Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    Тодозя по­чу­ва­ла га­ря­чий дух од йо­го ви­да й од­хи­ли­лась. Але Єремія вхо­пив її за плечі й по­чав навіже­но цілу­ва­ти в ус­та, в чо­ло, в бро­ви, а потім при­гор­нув до се­бе й ніби зомлів, по­хи­лив­ши го­ло­ву на її пле­че.

    Цей на­хаб­ний вчи­нок Єреміїн збу­рив То­до­зю і об­ра­зив її; То­до­зя рап­том вис­мик­ну­ла свої ру­ки, вип­ру­ча­лась і ще далі ос­ту­пи­лась за яб­лу­ню, не­на­че за­ку­та­лась в гус­те зе­ле­не гілля. Єремія наз­дог­нав її й знов вхо­пив за ру­ку.

    - Кохай ме­не до жи­вот­тя, до са­мої смерті! Ме­не і ніко­го більше, - вже не за­ше­потів, а не­на­че за­шипів князь, як жар, поп­рис­ка­ний ок­ро­пом.

    - Не мо­жу! не бу­ду! Пустіть ме­не, кня­зю. Не вводьте ме­не в сла­ву, - ще тихіше ска­за­ла То­до­зя. - Не зну­щай­тесь на­до мною, си­ро­тою. Я не да­лась вам, ви­со­ко-вельмож­ним, на смішки, на по­та­лу, не дам­ся на зну­щан­ня. І я тям­лю, що то є честь та ша­но­ба.

    Тодозя вип­ру­ча­лась і ти­хою хо­дою, гор­до­ви­то підняв­ши го­ло­ву, пішла поміж яб­лу­ня­ми, пря­му­ючи до до­му. Їй чо­мусь зда­ва­лось, що то не князь Єремія, а який­сь на­пас­ник та­та­рин зас­ту­кав її на причілку в сад­ку і вже ла­ден на­ки­ну­ти на її шию ар­кан, щоб заб­ра­ти її з со­бою й од­вес­ти в Крим в не­во­лю. Во­на по­чу­ти­ла, що в неї вже за­би­ває дух і па­мо­ро­ки, що її тя­ма ту­маніє, го­ло­ва за­мо­ро­чується, і во­на от-от впа­де на зем­лю. Єремія роз­лю­ту­вавсь, наз­дог­нав її. Во­на по­чу­ти­ла, що її за плечі знов вхо­пи­ли ніби залізні ру­ки.

    - Ти, сот­ни­чи­хо, бу­деш моєю. Ніку­ди не вте­чеш од ме­не! Ніде не схо­ваєшся од ме­не! Ко­ли я тобі не упо­доб­ний і ти не зго­диш­ся бу­ти моєю, то я по­ру­баю твоє пиш­не тіло, пош­ма­тую на дрібні час­точ­ки, - вже не ше­потів, а не­на­че шипів князь. - Я п'яний од те­бе, як од хме­лю, як од міцно­го ви­на. Я п'яний од твоїх чарів, од твоїх пиш­них очей, - го­во­рив, визвірив­шись на неї, князь.

    Тодозя озир­ну­лась на Єремію, гля­ну­ла на йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма й од­ра­зу охо­ло­ла й по­по­лотніла. Він по­са­танів і сто­яв блідий, аж жов­тий, не­на­че мрець встав з до­мо­ви­ни, ши­ро­ко ви­ря­чив очі й ди­вивсь на неї. Очі бли­ща­ли, не­на­че спах­ну­ли ог­нем. То­дозі зда­лось, ніби сам са­та­на ви­ник десь ніби з-під землі і на­па­дом на­пав­ся на неї.

    Єремія пе­ре­пи­нив То­до­зю, знов об­хо­пив її плечі знес­тям­ки так міцно, не­на­че хтось стис­нув їй плечі об­ценька­ми. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що довгі су­хор­ляві пальці ніби вп'ялись в її плечі, а га­рячі, як жар, ус­та все цілу­ва­ли її, не­на­че пек­ли, в що­ки, в ус­та, в брівки та в чо­ло.

    - Гляди ж мені, сот­ни­чи­хо, щоб про моє ко­хан­ня та же­ни­хан­ня ні сном - ні ду­хом не доз­навсь че­рез те­бе ніхто в Луб­нах, ніхто в усьому світі. Не­бо ба­чить, са­док ба­чить, але ж во­ни ні до ко­го не про­мов­ля­ють і ніко­му не ска­жуть. Од ме­не не вте­чеш ніку­ди. Я знай­ду те­бе й на твоїй ле­ваді над Су­лою, знай­ду те­бе в сте­пах і в пу­щах та нет­рах, де б ти не схо­ва­лась, бо я те­бе ко­хаю без тя­ми, без міри. Од ме­не ніде не схо­вається той, ко­го я люб­лю або не­на­вид­жу. Пам'ятай про це й ніко­ли не за­бу­вай­сь про це і вдень і вночі. Пам'ятай - і бу­вай здо­ро­ва, ко­зач­ко чор­ноб­ро­ва!

    І князь швид­кою хо­дою май­нув між яб­лу­ня­ми і зник з її очей в гу­ща­вині.

    

VIII

    

    Тодозя сто­яла на траві під гус­тою гілляс­тою яб­лу­нею й ніяк не мог­ла опам'ята­тись. Во­на ди­ви­лась без­тям­ни­ми очи­ма на са­док, на зе­ле­не гілля яб­лунь і не ба­чи­ла ні сад­ка, ні зе­ле­но­го гілля. Над­ворі вже доб­ре роз­вид­ни­лось. На селі співа­ли півні, рев­ли ко­ро­ви. Десь у дворі не­да­ле­ко за сад­ком скрипів жу­ра­вель: хтось ви­тя­гав во­ду з кри­ниці. Се­ло про­ки­да­лось і ніби за­го­моніло сти­ха. Але То­до­зя нічо­го не чу­ла, нічо­го не ба­чи­ла. Їй зда­ва­лось, що над­ворі схо­пи­лась страш­на бу­ря, зак­ру­тив­ся в сад­ку ви­хор. Їй зда­ва­лось, що бу­ря гой­да­ла на небі густі хма­ри, гой­да­ла де­ре­во, зда­ва­лось, що вда­рив нес­подіва­но страш­ний грім і роз­бив її, не­на­че де­ре­во, її дум­ки десь роз­си­па­лись, як посіяна на ріллі пше­ни­ця, і во­на не мог­ла поз­би­ра­ти своїх ду­мок, звес­ти їх до­ку­пи і опам'ята­тись.

    А не­бо все ясніша­ло та за­ли­ва­лось світом. Тро­хи зго­дом То­до­зя підве­ла очі вго­ру і приміти­ла, що на небі й хмар не­ма. Не­бо синіло й лисніло. Сон­це ви­ко­ти­лось і освіти­ло са­док. То­до­зя по­ча­ла приміча­ти яб­луні, квітки, по­чу­ла пта­ши­не ще­бе­тан­ня. Во­на вста­ла і, ко­ли­ва­ючись, як п'яна, ти­хою хо­дою поп­лен­та­лась че­рез сад. Йду­чи стеж­кою, во­на ніби по­ма­леньку зби­ра­ла роз­ки­дані дум­ки, не­на­че зби­ра­ла роз­ки­дані по сад­ку квітки і скла­да­ла їх до­ку­пи.

    «Збезчестив ме­не князь, ки­нув­ся на ме­не, на­че хи­жий звір», - ду­ма­ла То­до­зя й по­чу­ти­ла, що гнів на кня­зя при­ли­ває до її сер­ця, при­бу­ває, не­на­че во­да вес­ною в Сулі.

    Вона гля­ну­ла на свої ру­ки. На ру­ках синіли сму­ги, де вхо­пив­ся Єремія своїми ніби залізни­ми пальця­ми.

    «А все то тітка вин­на. Це во­на на­мог­ла­ся їха­ти на хрес­ти­ни, їдьмо та й їдьмо в Сен­чу! За­ма­ну­лось пак по­ба­чи­ти кня­ги­ню, по­ди­ви­тись, яке на ній до­ро­ге уб­ран­ня, і який кун­туш, і з якої ма­терії, які на ній пер­ли та до­рогі діаман­ти. Ма­буть тітці при­пав до впо­до­би ву­са­тий та ло­ба­тий Єремія. А на мені все ли­хо око­ши­лось. От тобі й наб­ра­ла­ся со­ро­му на ввесь свій вік! Що то для тих польських та й цих на­ших спольще­них панів жіно­ча честь? А він же не мов­ча­ти­ме, ще й поч­ва­ниться пе­ред своїми при­яте­ля­ми ду­ка­ми, дар­ма що за­бо­ро­нив мені го­во­ри­ти про йо­го огид­ли­вий вчи­нок. Те­пер же ме­не ос­лав­лять, осу­дять усі добрі лю­де».

    Тодозя увійшла в кімна­ту. В по­ко­ях вже усі повс­та­ва­ли, пов­ми­ва­лись і при­че­пу­ри­лись.

    - Де це ти, То­до­зю, спа­ла? - спи­та­ла в неї тітка. - Ти ляг­ла спа­ти в кімнаті, а йдеш звідкільсь з дво­ру.

    - Мені бу­ло душ­но в хаті, а я вий­шла вночі з по­коїв та й пе­ре­но­чу­ва­ла на возі на траві, - ска­за­ла То­до­зя, вми­ва­ючись.

    Господиня вста­ла ду­же ра­но й на­го­ту­ва­ла вже снідан­ня.

    Князь чо­гось ніби ха­пав­ся з од'їздом. Зійшли­ся зас­пані та пох­мурі на похміллі гості й посіда­ли за сто­ла­ми сніда­ти. По­го­ничі лаш­ту­ва­ли в до­ро­гу по­воз­ки, вже зап­ря­га­ли коні в князівську ка­ре­ту. Єремія сидів за сто­лом по­руч з Гри­зельдою й все ско­са пог­ля­дав на двері в кімна­ту: йо­му ба­жа­лось ще раз по­ба­чи­ти То­до­зю. Але жіноцт­во не вий­шло сніда­ти до панів, бо сіло за снідан­ня в ок­ромній кімнаті.

    Гості не­дов­го сніда­ли, а більше пох­ме­ля­лись, ли­га­ючи та дуд­ля­чи здо­ро­ви­ми чар­ка­ми горілку та заїда­ючи со­ло­ни­ми огірка­ми. Єремія хап­ком встав і по­чав про­ща­тись з гос­по­да­рем та гос­по­ди­нею. Гри­зельда пішла в кімна­ту, щоб поп­ро­ща­тись з жіноцт­вом.

    - Гляди ж, То­до­зю, не од­мов­ляй­ся, як я пок­ли­чу те­бе в па­лац на ро­бо­ту. Ми роз­по­ча­ли ви­роб­лю­ва­ти чу­дер­нацький ки­лим і ніяк не да­мо ра­ди цій ро­боті; чо­мусь ви­роб­ка не вдається нам та й не вдається; а ти мо­же й за­ря­туєш нас і ста­неш нам до по­мочі, бо ко­зач­ки з давніх-да­вен ду­же здатні до цього ре­мест­ва, - ска­за­ла Гри­зельда до То­дозі на про­щанні.

    - Добре, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, доб­ре! Прий­ду та до­по­мо­жу тобі, хоч і з ме­не пев­но бу­де ко­ристі, як з торішнього снігу, або як й ца­па - мо­ло­ка, - обізва­лась То­до­зя жар­та­ми.

    На розс­та­ванні уп­ра­ви­тель Суф­щинський ска­зав до кня­зя про­мо­ву, не­на­че на сей­мо­во­му зборі; він дя­ку­вав кня­зеві за честь, дя­ку­вав, що князь і кня­ги­ня не по­гор­ду­ва­ли хлібом-сіллю сво­го вірно­го слу­ги і спо­до­би­ли йо­го гос­по­ду й гос­по­дарів своїми одвіди­на­ми. Пан­ки на розс­та­ванні ук­ло­ни­лись кня­зеві та кня­гині. Єремія оки­нув очи­ма Гри­зельду, кот­ра сто­яла ко­ло две­рей і за­ба­ла­ка­лась з жіноцт­вом. Кня­ги­ня сто­яла ко­ло по­ро­га ви­со­ка на зріст та пос­тав­на, рівна ста­ном, в дов­го­му бла­кит­но­му шов­ко­во­му літни­ку.

    «Гризельда по­важ­на, як ко­ро­ле­ва, і ще й те­пе­реч­ки мені приємна, але не та­ке по­чу­ван­ня оце нес­подіва­но роз­во­ру­ши­ла в моєму серці пал­ка То­до­зи­на кра­са!.. Гри­зельди­на хо­лод­на по­важ­на кра­са, її ро­зум, її по­важність, помірко­ваність та роз­суд­ливість і досі вчи­ня­ють на мою ду­шу щось приємне, але тільки приємне. Гри­зельда й досі для ме­не тільки «да­ма сер­ця» та й годі. Але То­до­зя! це щось зовсім інше, но­ве зад­ля ме­не. Щось гост­ре, пал­ке, пе­ку­че й ра­зом з тим нез­ви­чай­но со­лод­ке та при­над­не ллється од неї й спов­нює моє сер­це вщерть, і па­лить ме­не якимсь див­ним ог­нем…» - ду­мав Єремія, сіда­ючи в ка­ре­ту.

    Панки вий­шли надвір, жіноцт­во стов­пи­лось в сінях і несміли­во ви­зи­ра­ло че­рез двері на пиш­ну князівську ка­ре­ту. Єремія оки­нув очи­ма жіноцькі го­ло­ви, що по­ви­ти­ка­лись з две­рей, і між ни­ми вглядів То­до­зю. Їх очі, не­на­че од спо­чу­ван­ня, стріли­ся, і То­до­зя рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву за одвірок. Але Єремія по­чу­тив, що йо­го сер­це ста­ло спокійніше. Він не­на­че тільки що зірвав з ве­ли­кою труд­но­тою пиш­ну квітку, що рос­ла десь ви­со­ко на не­без­печ­них ске­лях, на­ми­лу­вав­ся нею дос­хо­чу, ви­пив з неї па­хощі і - потім ки­нув її на стеж­ку, як зів'ялу й не­потрібну.

    Коні летіли би­тим шля­хом прос­то до Лу­бен, а князь ог­ля­дав безк­раї сте­пи, роз­мов­ляв з Гри­зельдою про гос­по­дарст­во і навіть не ду­мав про То­до­зю. Йо­го сер­це спа­лах­ну­ло рап­том, як це бу­ває в лю­дей ду­же міцних, мужніх та пал­ких, рап­том і одійшло. Сте­по­вий вітер не­на­че розвіяв по сте­пу ча­ри пиш­них очей, пиш­ної кра­си.

Пошук на сайті: