Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    - Оце! Як кор­жа так кор­жа! Не­хай бу­де й корж, - ска­за­ла Ган­на й заб­ра­ла ро­бочі при­чан­да­ли.

    - Кинь, Ган­но, свої за­мос­тянські жар­ти та ро­би те, що я тобі ка­жу.

    - Та доб­ре ж, доб­ре!

    І Ган­на з дівча­та­ми по­пе­ре­но­си­ла в ту кімнат­ку усі ро­бочі Гри­зельдині при­чан­да­ли.

    Гризельда сіла ви­ши­ва­ти зо­ло­том та сріблом шов­ко­вий бла­кит­ний кун­туш. Дві дівчи­ни, прив­чені до шит­тя, сіли ко­ло по­ро­га й ви­ши­ва­ли сріблом бе­реж­ки до кун­ту­ша. Ба­ба Ган­на сіла за кужіль пряс­ти лля­ну ку­де­лю: во­на да­ла обітни­цю нап­ряс­ти своїми ру­ка­ми на покрівець для прес­то­ла в костьол. І ба­ба Ган­на, і дівча­та з За­мос­тя вже поп­рис­та­ва­ли на ка­то­лицьку віру ще в За­мості. Пан­на Гри­зельда та ксьондзи прик­ла­ли до цієї спра­ви своєї праці. Усей двір За­мой­сько­го в За­мості, уся че­лядь, наб­ра­та по ук­раїнських се­лах в Холм­щині, бу­ла по­вер­ну­та на ка­то­лицт­во.

    Вже сон­це ви­со­ченько підби­ло­ся вго­ру. Гри­зельда ви­ши­ва­ла зне­хо­тя й все пог­ля­да­ла у вікно на прос­тор­ний двір, се­ред кот­ро­го зе­леніло здо­ро­ве кру­жа­ло, за­сад­же­не по­се­ре­дині ку­ща­ми буз­ку та тро­янд. Бра­ма сто­яла од­чи­не­на навстіж. Чо­ти­ри гран­часті му­ро­вані стов­пи бра­ми біліли на сонці. За­мой­ський ждав до се­бе на одвіди­ни гос­тей, приїжджих з-за гра­ниці. В бра­му вліта­ли коні, зап­ря­жені впрос­тяж; кру­гом дер­но­во­го кру­жа­ла ко­ти­лись лис­нючі ка­ре­ти маг­натів і ста­ва­ли пе­ред ґанком, обс­тав­ле­ним важ­ки­ми біли­ми ко­ло­на­ми. Приїжджа­ли з одвіди­на­ми до ко­рон­но­го канц­ле­ра й заг­ра­ничні гості з Відня, що наїха­ли з мо­ло­дою ко­ро­ле­вою. Ка­ре­ти приїжджа­ли й не­за­ба­ром од'їжджа­ли. Гри­зельда не зво­ди­ла очей з тих гос­тей, що ви­хо­ди­ли з ка­рет. Во­на не­на­че сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром вско­чить у двір мо­ло­дий Єремія, щоб одвіда­ти і ста­ро­го її батька, й її.

    - От те­пер я, пан­но Гри­зельдо, до­га­ду­юсь, чо­го ти пе­рей­шла з ро­бо­тою в цей по­коїчок з своєї кімна­ти, - обізва­лась ба­ба Ган­на.

    - Не з твоєю ста­рою тя­мою в сивій го­лові до­га­да­тись. Та й до­га­ду­ва­тись не­ма чо­го: сіла я ту­теч­ки, щоб по­ди­ви­тись на приїжджих гос­тей, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Авжеж! Підду­ри ко­го дурнішо­го. А в Ган­ни, хва­лить бо­га, та­ки є тям­ки в сивій го­лові.

    - Нема там ніякісінької тя­ми: бу­ла ко­лись, та вже дав­но ви­летіла з си­вої го­ло­ви, - по­жар­ту­ва­ла Гри­зельда.

    Молоді дівча­та осміхну­лись ко­ло по­ро­га й зир­ну­ли од­на на од­ну.

    - От-от не­за­ба­ром при­ли­не який­сь орел і шуг­не кри­ла­ми по дворі, - ска­за­ла ба­ба Ган­на.

    - Який же це орел? Про ко­го ти вер­зеш? - спи­та­ла Гри­зельда.

    - Про ко­го ж, як не про кня­зя Домініка, - ска­за­ли ба­ба.

    - Князь Домінік не підхо­жий до ор­ла, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Ой підхо­жий! Ще й який підхо­жий, - обізва­лась з кут­ка гор­ниш­на Ма­ру­ся.

    - Брешете ви обидві. Він схо­жий на си­зо­го го­лу­ба, а не на ор­ла, - обізва­лась Гри­зельда.

    - А хіба ж ти, Гри­зельдо, не лю­биш го­лубів? - спи­та­ла сміли­ва ба­ба-нянька.

    - Не при­па­ли чо­мусь мені до впо­до­би отакі сизі го­лу­би. Я люб­лю орлів. Ото так пти­ця. І шу­гає ви­со­ко аж під хма­ри, і прос­то очи­ма ди­виться на сон­це, і па­дає на­низ швид­ко, мов ку­ля, й не ви­пус­тить з своїх па­зурів ди­чи­ни: орел то ли­цар між птаст­вом, - ска­за­ла Гри­зельда й зир­ну­ла в вікно.

    У відчи­нені во­ро­та влетів бас­кий кінь, ніби шуг­нув кру­гом кру­жа­ла, на­че ви­хор, і спи­нивсь пе­ред ґанком, не­на­че уко­па­ний.

    На коні сидів князь Домінік, струн­кий та рівний ста­ном, як оче­ре­ти­на, і та­кий тон­кий, як оче­ре­ти­на. Бла­кит­ний кун­туш ма­яв на вітрі. Бла­кит­на шап­ка синіла на ру­ся­вих ку­че­рях. Він був білий з ли­ця й ру­ся­вий. Ву­си бу­ли ясні, ру­сяві, не­на­че лляні.

    Домінік ско­чив мит­тю з ко­ня до­до­лу. Гри­зельді зда­лось, що він пе­ре­ло­миться над­воє, не­на­че оче­ре­ти­на, на швид­ко­му ско­ку з ко­ня.

    - От і орел при­летів у твій двір, - обізва­лась ба­ба Ган­на. - Ой гар­ний же, гар­ний, як місяць пов­ний!

    - Та то не князь Домінік! Це, пев­но, якась пан­на одяг­ла­ся в ли­царські ша­ти й приїха­ла до нас в гості. Це, на­пев­но, якась німке­ня з Відня, що при­бу­ла вкупі з ко­ро­ле­вою, - жар­ту­ва­ла й собі Гри­зельда.

    - Ой гар­ний, як го­луб си­зий! - крик­ну­ли й собі дівча­та й повс­та­ва­ли з місця та заг­ля­да­ли в не­ве­лич­ке вікно.

    Князь Домінік увійшов у не­ве­личкі сінці, обт­ру­сив гус­тий по­рох з до­ро­го­го шов­ко­во­го уб­ран­ня й влетів у світли­цю. Світли­ця бу­ла не­ве­лич­ка, ста­ро­дав­ня, узько­ва­та й дов­га, з трьома узьки­ми вікон­ця­ми в са­док. Вікна бу­ли пе­реп­ле­тені залізни­ми ґрат­ка­ми. З од­чи­не­них вікон повіва­ло хо­лод­ком. На ґрат­ках вікон вче­пи­ли­ся ніжка­ми дві ластівки і ще­бе­та­ли на усю світли­цю. На ста­ро­модній ши­рокій ка­напі, об­битій жов­тим сап'яном, сидів ста­рий си­вий ог­ряд­ний канц­лер За­мой­ський. По­руч з ним сиділи два чу­жо­земські пос­ланці - австрійський граф Магді та бран­ден­бургський граф Бран­ден­бург, у ши­ро­ких білих комірах з обор­ка­ми, і ба­ла­ка­ли з За­мой­ським.

    - Вітаю яс­но­вельмож­но­го канц­ле­ра! Доб­ри­день яс­но­вельмож­но­му! - про­мо­вив ве­се­лий Домінік і ни­зенько вкло­нив­ся За­мой­сько­му та гос­тям.

    Замойський рап­том підвівся з ка­на­пи і швид­кою хо­дою пішов на­зустріч Домінікові, дрібо­тя­чи ку­ценьки­ми ма­леньки­ми ніжка­ми. Він ра­до привітав­ся з кня­зем, бо знав, що князь Домінік за­ли­цяється до йо­го стар­шої доч­ки і хо­че її сва­та­ти. Про це вже пішла по­го­лос­ка по Вар­шаві. Домінік був з знач­но­го й слав­но­го ро­ду князів Ост­рожських і тільки по своїй маєтності Зас­ла­вові звав­ся Зас­лавським. Він був і знач­ний маг­нат, і ба­га­тий, хоч і не та­кий ба­га­тий, як князь Єремія. Ста­рий За­мой­ський з до­ро­гою ду­шею був ла­ден прий­ня­ти йо­го собі за зя­тя.

    - Візьме те­бе нудьга, мо­ло­дий кня­зю, од на­шої ста­ре­чої роз­мо­ви. Я тобі знай­ду мо­лод­ше й приємніше то­ва­рист­во, ніж на­ше, - ска­зав За­мой­ський.

    Він пішов по кімна­тах, ни­кав скрізь по за­кут­ках ста­ро­го па­ла­цу, шу­кав Гри­зельди, але нігде її не знай­шов.

    - Не там, ва­ша яс­но­вельможність, шу­каєте мо­ло­дих па­ня­нок. Там їх не знай­де­те, бо во­ни си­дять у то­му по­коїчкові, що од дво­ру. Там я вглядів, як во­ни виг­ля­да­ли у вікно в двір, - ска­зав Домінік.

    - Ого! мо­лоді по­чу­ва­ють но­сом, де хо­ва­ються пан­ни, - ска­зав За­мой­ський і засміявся, кру­тя­чи сво­го дов­го­го си­во­го ву­са. - Ко­лись і я по­чу­вав зда­ле­ки, де про­бу­ва­ють пан­ни, а те­пер вже цього не пот­рап­лю зро­би­ти.

    Старий За­мой­ський так швид­ко по­чим­чи­ку­вав че­рез світли­цю до то­го по­коїчку, кот­рий був од дво­ру, що на ньому аж жовті сап'янці з ха­ля­ва­ми за­рипіли й за­ше­лестіли. Не­за­ба­ром він вий­шов до світлиці й вивів за ру­ку Гри­зельду. Во­на всту­пи­ла до світлиці по­важ­но, але з не­охо­тою, ніби опи­на­лась по­зад батька.

    - Вітаю од щи­ро­го сер­ця пан­ну Гри­зельду! - про­мо­вив князь Домінік і пок­ло­нив­ся ни­зенько Гри­зельді.

    - Доброго здо­ров'я кня­зеві! - ти­хо про­мо­ви­ла Гри­зельда й лед­ве схи­ли­ла свою важ­ку од ру­сих кіс го­ло­ву. Во­на оки­ну­ла очи­ма Домініка. Ско­чив­ши з ко­ня й ха­па­ючись, він роз­чер­вонівсь. Делікат­ний рум'янець вис­ту­пив на білих що­ках.

    «Панна, зовсім пан­на! Він аж над­то вже білий та делікат­ний. Ко­ли б він був смуг­лявіший, то був би кра­ший, і мо­же б я йо­го впо­до­ба­ла, - по­ду­ма­ла Гри­зельда, при­га­ду­ючи смуг­ля­во­го й рум'яно­го Виш­не­вецько­го, - не люб­лю я ду­же білих та біля­вих па­ничів».

    - Йдіть же та тим ча­сом по­гу­ляй­те в сад­ку, до­ки ми скінчи­мо свою ста­ре­чу роз­мо­ву й по­ра­ду з чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми, а потім про­шу кня­зя Домініка на ранній сніда­нок, бо я чо­гось вже го­лод­ний.

    Князь Домінік од­чи­нив двері в са­док і ос­ту­пивсь. Гри­зельда з не­охо­тою вий­шла на те­ра­су, не­на­че бо­ялась пе­рес­ту­пи­ти ви­со­кий поріг. Пішли во­ни попліч по ста­ро­му сад­ку і, хо­дя­чи по стеж­ках, дов­генько роз­мов­ля­ли про вчо­рашній приїзд ко­ро­ле­ви Цецілії Ре­на­ти та про де­яких знай­омих.

    - Між усіма двірськи­ми пан­на­ми при ко­ро­леві пан­на Гри­зельда За­мой­ська бу­ла най­по­казніша, - про­мо­вив Зас­лавський. - Пан­на Гри­зельда бу­ла там ніби прав­ди­ва ко­ро­ле­ва се­ред то­го яс­но­вельмож­но­го на­тов­пу, се­ред блис­ку­чих пиш­них паній. Ніби місяць між зо­ря­ми! Пан­на Гри­зельда бу­ла й най­кра­ща за всіх.

    - О, ви­ба­чай­те, кня­зю Домініку! не за всіх. Яка з ме­не кра­су­ня? Там бу­ло ба­га­то кра­щих за ме­не, - обізва­лась Гри­зельда.

    - Може бу­ли й кращі за вас, пан­но Гри­зельдо, але ви од­на най­більше мені спо­до­ба­лись. Я не люб­лю отих дрібненьких та мізер­неньких паннів, що роєм ви­ли­ся кру­гом най­яснішої на­шої ко­ро­ле­ви. Вас, тільки вас од­ну я щи­ро люб­лю й лю­би­ти­му довіку.

Пошук на сайті: