Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Другого дня Єремія звелів зігна­ти на май­дан усе місто, усіх міщан та се­лян. На­род стов­пив­ся на­тов­пом кру­гом май­да­ну, не­на­че на яр­мар­ку. З ни­зеньких хат виг­ля­да­ли у вікна пе­ре­ля­кані жи­ди, жидівки та міщан­ки. Тим ча­сом дра­гу­ни за­ко­пу­ва­ли в зем­лю ряд­ка­ми залізні палі, лаш­ту­ва­ли ши­бе­ниці. По дру­гий бік май­да­ну вко­пу­ва­ли в зем­лю хрес­ти, ста­ви­ли еша­фо­ти, розс­тав­ля­ли підстав­ки з ко­ло­док, на кот­рих пи­лять дош­ки. Се­ред май­да­ну жовніри нак­ла­ли здо­ро­ву ку­пу хми­зу, за­па­ли­ли ба­гат­тя й пос­та­ви­ли здо­рові ка­за­ни, заб­раті в вин­ни­цях та в бро­вар­нях, щоб гріти ок­ро­пи. Ба­гат­тя за­па­ла­ло, ок­ро­пи зак­ле­котіли. Дим підняв­ся вго­ру й зак­рив хма­ра­ми яс­не літнє сон­це. Усей май­дан не­на­че був обс­тав­ле­ний гімнас­тич­ни­ми при­чан­да­ла­ми, щоб роз­по­чи­на­ти ту гімнас­ти­ку, кот­рою так лю­би­ли в ті ча­си на­да­ря­ти Ук­раїну польські маг­на­ти, усякі По­тоцькі, Лащі, Ко­нец­польські.

    - Викажіть мені на вин­них! Ви­дай­те при­водців! - гу­кав лю­тий Єремія, гар­цю­ючи ко­нем кру­гом май­да­ну.

    Нещасливі за­ля­кані міща­ни по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти на де­кот­рих про­вин­ників. Єремія од­лу­чив їх і потім звелів ви­вес­ти на се­ре­ди­ну май­да­ну. Не­щас­ливі стов­пи­лись ко­ло ба­гат­тя, бліді, страшні, не­на­че мертві. Ко­ли це нес­подіва­но з то­го стов­пи­ща сміли­во вис­ту­пив один ста­рий діду­ган, здо­ро­вий та пле­чис­тий. На йо­го підго­леній го­лові круж­ком стриміла біла чуп­ри­на, не­на­че се­ред го­ло­ви на са­мо­му тім'ї ви­рос­ла здо­ро­вецька біла пе­че­ри­ця. Ста­рий жу­пан розх­рис­тав­ся на гру­дях, а з па­зу­хи ви­пи­на­лись су­хо­ребрі гру­ди, не­на­че боч­ка, на­би­та об­ру­ча­ми, виг­ля­да­ло си­ве куд­ла­те во­лос­ся, не­на­че дід нап­хав за па­зу­ху ку­де­лю вов­ни.

    - Князю! Ти не ка­туй на­да­рем­но без­не­вин­них лю­дей. Ка­туй ме­не од­но­го. Я всьому да­вав привід. Я підбив і на­мо­вив міщан на повс­тан­ня. То я за­чи­нив міські во­ро­та під самісіньким но­сом тво­го пос­лан­ця. Ко­ли хоч, ка­туй, муч ме­не од­но­го і не гу­би без­не­вин­них лю­дей.

    - Ти хто та­кий? Як те­бе на прізви­ще? Звідкіль ти? - крик­нув Єремія.

    - Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш. Я ро­див­ся в Не­пи­тай­лівці, а хрес­тив­ся в Не­ка­зай­лівці. Я в лісі уро­див­ся, а в сте­пу ох­рес­тив­ся.

    Старий діду­ган звав­ся Мех­тодь Кандзьоба. То був ста­рий за­по­ро­жець. Ро­дом він був з Не­ми­ро­ва. Як туч­на бу­ря, про­май­нув йо­го вік в Січі в бит­вах на морі й на су­хо­долі. Бив­ся він і з та­та­ра­ми, і з тур­ка­ми, і з по­ля­ка­ми. Пош­ра­мо­ва­ний, по­ру­ба­ний, ста­рий Кандзьоба до­жи­вав віку в Не­ми­рові і ждав кінця сво­го жи­вот­тя, по­пи­ва­ючи горілку. За­чув­ши про бит­ву під Кор­су­нем, за­чув­ши про за­го­ни Кри­во­но­са та По­лов'яна, Кандзьоба на­мо­вив і підняв не­мирівців на польських панів та ук­раїнських маг­натів пе­ре­вертнів.

    - Хто ти та­кий, пи­таю в те­бе. Ти мій пан­щан­ний? Еге, так?

    - Ні, кня­зю! Од цього ме­не бог по­ми­лу­вав. Я пан­щи­ну люб­лю, ска­за­ти по правді, як со­ба­ка ци­бу­лю.

    - Ти мій, пан­щан­ний? Го­во­ри, ста­ра со­ба­ко.

    - І хвос­та в ме­не не­ма. Ко­ли хоч, кня­зю, то й по­ди­вись: і од хвос­та ме­не бог ми­лу­вав, і од пан­щи­ни, - го­во­рив Кандзьоба, жар­тов­ли­вий на вда­чу.

    Дід знав, що смерть йо­го за пле­чи­ма, і ду­мав своєю смер­тю спас­ти від смерті міщан. Виш­не­вецько­го він не­на­видів, а польську пан­щи­ну лю­бив, як со­ба­ка ци­бу­лю або як кіт та­ба­ку.

    - Не дро­чись, кня­зю, і не ка­туй дурнісіньке лю­дей. Про ме­не, по­ло­ви­ну ме­не зва­ри в ка­зані, по­ло­ви­ну ме­не, про ме­не, хоч повісь, хоч наст­ро­ми на па­лю, або ро­би з ме­не, що хоч, бо я у всьому да­вав привід міща­нам. Це моя про­ви­на, - го­во­рив сміли­во дід Кандзьоба.

    - І те­бе зва­рю в ка­зані, й тих лай­даків повішаю, по­руб­лю на шмат­ки. Ти хотів підби­ти міщан, щоб во­ни прис­та­ва­ли до Хмельницько­го? - пи­тав Єремія.

    - Аякже! Ав­жеж хотів. Де вже пак не хотіти! Од цього по­жив­ку я аж об­ли­зу­юсь. Про ме­не, й зва­ри ме­не в ка­зані. Смач­на юш­ка бу­де. І сам наїси­ся, і твої жовніри насьорба­ються, як го­лодні со­ба­ки, ще й пош­ли у Вар­ша­ву польським па­нам на бен­ке­ти, бо та стра­ва бу­де доб­ра, смач­на, смачніша од ди­чи­ни. Це бу­де стра­ва, яку вжи­ва­ють гладкі пе­си­го­ловці. Про це не­ма що й ка­за­ти, - го­во­рив дід Кандзьоба.

    - Мовчи, ста­ра со­ба­ко! Заціп свою ста­ру вер­шу! - крик­нув лю­тий Єремія й, на­хи­лив­шись з сідла, ляс­нув по щоці Кандзьобу.

    - Овва! Оце га­разд! - ска­зав Кандзьоба, хи­мер­но вхо­пив­ся ру­кою за що­ку, - ма­ленька руч­ка, а та­ки нівро­ку дош­кульна та за­маш­ненька, ма­буть тим, що двічі хрес­ти­лась, двічі на дві віри при­ся­га­лась.

    - Розпиліть оцю ста­ру со­ба­ку пил­кою по­по­ло­вині! - крик­нув князь до жовнірів.

    - Певно, кня­зю, хо­чеш по­ди­ви­тись, які тельбу­хи в за­по­рож­ця Мех­то­дя Кандзьоби. Оце при­че­па! Ото ку­медія! їй-бо­гу, чуд­на оказія! - обізвав­ся за­по­ро­жець і по­чу­хав собі по­ти­ли­цю. - Бив­ся в Кри­му з та­тар­вою, бив­ся в Ца­рег­раді з тур­ком, доніс свої тельбу­хи цілісінькі з Ца­рег­ра­да аж до Не­ми­ро­ва, а тут тобі на та­ку приш­ту! Свій та­ки зем­ляк ка­же: по­да­вай сю­ди свої тельбу­хи, ко­ли тур­ки не ви­со­та­ли! Оце так оказія! Оце так ха­ле­па, ма­тері йо­го ковінька!

    - Оце ще не­дав­неч­ко ці князі бу­ли на­ши­ми обо­рон­ця­ми, а те­пе­реч­ки во­ни ладні киш­ки з нас со­та­ти. Ди­во та й годі! Хи­мерні ста­ли наші ук­раїнські па­ни! По­да­вай їм до­ко­неш­не за­по­розькі тельбу­хи, бо в їх, бач, інший смак, ніж в ка­ба­ня­чих. Мо­же, кня­зю, зве­лиш і ков­ба­си на­чи­ня­ти з ме­не? Ото насмішив ме­не на ста­рості літ!

    І ста­рий за­по­ро­жець, і гад­ки й дум­ки не ма­ючи про свою не­ми­ну­чу смерть, за­ре­го­тав­ся щи­рим ре­го­том, аж од­ляс­ки по май­дані пішли.

    - Ото як дійде чут­ка в Січ, що князь Ярем­ка в He­ми­рові на­чи­няв ков­ба­си з діда Кандзьоби! Там то бу­де ре­го­ту! - крик­нув дід і знов за­ре­го­тав­ся, аж го­ло­ву за­ки­нув на­зад. Біла чуп­ри­на тряс­ла­ся, як на вітрі, а здо­рові білі зу­би, усі цілісінькі, блис­ка­ли на сонці, не­на­че й во­ни ве­се­ло ре­го­та­лись.

    - Роздягайте та в'яжіть ста­ро­го со­ба­ку до бан­тин! - крик­нув не­са­мо­ви­то Єремія, і йо­го гор­ло аж за­си­ча­ло: так здо­ро­во зду­ши­ла йо­го злість. Єремію не­на­че вхо­пив об­ценька­ми за гор­ло отой здо­ро­вий ста­рий ре­го­тун і зду­шив що бу­ло си­ли в здо­ро­вих ку­ла­чи­щах. Дід знав, де в кня­зя бо­ля­че, і ка­рав кня­зя сло­ва­ми гірше, ніж князь дош­ку­ляв ко­за­кам му­ка­ми. Єремії в той час бу­ло ще бо­лячіше, ніж ко­за­кам.

    Жовніри пок­ла­ли на стов­пах дві бан­ти­ни, здер­ли з діда убо­ге уб­ран­ня. Шмат­ки со­роч­ки впа­ли на зем­лю. Діда прив'яза­ли за но­ги до двох бан­тин і повіси­ли го­ло­вою униз. Си­ва чуп­ри­на звіси­лась тро­хи не до землі. Дід гой­дав­ся, не­на­че на гой­далці.

    - От ку­медія! Спо­до­бив­ся я та­ки честі од кня­зя на ста­рості літ. Сам князь Виш­не­вецький гой­дає ме­не на вічний сон. Ко­ли­ши вже, ко­ли­ши! З те­бе, ба­чу, доб­ра нянька! - го­во­рив дід.

    Жовніри вхо­пи­ли за обид­ва кінці здо­ро­вої пил­ки і по­ча­ли роз­пи­лю­ва­ти діда по­по­ло­вині.

    - Підставляйте ж, вражі си­ни, зо­ло­тий по­лу­ми­сок та піднесіть ва­шо­му кня­зеві мою кров на сніда­нок, а ви, со­ба­ки, ви­лижіть по­лу­ми­сок після сво­го па­на… ви підчих­вос­ти гетьма­на Ми­ко­ли По­тоцько­го, кня­зя Виш­не­вецько­го… ви…

    Дід за­мовк навіки. Од­на по­ло­ви­на діда теліпа­лась на одній бан­тині без го­ло­ви, дру­га по­ло­ви­на гой­да­лась з го­ло­вою на другій бан­тині. Усі лю­де, що сто­яли кру­гом на май­дані, зня­ли шап­ки і пе­рех­рес­ти­лись.

    Коли це нес­подіва­но з однієї ку­пи міщан вис­ко­чив дру­гий ста­рий за­по­ро­жець, не­на­че заєць, плиг­нув до Єремії, хи­мер­но підска­ку­ючи, і спи­нив­ся ко­ло са­мо­го Єреміїно­го ко­ня. Чи­ясь дур­на ку­ля смальну­ла діда по жиж­ках під са­мим коліном і підче­са­ла йо­му жиж­ки так, що дід од то­го ча­су вже не хо­див, а стри­бав по-за­ячі. Жовніри засміялись. Ви­со­ка си­ва чуп­ри­на на тім'ї позліплю­ва­лась в кіски і не­на­че ки­ва­ла пальця­ми. Єремія витріщив очі.

    - Ти хто? Чо­го тобі тре­ба? - крик­нув Єремія з ко­ня на діда.

    - Я й таїтись не бу­ду. Я за­по­ро­жець Пархім; по кни­гах ме­не пи­шуть За­па­ли-ха­тою і драж­нять ме­не Ска­чи-стри­бай­ло.

    - Ти чо­го опи­нив­ся тут в Не­ми­рові? - спи­тав князь.

    - Щоб підня­ти не­мирівців про­ти Польщі та про­ти те­бе й про­ти та­ких, як ти, кня­зю. Це я з Кандзьобою при­ди­бав сю­ди, на­мо­вив міщан замк­ну­ти во­ро­та та не да­ва­ти твоїм жовнірам ні по­жив­ку, ні харчі. Ка­рай ме­не од­но­го, але не бе­ри гріха на ду­шу: не муч без­вин­но отих дурнів, що ме­не пос­лу­ха­ли. От­тут, під цією чуп­ри­ною, уся не­мирівська про­ви­на, - ска­зав дід і лап­нув ру­кою за свою стрімку чуп­ри­ну.

    Чуприна присіла на го­лові, але зго­дом знов ста­ла гоп­ки і за­ки­ва­ла, не­на­че пальця­ми, як тільки дід прий­няв свою су­хор­ля­ву ру­ку й во­рух­нувсь, туп­цю­ючи од не­терп­ляч­ки.

    - Князю Яре­мо! Не лий і не пий хрис­ти­янської крові на­да­рем­но, бо ще й сам вп'єшся на смерть та й сам да­си вічно­го хро­па­ка. Ка­рай ме­не од­но­го й не зо­би­жай міщан. На тобі мої печінки, ко­ли вже ти та­кий ла­сий до людських печінок, а міщан виз­воль і з не­волі, і од смерті.

Пошук на сайті: