Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Знов зат­ру­би­ли виг­ля­дачі на баш­тах. Му­зи­ки вда­ри­ли мар­шу. Єремія пос­та­вив свій ку­бок, в кот­рий він тільки вмо­чив гу­би, і побіг на ґанок. За ним вий­шла і Гри­зельда. У двір в'їжджа­ла ціла вал­ка ка­рет: то при­бу­ла Гри­зельди­на рідня з Во­лині: князі Ост­рожські за Зба­ражські. З ни­ми приїха­ла й її мен­ша сест­ра Вар­ва­ра За­мой­ська, а слідком за ни­ми при­ко­ти­ла ка­ре­та мо­ло­до­го Олек­санд­ра Ко­нец­польсько­го, гетьмансько­го си­на. Він вже дав­но за­ли­цяв­ся до мо­ло­дої За­мой­ської й приг­нав­ся за нею че­рез сте­пи аж до Лу­бен.

    Гризельда ра­до привіта­ла сест­ру й по­ве­ла її в свої по­кої. Кня­жа­та Ост­рожські посіда­ли за сто­ли. Але знов нес­подіва­но вда­рив ор­кестр на бал­коні, а на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би. Єремія вибіг на ґанок. До ґанку наб­ли­жа­лась ка­ре­та, зап­ря­же­на впрос­тяж. З ка­ре­ти вий­шов Адам Ка­за­новський, ко­ролів улюб­ле­нок. Ко­роль на­да­ру­вав йо­му маєтності в Чернігівщині, але він ще до­бу­вав­ся за­хо­пи­ти землі й у Лу­бен­щині. Ка­за­новський з ро­ду італіянця Ка­за­но­ви, був ще не ста­рий на літа, чор­ня­вий та гар­ний, з чи­ма­лою чор­ною бо­ро­дою та з ви­со­ки­ми чор­ни­ми, ніби на­мальова­ни­ми бро­ва­ми. Він ски­нув шап­ку і привітав­ся до Єремії. Уб­ра­ний в чор­ний жу­пан та в виш­не­вий кун­туш, з чор­ним во­лос­сям, за­че­са­ним на­зад на тім'я без проділля, Адам Ка­за­новський був схо­жий на київсько­го архіманд­ри­та або на про­то­по­па. Делікатні ма­не­ри, ти­хий лас­ка­вий го­лос ви­яв­ля­ли в йо­му спаніло­го чу­жо­зем­ця, лю­ди­ну просвітнішу й делікатнішу за польських панів.

    Казановський лас­ка­во поз­до­ро­вив Єремію з но­вим жит­лом та з іме­ни­на­ми. Єремія привітав­ся до йо­го тро­хи на­ду­то й не­охо­че: в їх обох вже дав­но був не­до­мисл за Ром­ни. Ко­роль Вла­дис­лав по­да­ру­вав Ром­ни Ка­за­новсько­му, а Єремія вва­жав на ро­менську маєтність як на свою батьківщи­ну й дідиз­ну, якось тро­хи не­яс­но зат­верд­же­ну ко­ро­лем вку­то з Лу­бен­щи­ною за ро­дом Виш­не­вецьких. Єремія не­лас­ка­ва привітав­ся до Ка­за­новсько­го. Ка­за­новський це примітив.

    - Приїхав до ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, поз­до­ро­ви­ти яс­но­вельможність ва­шу з іме­ни­на­ми і привіта­ти як сво­го сусіда: хо­чу жи­ти з ва­шою яс­но­вельможністю в згоді, як сусід, - ска­зав Ка­за­новський.

    - Коли ва­ша ми­лость приїха­ли до ме­не, то будьте моїм ша­нов­ним гос­тем. Я не маю на думці зма­га­тись з па­ном. Вступіть до моєї гос­по­ди і їжте мою хліб-сіль, - прип­ро­шу­вав Єремія.

    - Спасибі, кня­зю, за привітність, - ска­зав Ка­за­новський і ти­хою плав­кою хо­дою всту­пив у світлиці й пок­ло­нив­ся гос­тям та­ким пок­ло­ном, як архієреї кла­ня­ються в церкві до па­рафіян.

    - Ну, кня­зю Яре­мо! поп­ра­цю­ва­ли ми в твоїй Лу­бен­щині ко­ло ко­заків, а от те­пер од­по­чи­ваємо в твоєму па­лаці. Чи ти, кня­зю, знаєш, що на цьому са­мо­му місці, де те­пер стоїть твій па­лац, я по­са­див на палі два де­сят­ки ко­заків, - гу­нув чванько­ви­то По­тоцький. - Їй же бо­гу по­са­див! Отам в то­му кут­ку па­ла­цу кор­чи­лось на па­лях три ко­за­ки, а там ко­ло тво­го по­ро­га стриміло п'ять паль з бид­лом; та й тут, де сто­ять твої сто­ли те­сові, сто­яв ря­док паль і висіли протк­нуті наскрізь аж до шиї здо­рові ко­зар­лю­ги! Ій-бо­гу прав­ду го­во­рю! - чва­нив­ся По­тоцький.

    Йому ма­ло хто йняв віри. Не йняв йо­му віри і сам Єремія, але підхо­дя­чи під чванько­витість гетьма­на, він ска­зав:

    - Де ли­лась кров отих ду­шо­губів, отих на­ших во­рогів, там те­пер ллється на­ше ви­но. Віват польно­му гетьма­нові По­тоцько­му!

    - Віват, віват! - крик­ну­ли гості ра­зом.

    - Віват і кня­зеві Єремії, що до­поміг мені за­ду­ши­ти ту хлопську де­ся­ти­го­ло­ву гідру! - крик­нув По­тоцький.

    Тим ча­сом слу­ги по­ча­ли по­да­ва­ти на сто­ли обід. Тільки що гості посіда­ли за сто­ли, знов на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би, знов заг­ра­ли му­зи­ки. Гості виг­ля­ну­ли у вікна. З ка­ре­ти ви­ла­зив ста­рий гетьман Ко­нец­польський, а за ним слідком лізло в дверці якесь здо­ро­ве опу­да­ло та одо­ро­ба­ло, ви­су­нув­ши підго­ле­ну го­ло­ву, не­на­че макітру, на котрій теліпав­ся чуб, не­на­че затк­ну­тий в макітру.

    - Самійло Лащ! Самійло Лащ з гетьма­ном Ко­нец­польським! - за­го­моніли гості.

    - І при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на ото­го Ла­ща, ото­го неп­ро­сип­лен­но­го п'яню­гу, - за­ше­потів Єремія до Гри­зельди, - ой не­на­вид­жу отих п'янюг! І та­ра­ба­нить же з со­бою гетьман ото­го сво­го підчих­вос­та.

    Єремія аж по­ти­ли­цю чу­хав, але му­сив йти на­зустріч но­вим гос­тям і про­си­ти їх до обіду.

    Незабаром увійшов у по­кої Ко­нец­польський, вже літній чо­ловік, але ще кре­мез­ний і жва­вий дід, а за ним всур­га­нив­ся Лащ, не­на­че вітряк зняв­ся в сте­пу й увійшов у по­кої. Здо­ро­вий, пле­чис­тий, куд­ла­тий та пе­ле­ха­тий, з роз­куй­овд­же­ною чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, Лащ був схо­жий не на чо­ловіка, а на ста­ро­го ду­ба се­ред сте­пу, роз­би­то­го гро­мом, з об­ла­ма­ни­ми гілка­ми, кру­гом об­ти­ка­но­го товс­ти­ми суч­ка­ми. Зда­ва­лось, ніби та­кий обс­ма­ле­ний кор­ча­ку­ва­тий дуб, навіщось приб­ра­тий в кун­туш та жу­пан, вте­ле­пав­ся в Єреміїні світлиці. Уб­ран­ня на Ла­щеві бу­ло по­тер­те, зас­мальцьова­не, по­за­ма­зу­ва­не, не­на­че Лащ три дні й три ночі ва­ляв­ся в шин­ку, а чет­вер­то­го дня, нев­ми­тий, не­за­че­са­ний і за­мур­за­ний, прос­то ввірвав­ся в по­кої кня­зя Єремії. Куд­латі товсті бро­ви нас­тов­бур­чи­лись. Ви­ряч­ку­ваті сірі, за­литі кров'ю очі не­на­че по­ви­ла­зи­ли з ло­ба на­верх, як у жа­би. Поп­ру­ги під очи­ма, товсті куд­латі ву­си над­да­ва­ли йо­му звіря­чий виг­ляд. Зда­ва­лось, ніби між жи­ви­ми людьми з'явив­ся се­ред дня або упир з товс­ти­ми кри­ва­ви­ми гу­би­ща­ми, або міфічний гультяй і роз­би­ша­ка пан Твар­довський.

    - Ну і при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на оцього п'яню­гу Ла­ща, - за­ше­потів Єремія до Гри­зельди. - Не­на­вид­жу ота­ких п'яниць.

    - Поздоровляю ва­шу яс­но­вельможність пе­редніше за все з тим днем, що сьогодні, з іме­ни­на­ми і з но­вим па­ла­цом! - гук­нув Лащ до Єремії.

    - Спасибі, спа­сибі! - обізвав­ся якось зне­хо­тя Єремія.

    - Хоч на моїй по­ти­лиці ле­жить те­пер двісті дев'ятнад­ця­та баніція з Польщі, але я пе­редніше за­ду­мав по­бу­ва­ти в яс­но­вельмож­но­го кня­зя, ви­пи­ти доб­рий пу­гар ви­на, а потім вже хоч і у виг­нан­ня! Піду вже потім з гос­тей та прос­то ку­дись в світи, - го­во­рив Лащ.

    - Завіщо ж на па­на Ла­ща спа­ла ота двісті дев'ятнад­ця­та се­натська баніція? Я тим ча­сом чув тільки про двісті вісімнад­цять, - спи­тав Єремія.

    - Нізавіщо. Аж лю­дям со­ром роз­ка­зу­ва­ти: йшов я оце з військом че­рез се­ло Лю­бо­мирсько­го. Прий­шли в се­ло вночі. Сту­каємо в па­лац Лю­бо­мирсько­го - нас не пус­ка­ють. Сту­каю я в двері до од­но­го му­жи­ка - не од­чи­няє. Я ви­ла­мав двері, ус­ко­чив у ха­ту та зоз­ла вирізав усю сім'ю, по­ви­ки­дав надвір, а сам вгніздив­ся в хаті та й пе­ре­но­чу­вав. Лю­бо­мирський здурів та бух на ме­не по­зов у се­нат за те, що я вирізав йо­го робітників, йо­го бид­ло. От тобі й баніція го­то­ва! Ве­ли­ка ця­ця - хлопська сім'я. Швид­ко бу­дуть да­ва­ти шлях­ти­чам баніцію й за те, що во­ни вирізу­ють хлопські ку­ри та по­ро­ся­та. Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Лащ і блис­нув здо­ро­ви­ми біли­ми зу­ба­ми. Гри­зельді й Вар­варі зда­ло­ся, що за­ре­го­тав­ся віл або кінь, ви­пад­ком влізши в світли­цю.

    - Ну! ти, па­не, та­ки по­га­но ро­биш, що ви­ти­наєш у панів робітницький люд. І я не по­дя­ку­вав би тобі, як­би ти оце вирізав у ме­не в дворі півсотні волів, ко­ней або хлопів, - ска­зав з до­са­дою прак­тич­ний князь.

    - От тобі й на! А знаєте, яс­но­вельмож­ний, що ва­ша ми­лость по­винні бу­ти мені вдяч­ним, ко­ли от­тут стоїть оцей пиш­ний па­лац! - ска­зав Лащ. - Я на цій самій горі по­са­див на палі аж три де­сят­ки ко­заків! їй же бо­гу, по­са­див. От­там у то­му кут­ку од Су­ли натк­нув на палі п'ять, а тут, де те­пе­реч­ки оцей поріг, при­па­де з де­сять паль з наст­ром­ле­ни­ми ко­за­ка­ми, - ска­зав чванько­ви­то Лащ.

    Потоцький зир­нув на нього згор­да ка­ла­мут­ни­ми очи­ма й про­мо­вив: - Ти, па­не, за­гар­буєш собі цю честь од ко­гось іншо­го…

    - Ні не гар­баю! А хто вирізав ук­раїнські се­ла ко­ло Ли­сян­ки, як бу­ло повс­тан­ня Пав­лю­ка? Самійло Лащ. А хто вирізав у пень се­ла ко­ло Ста­риці? Самійло Лащ. Чи прав­ду я ка­жу? Га?

    - Усе Лащ та Лащ, а дру­гим нічо­го не при­па­дає, - гор­до­ви­то обізвав­ся Єремія. - Усе Лащ на всю Польщу й Ук­раїну. За ці славні вчин­ки не­хай пан вип'є оцей ку­бок вен­герсько­го, - ска­зав Єремія й ви­лив у Лащів ку­бок цілу пляш­ку ви­на.

    Лащ до­пав­ся до куб­ка й дуд­лив ви­но, не­на­че віл во­ду. Довгі ву­са влізли в ку­бок і пла­ва­ли по вині, не­на­че кач­ки на став­ку. Лащ ви­пив ку­бок до дна й стук­нув ним об стіл. З мок­рих вусів тек­ли патьоки по гру­дях, по кун­туші. Він взяв край по­ли кун­ту­ша й втер ву­си.

    - Вигинули наші во­ро­ги до но­ги! а ми на їх кістках те­пер мед-пи­во по­пи­ваємо! Не­хай жи­ве князь ЄреміяІ Не­хай жи­ве слав­ний Лащ! - гук­нув сам на свою сла­ву Лащ.

    - Ну ти вже й геть-то роз­ла­щив­ся, - обізвав­ся гетьман Ко­нец­польський. - Як­би не зас­ту­пи­лись за те­бе По­тоцький та я, то те­бе б і справді дав­но ви­пер­ли з Польщі й Ук­раїни; вже б дав­но й дух твій не смердів ту­теч­ки.

    - От і ви­пер­ли б! Так то й ви­пер­ти Самійла Ла­ща, ко­ли він де доб­ре вче­питься па­зу­ря­ми. Ще не швид­ко Лащ піде в Мол­дав­щи­ну. А ко­ли вже піде, то за­воює її та й ся­де на прес­толі гос­по­дарів. От що! - ска­зав чванько­ви­то Лащ.

Пошук на сайті: