Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5096
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5262
    - Гризельдо! - аж крик­нув Єремія, нес­подіва­но підняв­ши го­ло­ву, - ти од­на вар­та сла­ви давнього ро­ду Виш­не­вецьких. В те­бе чо­ловічий ро­зум, і не ви­ди­ха­лась дав­ня ли­царська зав­зятість. Ти од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою.

    Його сло­ва, ви­мов­лені з гордістю на очах, навіть тро­хи сер­ди­то, вра­зи­ли Гри­зельду.

    «Його сло­ва схожі на за­гад… Пев­но ду­же прив­чив­ся за­га­ду­ва­ти війську в бит­вах. Очі в йо­го ста­ли аж дикі. Але як ці дикі очі при­па­ли мені до сер­ця!»

    - Ти, кня­зю, не про­сиш, а не­на­че мені даєш за­гад… Як те­бе втя­ми­ти, я й са­ма га­разд то­му невідо­ма, - гор­до про­мо­ви­ла Гри­зельда.

    - Я хо­чу до те­бе ста­ростів сла­ти. Чи підеш ти за ме­не?

    - Шли, кня­зю, ста­ростів! Не­хай во­ни пе­редніше до­го­во­рять з моїм па­нот­цем. А я вже аж потім ска­жу своє сло­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

    Єремія тро­хи на­су­пив густі рівні бро­ви.

    - Певно жда­ти­меш пе­редніше ста­ростів од кня­зя Зас­лавсько­го, а потім… - обізвав­ся пе­ре­го­дя Єремія й не до­ка­зав.

    - Я, кня­зю, не жду ста­ростів ні од ко­го. Про кня­зя Зас­лавсько­го не­хай не бу­де мо­ви між на­ми, - ска­за­ла так са­мо гор­до­ви­то Гри­зельда і на­су­пи­ла й свої ру­сяві бро­ви.

    Чи лю­би­ла во­на йо­го, чи ні, про це князь Єремія навіть не спи­тав у неї. Гор­дий своїм слав­ним ро­дом та своїми незлічни­ми маєтнос­тя­ми, він був пев­ний, що ні од­на па­нян­ка в Польщі й на Ук­раїні не од­кас­ну­лась би од йо­го, як­би він її сва­тав. Але він наг­ля­дав за нею, пог­ля­да­ючи ско­са, й примітив, що він їй спо­до­бав­ся.

    Гризельда по­вер­ну­ла стеж­кою до па­ла­цу. Єремія мовч­ки йшов за нею. Обоє мов­ча­ли. Вже во­ни до­хо­ди­ли до па­ла­цу, вже не­да­леч­ке сто­яли сто­ли ко­ло па­ла­цу, де бен­ке­ту­ва­ли двірські шлях­тичі.

    - Так я, Гри­зельдо, приш­лю до те­бе ста­ростів, і ста­ростів ве­ли­ких, вар­тих тво­го й мо­го ро­ду. Во­ни по­ба­ла­ка­ють з па­ном канц­ле­ром, а потім ти ска­жеш мені про свою дум­ку, - ска­зав князь Єремія, ви­хо­дя­чи по схо­дах на ши­ро­ку низьку те­ра­су.

    - Добре, кня­зю! При­си­лай ста­ростів, а вже потім я ска­жу тобі про свою дум­ку, - обізва­лась гор­до Гри­зельда й всту­пи­ла в па­лац неш­вид­кою, але гор­дою хо­дою.

    «Горда та пиш­на оця доч­ка слав­но­го За­мой­сько­го! Але ця гор­до­витість мені по­до­бається. Не люб­лю я тих смир­них паннів яг­ни­чок», - по­ду­мав Єремія, всту­па­ючи в світли­цю.

    В по­ко­ях був гар­ми­дер, шум та га­лас. І За­мой­ський, і німецькі пос­ланці, і усякі ви­пад­ком зай­шовші гості пи­ли та го­лос­но ба­ла­ка­ли, аж од­ляс­ки йшли по залі.

    Князь Зас­лавський ба­чив, як Гри­зельда вий­шла в са­док з Виш­не­вецьким на про­гу­лян­ня, й стри­во­жив­ся. Він пус­тив­ся на хит­рощі, на ос­танній спосіб за­лу­чи­ти собі пан­ну Гри­зельду і од­би­ти її в Єремії. Йо­му прий­шла дум­ка на­мо­ви­ти і за­го­ди­ти ба­бу Ган­ну та Гри­зельди­них шва­чок-дівчат, щоб во­ни раз у раз хва­ли­ли йо­го пе­ред Гри­зельдою, од­мов­ля­ли її йти заміж за Виш­не­вецько­го та на­мов­ля­ли вий­ти заміж за йо­го.

    Заславський вий­шов із світлиці неп­римітно й заг­ля­нув че­рез двері в кімнат­ку, де пря­ла ба­ба Ган­на, де сиділи за шит­тям дівча­та. Він по­таєнці, ти­хою хо­дою увійшов у кімнат­ку, ніби крадько­ма.

    - Бабо Ган­но! чи час­то пак їздить до па­на За­мой­сько­го князь Єремія? - спи­тав він.

    - Навідувавсь ча­сом… нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ба­ба.

    - А чи не ду­має він ча­сом сва­та­ти пан­ни Гри­зельди? Ска­жи по щирій правді.

    - А бог йо­го свя­тий знає, - обізва­лась ба­ба.

    - От що, ба­бо, і ви, пан­ни: я дам вам гос­тин­ця, а ви, си­дя­чи от­ту­теч­ки з пан­ною Гри­зельдою, вих­ва­ляй­те ме­не та ганьте кня­зя Єремію. Чуєте?

    І князь Зас­лавський розш­морг­нув свій га­ма­нець і по­дав бабі Ганні жме­ню та­лярів, а дівча­там дав по кільки та­лярів, ще й по парі зо­ло­тих се­ре­жок. Во­ни поцілу­ва­ли кня­зя в ру­ку. Дівча­та аж по­чер­воніли од ра­дощів, а ба­ба аж об­ли­зу­ва­лась.

    - І спа­сибі вашій яс­но­вельмож­ності, кня­зю, і прос­ти-бі вам! Вже ми хва­ли­ти­ме­мо яс­но­вельмож­но­го кня­зя пе­ред пан­ною Гри­зельдою як­мо­га, бо ва­ша яс­но­вельможність та­ки то­го вар­та, нігде прав­ди діти. Бу­де­мо за те­бе повік бо­га мо­ли­ти, - ска­за­ла ба­ба.

    - Як тільки я оже­ню­ся з пан­ною За­мой­ською, тоді, ба­бо, і ти ста­неш справдішньою панією. Дам тобі зем­лю, одяг­ну в ок­са­ми­то­вий кун­туш. Бу­деш тільки по­ход­жа­ти та по­си­деньки й по­хо­деньки панські справ­ля­ти, - ска­зав князь Домінік.

    - І спра­ви­те мені шов­ко­ву намітку? - аж крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

    - Справлю й шов­ко­ву намітку. А ви, дівча­та, хоч ко­лись морк­ву по­ло­ли та кар­топ­лю підса­пу­ва­ли, по­ви­хо­ди­те заміж за моїх двірських шлях­тичів і ста­не­те шлях­тян­ка­ми. Чи чуєте? - ска­зав князь Домінік і вис­ко­чив з кімна­ти.

    Князь Виш­не­вецький увійшов у світли­цю за­ду­ма­ний, на­суп­ле­ний, один однісінький тве­ре­зий чо­ловік се­ред канц­ле­ро­вих гос­тей, котрі усі бу­ли зусім п'яні або бу­ли напідпит­ку.

    «Ні! за­раз не ска­жу канц­ле­рові, що хо­чу сва­та­ти Гри­зельду. Поп­ро­шу за сва­та са­мо­го ко­ро­ля. Не­хай сам ко­роль ска­же. Це бу­де кра­ще. Для ста­ро­го маг­на­та ко­ро­ле­ве сло­во бу­де вартніше, ніж моє».

    V

    Вишневецький щод­ня навіду­вав­ся в ко­ролівський дво­рець, щоб виб­ра­ти доб­рий час, дос­ту­пи­тись до ко­ро­ля та зап­ро­си­ти йо­го в ста­рос­ти. Але ко­ро­леві не бу­ло ча­су: щод­ня йшли ко­ро­наційні бен­ке­ти, щод­ня ко­ро­ля одвіду­ва­ли чу­жо­земські пос­ланці. Виш­не­вецько­го бра­ла до­са­да. Він заїжджав у гості до За­мой­сько­го й все ба­чив, що князь Зас­лавський виїжджає з дво­ру канц­ле­ра на своєму чу­до­во­му коні. Виш­не­вецький з до­са­ди вже й не здо­ров­кав­ся з ним. Зас­лавський так са­мо по­ми­нав йо­го ко­нем і навіть не здіймав пе­ред ним шап­ки. Во­ни од­ра­зу зне­на­виділи один од­но­го. А Гри­зельда все сиділа край вікон­ця за ро­бо­тою та все виг­ля­да­ла кня­зя Єремію.

    Баба Ган­на та дівча­та все вих­ва­ля­ли пе­ред Гри­зельдою кня­зя Зас­лавсько­го та гу­ди­ли Єремію.

    - Невже ти, пан­но Гри­зельдо, та­ки оце справді ду­маєш іти заміж за кня­зя Виш­не­вецько­го? - пи­та­ла ба­ба Ган­на в Гри­зельди.

    - А чо­му ж пак мені за йо­го й не вий­ти? - од­ка­зу­ва­ла Гри­зельда.

    - Та він же не­гар­ний! - аж крик­ну­ли обидві дівчи­ни.

    - Кому не­гар­ний, а ко­му й гар­ний, - обізва­лась зне­хо­тя Гри­зельда.

    - Князь Зас­лавський білий, як пан, а Виш­не­вецький чор­ний, як ци­ган, - ска­за­ла ба­ба Ган­на, - я б за йо­го зро­ду-звіку не пішла заміж, як­би він ме­не сва­тав.

    - Якби ж пак те­бе сва­тав. Але він те­бе не сва­тає й не сва­та­ти­ме, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - І що в йо­му за кра­са? очі страшні, смуг­ля­вий на ви­ду, на­че хлоп, та чор­ний, не­на­че три дні висів у ди­му в ко­мині, - кеп­ку­ва­ла ба­ба Ган­на.

    - Ото дав­ся тобі взна­ки князь Єремія! Чор­ний та чор­ний! Хоч він чор­ний, та за­те ж я ду­же біла: то він ме­не й не по­чор­нить, а сам од ме­не мо­же й побілішає, - ка­за­ла Гри­зельда.

    - Князь Зас­лавський білий, як пан­на, та ру­ся­вий, та яс­ний, як пов­ний місяць. А князь Виш­не­вецький не­на­че три дні в бо­лоті ка­чав­ся, - го­во­ри­ли дівча­та, підніма­ючи на сміх Виш­не­вецько­го.

    - Хоч би й в бо­лоті ка­чав­ся, то все-та­ки він гар­ний, бо мужній і сміли­вий, не те, що князь Домінік, кот­рий ски­нувсь тро­хи на ба­бу Ган­ну.

    - Та князь Єремія не по­ляк і не­дав­но був схиз­ма­ти­ком. Ще й те­бе пе­ре­вер­не на свою віру.

    - Та й князі Зас­лавські й Зба­ражські й усякі інші не­дав­но бу­ли схиз­ма­ти­ка­ми і ук­раїнця­ми. І ти ж, ба­бо, тро­хи не по­зав­чо­ра пе­рей­шла з схиз­ми на ка­то­лицьку віру. Я пев­на, що Виш­не­вецький став вже щи­рим ка­то­ли­ком і по­ля­ком. А ко­ли в йо­му й не­ма щи­рості, то я пе­ре­вер­ну йо­го на щи­ро­го по­ля­ка, - го­во­ри­ла Гри­зельда.

    Тим ча­сом Виш­не­вецький, поїхав­ши до дво­ру, зас­тав ко­ро­ля са­мо­го. Ко­роль тільки що розп­ро­щав­ся з папським нунцієм і прий­няв Виш­не­вецько­го.

    - Що ска­жеш нам доб­ро­го, кня­зю Виш­не­вецький? - спи­тав у Єремії ко­роль.

    - Приїхав про­си­ти най­яснішо­го ко­ро­ля за сва­та. Ду­маю сва­та­ти стар­шу доч­ку За­мой­сько­го Гри­зельду, - ска­зав князь Єремія.

    - Гризельду? Доб­ре, доб­ре! За­раз поїду з то­бою. Я сам не­дав­но оже­нив­ся й ла­ден пе­рес­ва­та­ти й по­же­ни­ти усіх шлях­тичів, усей світ.

    Король встав і поцілу­вав кня­зя Єремію в обидві що­ки.

    - Їдьмо! за­раз їдьмо! щоб ти ча­сом не за­га­яв­ся, щоб та пташ­ка ча­сом не ви­ли­ну­ла з гніздеч­ка до на­шо­го приїзду, - ска­зав ко­роль і за­раз ру­шив з па­ла­цу вкупі з кня­зем Єремією.

    Тим ча­сом ба­ба Ган­на, си­дя­чи з Гри­зельдою за ро­бо­тою, усе на­мов­ля­ла її ви­хо­ди­ти заміж за кня­зя Зас­лавсько­го, усе чіпля­лась, аж нас­ти­ра­лась, аж про­си­ла та ка­ню­чи­ла, на­че ди­ти­на гос­тин­ця.

Пошук на сайті: