Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6078
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6295
    Незабаром в лісі по­чу­ло­ся стрілян­ня, не­на­че де­ре­во ла­ма­лось і па­да­ло од бурі. Ліс затріщав, за­лу­щав, за­гув. Тру­би гу­ли та рев­ли, не­на­че во­ли на ре­вищі, за­чув­ши то­ва­ря­чу кров чи сирість. Над дібро­вою звідусіль ви­ло­ся та шу­га­ло спо­ло­ха­не лісо­ве птаст­во. А руш­ниці бах­ка­ли та тріща­ли то в одній місцині, то в другій. Дібро­ви не­на­че ста­ли живі; столітні ду­би ніби зак­ри­ча­ли й за­оха­ли чи од болісті, чи з ди­ва. Не­за­ба­ром на Ли­су го­ру по­вис­ка­ку­ва­ли з гу­ща­ви­ни зайці й стріла­ми за­ми­готіли по білій горі. Десь з гу­ща­ви­ни про­дер­лась сер­на й ніби по­ко­ти­лась вздовж го­ри. Гри­зельда націли­лась в неї, стрельну­ла й влу­чи­ла в неї. Сер­на підско­чи­ла ви­со­ко вго­ру, заб­ри­ка­ла но­га­ми на повітрі й бер­киц­ну­ла на зем­лю. За сер­ною вип­лиг­ну­ли дві ли­сиці, а за ни­ми ніби слідком гнав­ся вовк. Панії стріля­ли нав­ман­ня, не націлю­ючись, і не пот­рап­ля­ли в ди­чи­ну. Зго­дом че­рез ліщи­ну про­дер­ся ди­кий ка­бан і, засліпле­ний пе­ре­ля­ком, пря­му­вав прос­то на на­ме­ти.

    Панії ойк­ну­ли й крик­ну­ли. Гри­зельда ви­па­ли­ла на ка­ба­на, але не влу­чи­ла в йо­го. Ку­ля за­че­пи­ла за ікла, зас­вистіла і по­ко­ти­лась, чер­ка­ючись об дрібки солі. Пан­ни вис­ко­чи­ли з на­метів і, вглядівши, що ка­бан жи­вий, знов по­хо­ва­лись.

    - Стріляйте йо­му в бік! - крик­ну­ла Гри­зельда. Панії вист­ре­ли­ли. Ка­бан пе­ре­ля­кав­ся й по­вер­нув у ліс. Слідком за ним за­чер­воніли чер­воні смуж­ки й патьоки по біло­му грунті. Ка­бан схо­вав­ся в гу­ща­вині, але за­раз впав і зад­риґав но­га­ми.

    Згодом трубні гу­ки за­мовк­ли. Бах­кан­ня з руш­ниць за­тих­ло. Дібро­ва при­тих­ла, не­на­че втом­ле­на ле­пет­ли­ва та го­во­рю­ча мо­ло­ди­ця. На гальови­ну з лісу ви­си­па­лись па­ни та вловчі. Во­ни во­лок­ли в ру­ках зайців, ли­сиць, вовків. За ни­ми слідком з'яви­лись ста­рос­ти та хло­пи й нес­ли на дрюч­ках пост­ре­ляні сер­ни та дикі ка­ба­ни. Безліч на­би­тої ди­чи­ни зди­ву­ва­ла панів. Після усіх при­ди­бав мо­ло­дий Ко­нец­польський, він ніс в ру­ках два мо­лоді боб­ри. Сівши на засідки у вер­бо­лозі та в осоці над Су­лою, він підстеріг у бе­резі два боб­ри й заст­ре­лив їх. В ті ча­си ще не зник­ла в річках в Чернігівщині та в Пол­тав­щині ця до­ро­га жи­во­ти­на.

    - Оце один для до­ро­гої пан­ни Вар­ва­ри, а дру­гий для кня­гині Гри­зельди, - ска­зав мо­ло­дий Ко­нец­польський і по­дав од­но­го боб­ра своїй мо­лодій, а дру­го­го Гри­зельді.

    Лащ та По­тоцький почіпля­ли за задні позв'язу­вані лап­ки зайці та ли­сиці та вов­ки на гілках кру­гом на­метів. Ди­чи­на гой­да­лась, не­на­че повіша­на на ши­бе­ни­цях.

    - Ото навіша­ли ди­чи­ни! не­на­че ко­заків на ши­бе­ни­цях! - кри­чав Лащ. - Чис­то ніби ко­за­ки теліпа­ються на ши­бе­ни­цях та на гіллі.

    Чоловіки, вий­шов­ши з дібро­ви, з об­ла­ви, та ста­рос­ти сто­яли ла­ва­ми од­далік, поздіймав­ши шап­ки, і ди­ви­лись на той дур­ницький бен­кет сва­вольної гу­ля­чої шлях­ти.

    - Чи ти ба! чис­то не­на­че відьми та упирі злетілись на ко­цю­бах на Ли­су го­ру. По­на­пи­ва­лись людської крові, а оце те­пер пи­ти­муть звіря­чу кров. А солі скільки зба­ви­ли! Ото збит­ки! Ото збит­ки! Збит­ку­ються на Ук­раїні гірше за та­тар, ще й зну­ща­ються над на­ми! - ше­потіли ти­хенько пан­щанні лю­де.

    - А ви, хло­пи, за те, що гна­ли доб­ре звіра на об­лаві, за­беріть собі оцю сіль. Та зби­рай­те до дрібоч­ки, бо як ча­сом ли­не лив­цем туч­ний дощ, то щез­не уся ри­ба в Сулі, зник­нуть і мої боб­рові ло­ви, - крик­нув Єремія до се­лян.

    - Спасибі за лас­ку, яс­но­вельмож­ний кня­зю! - го­во­ри­ли се­ля­ни й пок­ло­ни­лись своєму діди­чеві в по­яс.

    - Ну, те­пер хоч би й до гос­по­ди! - про­мо­ви­ла Гри­зельда.

    Дичину скла­ли на во­зи, на розс­те­лені зе­лені гілки, прик­ра­си­ли во­зи, по­на­ти­ка­ли за по­луд­раб­ки зе­ле­но­го гілля й по­вез­ли ди­чи­ну по­пе­ре­ду. За ти­ми во­за­ми ру­ши­ли на сан­ках п'яні па­ни. Один князь Єремія був тве­ре­зий і, си­дя­чи в сан­ках, ду­му ду­мав. Він був бай­дужнісінький до тієї до­ро­гої фа­цеції, яку він струг­нув для панів, навіть ни­щеч­ком сміявся, що вчи­нив ту ве­ли­ко­панську дурість.

    «Вчинив я оцю шля­хетську дурість, зба­вив ба­га­то солі. Хло­пи змар­ну­ва­ли ба­гацько ча­су на­да­рем­но… але… але за ме­не за­го­мо­нить уся Польща, Лит­ва й Ук­раїна. Ймен­ня кня­зя Єремії Виш­не­вецько­го об­ле­тить Польщу, заг­ля­не в усі за­кут­ки, і про ме­не ста­не сла­ва скрізь між гор­дою шлях­тою», - ду­мав Єремія, і гордість і чванько­витість засвіти­лись в йо­го чор­них блис­ку­чих очах.

    Ще тиж­день гу­ля­ли та пи­ли па­ни в Єреміїно­му па­лаці. Тиж­день гу­ло в па­лаці, не­на­че в здо­ро­во­му ули­ку бджо­ли, до­ки па­ни не по­то­ми­лись од гульні і пос­те­рег­ли, що тре­ба ж і честь зна­ти. Тоді ще не бу­ло при­каз­ки, що гість на пер­ший день - зо­ло­то, на дру­гий день - срібло, а на третій - мідь та й к чор­ту їдь. До міді в їх дійшло, у ве­ли­ких тодішніх панів, аж че­рез де­ся­ток днів.

    

VII

    

    Гризельда швид­ко звик­ла до но­во­го краю. По­важ­на та ро­зум­на, во­на не лю­би­ла за­ба­вок, не лю­би­ла ве­се­ло­го шум­ли­во­го то­ва­рист­ва, хоч бу­ла ще й мо­ло­да. Єремія їздив по своїх да­ле­ких маєтнос­тях, наг­ля­дав за но­ви­ми оса­да­ми, дбав про гос­по­дарст­во, а ввесь свій вільний час од­да­вав своєму уко­ха­но­му військові. Ча­сом цілі дні й тижні Єремія не по­ка­зу­вав очей в своїй гос­поді, їздя­чи по своїх маєтнос­тях. Гри­зельда бу­ла доб­ра гос­по­ди­ня: во­на наг­ля­да­ла за до­мо­вим гос­по­дарст­вом, об­са­ди­ла свої по­кої робітни­ця­ми, швач­ка­ми, пря­ха­ми та тка­ля­ми. Се­ред своїх по­коївок та шва­чок во­на не заз­на­ва­ла нудьги.

    А тим ча­сом Гри­зельда пам'ята­ла про місію, яку зав­да­ли їй єзуїти, од'їжджа­ючи з Лу­бен. Не зга­ду­ючи й сло­вом за про­па­ган­ду ка­то­лицької віри пе­ред Єремією, во­на по­таєнці од йо­го за­хо­ди­лась вкупі з домініка­на­ми роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру в Луб­нах.

    Побивши ко­заків, об­го­ро­див­ши та за­хис­тив­ши се­бе од Моск­ви та Швеції, польська шлях­та за ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва IV ки­ну­лась на розкіш. Не один Виш­не­вецький справ­ляв бен­ке­ти в Луб­нах та тішив маг­натів, об­си­па­ючи сіллю го­ри та шля­хи та справ­ля­ючи поїзди в спасівку на сан­ках. Шлях­та на­че за­бу­лась про бит­ви та військові спра­ви. Гульня без міри, ви­но, танці, гультяй­ст­во, за­ли­цян­ня, пьянство, роз­си­пан­ня гро­шей - ста­ло не­на­че по­важ­ним ділом для усієї шлях­ти, од най­ба­гатішо­го маг­на­та до най­дрібнішо­го діди­ча. Про ко­заків і та­тар шлях­та не­на­че й за­бу­лась.

    Татари доб­ре зна­ли, що ко­за­ки по­биті й розігнані по се­лах, що реєстро­вих ко­заків зос­та­лось ду­же ма­ло, зна­ли, що вже не бу­ло ко­му сте­рег­ти гра­ниці од степів. Че­рез рік після то­го, як Виш­не­вецький пе­реб­рав­ся в своє завсідне жит­ло в Луб­ни, 1640 ро­ку зи­мою нес­подіва­но ве­ли­ка си­ла та­тар на­па­ла на Ук­раїну й на Мос­ковське царст­во. Та­та­ри ки­ну­лись на По­рос­ся, на Кор­сун, влетіли в Лу­бен­щи­ну, забігли в Мос­ковське царст­во, заб­ра­ли сто ти­сяч лю­дей, заб­ра­ли си­лу то­ва­ру та ко­ней і пог­на­ли в Крим. Ба­га­то Єреміїних сіл по­па­ли­ли й сплюнд­ру­ва­ли та­та­ри.

    Впала ко­зацька си­ла, не ста­ло й обо­ро­ни і для ук­раїнської гра­ниці, і для са­мої Польщі.

    Але Єремії Виш­не­вецько­му не в думці бу­ли та­та­ри. Він ха­пав землі, ха­пав маєтності, де тільки мож­на бу­ло ха­па­ти. Зби­рав гроші й за­во­див ве­ли­ку си­лу двірсько­го війська, щоб ста­ти най­ви­ще за всіх маг­натів і вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми на всю Польщу, Лит­ву й Ук­раїну.

    В той час і інші польські маг­на­ти за­хоп­лю­ва­ли собі землі в пол­тавських вольних сте­пах, а потім вип­ро­шу­ва­ли, а ча­сом і ви­ма­га­ли в ко­ро­ля привілей­ні гра­мо­ти на ті маєтності. Во­ни вва­жа­ли на ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва тільки як на ко­ро­ля, потрібно­го для їх зад­ля то­го, щоб він роз­да­вав їм ста­рост­ва та зат­верд­жу­вав за ни­ми вольні землі своїми гра­мо­та­ми.

    Єремія за­хо­пив Хо­рольщи­ну, кот­ру вже дав­но ко­ролі по­да­ру­ва­ли Станісла­вові Жол­кевсько­му, і вже там ха­зяй­ну­вав. Нес­подіва­но ста­рос­ти за­повісти­ли Єремії, що Олек­сан­дер Ко­нец­польський вже осе­лив­ся в Га­дячі, вже гос­по­да­рює на всіх га­дяцьких зем­лях. Єремія стри­во­жив­ся.

    Вишневецький під при­во­дом своїх ста­ростів пос­лав до Га­дя­ча своє військо. Військо нес­подіва­но на­па­ло на Га­дяч і об­гор­ну­ло йо­го навк­ру­ги, не­на­че во­ро­же місто. Не­ве­ли­кий па­лац, стайні, за­го­ро­ди, надвірні ха­ти за­па­ла­ли за­ра­зом і згоріли в од­ну го­ди­ну. Лу­бенські ста­рос­ти зігна­ли з се­ла хлопів з плу­га­ми, звеліли ви­ора­ти увесь двір, усю осе­лю, де сто­яло за­бу­ду­ван­ня Ко­нец­польсько­го, й засіяли жи­том. Єремія за­раз по­са­див своїх ста­ростів на гос­по­дарст­во в Хо­ролі та в Га­дячі.

    Вигнавши од­но­го сусіда з По­сул­ля, Єремія за­раз на­пав­ся на дру­го­го. Ко­роль од­дав Ром­ни своєму при­яте­леві Ада­мові Ка­за­новсько­му. Але Виш­не­вецький вва­жав на Ром­ни як на По­сул­ля, на­ле­жа­че до йо­го маєтностів. В той час в Луб­нах пішла чут­ка, що Ка­за­новський по­мер. Не вва­жа­ючи на во­лю ко­ролівську, Єремія за­раз пос­лав вчи­ни­ти заїзд на Ром­ни. Заїзд вчи­нив в Ром­нах те са­ме, що в Га­дячі.

    Магнати у Вар­шаві підня­ли ґвалт, що Єремія свавільно ха­пає та прис­воює собі чужі маєтності. Ка­за­новський за­раз роз­по­чав по­зов на Єремію.

    За сва­вольні вчин­ки ко­роль за­су­див Єремію «на баніцію», себ­то на виг­нан­ня з Польщі.

Пошук на сайті: