Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5035
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5204
    Настало літо. З Лу­бен да­ли зна­ти Виш­не­вецько­му, що но­вий па­лац вже зовсім го­то­вий. Князь Єремія по­чав лаш­ту­ва­ти підво­ди в до­ро­гу. На­бен­те­жи­ли си­лу возів уся­ким князівським доб­ром, скар­ба­ми та пар­ча­ми. Гри­зельда за­ду­ма­ла по­но­ви­ти й збільши­ти в Луб­нах ка­то­лицький мо­нас­тир і заб­ра­ла з Виш­нев­ця де­сять ченців та двох па­терів єзуїтів. Во­на взя­ла на се­бе місію роз­пов­сюд­ни­ти за Дніпром ка­то­лицьку віру та унію. Па­те­ри одп­ра­ви­ли мо­лебінь в костьолі. Після ранніх обідів здо­ро­вий маг­натський поїзд ру­шив у до­ро­гу.

    Попереду ви­ко­ти­ла з дво­ру зо­ло­та ка­ре­та, в котрій їха­ла Гри­зельда та князь Єремія. За нею по­тяг­ли­ся рид­ва­ни з домініка­на­ми та єзуїта­ми, во­зи з слу­га­ми та че­ля­дин­ця­ми. Ку­харі на­ван­та­жи­ли ху­ри хар­ча­ми та ку­хо­варським по­су­дом. В ку­чах на во­зах кир­ка­ли го­до­вані кап­лу­ни та ку­ри, ґеґота­ли гу­си, ках­ка­ли кач­ки. На од­но­му здо­ро­во­му возі вез­ли згор­нуті до­рогі на­ме­ти та ки­ли­ми. За во­за­ми ру­ши­ла сот­ня двірських че­ля­динців шлях­тичів з жінка­ми й дітьми. Для без­печ­ності в до­розі од на­па­ду хлопів або й та­тар за поїздом їха­ло на ко­нях з півто­ри ти­сячі двірсько­го Єреміїно­го війська, узб­роєно­го, не­на­че на бит­ву. За військом йшли вал­ка­ми ху­ри з хар­ча­ми для ве­ли­кої си­ли че­ляді й війська. Поїзд кня­зя Виш­не­венько­го був схо­жий на якусь сте­по­ву ор­ду, що по­со­ву­ва­лась у безмірні й без­межні сте­пи, шу­ка­ючи собі но­вих зе­мель та здо­бут­ку.

    Поїзд пе­ре­вез­ли че­рез Дніпро і він ру­шив в безк­рай­ні лу­бенські сте­пи.

    Через кільки день аж пе­ред ве­чо­ром Гри­зельда по­ба­чи­ла, що се­ред сте­пу десь да­ле­ко-да­ле­ко за­сизіла якась здо­ро­ва ку­па, не­на­че нез­ви­чай­но здо­ро­ва мо­ги­ла, на­си­па­на на сте­пу яки­мись ве­лет­ня­ми. З си­зо­го ту­ма­ну виз­на­чи­лись чо­ти­ри баш­ти, не­на­че чо­ти­ри стов­пи, а між ни­ми то чорніла, то сизіла гост­ро­вер­ха ви­со­ка покрівля.

    - Ото вид­ко наш па­лац, ген-ген, да­ле­ко в сте­пах! Чи ба­чиш? - ска­зав Виш­не­вецький до Гри­зельди.

    - Щось ду­же здо­ро­ве ти збу­ду­вав в цих сте­пах; цей па­лац не­на­че який­сь ли­царський за­мок десь у Німеч­чині, над Ду­наєм, - обізва­лась Гри­зельда.

    Перед ве­чо­ром за­ма­нячіли в сте­пу Луб­ни, вир­ну­ли з ту­ма­ну стіни твер­дині та вер­хи домінікансько­го, за­но­во од­бу­до­ва­но­го мо­нас­ти­ря. На не­бок­рузі вис­ту­пи­ли си­зою сму­гою го­ри по­над Су­лою, а над тією сму­гою піднімав­ся но­вий, нап­ро­чуд здо­ро­вий па­лац Виш­не­вецько­го, не­на­че стриміла го­ра над го­ра­ми.

    Поїзд наб­ли­жав­ся до Лу­бен. За ца­ри­ною йо­го стріло три ти­сячі двірсько­го лу­бенсько­го війська. Військо ви­па­ли­ло з руш­ниць. На твер­дині вда­ри­ли з гар­мат. На­ро­ду зібра­лось си­ла. В церк­вах і в кляш­торі задз­во­ни­ли в дзво­ни. Виш­не­вецький всту­пав у свою дідиз­ну як са­мостійний во­ло­дар, як ко­роль Лу­бен­щи­ни. Ко­ло зам­ку зібра­лась уся двірська че­лядь, усі осадчі й ста­рос­ти лу­бенських маєтностів. На ши­ро­ко­му бал­коні на дру­го­му етажі па­ла­цу сто­яв ор­кестр і наг­ра­вав якусь дрібну та гуч­ну ме­лодію. Виш­не­вецький увів Гри­зельду у па­лац, як ко­ро­ле­ву.

    Палац і справді був вар­тий слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Він був схо­жий на ли­царські німецькі зам­ки, але був да­ле­ко прос­торніший. Зни­зу на дру­гий етаж по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го бал­ко­на на ко­ло­нах бу­ли по­роб­лені нек­руті по­логі ши­рокі схо­ди. По тих схо­дах мож­на бу­ло вий­ти з сад­ка прос­то на дру­гий етаж. В Польщі маг­на­ти для ефек­ту ча­сом виїзди­ли ко­нем по та­ких схо­дах на бал­кон і тим ля­ка­ли паній та па­ня­нок. На дру­го­му етажі бу­ла здо­ро­ва за­ла че­рез усей па­лац з узеньки­ми та дов­ги­ми го­тицьки­ми вікна­ми. Зак­руг­ле­не склепіння, схо­же на зігну­тий лис­ток па­пе­ру, бу­ло все штуч­но обліпле­не ви­ног­рад­ним лис­том та ке­тя­га­ми ви­ног­ра­ду. З то­го лис­тя ви­зи­ра­ли го­лов­ки амурів з одут­лу­ва­ти­ми що­ка­ми. В де­кот­рих амурів в ро­тах стриміли дуд­ки та сопілки. Пов­но­персі Ве­не­ри не­на­че бу­ли за­ку­тані в ви­ног­радні па­рост­ки та в лис­тя. Усі ті ба­рельєфи бу­ли нез­ви­чай­но гру­бої ро­бо­ти, не­на­че ви­ру­бані до­ло­том та об­те­сані со­ки­рою, ще й по­мальовані тем­ни­ми зе­ле­ни­ми, синіми та чер­во­ни­ми фар­ба­ми. По обид­ва бо­ки за­ли сто­яли здо­рові ста­туї на по­дов­жас­тих ви­со­ких п'єдес­та­лах з біло­го та ро­же­во­го мар­му­ру. Ті ста­туї Єремія поп­ри­во­зив з Італії. Попід стіна­ми сто­яли ряд­ка­ми ду­бові стільці з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, виріза­ни­ми в чу­дер­нацькі взорці. Стільці бу­ли об­биті чер­во­ним сап'яном. Вни­зу в па­лаці бу­ли цілі ряд­ки тісну­ва­тих по­коїв.

    Високі стільці та ка­на­пи бу­ли об­тяг­нуті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з зо­ло­ти­ми гер­ба­ми князів Виш­не­вецьких. Скрізь бу­ли розс­те­лені перські ки­ли­ми. Над вікна­ми висіли шов­кові завіси. На баш­тах в не­ве­личкі круглі вікон­ця виг­ля­да­ли не­ве­личкі гар­ма­ти гаківниці.

    Вишневецький обвів Гри­зельду по усіх по­ко­ях, по­ка­зав їй здо­ро­ву за­лу.

    - От у цій залі не стає тільки ко­ролівсько­го тро­ну, - ска­за­ла Гри­зельда, - твій па­лац кра­щий, ба­гатіший і більший за ко­ро­леві па­ла­ци у Вар­шаві та в Кра­кові.

    - Може ко­лись тут і справді ста­не й ко­ролівський трон, а ти ся­деш на йо­му, як ко­ро­ле­ва. Але кра­ще бу­ло б, як­би ти сіла на трон та­ки у Вар­шаві, - ска­зав гор­до­ви­то Виш­не­вецький. - Мій па­лац вар­тий ко­ро­ля! За­ло­мив я ко­ролів Вазів і са­мо­го ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва. А хіба ж я тут в Лу­бен­щині й справді не ко­роль?

    - Твоя прав­да, - обізва­лась Гри­зельда, - сю­ди не до­сяг­не й ко­ролівська ру­ка: так да­ле­ко твої Луб­ни од ко­ро­ля.

    Вишневецький вивів Гри­зельду на здо­ро­вий бал­кон, по дру­гий бік па­ла­цу, що ви­хо­див у са­док по го­рах. Гри­зельда гля­ну­ла на­низ, на го­ри, на Су­лу, на лу­ки та сіно­жаті за Су­лою і аж крик­ну­ла з то­го ди­ва.

    - Ой яка кра­са! Яка пиш­но­та! Який звідсіль пиш­ний виг­ляд на ті го­ри та ліси! Ти, сер­це, завіз ме­не не­на­че в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

    Вигляд на бе­ре­ги Су­ли, на го­ри і справді був пиш­ний. Па­лац сто­яв над кру­ти­ми го­ра­ми. Од са­мо­го па­ла­цу го­ри не­на­че спа­да­ли на­низ до Су­ли не­ве­лич­ки­ми по­ла­ма­ни­ми кру­ти­ми гор­ба­ми, не­на­че східця­ми. Зда­ва­лось, ніби хтось зу­мис­не по­на­си­пав здо­рові схо­ди од па­ла­цу до са­мо­го бе­ре­га й нед­бай­ли­вою ру­кою об­ку­тав їх зе­ле­ним ок­са­ми­том з ста­рих дібров. Зе­ле­не ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня поб­га­лось, по­за­па­да­ло в узькі гли­бокі яри, підня­ло­ся на гор­би, вкри­ло їх кру­гом, бга­ючись сот­ня­ми ве­ред­ли­вих, нез­ви­чай­но гар­них скла­до­чок, фалдів, за­па­дин. З од­но­го гор­ба на дру­гий ви­ли­ся ши­рокі доріжки, об­си­пані жорст­вою та по­си­пані жов­тим піском. За Су­лою по­ла­мані го­ри, суспіль вкриті ста­рим лісом, то за­па­да­ли, то вис­ту­па­ли кру­ча­ми над самісіньку Су­лу. В од­но­му яру ви­со­ченько над бе­ре­гом, де бу­ла кри­ни­чо­ви­на, біліла не­дав­но за­га­че­на греб­ля, бли­щав ста­во­чок, не­на­че дзер­ка­ло, ки­ну­те у яр се­ред розкішної дібро­ви. Че­рез му­ро­ва­ну греб­лю ти­хо ли­ла­ся во­да, булькотіла й шуміла по східцях і вли­ва­лась в Су­лу. А там далі го­ри розс­ту­па­лись, і по­над бе­ре­га­ми зе­леніли розкішні лу­ки та сіно­жаті, не­на­че за­ки­дані ку­па­ми та бу­ке­та­ми вер­бо­ло­зу та вільхи. За ліса­ми лисніли та бли­ща­ли бані та хрес­ти Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Кру­гом па­ла­цу бу­ли по­сад­жені кущі буз­ку, тро­янд та уся­ко­го де­ре­ва, роз­ки­дані квітни­ки. На те­ра­сах на­ни­зу ма­нячіли усякі гульби­ща, то хат­ки, вшиті че­ре­пи­цею, то ма­ленькі гар­ненькі кап­лич­ки з по­зо­ло­че­ни­ми хрес­та­ми.

    Вишневецький оки­нув оком усю ту пиш­ну око­ли­цю, а потім і не ди­вив­ся на неї. Йо­му бу­ло бай­ду­же до тієї пиш­ної кра­си. Не він, а чу­жо­земські май­ст­ри та са­дов­ни­ки пек­лю­ва­лись цим ди­вом, ви­роб­лю­ючи та за­во­дя­чи те ди­во по своїй впо­добі. Єремія за­во­див те див­не ди­во тільки зад­ля то­го, щоб підійти під смак ви­пе­ще­них польських маг­натів. Він в душі навіть нех­ту­вав ти­ми панськи­ми цяцька­ми. Інші дум­ки, інші заміри во­ру­ши­лись тоді в йо­го го­лові: він пог­ля­дав на довгі ряд­ки ка­зарм для сво­го війська й мірку­вав, скільки ще тре­ба їх на­бу­ду­ва­ти, щоб збільши­ти і без то­го вже здо­ро­ве своє двірське військо; пог­ля­дав на ши­ро­кий двір, де сто­яли бу­дин­ки та усякі за­бу­ду­ван­ня для двірської че­ляді, для двірської шлях­ти, і мірку­вав, чи зміститься во­на уся в тих но­вих за­бу­ду­ван­нях.

    - А чом же оце не вий­шли привіта­ти нас схиз­ма­тицькі ченці та по­пи? - спи­та­ла Гри­зельда.

    - Мабуть злос­ту­ють за те, що я пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру. А мо­же й мій дядько Пет­ро Мо­ги­ла, те­пе­реч­ки вже мит­ро­по­лит, дав їм та­кий на­каз. Але про це мені бай­ду­же, - ска­зав Виш­не­вецький.

    І він по­ки­нув Гри­зельду в па­лаці з двірськи­ми пан­на­ми та ба­ба­ми, а сам ско­чив на ко­ня й пос­ка­кав шви­денько до ка­зарм, щоб розмісти­ти своє во­линське військо, на­го­ду­ва­ти й на­поїти йо­го.

    Надворі, в ка­зар­мах з при­був­ши­ми че­ля­дин­ця­ми по­чу­лась польська мо­ва, пе­ре­ве­зе­на з Во­лині та з Польщі в Луб­ни. Зда­ва­лось, ніби част­ка Польщі пе­реб­ра­лась в Лу­бен­щи­ну й там осе­ли­лась. Між військо­ви­ми шлях­ти­ча­ми сли­ве по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­ної ук­раїнської хо­дач­ко­вої шлях­ти. Але усі во­ни слідком за своїм при­вод­цем кня­зем швид­ко зміни­ли свою ук­раїнську мо­ву на польську.

    Вишневецький, став­ши пе­ре­верт­нем, по­чав за­во­ди­ти в Луб­нах Польщу.

Пошук на сайті: