Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    - Я князь і во­ло­дар, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись до па­ла­цу й сто­ячи на бал­коні. - На Ук­раїні й ту­теч­ки в Лу­бен­щині уся ук­раїнська шлях­та, че­лядь і хло­пи по­винні бра­ти з ме­не зра­зець, а не я з їх. Нам тре­ба пе­рет­во­ри­ти Ук­раїну на Польщу. Не нам, кня­зям, йти сліпцем слідком за тим бид­лом, а їм слід пе­ре­роб­лю­ва­тись на наш лад, от ми й за­хо­ди­мось пе­рет­во­рю­ва­ти та пе­ре­роб­лю­ва­ти їх, а ти, Гри­зельдо, ста­неш мені до по­мочі з твоїми ба­ба­ми та пан­на­ми.

    - О, я го­то­ва ста­ти тобі до по­мочі пов­сяк­час! - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Треба вби­ти на смерть оте, що ви­ни­кає в ко­зач­чині, оті їх ра­ди, оті давні віча, той дур­ний хлопський давній са­мо­ряд. Ми, па­ни, по­винні бу­ти для їх і са­мо­ря­дом і уся­кою уп­ра­вою, як вже ста­ло­ся в Польщі. Ми, маг­на­ти, по­винні взя­ти до своїх рук увесь са­мо­ряд на Ук­раїні і не ви­пус­ка­ти йо­го до за­ги­ну, - ска­зав зго­дом Виш­не­вецький з та­ким за­па­лом, що аж крик­нув і тим тро­хи зля­кав Гри­зельду своїми страш­ни­ми чор­ни­ми очи­ма.

    Щось роз­би­шацьке, хи­же блис­ну­ло в йо­го очах і не­на­че про­ни­за­ло Гри­зельди­не сер­це. Се­ред тієї пущі, на чу­жині, в здо­ро­во­му без міри чу­жо­му па­лаці, да­ле­ко од Польщі, од ро­ди­ни Гри­зельда впер­ше по­чу­ти­ла якусь три­во­гу в душі, впер­ше пос­те­рег­ла, яке міцне й навіть ніби жорс­то­ке сер­це за­хо­ва­не в пер­сах кня­зя Єремії.

    - Ми вб'ємо на смерть отих ко­заків з їх хлопськи­ми ра­да­ми, ми зни­щи­мо їх дот­ла. Отам при­хо­ва­лась на­ша згу­ба, при­хис­тивсь наш во­рог, що заг­ро­жує нам не­без­печністю. А отих хлопів та ук­раїнських хо­дач­ко­вих дво­рян ми скру­ти­мо в три по­ги­белі й пе­рет­во­ри­мо їх вро­ду, їх віру й мо­ву на польський лад. От тоді бу­де усе га­разд на Ук­раїні! - крик­нув уже не­са­мо­ви­то Виш­не­вецький на ввесь сад, аж лу­на пішла з бал­ко­на по­над го­ра­ми, не­на­че він ба­чив пе­ред со­бою уяв­ки і ла­яв в вічі й тих ук­раїнських дво­рян, і хлопів. Гри­зельда зля­ка­лась, не вва­жа­ючи на своє мужнє сер­це. Очі в Єремії бли­ща­ли, смуг­ляві що­ки по­чер­воніли. Вид аж пашів гнівом. Єремія став та­кий страш­ний, не­на­че сто­яв ви­дом до своїх во­рогів і на­ла­го­див­ся би­тись з ни­ми.

    - Чого ж ти гніваєшся та кри­чиш на­да­рем­но? Тут же пе­ред то­бою стою я, а не твої люті за­ка­то­вані во­ро­ги, - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

    І Виш­не­вецький од­ра­зу стя­мив­ся й опам'ятав­ся. Міцний, твер­дий Гри­зельдин го­лос, нез­ля­ка­ний, сміли­вий пог­ляд очей зра­зу по­вер­нув йо­го до стям­ку й свідо­мості.

    - Вибачай мені, моя до­ро­га Гри­зельдо, що я розк­ри­чав­ся. Але ж ду­ша моя не­на­ви­дить отих ко­заків, отих їх гетьманів. Не­ма міри моєму сер­цю, моєї злості про­ти їх.

    Гризельда впер­ше по­ба­чи­ла Єремію розд­ра­то­ва­но­го, сер­ди­то­го й впер­ше пос­те­рег­ла йо­го пал­ку зав­зя­ту вда­чу. Во­на вий­шла на бал­кон. Спер­шись ліктя­ми на залізні шта­хе­ти бал­ко­на, во­на вту­пи­ла очі в пиш­ну око­ли­цю й за­ду­ма­лась.

    «Яке ж то бу­де моє жит­тя от­тут, в цих пу­щах, з та­ким га­ря­чим пал­ким чо­ловіком! Він ме­не не­на­че й лю­бить, але ж чо­мусь не ви­яв­ляє в ко­ханні та­ко­го га­ря­чо­го по­чу­ван­ня, як у гніві. Лю­бов йо­го якась хо­лод­на, як залізо. Не­ма па­лу в йо­го твер­до­му серці, а є тільки по­ва­жан­ня та ніби спо­чу­ван­ня…»

    - Чого ти, Гри­зельдо, так за­ду­ма­лась? - спи­тав у неї сти­ха Єремія. - Мо­же на те­бе на­хо­дить сум в цих пу­щах та нет­рах? Мо­же тобі не до впо­до­би, що я те­бе завіз у ці сте­пи, де па­суться дикі коні та ни­ка­ють дикі та­та­ри?

    - Ні, мій до­ро­гий Єреміє! Я ми­лу­юсь оти­ми го­ра­ми, бо я зрос­ла на рівних рівни­нах та ни­зині. Он ди­вись, між го­ра­ми, вкри­ти­ми лісом, ви­со­вується над са­мою Су­лою ви­со­ка ли­са го­ра. По ній рідко роз­ки­дані старі ду­би, не­на­че вий­шли з лісу на во­лю, щоб на­гу­ля­тись та на­ди­ви­тись на Су­лу. Мені здається, що взим­ку, ко­ли та го­ра побіліє од снігу, во­на бу­де нез­ви­чай­но гар­на се­ред чор­них лісів. От­тоді поїде­мо на ту го­ру сан­ка­ми на вло­ви…

    - О, тут і в тих дібро­вах повнісінько уся­кої ди­чи­ни. Бу­де­мо їзди­ти на вло­ви і на та­тар, і на вовків та серн, - ска­зав Єремія вже зовсім спокійним го­ло­сом.

    «Він пал­кий, але й одхідли­вий, як усі палкі лю­де», - по­ду­ма­ла Гри­зельда й зас­по­коїлась.

    - Ти, Гри­зельдо, не ду­май, що ми оце заїха­ли аж на край світа, ку­ди й во­рон не за­не­се кості твоїх знай­омих. Я нак­ли­чу до се­бе гос­тей з Вар­ша­ви, нак­ли­чу маг­натів і бу­ду в цьому па­лаці справ­ля­ти такі бен­ке­ти, яких і ко­роль Вла­дис­лав не справ­ляє у Вар­шаві. Вір мені, що тут нудьги не заз­наєш. Бу­деш пи­ша­тись на бен­ке­тах, тан­цю­ва­ти, їзди­ти на вло­ви. Тут же за Дніпром, не­да­ле­ко од на­ших сіл, є маєтності на­ших маг­натів: Ко­нец­польсько­го, Ка­ли­новсько­го, ко­ро­ле­во­го ко­хан­ця Ка­за­новсько­го.

    - Сказати по правді, я не з таківських, що при­па­да­ють усею ду­шею до бен­кетів і танців. Я люб­лю більше вло­ви, - ска­за­ла Гри­зельда. - Люб­лю хо­ди­ти до костьолу, а то й сидіти в по­ко­ях з своїми ба­ба­ми та двірськи­ми па­нян­ка­ми ко­ло жіно­чої ро­бо­ти. Я бо­го­бо­яща лю­ди­на: люб­лю мо­ли­тись бо­гу і в се­бе вдо­ма.

    - Ото й доб­ре! Наші бо­ги - Марс та Бел­ло­на, ваші жіноцькі бо­ги по­винні бу­ти до­мові Пе­на­ти, - ска­зав Єремія й об­няв за стан Гри­зельду.

    

VI

    

    Тим ча­сом при­бувші ка­то­лицькі ченці-домініка­ни та два па­те­ри єзуїти роз­та­шо­ву­ва­лись в кляш­торі. Хло­пи з ве­ли­кою оги­дою чис­ти­ли та при­би­ра­ли їх прос­торні по­кої. Пат­ра­ли ку­ри та по­ро­ся­та на обід. Між се­ля­на­ми та міща­на­ми пішла чут­ка, що вже наїха­ли ка­то­лицькі па­те­ри і бу­дуть зап­ро­вад­жу­ва­ти в Лу­бен­щині та в Чернігівщині унію. Не­дав­но осад­жені по се­лах та ху­то­рах се­ля­ни стри­во­жи­лись і по­ча­ли ду­ма­ти, чи не до­ве­деться їм знов зніма­тись з осад і тіка­ти за гра­ни­цю в Мос­ков­щи­ну.

    Через тиж­день до Виш­не­вецько­го всту­пи­ли єзуїти: ста­рий па­тер Вінцентій та йо­го мо­лод­ший то­ва­риш Гав­денцій. Їх од­ря­ди­ли вар­шавські єзуїти в Луб­ни, щоб наг­ля­да­ти за Єремією, наст­рен­чу­ва­ти йо­го до ка­то­лицької про­па­ган­ди і про все по­да­ва­ти звістки у Вар­ша­ву. Єремія привітав їх привітно, але по­ба­ла­кав з ни­ми хо­лод­но й за­бо­ро­нив їм за­ход­жу­ва­тись ко­ло ка­то­лицької про­па­ган­ди в Лу­бен­щині. Він бо­явсь, щоб єзуїти не по­роз­га­ня­ли ча­сом лю­дей з осель.

    - Князь, пев­но, прис­тав до на­шої свя­тої віри не з щи­рим сер­цем, - про­мо­вив сум­но па­тер Вінцентій.

    - Він став ка­то­ли­ком, щоб про­топ­та­ти стеж­ку до дво­ру, - ска­зав Гав­денцій ще смутніше.

    - Треба піти на по­ра­ду до кня­гині Гри­зельди. Поп­ро­си­мо, не­хай во­на наст­рен­чить йо­го. Мо­же він пос­лу­хає її як жінки, - ска­зав па­тер Гав­денцій.

    І во­ни пішли до Гри­зельди.

    Гризельда вий­шла до па­терів. Во­ни роз­ка­за­ли їй усю роз­мо­ву з кня­зем і про­си­ли зас­ту­пи­тись за їх і вмо­ви­ти кня­зя, щоб він за­раз роз­по­чав за­во­ди­ти унію та ка­то­лицт­во в Лу­бен­щині.

    Гризельда вис­лу­ха­ла усе лас­ка­во, тро­хи роз­сер­ди­лась на кня­зя й про­мо­ви­ла:

    - Йдіть до кляш­то­ра, а я за­раз піду та по­ба­ла­каю з кня­зем.

    Єремія хо­див по здо­ровій па­ра­довій залі, сер­ди­тий, розд­ра­то­ва­ний. Гри­зельда всту­пи­ла до за­ли.

    - Чого це ти, кня­зю, та­кий не­ве­се­лий, аж не­на­че сер­ди­тий? - спи­та­ла во­на сти­ха.

    - Роздратували ме­не па­те­ри єзуїти. На­ма­га­ються, щоб я за­раз по­ви­го­нив ченців з мо­нас­тирів та зап­ро­вад­жу­вав по містах та по се­лах унію отут в Лу­бен­щині.

    - То й пос­лу­хай їх. Чом же не ста­ти за­раз до та­ко­го свя­то­го діла? - спи­та­ла Гри­зельда.

    - А тим, що я са­ме оце за­вод­жу оса­ди в цих сте­пах, а па­те­ри по­роз­га­ня­ють їх. Мої лю­де повтіка­ють у Мос­ков­щи­ну. От тобі й ма­ти­меш гар­ну спра­ву.

    - Вони ста­нуть до діла так зруч­но, що не по­роз­га­ня­ють ні ченців, ні хлопів.

    - Говори до го­ри! Ста­нуть зруч­но! Знаємо, як во­ни ста­ють зруч­но до діла! Во­ни так бе­руться за діло, аж діло тріщить та лу­щить, як ста­рий, розх­ля­ба­ний та роз­тор­са­ний віз. Во­ни по­ла­ма­ють мені во­за. Ще не час бра­тись за це діло.

    - Як не час? За це діло бра­тись час пов­сяк­час­но. Це ж на­ше ве­ли­ке діло, це на­ша місія, як ка­жуть святі па­те­ри.

    - Нехай во­ни підуть під три чор­ти, або й далі! Це гар­на місія? Я за­вод­жу в се­бе оса­ди, а во­ни роз­га­ня­ти­муть! - крик­нув Єремія на всю за­лу.

    Гризельда вже пос­те­рег­ла пал­ку Єреміїну вда­чу. Во­на й са­ма вже по­чу­ва­ла, що гнів підсту­пає до її сер­ця. Але ро­зум­на й здерж­ли­ва зро­ду, во­на здер­жа­ла своє сер­це й ти­хо про­мо­ви­ла, пок­лав­ши обидві ру­ки на йо­го плечі.

    - Єреміє! Не сердься, мій ко­ха­ний, і пос­лу­хай, що я бу­ду ка­за­ти: як ти не пус­тиш сю­ди в Лу­бен­щи­ну па­терів єзуїтів, як одк­ла­да­ти­меш на­далі свя­те діло про­па­ган­ди, що ска­жуть у Вар­шаві біску­пи, па­ни, маг­на­ти? Що ска­же се­нат, ко­роль?

Пошук на сайті: