Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    На го­рах за­во­ру­ши­лись лю­де, не­на­че ко­маш­ня. Ко­па­ли око­пи, на­си­па­ли здо­рові ва­ли, во­зи­ли цег­лу, ста­ви­ли час­то­ко­ли.

    Незабаром після то­го Єремія розіслав по Ук­раїні й по Во­лині своїх комісарів зак­ли­ка­ти хо­дач­ко­вих шлях­тичів до се­бе на військо­ву служ­бу. В йо­го бу­ла дум­ка за­вес­ти двірське військо та­ке здо­ро­ве, яко­го не мав ні один маг­нат у Польщі й на Ук­раїні. Ста­рос­ти знов зігна­ли на­род на шар­ва­рок. Єремія зак­ла­дав ко­ло сво­го па­ла­цу не­на­че свою Січ. Він за­га­дав ко­па­ти зем­лян­ки, ста­ви­ти довгі ку­рені для не­жо­на­тих військо­вих. Око­пи й ва­ли да­ле­ко виг­на­лись в степ. Ко­ло ку­ренів ви­ко­па­ли довгі ями, пос­та­ви­ли му­ро­вані ка­биці, за­му­ру­ва­ли в ка­би­цях здо­рові ка­за­ни, щоб ва­ри­ти стра­ву, пос­та­ви­ли дов­ге­лецькі стані для ко­ней. Єремія за всім дог­ля­дав сам, усьому да­вав ряд. Уся йо­го ду­ша ле­жа­ла до тих військо­вих окопів, до тих ку­ренів, де ма­ло про­бу­ва­ти йо­го князівське військо.

    І не­за­ба­ром по­тяг­ли­ся до Лу­бен хо­дач­кові шлях­тичі, усякі прой­дисвіти та во­ло­цю­ги, що про­бу­ва­ли на лас­ка­во­му хлібі при тодішніх маг­натських дво­рах. Одні тяг­ли­ся пішки но сте­пах, інші їха­ли на шка­пах, не­на­че Дон-Кіхо­ти, обірвані, за­куд­лані й не­уми­вані по цілих тиж­нях, але з ди­ким зав­зят­тям в очах, з гор­ди­ми очи­ма. Єремія прий­мав їх до се­бе на служ­бу з до­ро­гою ду­шею. Жо­на­тих сірач­ко­вих шлях­тичів він осе­ляв в Луб­нах, уся­ких не­жо­на­тих прой­дисвітів та приб­луд осе­ляв в ку­ре­нях та в зем­лян­ках. Усім да­вав він чу­дові сте­пові коні, військо­ву зброю й вби­рав у до­рогі ша­ти, не­на­че своїх дітей, не шко­ду­ючи гро­шей.

    Заіржали коні в сте­пу. За­куріли ди­мом ка­биці, за­веш­та­лись лю­де. Щод­ня ку­харі різа­ли во­ли та вівці на про­хар­чу­ван­ня цієї ди­кої, але гор­до­ви­тої шля­хетської ор­ди. На­вез­ли з Лу­бен бо­чок горілки та медів. Єремія сам по­ряд­ку­вав, сам час­ту­вав військо­вих, сам сідав з цією ор­дою за обід над­ворі прос­то не­ба, на землі. В цьому та­борі ніби бу­ла йо­го уся ду­ша. До неї ли­ну­ло йо­го сер­це. На ши­ро­ко­му май­дані Єремія сам вчив своє но­ве військо, по­ка­зу­вав, як би­тись на шаб­лях та на спи­сах, гар­цю­ва­ти на ко­нях, вчив стріля­ти й пот­рап­ля­ти та влу­ча­ти в ціль: скрізь на го­рах роз­ля­гавсь шум, крик та га­лас. Іржа­ли коні, кри­ча­ли військові за чар­ка­ми, за куб­ка­ми, за зма­ган­ня­ми та бійкою, тріща­ли руш­ниці. Зда­ва­лось, ніби з да­ле­ко­го Схо­ду най­шла якась но­ва ор­да, ота­бо­ри­лась в сте­пу над го­ра­ми на який­сь час і бу­ла на­по­го­тові ру­ши­ти з місця на якісь го­ро­ди, і щось руй­ну­ва­ти, і ко­гось во­юва­ти.

    Єремія прий­мав до се­бе на військо­ву служ­бу в ко­за­ки не тільки ка­то­ликів, але й ук­раїнців і уніятів, навіть пра­вос­лав­них шлях­тичів і ко­заків. Він ніби за­во­див но­ву Січ, але не для обо­ро­ни Ук­раїни, а для своєї сла­ви, для сво­го чес­то­любст­ва.

    Для сво­го двірсько­го війська, для своїх слуг - дво­рян ка­то­ликів та уся­кої польської че­ляді Єремія за­раз звелів збу­ду­ва­ти в Луб­нах ка­то­лицький костьол. Не­за­ба­ром наїха­ли у Луб­ни з Вар­ша­ви ка­то­лицькі ченці. З костьолу швид­ко став бер­нар­динський ка­то­лицький мо­нас­тир. Єремія од­пи­сав на той мо­нас­тир землі та сіно­жаті. Пе­ре­го­дя Єремія пос­та­вив костьол і в При­лу­ках. Але він осівся в Лу­бен­щині не зад­ля то­го, щоб бу­ду­ва­ти ка­то­лицькі мо­нас­тирі та роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру.

    В той час прой­шла чут­ка, що бу­де війна з Моск­вою. Маєтності Єреміїні до­хо­ди­ли до са­мої мос­ковської гра­ниці. Єремія ха­пав­ся на­би­ра­ти у військо жовнірів. В йо­му заг­ра­ла кров. Він був ра­дий війні.

    «От те­пер нас­тав час по­ка­за­ти мені се­бе! - ду­мав Єремія. - Піду на Моск­ву, по­ве­ду своє військо, розіб'ю мос­калів, на­бе­ру побідних лаврів. І швид­ко про ме­не за­го­во­рять у Вар­шаві. Про мою сла­ву піде чут­ка по всій Польщі, а мо­же й далі».

    Воєвода мос­ковський Бу­турлін всту­пив з військом в Пол­тав­щи­ну і зруй­ну­вав Мир­го­род. За­го­ни мос­ковсько­го війська вис­ту­пи­ли на Чернігів. Єремія вис­лав ти­ся­чу сво­го війська на мос­калів з па­ном Дло­товським, але військо бу­ло по­би­те мос­ка­ля­ми. В місяці лю­то­му 1634 ро­ку Лу­ка Жол­кевський привів з-за Дніпра військо з по­ляків, лит­винів, німців та ук­раїнських ко­заків під при­во­дом пол­ков­ни­ка Яко­ва Ост­ря­ни­на й пішов в Мос­ков­щи­ну на міста Сівськ, Курськ та Рильськ.

    Єремія ха­пав­ся, щоб за­хис­ти­ти й обо­ро­ня­ти свої го­ро­ди й се­ла. Він за­раз прис­тав з своїм військом до Жол­кевсько­го, ки­нув­ся за мос­ковську гра­ни­цю, по­чав там па­ли­ти мос­ковські се­ла і ви­па­лив їх так ба­га­то, що ко­за­ки йо­го прод­раж­ни­ли палієм. Військо Єреміїне й Жол­кевсько­го об­ло­жи­ло Пу­тивль, але не мог­ло йо­го взя­ти, потім пішло на Сівськ, об­ло­жи­ло йо­го, по­шар­па­ло й по­па­ли­ло, але не взя­ло. Са­ме тоді прой­шла чут­ка, що на Лу­бен­щи­ну йдуть та­та­ри. Єремія на той час за­був­ся й про свої лав­ри й по­вер­нувсь з своїм військом у Лу­бен­щи­ну, щоб од­би­ва­тись од та­тар. Йо­го за­го­ни виг­на­ли та­тар, але швид­ко потім Моск­ва пос­та­но­ви­ла з Польщею По­лядівський мир і Єремії не вда­лось до­бу­ти собі сла­ви в Мос­ков­щині в бит­вах з мос­ковським військом. Він тільки по­ка­зав жорс­токість та дикість своєї вдачі, бо руй­ну­вав і па­лив, не­на­че та­тарська або дав­ня мон­гольська ор­да. За­те ж че­рез кільки років кня­зеві Єремії до­ве­лось до­бу­ва­ти собі сла­ви в рідно­му краї в бит­вах з ко­за­ка­ми, котрі вста­ли на Польщу. І він до­був собі сла­ви на ганьбу слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких.

    Завзятий фа­на­тик, польський ко­роль Сигізмунд III пос­та­но­вив, си­лою за­вес­ти по всій Ук­раїні унію. Єзуїти роз­си­па­лись по Ук­раїні й си­лу­ва­ли ду­хо­венст­во й на­род до унії. Значніші пра­вос­лавні па­ни прис­та­ва­ли до ка­то­лицької віри й спо­ля­чу­ва­лись. Ко­роль щед­ро роз­дар­ку­вав­ся, по­роз­да­вав ве­ликі маєтності на Ук­раїні знач­ним польським маг­на­там. По­ля­ки за­ве­ли на Ук­раїні пан­щи­ну, ха­па­ли землі вже й за Дніпром у Пол­тав­щині та Чернігівщині, де тільки мож­на бу­ло за­хо­пи­ти, за­гар­бу­ва­ли навіть землі вольних ко­заків і ко­зацької стар­ши­ни. На­род ро­бив на панів пан­щи­ну і стог­нав у не­волі. Де­ся­ту част­ку з хліба, з пасік і з усього сво­го доб­ра се­ля­ни од­да­ва­ли своїм па­нам. Па­ни од­да­ва­ли свої маєтності жи­дам в по­сесію вкупі з церк­ва­ми. Жи­ди дер­жа­ли в се­бе ключі од цер­ков. На­род пла­тив їм за подзвінне, за хрес­ти­ни, за вінчан­ня. Діти зос­та­ва­лись нех­ре­щені, мо­лоді жи­ли невінчані. Польсьe військо сто­яло по се­лах на станціях і об­ди­ра­ло се­лян, об­ди­ра­ло на­род, як хотіло. Па­ни бра­ли, окрім по­датів, ще три ра­зи на рік од­сип­не з кож­ної ха­ти: пе­ред різдвом, пе­ред Ве­ли­код­нем та пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми по кільки чет­вертів пше­ниці та жи­та, по кільки пар кап­лунів, ка­чок та гу­сей. Їхав дідич ку­дись на про­щу, до яко­го мо­нас­ти­ря, на­род пла­тив йо­му за мандрівку; ви­да­вав дідич доч­ку заміж, пан­щанні лю­де знов пла­ти­ли на при­да­не дочці. На­род стог­нав у ярмі, а йо­го ще й до то­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти на унію. Ко­за­ки зас­ту­пи­лись і за на­род, і за свою віру, і за свої вольності, бо ко­роль та па­ни за­ду­ма­ли вже знес­ти усю ко­зач­чи­ну. І ко­за­ки підня­лись як один чо­ловік.

    Ще до приїзду Єремії в Луб­ни гетьман Жмай­ло підняв­ся з ко­за­ка­ми на Польщу 1625 ро­ку, щоб обо­ро­ня­ти на­род і віру. Че­рез два ро­ки після Жмай­ла за­по­розький ота­ман Та­рас привів на Ук­раїну за­по­рожців і знов підняв ко­заків на Польщу. Він засів з ко­за­ка­ми в Пе­ре­яс­лаві, і польний гетьман Ко­нец­польськии не мав си­ли ви­би­ти йо­го з Пе­ре­яс­ла­ва й му­сив по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми. Повс­тан­ня за­тих­ло, але во­но тільки при­таїлось.

    1637 ро­ку ко­за­ки знов підня­ли­ся на по­ляків. Їх підняв гетьман ко­зацький Пав­люк Гуд­зан. Єремія Виш­не­вецький по­чу­вав ли­хо і за­раз виїхав на Во­линь у свої маєтності: він ба­чив, що в йо­го у Луб­нах ма­ла си­ла, що в йо­го ма­ло війська, а час нас­та­вав не­без­печ­ний. Там на Во­лині він по­чав на­би­ра­ти на вер­бу­нок дрібних шлях­тичів у своє двірське військо.

    В той час, як Єремія виїхав з Лу­бен і на­би­рав військо, до Пав­лю­ка прис­та­ли і задніпрянські ко­за­ки, прис­та­ла й Лу­бен­щи­на. 17 жовт­ня 1637 ро­ку Пав­люк при­був до Лу­бен і ви­дав звідтіль свій універ­сал, зак­ли­ка­ючи усіх ко­заків і се­лян до повс­тан­ня про­ти Польщі. Се­ля­нам він звелів ви­га­ня­ти ка­то­ликів панів з маєтностів. Польські й спо­ля­чені ук­раїнські па­ни по­ча­ли втіка­ти з своїх па­лаців. Тоді польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький повів польське військо на ко­заків. Під Ку­мей­ка­ми По­тоцький по­бив ко­зацьке військо. 1637 ро­ку, на зимнього Ми­ко­ли, ко­за­ки му­си­ли по­ко­ри­тись Польщі. Пав­лю­кові й стар­шині пос­ти­на­ли го­ло­ви у Вар­шаві. Од ко­заків од­ня­ли пра­во нас­та­нов­ля­ти собі гетьма­на. Над ни­ми пос­та­ви­ли за стар­шо­го по­ля­ка коміса­ра.

    Але повс­тан­ня за Дніпром не вга­му­ва­лось. Мо­ло­дий Ки­зим, син пол­ков­ни­ка Ки­зи­ма, підняв Лу­бен­щи­ну. Він на­пав на Луб­ни, звелів виріза­ти усіх ка­то­ликів, усю че­лядь Виш­не­вецько­го, зруй­ну­вав бер­нар­динський мо­нас­тир, пов­би­вав польських ченців і по­ру­бав їх на шмат­ки і ви­ви­нув со­ба­кам. Двірська че­лядь Виш­не­вецько­го замк­ну­лась в ста­ро­му зам­ку, кот­рий пос­та­вив ще Єреміїн батько князь Ми­хай­ло й пе­ревіз ту­ди со­рок три гаківниці з Виш­нев­ця.

    - Паліть гніздо одс­туп­ни­ка! Бий­те йо­го че­ля­динців не­довірків! - кри­чав Ки­зим на своїх ко­заків. - Не жалійте зрад­ни­ка, бо він ось не­ба­вом на­ве­де своїх жовнірів і бу­де різа­ти нас. Руй­нуй­те зрад­ни­ка Ук­раїни, по­га­но­го не­до­ляш­ка кня­зя!

    Кизимові ко­за­ки підпа­ли­ли ка­то­лицький мо­нас­тир, ки­ну­лись на за­мок, виріза­ли усіх че­ля­динців ка­то­ликів, за­па­ли­ли ку­рені, в кот­рих жи­ло двірське військо Виш­не­вецько­го.

    - Оце тобі, кня­зю, за твоє одс­туп­ницт­во! - кри­чав пал­кий Ки­зим.

Пошук на сайті: