Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    - Ба не скрізь ва­шої яс­но­вельмож­ності во­ля во­лить. Є й яс­но­вельмож­но­му впин, і не кня­зе­ва си­ла й во­ля про­ти йо­го ста­ти. Яс­но­вельмож­ний му­сить вво­ли­ти чи­юсь не­пе­ре­мож­ну во­лю! - ска­за­ла То­до­зя.

    - Який же це і од ко­го мо­же бу­ти для ме­не та­кий впин? - крик­нув Єремія, і йо­го очі од­ра­зу за­па­ли­лись. Він вже спах­нув гнівом.

    - Смерть, - ска­за­ла ти­хо То­до­зя і по­ка­за­ла пальцем на по­ки­ну­тий пісто­лет, що ва­ляв­ся долі на траві.

    - Твоя чи моя? - спи­тав Єремія, при­ку­сив­ши гу­би й на­су­пив­ши бро­ви так, що во­ни зійшлись до­ку­пи.

    - Передніше за все пев­но моя, а потім мо­же й ва­ша, кня­зю, і навіть князівська ру­ка не встиг­не ме­не пош­ма­ту­ва­ти і по­шат­ку­ва­ти, бо ко­ли вже на те пішло­ся, я мо­жу й са­ма собі за­подіяти смерть в од­ну мить.

    Тодозя сміли­во ди­ви­лась на кня­зя, на­виг­ля­да­ла і оком не змиг­ну­ла. Єремія вло­вив в тих очах ко­зацьку зав­зятість, незгіршу за свою.

    - То ти, ба­чу, не біла го­луб­ка? Ти на­ту­рис­та й оп­риш­ку­ва­та, й упер­та, як усей ваш ко­зацький рід, ще й кус­ли­ва, як му­хи в спасівку. А я вва­жав на те­бе, як на го­луб­ку.

    - Я не біла го­луб­ка. Я, ко­ли хоч, ста­ну вов­чи­цею, і тоді кня­зеві бу­де труд­но й не­без­печ­но навіть справ­до­ву­ва­тись та вой­ду­ва­тись зо мною.

    - Бачу, що ти ко­зацько­го за­пек­ло­го код­ла, але я те­бе ко­хаю, як ніко­го не ко­хав ніко­ли пе­редніше, чи бу­деш ти го­луб­кою, чи вов­чи­цею. Я, ска­за­ти по правді, го­лу­бок не люб­лю; я пе­редв­ва­жаю го­луб­кам гар­них вов­чиць. Та­кий вже я на вда­чу зро­ду! - ска­зав Єремія і при­гор­нув до своїх міцних персів То­до­зю.

    Тодозя і са­ма нез­чу­лась, як об­ня­ла Єремію і міцно та щільно при­гор­ну­лась до йо­го.

    Недалечке од то­го місця, де во­ни сто­яли, ва­ля­лась ста­ра ли­па, зла­ма­на й по­ва­ле­на бу­рею, вже спо­рох­нявіла й трух­ля­ва, по­то­че­на шаш­ля­ми. Ко­ло­да не­на­че пірну­ла в па­по­роть, вже по­де­ку­ди по­жовк­лу, не­на­че поб­риз­ка­ну зо­ло­том. Єремія повів То­до­зю до тієї ко­ло­ди.

    - Може, кня­зю, маєте на думці оце пок­лас­ти мою го­ло­ву до цієї ко­ло­ди та й стя­ти по плечі? - спи­та­ла То­до­зя.

    - І дум­ки та­кої не мав! Ся­де­мо та по­ба­ла­каємо тро­хи, бо ти ме­не вто­ми­ла своєю кра­сою та су­пе­реч­ка­ми. Я знов не­на­че стаю п'яний од твоїх брів, од твоїх очей. Ти ніби на­поїла ме­не яко­юсь от­ру­тою.

    Єремія сів на ко­ло­ду і по­тяг до се­бе за ру­ку То­до­зю. Струх­лявіла та спо­рох­нявіла ко­ло­да за­ва­ли­лась під ним. З осе­ред­ка спах­ну­ла по­рох­ня, не­на­че дим. З-під ко­ло­ди шми­го­ну­ло дві пе­ре­ля­кані ящірки і по­ши­лись в па­по­роть, а за ни­ми вип­ла­зу­ва­ла га­дю­ка й собі по­ши­лась слідком за ни­ми поміж лис­том. То­до­зя одс­ко­чи­ла набік од ко­ло­ди і крик­ну­ла, як не­са­мо­ви­та.

    - Не ля­кай­ся! я за­чав­лю за­каб­лу­ком і га­дю­ку, й ящірок, і уся­ку га­ди­ну. Сідай зо мною по­руч от­тут на товс­то­му стов­бурі на краєчку. Тут ми не за­ва­ли­мось.

    - Поганий знак, кня­зю, оці ящірки та га­дю­ки! Не­доб­рий знак зад­ля на­шо­го грішно­го ко­хан­ня. По­га­на прик­ме­та: во­на віщує ли­хо!

    Єремія по­са­див ко­ло се­бе То­до­зю й об­няв її за стан.

    - А бач, ти по­лох­ливіша за ме­не! - ска­зав Єремія й осміхнув­ся. - От я не зля­кавсь га­дюк.

    З-під чор­них куд­ла­тих вусів блис­ну­ли міцні білі рівні, не­на­че підрізані, зу­би. То­до­зя впер­ше по­ба­чи­ла йо­го осміх, і той ве­се­лий радісний знак ко­хан­ня си­ломіць по­тяг її всю ду­шу до смуг­ля­во­го й зав­зя­то­го Єремії.

    Довго во­ни сиділи та ми­лу­ва­лись в діброві. Ко­ня бра­ла не­терп­ляч­ка. Він пирх­кав, бив ко­пи­та­ми зем­лю, не­на­че на­тя­кав кня­зеві, що він за­над­то вже за­га­яв­ся в діброві. А Єремія все ми­лу­вав­ся То­до­зею, не­на­че грав­ся цяцькою, не ви­пус­кав її з рук.

    - Час, кня­зю, до­до­му. Вже за­то­го й вечір бу­де. Моя тітка ляг­ла по обіді од­по­чи­ва­ти і пев­но вже дав­но про­ки­ну­лась та шу­кає ме­не по всіх усю­дах.

    - Гляди ж мені, ко­зач­ко! Як тільки я з'явлю­ся в па­лаці на две­рях в кімнаті, де ти май­ст­руєш ко­ло ки­ли­ма, то це бу­де знак, що я при­бу­ду вве­чері до те­бе. Тоді вип­ро­вад­жуй свою тітку з ха­ти, як знаєш, бо як тільки твоя тітка ста­не мені на до­розі, на пе­реш­коді, то моя шаб­ля не жар­ту­ва­ти­ме з нею. Чуєш? Ко­ли в те­бе є тя­ма в го­лові, то ти це втя­миш. Як свис­ну я ко­ло дво­ру, ко­ло ха­ти, то ви­ходь до ме­не за­раз і не гай­ся дов­го. Я і кня­жо­го, але й ко­зацько­го ро­ду і люб­лю ко­ха­тись, як ко­зак і по-ко­зацьки. Я князь і прос­так-ко­зак. Та­кий вже я зро­ду на вда­чу.

    - Чую, кня­зю. Але ліпше бу­ло б, як­би князь не топ­тав до ме­не стеж­ки. Лю­де довіда­ються, осу­дять ме­не. Тре­ба мені хо­ва­тись з своїм ко­хан­ням од людсько­го ока, од людсько­го осу­ду.

    - Прощай, кра­со! - про­мо­вив князь і, ско­чив­ши на ко­ня, свис­нув і зник в діброві мит­тю, не­на­че ви­хор у сте­пу.

    Тодозя дов­го сто­яла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і про опеньки за­бу­ла. Ду­ми сну­ва­лись в її го­лові, на­че хма­ри пе­ред бу­рею на небі.

    «Це не лю­бов моя, це ли­хо моє! Це який­сь во­рог, і во­рог лю­тий, при­че­пив­ся до моє! душі, вп'явся п'явкою в моє сер­це і ссе моє без­жур­не жит­тя, хма­ра­ми хма­рить мою ве­се­лу ду­шу. І пісні й жар­ти вже не йдуть мені на ду­шу. Усе ба­чу пе­ред со­бою йо­го од­но­го, навіть уві сні уяв­ляється мені йо­го смуг­ля­вий вид, при­вид­жу­ються йо­го чорні очі, не­на­че він одібрав у ме­не па­мо­ро­ки, одібрав сер­це й ду­шу; це при­че­пи­лась до ме­не якась при­че­па, якесь не­щас­тя», - ду­ма­ла То­до­зя, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Дов­го во­на сто­яла під ду­бом і за­бу­лась і за се­бе, і за тітку. В діброві вже по­ча­ло су­теніти. То­до­зя ки­ну­ла не­на­ро­ком очи­ма по діброві й тільки тоді зап­риміти­ла свій ко­шик на траві, приміти­ла роз­ки­дані опеньки. Во­на опам'ята­лась, поз­би­ра­ла опеньки в ко­шик і вер­ну­лась до­до­му смут­на та за­ду­ма­на.

    Другого дня вранці во­на побігла на ро­бо­ту до па­ла­цу, ста­ла ко­ло ро­бо­ти і не зво­ди­ла очей з од­чи­не­них две­рей… Єремія вер­нув­ся до­до­му на обід зак­ло­по­та­ний та зму­че­ний на мушт­рах, прой­шов че­рез світли­цю й навіть не обер­нув­ся, не гля­нув у двері на То­до­зю. Він ви­пад­ком натішив­ся її кра­сою, і в йо­го нес­покійній кло­пот­ливій го­лові вже й зник її пиш­ний вид. Цілий тиж­день хо­ди­ла То­до­зя на ро­бо­ту, і тільки раз-ра­зом Єремія зир­нув ско­са на неї че­рез двері. Аж у су­бо­ту якось на од­ну хви­ли­ну заг­ля­нув він у кімна­ту і пильно по­ди­вив­ся на То­до­зю. Во­на й са­ма не зна­ла, як зро­зуміти той ніби ви­пад­ко­вий нед­бай­ли­вий по­зир, але во­на сподіва­лась, що князь не­за­ба­ром прий­де до неї. То­до­зя вже пос­те­рег­ла ве­ред­ли­ве князівське сер­це, що тішиться жіно­чою кра­сою заіграш­ки, на льоту і нез­дат­не по­ко­ха­ти щи­ро, навіки.

    Вернувшись до­до­му смер­ком, То­до­зя за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти ве­че­рю. Задз­во­ни­ли на ве­чер­ню. Тітка Мав­ра за­вертіла го­ло­ву наміткою й пішла до церк­ви. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. В печі па­ла­ло по­лум'я й ми­готіло по білих стінах. Ка­га­нець лед­ве бли­мав на ко­мині. Нес­подіва­но над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір.

    «Хтось чу­жий йде в двір. Це не тітка: на тітку со­ба­ки б не ки­ну­лись, як ска­жені», - по­ду­ма­ла То­до­зя, мовч­ки сто­ячи ко­ло печі й прис­лу­ха­ючись.

    А со­ба­ки аж ви­ли, не­на­че ко­гось за по­ли ха­па­ли. Нес­подіва­но рип­ну­ли сінешні двері. То­до­зя од­чи­ни­ла двері в сіни. Двері не­на­че побігли самі й од­чи­ни­лись навстіж. Світ од печі по­лив­ся ши­ро­кою хви­лею в темні сіни. То­до­зя приміти­ла, що ко­ло сінешнього по­ро­га стоїть хтось смуг­ля­вий і блис­кає на неї очи­ма. Дов­гоб­ра­зий вид, тон­кий гост­рий ніс, довгі чорні ву­си лед­ве мріли, а гострі очі світи­лись під ялом­ком, не­на­че в вов­ка.

    Тодозя не од­ра­зу впізна­ла Єремію, хоч до­га­ду­ва­лась, що то сто­яв він. Але в той час їй чо­гось зда­лось, що то до неї при­летів пе­ре­лес­ник, увійшла не­чис­та си­ла. Во­на тро­хи не зомліла.

    «Чи князь, чи… дух свя­тий при хаті… не­чис­та си­ла», - по­ду­ма­ла То­до­зя й пе­рех­рес­ти­лась, їй чо­гось зда­ва­лось, що з тієї ма­ри по­сип­ляться іскри, піде клуб­ка­ми дим по сінях, з очей за­па­шить по­лум'я.

    Князь рап­том пе­рес­ту­пив поріг і не­на­че вско­чив у ха­ту.

    - Не хрес­тись, бо це я: ме­не не про­же­неш хрес­том та своїми схиз­ма­тицьки­ми мо­лит­ва­ми. Я уг­лядів тітку Мав­ру на улиці, ба­чив, як во­на пішла до церк­ви, і зай­шов до те­бе. До­ки тітка дос­тоїть до кінця в за­ут­рені, я натішусь то­бою. От­тут по­си­ди­мо - по­го­во­ри­мо вдвох!

    - Оджеж ви, кня­зю, не­помірко­ва­на лю­ди­на. Тітка мо­же вер­ну­тись із церк­ви щох­ви­ли­ни. Що тоді бу­де? Як мені ди­ви­тись їй в вічі? Та во­на ж ле­пет­ли­ва і са­ма ж та­ки роз­не­се по сусідах не­доб­ру сла­ву про ме­не. Піде по­го­лос­ка по Луб­нах. Бо­юсь своєї слизько­язи­кої тітки!

    - А чорт її ма­тері! Не­хай ле­пе­че язи­ком, ко­ли дов­гий язик має. А мені що до то­го?

    - Князеві мо­же й нічо­го, але я по­го­во­ру бо­юсь. Підуть не­добрі сли­хи про ме­не по Луб­нах. Я удо­ва, і сла­ва про ме­не між людьми доб­ра.

    - Коли я спо­до­бив те­бе своєї лас­ки, то сла­ва твоя ста­не ще ліпша. Од цього нічо­го не втра­тиш, а ба­га­то де­чо­го прид­баєш, - ска­зав Єремія.

Пошук на сайті: