти по­вин­ності на ко­рон­не військо. Най­кра­ще нам бу­де, як нічо­го не пла­ти­ти­ме­мо в скарб ко­ро­леві.

    - Я й сам маю своє чи­ма­ле двірське військо й втру но­са ко­ро­леві при на­годі, ко­ли бу­де тре­ба, але те­пе­реч­ки, ко­ли наші оселі от-от за­па­ла­ють, ко­ли на­ша шлях­та от-от ви­ля­же в пень, тре­ба нак­лас­ти по­даті на усей повіт: і на панів, і на хлопів для обо­ро­ни краю. Хто має тям­ку в го­лові, той прис­та­не на це. А як ні, то нам не­ма про що й ба­лач­ку то­чи­ти, - крик­нув Єремія й вхо­пив в ру­ки шап­ку.


    - Оце гос­по­ди! Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась! - бідкав­ся Тиш­ке­вич, по­вер­та­ючи свій си­тий вид то до Єремії, то до Ко­рецько­го. - Та пот­ри­вай­те же, кня­зю! Хоч вип'ємо по пу­га­реві вен­герсько­го! Ку­ди ж ви оце ха­паєтесь? Ой, який же оце, гос­по­ди, ви спішний! Ой, мої кар­мелітчи­ки, мої домінікан­чи­ки! Хто вас бу­де бо­ро­ни­ти від на­пасті?

    - Треба бо­ро­ни­ти, а не зітха­ти та стог­на­ти та чуп­ри­на­ми кру­ти­ти. До зброї! До ме­ча, па­но­ве! Бу­вай­те здо­рові! - гук­нув Єремія, гурк­нув две­ри­ма й ви­летів із світлиці.

    - Тю-тю, навіже­ний! - про­мо­вив Ко­рецький навз­догінці Єремії.

    - Скажений! Пар­ка па­рить, швен­дяє, аж по­па­ру не знай­де, чо­гось тов­четься, ще й об­ра­жає шлях­ту до­ко­ра­ми, - до­дав Осінськин, роз­куд­лу­ючи свою пе­ле­ха­ту чуп­ри­ну на підго­леній го­лові.

    - Вип'ємо хоч по чарці, щоб розігна­ти сум. Не хо­че­те поєдна­тись з кня­зем. Не од­но­ду­ми, бач, ви з кня­зем на біду нам усім.

    До Тиш­ке­ви­ча по­ча­ли при­бу­ва­ти гості, що з'їха­лись на сей­мик. За чар­кою вен­герсько­го усі по­ве­селіша­ли. Тиш­ке­вич пішов з па­на­ми на сей­мик. При­був ту­ди і князь Єремія. Він та­ки вго­во­рив сей­мо­виків нак­лас­ти по­дат­ки на повіт для обо­ро­ни панських осель та маєтностів од повс­танців. Па­ни зго­ди­лись, але нічо­го не да­ли, нічо­го не пла­ти­ли. Єремія му­сив ви­да­ти з своєї ки­шені кільки ти­сяч зло­тих, бо над йо­го маєтнос­тя­ми вже вис­нув меч за­гонців. Він знав, що страш­на хма­ра нас­ту­пає до­ко­неш­не на йо­го го­ло­ву. Ко­за­ки й ук­раїнські хло­пи не­на­виділи більше за усіх панів кня­зя Єремію та Тиш­ке­ви­ча за їх одс­туп­ницт­во, за Тиш­ке­ви­че­ве по­ту­ран­ня єзуїтам та ксьондзам, за роз­пов­сюд­жен­ня унії й ка­то­лицт­ва. Ці два славні зразці для Ук­раїни най­більше од усіх панів не при­па­ли до впо­до­би ко­за­кам і усім ук­раїнцям.

    Тим ча­сом чут­ки про ко­зацькі й хлопські за­го­ни, про їх лю­ту­ван­ня над па­на­ми до­хо­ди­ли звідусіль до Жи­то­ми­ра. Од Бог­да­но­вої армії, не­на­че од осе­ред­ка, побігли па­рост­ки на усі бо­ки по усій Ук­раїні й Білій Русі. За­го­ни Вов­гу­ри та Вов­чу­ри в Лу­бен­щині не­за­ба­ром зруй­ну­ва­ли Єреміїя пиш­ний па­лац, не по­ки­нув­ши ка­ме­ня на ка­мені. Єреміїні пан­щанні хло­пи в Луб­нах прис­та­ли до за­гонів, пішли в повс­тан­ня й роз­нес­ли по цег­лині і Єреміїн па­лац, і ка­то­лицький мо­нас­тир, і військові ка­зар­ми.

    Усе ста­ло руїною в од­ну мить. Па­ни й ка­то­ли­ки шлях­тичі, котрі не встиг­ли повтіка­ти з Чернігівщи­ни та Лу­бен­щи­ни, усі нак­ла­ли го­ло­ва­ми. Повс­танці по­па­ли­ли па­ла­ци й оселі польських маг­натів і зни­щи­ли до ос­тан­ку усе їх доб­ро. Пан­щи­ни ніхто й гад­ки не мав ро­би­ти. За Дніпром, де ще не так дав­но ска­же­ний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький та Самійло Лащ вкупі з Виш­не­вецьким обс­тав­ля­ли шля­хи ши­бе­ни­ця­ми та залізни­ми па­ля­ми, стром­ля­ли на ті палі ко­заків та хлопів, вже нас­та­ла во­ля. Пан­щи­на про­па­ла й сліду не по­ки­ну­ла. На­род дав здачі навісно­му По­тоцько­му. То був послідок навісно­го лю­ту­ван­ня По­тоцько­го, Ла­ща, Виш­не­вецько­го та інших, польських панів і ук­раїнських панів-пе­ре­вертнів.

    Чутка про ту руїну польських панів та ук­раїнських одс­туп­ників дійшла й до кня­зя Єремії. Йо­го лу­бенські безк­раї маєтності бу­ли втра­чені. Він по­чав хап­ком на­би­ра­ти на Во­лині охо­чих хо­дач­ко­вих шлях­тичів ка­то­ликів до війська, бо до Жи­то­ми­ра йо­му до­ве­лось при­вес­ти всього тільки три ти­сячі війська.

    «Загони ки­нуться те­пер на мої во­линські та подільські маєтності. Про­па­де мій Виш­не­вець! Тре­ба ха­па­тись до обо­ро­ни, - ду­мав Єремія, - хма­ра на­со­вується з-за Дніпра прос­то на мою во­линську батьківщи­ну та дідиз­ну».

    Єремія пе­ред­по­чу­вав, що нас­ту­пає хма­ра страш­на, що з неї лив­цем поллється наг­лий туч­ний дощ і за­то­пить за­ли­вою усі йо­го без­межні во­линські маєтності, зни­щить, як повіддя, до га­луз­ки усе йо­го незлічен­не доб­ро, що бу­ло на Во­лині. До йо­го вже до­хо­ди­ла чут­ка сли­ве щод­ня, що який­сь Кри­воніс, при­во­дець повс­тан­ня, підняв се­лян, зібрав загін і ве­де йо­го на Во­линь у Виш­не­веч­чи­ну. Зібрав­ши військо, Єремія хап­ком повів йо­го, щоб за­хис­ти­ти свої во­линські се­ла та містеч­ка.

    По до­розі до Виш­нев­ця ле­жа­ло містеч­ко Пог­ре­би­ще. В Пог­ре­бищі вже по­чи­нав­ся повс­танський рух. До містеч­ка збіга­лись се­ля­ни з близьких сіл, по­ки­нув­ши ро­би­ти пан­щи­ну, та змов­ля­лись між со­бою, щоб іти за­го­ном на панів. Свя­ще­ни­ки на­мов­ля­ли їх і да­ва­ли їм ряд. Ніхто не сподівав­ся на­па­ду од по­ляків. Ко­ли це нес­подіва­не на­летів Виш­не­вецький з військом. Усе Пог­ре­би­ще по­па­лось йо­му в ру­ки.

    - От те­пер я вам по­ка­жу, як бун­ту­ва­тись! Хто в вас ту­теч­ки за при­водців? Це без­пе­реч­но оті схиз­ма­тицькі по­пи підби­ли вас до бун­ту. При­ведіть сю­ди тих схиз­ма­тиків! - крик­нув Єремія до своїх дра­гунів.

    Трьох свя­ще­ників при­во­лок­ли на май­дан. Во­ни бу­ли убогі та нуж­денні, в по­лот­ня­них ря­сах, пок­ра­ше­них со­ком з бу­зи­но­вих ягід.

    - Ми нічо­го не знаємо, нічо­го й не ба­чи­ли, яс­но­вельмож­ний кня­зю: то не на­ша про­ви­на, - вип­рав­ду­ва­лись свя­ще­ни­ки.

    - Ви нічо­го не ба­чи­ли? Ко­ли не ба­чи­ли, то я та­ке вчи­ню, що ви і справді вже більше й не ба­чи­ти­ме­те нічо­го. Да­вай сю­ди сверд­ла! - гук­нув князь до жовнірів.

    Принесли три сверд­ла. Жовніри по­ва­ли­ли на зем­лю свя­ще­ників і насіли їм на ру­ки й на но­ги. Три жовніри вста­ви­ли їм сверд­ла в очі.

    - Викручуйте їм очі та гли­бо­кої до са­мо­го дна!- кри­чав Єремія.

    Свердла зак­ру­ти­лись в ду­жих ру­ках. Очі по­лус­ка­лись. Кістки хру­ща­ли під сверд­ла­ми. Му­че­ни­ки зак­ри­ча­ли страш­но, про­ни­зу­ва­тим пе­редс­мер­тельним го­ло­сом. Во­да й кров бриз­ка­ла з очей і об­ли­ва­ла зем­лю. На­род на май­дані мовч­ки мо­лив­ся й хрес­тив­ся. Без­та­ланні ки­да­лись по землі в кор­чах і по­би­ва­лись пе­ред смер­тю в му­ках.

    - Пропали привідці! Те­пер беріться за хлопів. Ха­пай вин­но­го й не­вин­но­го! Чорт їх роз­бе­ре! Не­хай вже са­та­на на тім світі роз­би­рає, хто з їх вин­ний, а хто не­вин­ний.

    Хапай два де­сят­ки пе­редніх! - крик­нув Єремія до своїх жовнірів.

    Жовніри вхо­пи­ли кільки де­сятків чо­ловіків, що сто­яли по­пе­ре­ду, і при­ве­ли пе­ред кня­зеві очі.

    - Поставте ши­бе­ниці та залізні кілки! При­несіть з ку­зень ко­вад­ла та со­ки­ри! - кри­чав Єремія.

    І Єремія, ха­па­ючись в похід, звелів в од­ну мить повіша­ти лю­дей ряд­ка­ми на ши­бе­ни­цях; де­кот­рих поміж їх по­наст­ром­лю­ва­ли на залізні палі. З де­ся­ток голів по­ко­ти­лось з при­не­се­но­го ко­вад­ла під со­ки­рою ка­та.

    Єремія з військом вис­ту­пив з Пог­ре­би­ща в свою маєтність і од­ра­зу опи­нив­ся в по­лум'ї повс­тан­ня. Чут­ка звідусіль до­хо­ди­ла до Єремії, що увесь край збун­ту­вав­ся. Йшли страшні слу­хи про яко­гось Кри­во­но­са та йо­го загін, що ру­бав у пень панів, ка­то­ликів та жидів. Виш­не­веч­чи­на вже підня­лась. І сум, і ту­га, й лютість об­гор­ну­ли Єреміїну ду­шу. Він те­пер на свої очі ба­чив, що по­ми­лив­ся, що не ту­ди поп­рос­ту­вав, ку­ди йо­го нап­рав­ля­ли довгі по­коління слав­них предків. Він ніби на свої очі по­ба­чив, що зап­лу­тавсь і ду­же зап­лу­тавсь в шар­па­нині та в зам'ятні.

    Князь Єремія прий­шов з військом до своєї маєтності Не­ми­ро­ва на Поділлі. Він пос­лав сво­го двірсько­го шлях­ти­ча Ба­ра­новсько­го, щоб він зібрав у Не­ми­рові по­жив­ку та харчі для сво­го війська, а сам став поб­ли­зу од Не­ми­ро­ва в Обод­но­му.

    Барановський наб­ли­зив­ся до Не­ми­ро­ва й по­ба­чив, що во­ро­та в місто за­чи­нені й замк­нуті. Якісь гультяї й п'янич­ки вис­ко­чи­ли на вал і за­гу­ка­ли з-за час­то­ко­лу: «Йдіть собі геть! Тут вже не­ма й ду­ху лядсько­го! Не знаємо ми тво­го па­на! є в нас дру­гий пан, Бог­дан Хмельницький».

    З та­кою од­повіддю Ба­ра­новський вер­нув­ся до кня­зя Єремії. Виш­не­вецький аж скипів од лю­тості, роз'ярив­ся, бігав ко­ло сво­го на­ме­ту, на­че навіже­ний, ма­хав ру­ка­ми, кри­чав, як ска­же­ний.

    - Мої піддані, мої не­вольни­ки сміють мені так го­во­ри­ти! Замк­ну­ли во­ро­та пе­ред моїм пос­лан­цем і не да­ють харчі! Дра­гу­ни, на коні! Ру­шай за­раз на Не­мирів! Я ж їм по­ка­жу па­на Бог­да­на! Бо­ком вилізуть їм ко­за­ки!

    Єремія з дра­гу­на­ми в од­ну мить опи­нив­ся ко­ло Не­ми­ро­ва. В місті ко­заків бу­ло ма­ло. Міща­ни не сподіва­лись та­ко­го швид­ко­го на­па­ду. Виш­не­вецький підсту­пив до міста нес­подіва­но. Дра­гу­ни полізли на ва­ли, ва­ля­ли де­рев'яні стіни, ви­ри­ва­ли час­токіл. В Не­ми­рові самі свя­ще­ни­ки вда­ри­ли в дзво­ни на ґвалт. Міща­ни й ко­за­ки вис­ту­пи­ли на обо­ро­ну, би­лись на од­чай, але не всто­яли про­ти на­тис­ку Єреміїно­го війська. Ба­га­то міщан по­ляг­ло в битві, а реш­та по­ки­да­ла зброю й по­хо­ва­лась по льохах, пог­ре­бах та по го­ри­щах.

    Князь Єремія всту­пив з військом у Не­мирів. Пе­ре­ля­кані без­не­винні міща­ни по­ви­хо­ди­ли з своїх хат і пішли до Єремії, щоб вип­рав­да­ти се­бе й усіх міщан.

    - Ми ні в чо­му не­по­винні, - го­во­ри­ли во­ни, низько кла­ня­ючись кня­зеві, - ту­теч­ки по­нас­хо­ди­лось ба­га­то ли­ходіїв - ко­заків. То во­ни ста­ли тобі зрад­ни­ка­ми, то во­ни да­ли та­ку од­повідь Ба­ра­новсько­му. А ми ні в чо­му не­по­винні, нічо­го не знаємо й не відаємо. По­ми­луй нас, яс­но­вельмож­ний кня­же! Ми ладні й за­раз да­ти тобі, що ска­же твоя ми­лость.

    - Приведіть мені вин­них! При­ведіть мені при­водців! - кри­чав Виш­не­вецький.


    Другого дня Єремія звелів зігна­ти на май­дан усе місто, усіх міщан та се­лян. На­род стов­пив­ся на­тов­пом кру­гом май­да­ну, не­на­че на яр­мар­ку. З ни­зеньких хат виг­ля­да­ли у вікна пе­ре­ля­кані жи­ди, жидівки та міщан­ки. Тим ча­сом дра­гу­ни за­ко­пу­ва­ли в зем­лю ряд­ка­ми залізні палі, лаш­ту­ва­ли ши­бе­ниці. По дру­гий бік май­да­ну вко­пу­ва­ли в зем­лю хрес­ти, ста­ви­ли еша­фо­ти, розс­тав­ля­ли підстав­ки з ко­ло­док, на кот­рих пи­лять дош­ки. Се­ред май­да­ну жовніри нак­ла­ли здо­ро­ву ку­пу хми­зу, за­па­ли­ли ба­гат­тя й пос­та­ви­ли здо­рові ка­за­ни, заб­раті в вин­ни­цях та в бро­вар­нях, щоб гріти ок­ро­пи. Ба­гат­тя за­па­ла­ло, ок­ро­пи зак­ле­котіли. Дим підняв­ся вго­ру й зак­рив хма­ра­ми яс­не літнє сон­це. Усей май­дан не­на­че був обс­тав­ле­ний гімнас­тич­ни­ми при­чан­да­ла­ми, щоб роз­по­чи­на­ти ту гімнас­ти­ку, кот­рою так лю­би­ли в ті ча­си на­да­ря­ти Ук­раїну польські маг­на­ти, усякі По­тоцькі, Лащі, Ко­нец­польські.

    - Викажіть мені на вин­них! Ви­дай­те при­водців! - гу­кав лю­тий Єремія, гар­цю­ючи ко­нем кру­гом май­да­ну.

    Нещасливі за­ля­кані міща­ни по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти на де­кот­рих про­вин­ників. Єремія од­лу­чив їх і потім звелів ви­вес­ти на се­ре­ди­ну май­да­ну. Не­щас­ливі стов­пи­лись ко­ло ба­гат­тя, бліді, страшні, не­на­че мертві. Ко­ли це нес­подіва­но з то­го стов­пи­ща сміли­во вис­ту­пив один ста­рий діду­ган, здо­ро­вий та пле­чис­тий. На йо­го підго­леній го­лові круж­ком стриміла біла чуп­ри­на, не­на­че се­ред го­ло­ви на са­мо­му тім'ї ви­рос­ла здо­ро­вецька біла пе­че­ри­ця. Ста­рий жу­пан розх­рис­тав­ся на гру­дях, а з па­зу­хи ви­пи­на­лись су­хо­ребрі гру­ди, не­на­че боч­ка, на­би­та об­ру­ча­ми, виг­ля­да­ло си­ве куд­ла­те во­лос­ся, не­на­че дід нап­хав за па­зу­ху ку­де­лю вов­ни.

    - Князю! Ти не ка­туй на­да­рем­но без­не­вин­них лю­дей. Ка­туй ме­не од­но­го. Я всьому да­вав привід. Я підбив і на­мо­вив міщан на повс­тан­ня. То я за­чи­нив міські во­ро­та під самісіньким но­сом тво­го пос­лан­ця. Ко­ли хоч, ка­туй, муч ме­не од­но­го і не гу­би без­не­вин­них лю­дей.

    - Ти хто та­кий? Як те­бе на прізви­ще? Звідкіль ти? - крик­нув Єремія.

    - Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш. Я ро­див­ся в Не­пи­тай­лівці, а хрес­тив­ся в Не­ка­зай­лівці. Я в лісі уро­див­ся, а в сте­пу ох­рес­тив­ся.

    Старий діду­ган звав­ся Мех­тодь Кандзьоба. То був ста­рий за­по­ро­жець. Ро­дом він був з Не­ми­ро­ва. Як туч­на бу­ря, про­май­нув йо­го вік в Січі в бит­вах на морі й на су­хо­долі. Бив­ся він і з та­та­ра­ми, і з тур­ка­ми, і з по­ля­ка­ми. Пош­ра­мо­ва­ний, по­ру­ба­ний, ста­рий Кандзьоба до­жи­вав віку в Не­ми­рові і ждав кінця сво­го жи­вот­тя, по­пи­ва­ючи горілку. За­чув­ши про бит­ву під Кор­су­нем, за­чув­ши про за­го­ни Кри­во­но­са та По­лов'яна, Кандзьоба на­мо­вив і підняв не­мирівців на польських панів та ук­раїнських маг­натів пе­ре­вертнів.

    - Хто ти та­кий, пи­таю в те­бе. Ти мій пан­щан­ний? Еге, так?

    - Ні, кня­зю! Од цього ме­не бог по­ми­лу­вав. Я пан­щи­ну люб­лю, ска­за­ти по правді, як со­ба­ка ци­бу­лю.

    - Ти мій, пан­щан­ний? Го­во­ри, ста­ра со­ба­ко.

    - І хвос­та в ме­не не­ма. Ко­ли хоч, кня­зю, то й по­ди­вись: і од хвос­та ме­не бог ми­лу­вав, і од пан­щи­ни, - го­во­рив Кандзьоба, жар­тов­ли­вий на вда­чу.

    Дід знав, що смерть йо­го за пле­чи­ма, і ду­мав своєю смер­тю спас­ти від смерті міщан. Виш­не­вецько­го він не­на­видів, а польську пан­щи­ну лю­бив, як со­ба­ка ци­бу­лю або як кіт та­ба­ку.

    - Не дро­чись, кня­зю, і не ка­туй дурнісіньке лю­дей. Про ме­не, по­ло­ви­ну ме­не зва­ри в ка­зані, по­ло­ви­ну ме­не, про ме­не, хоч повісь, хоч наст­ро­ми на па­лю, або ро­би з ме­не, що хоч, бо я у всьому да­вав привід міща­нам. Це моя про­ви­на, - го­во­рив сміли­во дід Кандзьоба.

    - І те­бе зва­рю в ка­зані, й тих лай­даків повішаю, по­руб­лю на шмат­ки. Ти хотів підби­ти міщан, щоб во­ни прис­та­ва­ли до Хмельницько­го? - пи­тав Єремія.

    - Аякже! Ав­жеж хотів. Де вже пак не хотіти! Од цього по­жив­ку я аж об­ли­зу­юсь. Про ме­не, й зва­ри ме­не в ка­зані. Смач­на юш­ка бу­де. І сам наїси­ся, і твої жовніри насьорба­ються, як го­лодні со­ба­ки, ще й пош­ли у Вар­ша­ву польським па­нам на бен­ке­ти, бо та стра­ва бу­де доб­ра, смач­на, смачніша од ди­чи­ни. Це бу­де стра­ва, яку вжи­ва­ють гладкі пе­си­го­ловці. Про це не­ма що й ка­за­ти, - го­во­рив дід Кандзьоба.

    - Мовчи, ста­ра со­ба­ко! Заціп свою ста­ру вер­шу! - крик­нув лю­тий Єремія й, на­хи­лив­шись з сідла, ляс­нув по щоці Кандзьобу.

    - Овва! Оце га­разд! - ска­зав Кандзьоба, хи­мер­но вхо­пив­ся ру­кою за що­ку, - ма­ленька руч­ка, а та­ки нівро­ку дош­кульна та за­маш­ненька, ма­буть тим, що двічі хрес­ти­лась, двічі на дві віри при­ся­га­лась.

    - Розпиліть оцю ста­ру со­ба­ку пил­кою по­по­ло­вині! - крик­нув князь до жовнірів.

    - Певно, кня­зю, хо­чеш по­ди­ви­тись, які тельбу­хи в за­по­рож­ця Мех­то­дя Кандзьоби. Оце при­че­па! Ото ку­медія! їй-бо­гу, чуд­на оказія! - обізвав­ся за­по­ро­жець і по­чу­хав собі по­ти­ли­цю. - Бив­ся в Кри­му з та­тар­вою, бив­ся в Ца­рег­раді з тур­ком, доніс свої тельбу­хи цілісінькі з Ца­рег­ра­да аж до Не­ми­ро­ва, а тут тобі на та­ку приш­ту! Свій та­ки зем­ляк ка­же: по­да­вай сю­ди свої тельбу­хи, ко­ли тур­ки не ви­со­та­ли! Оце так оказія! Оце так ха­ле­па, ма­тері йо­го ковінька!

    - Оце ще не­дав­неч­ко ці князі бу­ли на­ши­ми обо­рон­ця­ми, а те­пе­реч­ки во­ни ладні киш­ки з нас со­та­ти. Ди­во та й годі! Хи­мерні ста­ли наші ук­раїнські па­ни! По­да­вай їм до­ко­неш­не за­по­розькі тельбу­хи, бо в їх, бач, інший смак, ніж в ка­ба­ня­чих. Мо­же, кня­зю, зве­лиш і ков­ба­си на­чи­ня­ти з ме­не? Ото насмішив ме­не на ста­рості літ!

    І ста­рий за­по­ро­жець, і гад­ки й дум­ки не ма­ючи про свою не­ми­ну­чу смерть, за­ре­го­тав­ся щи­рим ре­го­том, аж од­ляс­ки по май­дані пішли.

    - Ото як дійде чут­ка в Січ, що князь Ярем­ка в He­ми­рові на­чи­няв ков­ба­си з діда Кандзьоби! Там то бу­де ре­го­ту! - крик­нув дід і знов за­ре­го­тав­ся, аж го­ло­ву за­ки­нув на­зад. Біла чуп­ри­на тряс­ла­ся, як на вітрі, а здо­рові білі зу­би, усі цілісінькі, блис­ка­ли на сонці, не­на­че й во­ни ве­се­ло ре­го­та­лись.

    - Роздягайте та в'яжіть ста­ро­го со­ба­ку до бан­тин! - крик­нув не­са­мо­ви­то Єремія, і йо­го гор­ло аж за­си­ча­ло: так здо­ро­во зду­ши­ла йо­го злість. Єремію не­на­че вхо­пив об­ценька­ми за гор­ло отой здо­ро­вий ста­рий ре­го­тун і зду­шив що бу­ло си­ли в здо­ро­вих ку­ла­чи­щах. Дід знав, де в кня­зя бо­ля­че, і ка­рав кня­зя сло­ва­ми гірше, ніж князь дош­ку­ляв ко­за­кам му­ка­ми. Єремії в той час бу­ло ще бо­лячіше, ніж ко­за­кам.

    Жовніри пок­ла­ли на стов­пах дві бан­ти­ни, здер­ли з діда убо­ге уб­ран­ня. Шмат­ки со­роч­ки впа­ли на зем­лю. Діда прив'яза­ли за но­ги до двох бан­тин і повіси­ли го­ло­вою униз. Си­ва чуп­ри­на звіси­лась тро­хи не до землі. Дід гой­дав­ся, не­на­че на гой­далці.

    - От ку­медія! Спо­до­бив­ся я та­ки честі од кня­зя на ста­рості літ. Сам князь Виш­не­вецький гой­дає ме­не на вічний сон. Ко­ли­ши вже, ко­ли­ши! З те­бе, ба­чу, доб­ра нянька! - го­во­рив дід.

    Жовніри вхо­пи­ли за обид­ва кінці здо­ро­вої пил­ки і по­ча­ли роз­пи­лю­ва­ти діда по­по­ло­вині.

    - Підставляйте ж, вражі си­ни, зо­ло­тий по­лу­ми­сок та піднесіть ва­шо­му кня­зеві мою кров на сніда­нок, а ви, со­ба­ки, ви­лижіть по­лу­ми­сок після сво­го па­на… ви підчих­вос­ти гетьма­на Ми­ко­ли По­тоцько­го, кня­зя Виш­не­вецько­го… ви…

    Дід за­мовк навіки. Од­на по­ло­ви­на діда теліпа­лась на одній бан­тині без го­ло­ви, дру­га по­ло­ви­на гой­да­лась з го­ло­вою на другій бан­тині. Усі лю­де, що сто­яли кру­гом на май­дані, зня­ли шап­ки і пе­рех­рес­ти­лись.

    Коли це нес­подіва­но з однієї ку­пи міщан вис­ко­чив дру­гий ста­рий за­по­ро­жець, не­на­че заєць, плиг­нув до Єремії, хи­мер­но підска­ку­ючи, і спи­нив­ся ко­ло са­мо­го Єреміїно­го ко­ня. Чи­ясь дур­на ку­ля смальну­ла діда по жиж­ках під са­мим коліном і підче­са­ла йо­му жиж­ки так, що дід од то­го ча­су вже не хо­див, а стри­бав по-за­ячі. Жовніри засміялись. Ви­со­ка си­ва чуп­ри­на на тім'ї позліплю­ва­лась в кіски і не­на­че ки­ва­ла пальця­ми. Єремія витріщив очі.

    - Ти хто? Чо­го тобі тре­ба? - крик­нув Єремія з ко­ня на діда.

    - Я й таїтись не бу­ду. Я за­по­ро­жець Пархім; по кни­гах ме­не пи­шуть За­па­ли-ха­тою і драж­нять ме­не Ска­чи-стри­бай­ло.

    - Ти чо­го опи­нив­ся тут в Не­ми­рові? - спи­тав князь.

    - Щоб підня­ти не­мирівців про­ти Польщі та про­ти те­бе й про­ти та­ких, як ти, кня­зю. Це я з Кандзьобою при­ди­бав сю­ди, на­мо­вив міщан замк­ну­ти во­ро­та та не да­ва­ти твоїм жовнірам ні по­жив­ку, ні харчі. Ка­рай ме­не од­но­го, але не бе­ри гріха на ду­шу: не муч без­вин­но отих дурнів, що ме­не пос­лу­ха­ли. От­тут, під цією чуп­ри­ною, уся не­мирівська про­ви­на, - ска­зав дід і лап­нув ру­кою за свою стрімку чуп­ри­ну.

    Чуприна присіла на го­лові, але зго­дом знов ста­ла гоп­ки і за­ки­ва­ла, не­на­че пальця­ми, як тільки дід прий­няв свою су­хор­ля­ву ру­ку й во­рух­нувсь, туп­цю­ючи од не­терп­ляч­ки.

    - Князю Яре­мо! Не лий і не пий хрис­ти­янської крові на­да­рем­но, бо ще й сам вп'єшся на смерть та й сам да­си вічно­го хро­па­ка. Ка­рай ме­не од­но­го й не зо­би­жай міщан. На тобі мої печінки, ко­ли вже ти та­кий ла­сий до людських печінок, а міщан виз­воль і з не­волі, і од смерті.


    - Деріть з но­го шку­ру жив­цем! - крик­нув Єремія на жовнірів. - В'яжіть ста­ру со­ба­ку до стов­па й лупіть з йо­го шку­ру; оббілуй­те усього, як ба­ра­на!

    Жовніри ки­ну­лись до Пар­хо­ма і в од­ну мить здер­ли з йо­го оде­жу. Дран­тя по­си­па­лось з діда, як пір'я з півня. Су­хо­реб­ро­го Пар­хо­ма прив'яза­ли до стов­па. Жовніри по­чер­ка­ли Пар­хо­мові спи­ну сму­га­ми од са­мої шиї. Спи­на ста­ла схо­жа на смуг­нас­тий си­тець. Не­за­ба­ром об­дерті сму­ги шку­ри позвішу­ва­лись з спи­ни, не­на­че чер­воні стрічки.

    - Ото як гар­но приб­рав Ярем­ка мою спи­ну! Обвішав мою спи­ну чер­во­ни­ми стрічка­ми, не­на­че мо­ло­ду до вінця. Вбе­ри, Ярем­ко, от­так са­мо й свою кня­ги­ню! - кри­чав дід Пархім, по­вер­нув­ши го­ло­ву до кня­зя.

    - Лупіть йо­го кру­гом! Щоб по­чу­вав, як йо­го му­чать! - кри­чав Єремія з ко­ня.

    Жовніри баб­ля­лись в Пар­хо­мовій крові, на­че різни­ки в різни­цях.

    Дід не кри­чав, навіть не стог­нав.

    - Гей ви, підчих­вос­ти Ярем­чині! Мерщій до­би­рай­тесь до печінок, бо князь їсти хо­че! По­не­си, Ярем­ко, ще й своїй кня­гині, щоб на­пек­ла собі пи­рогів, бо й во­на пев­но вже ви­го­ло­да­лась! - кри­чав дід під но­жа­ми і тим кри­ком та жар­та­ми, оче­ви­дяч­ки, при­го­лом­шу­вав свої му­ки.

    - Зачепіть йо­го га­ком за реб­ро та по­чепіть на стовпі на са­мо­му вер­шеч­ку на снідан­ня во­ро­нам! - крик­нув князь.

    - Чи ти ба! Ото наст­ра­хав! Я про це ди­во дав­но знав; ще як ме­не прий­ма­ли в Січ, то взя­ли з ме­не обітни­цю: а чи хо­чеш, Пар­хо­ме, щоб те­бе за віру й за Ук­раїну спа­ли­ли, вто­пи­ли, за­мор­ду­ва­ли, га­ком за реб­ро по­че­пи­ли… А він…

    Дід не до­го­во­рив: залізний гак вп'явся йо­му в реб­ра, мов п'явка.

    Дід опи­нив­ся на вер­шеч­ку стов­па й теліпав­ся, не­на­че спе­че­ний чер­во­ний рак.

    Знов вся гро­ма­да, як один чо­ловік, зня­ли шап­ки. Усі пе­рех­рес­ти­лись за вічний покій Пар­хо­мо­вої душі.

    В той час польські жовніри приг­на­ли на май­дан трьох свя­ще­ників. В усіх ру­ки бу­ли позв'язу­вані на­ли­га­ча­ми по­зад спи­ни і скру­чені цур­ка­ми. З по­каліче­них рук дзюр­ча­ла кров. На­ли­гачі поп­ро­ти­на­ли ру­ки до кісток.

    - Ви навіщо дзво­ни­ли в дзво­ни на гвалт? - крик­нув Єремія.

    - Щоб скли­ка­ти міщан і підня­ти повс­тан­ня про­ти тво­го війська, - обізвав­ся один свя­ще­ник.

    - Виведіть їх се­ред май­да­ну! Не­хай одп­рав­лять схиз­ма­тицьку па­на­хи­ду за не­чес­тиві бунт­ливі міщанські душі. Да­вай сверд­ла! - крик­нув Єремія.

    Безталанних свя­ще­ників ви­ве­ли се­ред май­да­ну й по­во­лок­ли на ви­со­кий поміст на підніжках. Зва­лив­ши з ніг, жовніри вик­ру­ти&sh