Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    - Оце гос­по­ди! Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась! - бідкав­ся Тиш­ке­вич, по­вер­та­ючи свій си­тий вид то до Єремії, то до Ко­рецько­го. - Та пот­ри­вай­те же, кня­зю! Хоч вип'ємо по пу­га­реві вен­герсько­го! Ку­ди ж ви оце ха­паєтесь? Ой, який же оце, гос­по­ди, ви спішний! Ой, мої кар­мелітчи­ки, мої домінікан­чи­ки! Хто вас бу­де бо­ро­ни­ти від на­пасті?

    - Треба бо­ро­ни­ти, а не зітха­ти та стог­на­ти та чуп­ри­на­ми кру­ти­ти. До зброї! До ме­ча, па­но­ве! Бу­вай­те здо­рові! - гук­нув Єремія, гурк­нув две­ри­ма й ви­летів із світлиці.

    - Тю-тю, навіже­ний! - про­мо­вив Ко­рецький навз­догінці Єремії.

    - Скажений! Пар­ка па­рить, швен­дяє, аж по­па­ру не знай­де, чо­гось тов­четься, ще й об­ра­жає шлях­ту до­ко­ра­ми, - до­дав Осінськин, роз­куд­лу­ючи свою пе­ле­ха­ту чуп­ри­ну на підго­леній го­лові.

    - Вип'ємо хоч по чарці, щоб розігна­ти сум. Не хо­че­те поєдна­тись з кня­зем. Не од­но­ду­ми, бач, ви з кня­зем на біду нам усім.

    До Тиш­ке­ви­ча по­ча­ли при­бу­ва­ти гості, що з'їха­лись на сей­мик. За чар­кою вен­герсько­го усі по­ве­селіша­ли. Тиш­ке­вич пішов з па­на­ми на сей­мик. При­був ту­ди і князь Єремія. Він та­ки вго­во­рив сей­мо­виків нак­лас­ти по­дат­ки на повіт для обо­ро­ни панських осель та маєтностів од повс­танців. Па­ни зго­ди­лись, але нічо­го не да­ли, нічо­го не пла­ти­ли. Єремія му­сив ви­да­ти з своєї ки­шені кільки ти­сяч зло­тих, бо над йо­го маєтнос­тя­ми вже вис­нув меч за­гонців. Він знав, що страш­на хма­ра нас­ту­пає до­ко­неш­не на йо­го го­ло­ву. Ко­за­ки й ук­раїнські хло­пи не­на­виділи більше за усіх панів кня­зя Єремію та Тиш­ке­ви­ча за їх одс­туп­ницт­во, за Тиш­ке­ви­че­ве по­ту­ран­ня єзуїтам та ксьондзам, за роз­пов­сюд­жен­ня унії й ка­то­лицт­ва. Ці два славні зразці для Ук­раїни най­більше од усіх панів не при­па­ли до впо­до­би ко­за­кам і усім ук­раїнцям.

    Тим ча­сом чут­ки про ко­зацькі й хлопські за­го­ни, про їх лю­ту­ван­ня над па­на­ми до­хо­ди­ли звідусіль до Жи­то­ми­ра. Од Бог­да­но­вої армії, не­на­че од осе­ред­ка, побігли па­рост­ки на усі бо­ки по усій Ук­раїні й Білій Русі. За­го­ни Вов­гу­ри та Вов­чу­ри в Лу­бен­щині не­за­ба­ром зруй­ну­ва­ли Єреміїя пиш­ний па­лац, не по­ки­нув­ши ка­ме­ня на ка­мені. Єреміїні пан­щанні хло­пи в Луб­нах прис­та­ли до за­гонів, пішли в повс­тан­ня й роз­нес­ли по цег­лині і Єреміїн па­лац, і ка­то­лицький мо­нас­тир, і військові ка­зар­ми.

    Усе ста­ло руїною в од­ну мить. Па­ни й ка­то­ли­ки шлях­тичі, котрі не встиг­ли повтіка­ти з Чернігівщи­ни та Лу­бен­щи­ни, усі нак­ла­ли го­ло­ва­ми. Повс­танці по­па­ли­ли па­ла­ци й оселі польських маг­натів і зни­щи­ли до ос­тан­ку усе їх доб­ро. Пан­щи­ни ніхто й гад­ки не мав ро­би­ти. За Дніпром, де ще не так дав­но ска­же­ний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький та Самійло Лащ вкупі з Виш­не­вецьким обс­тав­ля­ли шля­хи ши­бе­ни­ця­ми та залізни­ми па­ля­ми, стром­ля­ли на ті палі ко­заків та хлопів, вже нас­та­ла во­ля. Пан­щи­на про­па­ла й сліду не по­ки­ну­ла. На­род дав здачі навісно­му По­тоцько­му. То був послідок навісно­го лю­ту­ван­ня По­тоцько­го, Ла­ща, Виш­не­вецько­го та інших, польських панів і ук­раїнських панів-пе­ре­вертнів.

    Чутка про ту руїну польських панів та ук­раїнських одс­туп­ників дійшла й до кня­зя Єремії. Йо­го лу­бенські безк­раї маєтності бу­ли втра­чені. Він по­чав хап­ком на­би­ра­ти на Во­лині охо­чих хо­дач­ко­вих шлях­тичів ка­то­ликів до війська, бо до Жи­то­ми­ра йо­му до­ве­лось при­вес­ти всього тільки три ти­сячі війська.

    «Загони ки­нуться те­пер на мої во­линські та подільські маєтності. Про­па­де мій Виш­не­вець! Тре­ба ха­па­тись до обо­ро­ни, - ду­мав Єремія, - хма­ра на­со­вується з-за Дніпра прос­то на мою во­линську батьківщи­ну та дідиз­ну».

    Єремія пе­ред­по­чу­вав, що нас­ту­пає хма­ра страш­на, що з неї лив­цем поллється наг­лий туч­ний дощ і за­то­пить за­ли­вою усі йо­го без­межні во­линські маєтності, зни­щить, як повіддя, до га­луз­ки усе йо­го незлічен­не доб­ро, що бу­ло на Во­лині. До йо­го вже до­хо­ди­ла чут­ка сли­ве щод­ня, що який­сь Кри­воніс, при­во­дець повс­тан­ня, підняв се­лян, зібрав загін і ве­де йо­го на Во­линь у Виш­не­веч­чи­ну. Зібрав­ши військо, Єремія хап­ком повів йо­го, щоб за­хис­ти­ти свої во­линські се­ла та містеч­ка.

    По до­розі до Виш­нев­ця ле­жа­ло містеч­ко Пог­ре­би­ще. В Пог­ре­бищі вже по­чи­нав­ся повс­танський рух. До містеч­ка збіга­лись се­ля­ни з близьких сіл, по­ки­нув­ши ро­би­ти пан­щи­ну, та змов­ля­лись між со­бою, щоб іти за­го­ном на панів. Свя­ще­ни­ки на­мов­ля­ли їх і да­ва­ли їм ряд. Ніхто не сподівав­ся на­па­ду од по­ляків. Ко­ли це нес­подіва­не на­летів Виш­не­вецький з військом. Усе Пог­ре­би­ще по­па­лось йо­му в ру­ки.

    - От те­пер я вам по­ка­жу, як бун­ту­ва­тись! Хто в вас ту­теч­ки за при­водців? Це без­пе­реч­но оті схиз­ма­тицькі по­пи підби­ли вас до бун­ту. При­ведіть сю­ди тих схиз­ма­тиків! - крик­нув Єремія до своїх дра­гунів.

    Трьох свя­ще­ників при­во­лок­ли на май­дан. Во­ни бу­ли убогі та нуж­денні, в по­лот­ня­них ря­сах, пок­ра­ше­них со­ком з бу­зи­но­вих ягід.

    - Ми нічо­го не знаємо, нічо­го й не ба­чи­ли, яс­но­вельмож­ний кня­зю: то не на­ша про­ви­на, - вип­рав­ду­ва­лись свя­ще­ни­ки.

    - Ви нічо­го не ба­чи­ли? Ко­ли не ба­чи­ли, то я та­ке вчи­ню, що ви і справді вже більше й не ба­чи­ти­ме­те нічо­го. Да­вай сю­ди сверд­ла! - гук­нув князь до жовнірів.

    Принесли три сверд­ла. Жовніри по­ва­ли­ли на зем­лю свя­ще­ників і насіли їм на ру­ки й на но­ги. Три жовніри вста­ви­ли їм сверд­ла в очі.

    - Викручуйте їм очі та гли­бо­кої до са­мо­го дна!- кри­чав Єремія.

    Свердла зак­ру­ти­лись в ду­жих ру­ках. Очі по­лус­ка­лись. Кістки хру­ща­ли під сверд­ла­ми. Му­че­ни­ки зак­ри­ча­ли страш­но, про­ни­зу­ва­тим пе­редс­мер­тельним го­ло­сом. Во­да й кров бриз­ка­ла з очей і об­ли­ва­ла зем­лю. На­род на май­дані мовч­ки мо­лив­ся й хрес­тив­ся. Без­та­ланні ки­да­лись по землі в кор­чах і по­би­ва­лись пе­ред смер­тю в му­ках.

    - Пропали привідці! Те­пер беріться за хлопів. Ха­пай вин­но­го й не­вин­но­го! Чорт їх роз­бе­ре! Не­хай вже са­та­на на тім світі роз­би­рає, хто з їх вин­ний, а хто не­вин­ний.

    Хапай два де­сят­ки пе­редніх! - крик­нув Єремія до своїх жовнірів.

    Жовніри вхо­пи­ли кільки де­сятків чо­ловіків, що сто­яли по­пе­ре­ду, і при­ве­ли пе­ред кня­зеві очі.

    - Поставте ши­бе­ниці та залізні кілки! При­несіть з ку­зень ко­вад­ла та со­ки­ри! - кри­чав Єремія.

    І Єремія, ха­па­ючись в похід, звелів в од­ну мить повіша­ти лю­дей ряд­ка­ми на ши­бе­ни­цях; де­кот­рих поміж їх по­наст­ром­лю­ва­ли на залізні палі. З де­ся­ток голів по­ко­ти­лось з при­не­се­но­го ко­вад­ла під со­ки­рою ка­та.

    Єремія з військом вис­ту­пив з Пог­ре­би­ща в свою маєтність і од­ра­зу опи­нив­ся в по­лум'ї повс­тан­ня. Чут­ка звідусіль до­хо­ди­ла до Єремії, що увесь край збун­ту­вав­ся. Йшли страшні слу­хи про яко­гось Кри­во­но­са та йо­го загін, що ру­бав у пень панів, ка­то­ликів та жидів. Виш­не­веч­чи­на вже підня­лась. І сум, і ту­га, й лютість об­гор­ну­ли Єреміїну ду­шу. Він те­пер на свої очі ба­чив, що по­ми­лив­ся, що не ту­ди поп­рос­ту­вав, ку­ди йо­го нап­рав­ля­ли довгі по­коління слав­них предків. Він ніби на свої очі по­ба­чив, що зап­лу­тавсь і ду­же зап­лу­тавсь в шар­па­нині та в зам'ятні.

    Князь Єремія прий­шов з військом до своєї маєтності Не­ми­ро­ва на Поділлі. Він пос­лав сво­го двірсько­го шлях­ти­ча Ба­ра­новсько­го, щоб він зібрав у Не­ми­рові по­жив­ку та харчі для сво­го війська, а сам став поб­ли­зу од Не­ми­ро­ва в Обод­но­му.

    Барановський наб­ли­зив­ся до Не­ми­ро­ва й по­ба­чив, що во­ро­та в місто за­чи­нені й замк­нуті. Якісь гультяї й п'янич­ки вис­ко­чи­ли на вал і за­гу­ка­ли з-за час­то­ко­лу: «Йдіть собі геть! Тут вже не­ма й ду­ху лядсько­го! Не знаємо ми тво­го па­на! є в нас дру­гий пан, Бог­дан Хмельницький».

    З та­кою од­повіддю Ба­ра­новський вер­нув­ся до кня­зя Єремії. Виш­не­вецький аж скипів од лю­тості, роз'ярив­ся, бігав ко­ло сво­го на­ме­ту, на­че навіже­ний, ма­хав ру­ка­ми, кри­чав, як ска­же­ний.

    - Мої піддані, мої не­вольни­ки сміють мені так го­во­ри­ти! Замк­ну­ли во­ро­та пе­ред моїм пос­лан­цем і не да­ють харчі! Дра­гу­ни, на коні! Ру­шай за­раз на Не­мирів! Я ж їм по­ка­жу па­на Бог­да­на! Бо­ком вилізуть їм ко­за­ки!

    Єремія з дра­гу­на­ми в од­ну мить опи­нив­ся ко­ло Не­ми­ро­ва. В місті ко­заків бу­ло ма­ло. Міща­ни не сподіва­лись та­ко­го швид­ко­го на­па­ду. Виш­не­вецький підсту­пив до міста нес­подіва­но. Дра­гу­ни полізли на ва­ли, ва­ля­ли де­рев'яні стіни, ви­ри­ва­ли час­токіл. В Не­ми­рові самі свя­ще­ни­ки вда­ри­ли в дзво­ни на ґвалт. Міща­ни й ко­за­ки вис­ту­пи­ли на обо­ро­ну, би­лись на од­чай, але не всто­яли про­ти на­тис­ку Єреміїно­го війська. Ба­га­то міщан по­ляг­ло в битві, а реш­та по­ки­да­ла зброю й по­хо­ва­лась по льохах, пог­ре­бах та по го­ри­щах.

    Князь Єремія всту­пив з військом у Не­мирів. Пе­ре­ля­кані без­не­винні міща­ни по­ви­хо­ди­ли з своїх хат і пішли до Єремії, щоб вип­рав­да­ти се­бе й усіх міщан.

    - Ми ні в чо­му не­по­винні, - го­во­ри­ли во­ни, низько кла­ня­ючись кня­зеві, - ту­теч­ки по­нас­хо­ди­лось ба­га­то ли­ходіїв - ко­заків. То во­ни ста­ли тобі зрад­ни­ка­ми, то во­ни да­ли та­ку од­повідь Ба­ра­новсько­му. А ми ні в чо­му не­по­винні, нічо­го не знаємо й не відаємо. По­ми­луй нас, яс­но­вельмож­ний кня­же! Ми ладні й за­раз да­ти тобі, що ска­же твоя ми­лость.

    - Приведіть мені вин­них! При­ведіть мені при­водців! - кри­чав Виш­не­вецький.

Пошук на сайті: