Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6078
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6295
    Прибувши в Луб­ни, Єремія ки­нув­ся до гос­по­дарст­ва, по­чав хо­ди­ти в ка­зар­ми, мушт­ру­ва­ти своє військо. Ро­бо­чий та во­руш­кий зро­ду, він не лю­бив бай­ди­ку­ва­ти та по­хо­деньки справ­ля­ти, як справ­ля­ли їх тодішні польські па­ни-дідичі. Єремія не міг всидіти на місці без яко­гось діла. В то­му кло­поті він швид­ко зовсім за­був­ся про То­до­зю. Ча­сом вря­ди-го­ди її пиш­ний вид нес­подіва­но ви­ни­кав в йо­го пам'яті, але Єремія тільки осміхав­ся з тієї своєї нес­подіва­ної ду­рості, і ми­лий вид зни­кав в йо­го серці, не­на­че розвіяний вітром.

    Незабаром після то­го Гри­зельда з робітни­ця­ми за­хо­ди­лась ви­роб­лю­ва­ти роз­по­ча­тий здо­ро­вий ки­лим. Дівча­та, не­зу­гарні до тієї ро­бо­ти, по­нап­лу­ту­ва­ли уся­кої нісенітниці у взірцях, Гри­зельда зга­да­ла про То­до­зю і пок­ли­ка­ла її й кількох ко­за­чок, котрі бу­ли зу­гарні ви­роб­ля­ти ки­ли­ми. Це про­мислівство бу­ло тоді ши­ро­ко роз­пов­сюд­же­не на Задніпрянській Ук­раїні. Ки­ли­ми на Ук­раїні за­ку­по­ву­ва­ли тоді навіть в Моск­ву і до дво­ру мос­ковських царів.

    Тодозя зга­да­ла про кня­зя Єремію, і їй ста­ло страш­но йти до па­ла­цу. Во­на й досі не за­бу­ла про нес­подіва­ний Єреміїн на­пад на неї в сад­ку в Сенчі. Вер­нув­шись з Сенчі з гос­тей, То­до­зя й сло­вом не про­хо­пи­лась пе­ред тіткою Мав­рою про чу­дер­нацький ви­па­док з кня­зем Єремією. Во­на хотіла за­бу­ти про Єремію, од­га­ня­ла од се­бе дум­ки про йо­го. Але ті дум­ки усе вер­та­лись до неї, чи во­на ро­би­ла ро­бо­ту, чи од­по­чи­ва­ла. Усе вста­вав пе­ред нею по­важ­ний, аж су­во­рий смуг­ля­вий вид кня­зя, а в душі десь гли­бо­ко, гли­бо­ко не­на­че ми­готіли йо­го здо­рові блис­кучі чорні очі. Во­на, приїхав­ши з хрес­тин до­до­му, ще дов­го не­на­че по­чу­ва­ла на своїх ру­ках сліди йо­го ду­жих рук, по­чу­ва­ла на що­ках сліди йо­го га­ря­чих уст, га­ря­чий дух од йо­го ди­хан­ня. Страх ми­нув, але той пал га­ря­чо­го ко­хан­ня ще дов­го не­на­че обвівав її вид, обвівав усе тіло. Во­на не­на­че за­ме­та­лась яко­юсь хо­ро­бою од Єремії, і та хо­ро­ба дов­го не да­ва­ла їй спо­кою, на­па­дом на­па­да­ла, не­на­че про­пас­ни­ця.

    - Чи йти мені до па­ла­цу, чи не йти? - спи­та­ла То­до­зя не­на­че ви­пад­ком в тітки Мав­ри.

    - Атож! Ав­жеж іди! Кня­ги­ня бу­де на те­бе гніва­тись, а во­на лю­ди­на ду­же доб­ра й роз­суд­ли­ва, ще й до то­го не­гор­да. Як во­на лю­бенько роз­мов­ля­ла зо мною і з то­бою на хрес­ти­нах! Йди, не­бо­го, та по­мо­жи в ро­боті, бо там в па­лаці ма­буть зовсім та­ки не­зу­гарні до цього діла, - ска­за­ла тітка.

    - Чогось я бо­юся ото­го па­ла­цу, не­на­че в йо­му вгнізди­лась якась не­чис­та си­ла. Ще там на­вер­нуть ме­не на ка­то­лицьку віру та на польщиз­ну, як на­вер­ну­ли вже чи­ма­ло двірських па­ня­нок.

    - То ти не на­вер­тай­ся й не слу­хай, що бу­де тобі те­ре­ве­ни­ти кня­ги­ня. Не­хай собі го­во­рить, а ти її не слу­хай, - ска­за­ла Мав­ра.

    Але То­до­зю не­на­че якась си­ла тяг­ла до па­ла­цу, їй чо­гось ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти кня­зя, вло­ви­ти га­ря­чий по­зир чор­них очей, хоч раз знов по­ба­чи­ти йо­го зблизька.

    «Чудне моє сер­це! і бо­юсь кня­зя, і бо­юсь навіть стріну­тись з ним, і ба­жаю по­ба­чи­ти йо­го. Щось чуд­не діється оце зо мною», - по­ду­ма­ла То­до­зя і, приб­рав­шись гар­ненько та при­че­пу­рив­шись, пішла до па­ла­цу.

    Гризельда сиділа в прос­торній світлиці з своїми по­коївка­ми з ро­бо­тою ко­ло ки­ли­ма. Уся її світли­ця бу­ла схо­жа на робітню, де за ро­бо­тою сиділи двірські пан­ни та ба­би. Ко­ло стіни сто­яли здо­рові п'яльці з нап­ну­тою ос­но­вою для ки­ли­ма. В кут­ку од­на ба­ба мо­та­ла на ве­тушці мо­то­вил­ник з білої вов­ни. Другі пан­ни роз­мо­ту­ва­ли клуб­ки вов­ня­них ни­ток і чер­во­них, і зе­ле­них, і ро­же­вих. Зо три пан­ни сиділи ко­ло п'ялець і за­ти­ка­ли ки­лим взор­ця­ми. Част­ка вит­ка­но­го ки­ли­ма ясніла про­ти вікон чу­дер­нацьки­ми квітка­ми та муд­ри­ми перськи­ми ку­че­ря­ви­ми взор­ця­ми. В дру­го­му по­кої кру­ти­лась снівни­ця. Ве­туш­ка скрипіла, кач­ки на ве­туш­ках ма­нячіли, аж ми­га­ли в очах. Гри­зельда сиділа ко­ло вікна і роз­мо­ту­ва­ла пас­ма по­фар­бо­ва­ної вов­ни. В світлиці бу­ло чу­ти шум, якесь ле­геньке ша­рудіння, ти­хий гомін од роз­мо­ви, здерж­ли­вої, несмілої. Од­на Гри­зельда го­моніла го­лос­но на усю кімна­ту.

    Тодозя й дві пок­ли­кані ко­зач­ки увійшли в світли­цю й поз­до­ров­ка­лись. В узенькі та ви­сокі го­тицькі вікна з круг­ли­ми ма­леньки­ми ши­боч­ка­ми, вправ­ле­ни­ми в олив'яні, ніби пе­реп­ле­тені ра­ми, світи­ло сон­це. Жов­то-га­рячі проміння не­на­че висіли на повітрі че­рез усю кімна­ту, об­важнілі од гус­то­го вов­ня­но­го по­ро­ху. То­до­зя зо­ри­ла очи­ма по робітні й на­си­лу знай­шла очи­ма Гри­зельду на стільці ко­ло вікна. Во­на поцілу­ва­ла її в ру­ку.

    - От і доб­ре, що ти, сер­це То­до­зю, оце прий­шла до ме­не на оден­ки! - ска­за­ла лас­ка­во Гри­зельда. - Чо­гось у нас ро­бо­та йде для­во, як мок­ре го­рить: мої ки­лим­ниці, здається, та­ки не ду­же зручні та здатні до цього діла. Ста­вай, То­до­зю, та по­ма­гай тка­ти, а ви сідай­те за гре­бені та доп­ря­дай­те півмітка, - ска­за­ла Гри­зельда до двох не­мо­ло­дих ко­за­чок, що сто­яли ко­ло по­ро­га.

    - Хотіла б я, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, до­по­мог­ти, але знаю доб­ре, що й з ме­не бу­де тобі не­ве­ли­ка поміч. Як­би співа­ти, або тан­цю­ва­ти, або їсти, то я б та­ки доб­ре до­по­мог­ла! Не­ма де прав­ди діти, а до ро­бо­ти я не ду­же то здат­на та зу­гар­на та­ки зро­ду, - жар­ту­ва­ла То­до­зя.

    - Жартуй, жар­туй собі на здо­ров'я, а до ро­бо­ти ста­вай: ось тобі клуб­ки вов­ня­них ни­ток уся­ко­го кольору. До­би­рай, як знаєш, - ска­за­ла Гри­зельда.

    Тодозя ста­ла ко­ло п'яльців і по­ча­ла за­ти­ка­ти ос­но­ву. В про­вор­ної досвідної ко­зач­ки діло пішло га­разд. В гор­ни­цях бу­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти, як за стіною рипіла снівни­ця, не­на­че скре­го­та­ла со­ро­ка, та ти­хо гу­ла ве­туш­ка в жва­вих Ган­ни­них ру­ках. Де­котрі по­коївки пря­ли, інші мо­та­ли з по­чинків пря­жу на мо­то­вил­ни­ки.

    - Чом це в вас ні співа­ють, ні ба­ла­ка­ють? Мені аж чуд­но, бо я з своєю тіткою го­во­рю з ран­ку до ве­чо­ра та й не на­го­во­ри­мось вдвох за ввесь день, - ска­за­ла сміли­во То­до­зя до Гри­зельди.

    - Хіба вже ти роз­ва­жиш нас своїми ве­се­ли­ми пісня­ми та роз­мо­вою, бо ти зро­ду ве­се­ла на вда­чу. І моя ба­ба Ган­на ко­лись бу­ла ве­се­ла, а те­пер все або хни­кає, або лається. Це я пок­ли­ка­ла те­бе і зад­ля то­го, щоб ти і по­мог­ла нам, і тро­хи роз­ве­се­ли­ла мою сум­ну робітню, - ска­за­ла Гри­зельда, котрій і справді при­па­ла до впо­до­би ве­се­ла То­до­зя.

    - Які вже там з ме­не ве­се­лощі? Од моїх ве­се­лощів мо­ло­ко кис­не в гле­чи­ках, - про­мо­ви­ла То­до­зя. - Мої ве­се­лощі такі смачні, як кис­лиці. Он ба­ба Ган­на вже й скри­ви­лась од їх, як се­ре­да на п'ятни­цю.

    Баба Ган­на об­ра­зи­лась і на­ду­ла гу­би. Усі засміялись.

    Саме в той час князь Єремія вер­нув­ся з муштрів і пе­ре­хо­див че­рез світлиці. Він зир­нув че­рез од­чи­нені двері в кімна­ту і йо­го очі впа­ли на То­до­зю. То­до­зя вгляділа кня­зя й лед­ве не зомліла. В неї за­би­ло дух, ру­ки з нит­ка­ми зад­ри­жа­ли. Во­на й зля­ка­лась, і чо­гось зраділа. Гост­рий по­зир чор­них Єреміїних очей прой­няв її наскрізь, не­на­че меч. Вип­ну­те Єреміїне чо­ло за­лисніло в сутінку світлиці, освіче­не од­лис­ком сон­ця. Довгі чорні ву­си за­ми­готіли. Єремія спи­нив­ся на ході й ніби при­див­ляв­ся на То­до­зю. Він впізнав її. Не­на­че якась си­ла по­тяг­ла йо­го до од­чи­не­них две­рей.

    Тодозя сто­яла най­ближ­че до две­рей і ввічли­во та зви­чай­ненько пок­ло­ни­лась кня­зеві.

    - О! ве­се­ла ко­зач­ка в те­бе, кня­ги­не, на ро­боті. Впізнаю, впізнаю. Ба­чив те­бе в Сенчі.

    - Либонь бу­де тижнів зо три, як ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, ба­чи­ли ме­не в Сенчі, як я з тіткою бу­ла там на хрес­ти­нах, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Еге! Ли­бонь бу­де тижнів зо три, - го­во­рив князь, сто­ячи в две­рях, а йо­го хижі очі так і зо­ри­ли на То­до­зю, не­на­че він хотів її прог­ли­ну­ти або й вби­ти. Не радість, не осміх ви­яв­ля­лись в йо­го блис­ку­чих очах, а більш не­на­че злість і гнів. Він злос­ту­вав, що То­до­зя знов стри­во­жи­ла йо­го ду­шу, на­вер­нув­шись йо­му на очі.

    - В То­дозі ру­ки звичні до цієї ро­бо­ти; во­на спра­виться за двох ко­ло ки­ли­ма. Он, глянь, кня­зю, скільки вже во­на нат­ка­ла! - ска­за­ла Гри­зельда.

    - Чи нат­ка­ла, чи, мо­же, й наз­бав­ля­ла, цього я вже не вга­даю, - обізва­лась То­до­зя.

    Її три­вожність од­ра­зу вга­му­ва­лась. Во­на ско­са зир­ну­ла на Єремію і впізна­ла в йо­го очах ту хижість ко­хан­ня, кот­ра її не­дав­неч­ко так страш­но на­ля­ка­ла в сад­ку в Сенчі. І ті хижі зо­ряні та палкі очі чо­гось те­пер при­па­ли їй до впо­до­би. Ті очі тяг­ли її, не­на­че бе­зод­ня, і во­на по­чу­ва­ла, що в неї не стає си­ли пе­ре­мог­ти своє сер­це. А Єремія все сто­яв на по­розі й ніби ог­ля­дав ки­лим, але він ди­вив­ся не на чу­дер­нацькі квітки, що ніби роз­пу­ку­ва­лись під То­до­зи­ни­ми ру­ка­ми, а на пиш­не То­до­зи­не лич­ко.

    В кімнаті ста­ло ти­хо. Усі мов­ча­ли. Тільки ве­ре­те­на жур­ча­ли та десь за стіною скре­го­та­ла снівни­ця. Князь ос­ту­пивсь од две­рей якось не­хо­тя, але йо­му не хотілось йти до своєї кімна­ти. Якась си­ла не­на­че ру­ка­ми дер­жа­ла йо­го на місці. Він по­чав хо­ди­ти по світлиці, ни­кав од кут­ка до кут­ка, як вовк, за­чи­не­ний в клітці, і все по­зи­рав че­рез од­чи­нені двері на То­до­зин вид, на її тон­кий стан в тісно­му чор­но­му гор­сеті, на од­лиск чер­во­но­го на­мис­та на делікат­них що­ках. Єремію бра­ла і лю­бов, і злість.

Пошук на сайті: