Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Шляхтичі пи­ли й го­моніли. Во­ни й за­бу­лись, що за сто­лом си­дять князь та кня­ги­ня. Вітер ше­лестів лис­том, гой­дав гіллям, але шум та гомін пе­ре­ма­гав і заг­лу­шу­вав той ше­лест лис­ту. В кінці обіду ба­ба-по­ви­ту­ха ви­нес­ла на одній тарілці жбан ва­ре­ну­хи, а на другій - ку­пу пучків з чер­во­ної ка­ли­ни та з ва­сильків. Во­на на­ли­ла два куб­ки ва­ре­ну­хи і по­да­ла по­пе­ред усього кня­зеві та кня­гині, пок­лав­ши на тарілку два найбільші пуч­ки ка­ли­ни та квіток. Єремія й Гри­зельда ки­ну­ли на тарілку по зо­ло­то­му та­ля­рові й взя­ли куб­ки. Ба­ба пок­ло­ни­лась їм у по­яс і об­нес­ла усіх гос­тей куб­ка­ми ва­ре­ну­хи та по­да­ва­ла пуч­ки ка­ли­ни. Гості ки­да­ли бабі на тарілку хто по зло­то­му, хто по п'ята­ку, хто й по ша­гу.

    Довго сиділи гості за сто­ла­ми. Оче­ви­дяч­ки, їм не хотілось вста­ва­ти з-за столів, де над го­ло­ва­ми шуміли яб­луні, а вітер повівав про­хо­ло­дою. Вже над­ворі су­теніло, вже й че­ре­да прибігла з по­ля, а гості все сиділи, ба­ла­ка­ли та по­пи­ва­ли ва­ре­ну­ху, заїда­ючи обід маківни­ка­ми, яб­лу­ка­ми та гру­ша­ми.

    - Чи ти пак, То­до­зю, вмієш ки­ли­ми тка­ти? - спи­та­лась в То­дозі Гри­зельда.

    - Атож! Ще б пак не вміла, - ска­за­ла То­до­зя.

    - В ме­не по­коївки че­ляд­ниці роз­по­ча­ли тка­ти здо­ро­вий ки­лим, та ми йо­му ніяк ла­ду не да­мо. Ко­зач­ки до цього діла здатні, ще й ду­же здатні. Мо­же б ти прий­шла до ме­не та до­по­мог­ла мені хоч по­ра­дою в цій делікатній ро­боті, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - А чом же! То й прий­ду й до­по­мо­жу не тільки по­ра­дою, а й ру­ка­ми, ко­ли я там потрібна. А мо­же бу­ду так потрібна, як п'яте ко­ле­со в возі. Там вже, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, самі по­ба­чи­те, - ска­за­ла То­до­зя.

    Сонце сто­яло на за­ході, бу­ло вже на­по­го­тові впас­ти десь у сте­пах і схо­ва­тись в зе­леній траві. Шлях­тичі все пи­ли і го­лос­но ба­ла­ка­ли. Гри­зельда вста­ла з-за сто­ла й по­дя­ку­ва­ла гос­по­дині за обід. Слідком за нею вста­ли й жінки. Гри­зельда пішла по сад­ку на про­гу­лян­ня, а за нею пішло усе жіноцт­во. Єремія не зво­див очей з То­дозі. Во­на не­на­че при­ча­ру­ва­ла йо­го яки­мись ча­ра­ми, йо­го по­зир слідку­вав за нею, до­ки ма­нячіла че­рез рідке гілля її чер­во­на за­пас­ка та квітчас­та плах­та, до­ки біліла крізь зе­ле­ний лист її тон­ка намітка.

    «Це якась чарівни­ця. Чимсь во­на ме­не ча­рує, ко­ли я не мо­жу од­вес­ти од неї очей, - по­ду­мав Єремія, - і го­лос у неї див­ний, дзвінкий, як стру­на, і очі пишні, аж го­ло­ва од їх мо­ро­читься. Це та­ка кра­са, якої мені ніко­ли на віку не до­во­ди­лось ба­чи­ти».

    І Єремія по­чу­вав, що якась си­ла тяг­ла йо­го слідком за То­до­зею, тяг­ла йо­го, як він ди­вив­ся че­рез рідке гілля на її ви­со­ченьку рівну пос­тать, як ло­вив очи­ма ми­га­ючі чер­во­нясті та білі хвильки світа од її убо­ру. Він лед­ве всидів на ос­лоні, лед­ве вдер­жав­ся, щоб не побігти слідком за То­до­зею, не засісти в гу­ща­вині й не ки­ну­тись на неї, як ки­дається вовк на яг­ни­цю, але він знав, що з нею гу­ляє Гри­зельда.

    - Ну та й гар­на ж оця То­до­зя, враг її ма­тері! - не втерпів і якось не­са­мохіть про­хо­пив­ся Єремія.

    - Це якесь ди­во, а не мо­ло­ди­ця, - обізвав­ся пан Суф­щинський.

    - Гарна, як пи­сан­ка, дідько б її взяв, - про­мо­вив Єремія.

    - Схочете, кня­зю, то во­на бу­де ва­ша, - ска­зав один уп­ра­ви­тель, - тільки дай­те нам за­гад, то ми вчи­ни­мо кня­жу во­лю, і То­до­зя бу­де ва­ша.

    - Цур їй! Не зачіпай­те її, - ска­зав Єремія, не ду­же охо­чий до жіноцт­ва по своїй вдачі.

    Але це так тільки го­во­ри­лось. Єремія по­чу­вав, що То­до­зя ста­ла зад­ля йо­го потрібна, як повітря, без кот­ро­го не мож­на ні ди­ха­ти, ні жи­вотіти.

    «Вона бу­де моя, по­вин­на бу­ти моєю, хоч би мені до­ве­лось змес­ти з землі й її ха­ту, і її осе­лю, і тітку Мав­ру, і бра­та, хоч би до­ве­лось кров'ю за­ли­ти її ле­ва­ду», - ду­мав Єремія, стис­ка­ючи ку­ла­ки од ог­ню, що на­ли­вав йо­го сер­це.

    Сонце впа­ло десь в сте­пу, не­на­че зо­ло­та пти­ця пірну­ла в зе­ле­ну тра­ву. Гус­та тінь ляг­ла під яб­лу­ня­ми. А гості усе сиділи та пи­ли. Гос­по­ди­ня звеліла при­нес­ти на сто­ли світло і по­да­ва­ти ве­че­рю. Гри­зельда, на­гу­ляв­шись з жінка­ми, знов вер­ну­лась з ни­ми до сто­лу. То­до­зя сіла про­ти Єремії. Во­на приміти­ла, що в кня­зя очі го­рять і бли­щать, не­на­че дві жа­ри­ни, приміти­ла, що ті очі впи­лись п'явка­ми в її очі. Во­на вга­да­ла, що не ви­но та ва­ре­ну­ха за­па­ли­ли ті очі, бо князь не пив ви­на. Во­на вга­да­ла, що то її кра­са за­па­ли­ла ті страшні й гарні чорні очі, за­па­ли­ла не­без­печ­ним для неї ог­нем. Мо­лодій удові ста­ло чо­гось так страш­но, не­на­че ко­ло неї десь не­да­леч­ке, десь в гу­ща­вині яб­лунь за­во­ру­ши­лась не­чис­та си­ла, вти­ри­ла в неї свої страшні баньки й нас­то­ро­чи­лась або згу­би­ти її з світу, або за­подіяти якесь ве­ли­ке ли­хо.

    «Ой ля­кає ме­не цей князь своїми чор­ни­ми очи­ма, ля­кає ме­не страш­ним пог­ля­дом, не­на­че хо­че ки­ну­тись на ме­не, як ки­дав­ся в бит­вах на ко­заків. І навіщо бу­ло мені їха­ти на ці хрес­ти­ни? Ой не доб­ро віщу­ють йо­го страшні й пишні очі!»

    Тодозя по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в душі, яку пев­но по­чу­ва­ють сер­ни, ко­ли уг­ля­дять руш­ни­цю влов­чо­го, націле­ну на їх сер­це.

    Господиня звеліла по­да­ва­ти на сто­ли ве­че­рю. Не вва­жа­ючи на те, що обід був ба­га­тий і трив­ний, гості з жа­до­бою ки­ну­лись на пе­че­ню з ди­кої ко­зи, на­че вов­ки, аж кісточ­ки хру­ща­ли. Со­ба­ки збігли­ся з усієї еко­номії і, посідав­ши не­да­леч­ке од сто­ла, ди­ви­лись на гос­тей жадібни­ми очи­ма та ло­ви­ли зу­ба­ми кістки, що гості шпур­ля­ли на їх гурт. Після ве­чері знов при­нес­ли горілки та жба­ни ме­ду й ва­ре­ну­хи. Гості пи­ли, до­ки зовсім не по­пи­лись усі, окрім од­но­го кня­зя Виш­не­вецько­го. Він встав з-за сто­ла тве­резісінький.

    Надворі схо­пив­ся вітер. Яб­луні за­гой­да­ли гілка­ми, не­на­че затріпотіли й за­ма­ха­ли ру­ка­ми. На стіл по­си­па­лись яб­лу­ка і влу­ча­ли гос­тей то по го­лові, то по ру­ках. Од­не яб­лу­ко пот­ра­пи­ло в жбан з ме­дом, і бриз­ки роз­си­па­лись по ска­терті.

    - Час би вже й на од­по­чи­нок. Ніч тем­на, ще й вітер схо­пив­ся. Ми, пані Суф­щинська, пе­ре­но­чуємо в те­бе, - ска­за­ла Гри­зельда.

    - То й пе­ре­но­чуй­те і справді. До При­лу­ки до­ро­га по­га­на й не­без­печ­на. Я вашій яс­но­вельмож­ності, кня­ги­не, пос­те­лю постіль в світлиці, - ска­за­ла Суф­щинська.

    - А я при­ля­жу та пе­редрімаю не­дов­гу ніченьку от­ту­теч­ки на тап­чані, - про­мо­вив Єремія, встав­ши з-за сто­ла й по­дя­ку­вав­ши за хліб за сіль гос­по­да­реві та гос­по­дині.

    Шляхтичі, п'яні, як осіння ніч, на­си­лу доп­лен­та­лись до повітки і по­па­да­ли хто на сіно, хто на со­ло­му, а хто прос­то долі. Жіноцт­во по­ля­га­ло по­ко­том долі в кімнаті гос­по­дині.

    Єремія ліг на тап­чані, але дов­го не міг зас­ну­ти. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячіла чу­до­ва рівна То­до­зи­на пос­тать, не­на­че яке ди­во, кот­ре од­га­ня­ло сон од йо­го очей. Він зап­лю­щив очі й все-та­ки не­на­че ба­чив пишні ви­разні чер­воні ус­та. Ті ус­та ніби осміха­лись, роз­ту­лю­ва­лись, а з-під пов­ної верхньої гу­би бли­ща­ли рівні білі зуб­ки і драж­ни­ли йо­го, і сміялись з йо­го, що він, яс­но­вельмож­ний князь, му­сить за­див­ля­тись на ті ус­та.

    Єремія по­вер­нувсь на дру­гий бік, розп­лю­щив очі, а пе­ред ним, не­на­че се­ред тем­ної гор­ниці, знов блис­ну­ли такі пишні палкі очі, про які тільки в каз­ках роз­ка­зу­ють, а за очи­ма знов миг­ну­ли білі-білі зуб­ки, не­на­че пер­ли, а там далі, десь ко­ло дру­го­го зас­то­рон­ка не­на­че ста­ла пе­ред йо­го очи­ма уся пос­тать гар­ної ко­зач­ки в чер­во­но­му на­мисті. Он бли­щать на шиї зо­лоті ду­качі, он­деч­ки чер­воніє кар­та­та плах­та, он стоїть во­на са­ма й ди­виться на йо­го, і дра­тує йо­го своїми оча­ми, своїм посміхом.

    Єремія підвівся й сів на ки­лимі, йо­му рап­том схотілось об­ня­ти той тон­кий стан, при­гор­ну­ти до сер­ця ту ча­ру­ючу пос­тать.

    Кохання не­на­че од­ра­зу за­па­ли­ло усе йо­го су­хор­ля­ве тіло. Го­ло­ва ста­ла га­ря­ча. Сер­це ки­да­лось, не­на­че пташ­ка тріпа­ла крильця­ми в клітці. Він був ла­ден бігти до ха­ти, зас­ту­ка­ти у вікон­це, вик­ли­ка­ти То­до­зю до се­бе. Але в світлиці опо­чи­ва­ла Гри­зельда…

    Єремія знов упав на ліжко й за­ку­тав­ся ук­ри­ва­лом з го­ло­вою, щоб схо­ва­тись од то­го чарівно­го ви­ду, а те пиш­не ди­во знов не да­ва­ло йо­му спа­ти, од­го­ни­ло дрімо­ту од очей. Єремія сил­ку­вавсь ду­ма­ти про свої по­хо­ди, про свої бит­ви з ко­за­ка­ми, уяв­ляв собі, як він ввірвав­ся в ко­зацький табір, як кри­шив ко­заків шаб­лею, як ли­ла­ся аж дзюр­ча­ла людська кров. Він сподівав­ся, що ті улюб­лені згад­ки, ті улюб­лені кар­ти­ни битв вга­му­ють га­ря­че сер­це, за­туп­лять пиш­ний То­до­зин вид. Але в йо­го дум­ках се­ред то­го кри­ку і сто­го­ну, се­ред блис­ку­чих кри­вих ща­бель знов ви­ни­кав пиш­ний об­раз з чер­во­ни­ми ка­ли­но­ви­ми ус­та­ми, з пал­ки­ми чор­ни­ми очи­ма, а над очи­ма чорніли чорні ви­сокі, ніби ок­са­ми­тові бро­ви.

    - Боже мій! Що це зо мною ста­ло­ся? Нев­же й ті об­ра­зи людсько­го бой­ови­ща, ті про­литі мною ка­люжі людської крові не зал­лють тієї пиш­ної жіно­чої кра­си! Це ча­ри! Це пев­но якась чарівни­ця, що при­ча­ру­ва­ла моє сер­це чимсь не­пе­ре­мож­ним, чимсь страш­ним. Не маю си­ли, не маю змо­ги вга­му­ва­ти своє сер­це.

Пошук на сайті: