Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб5153
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб5321
    Єремія вглядів і ди­ко­го ко­ня з вищіре­ни­ми зу­ба­ми, і верхівця а блис­ку­чи­ми очи­ма. Він примітив на дов­го­му су­хор­ля­во­му лиці дов­гий тон­кий яст­ру­би­ний ніс. Ніс стримів тро­хи набік. Єремія впізнав то­го си­во­го стар­ця, кот­ро­го він ба­чив у Луб­нах і… до­га­дав­ся, хто ска­кав прос­то на йо­го ко­нем. Не­по­лох­ли­вий зро­ду, Єремія по­чу­тив, пер­ший раз на віку, що він од­ра­зу охо­лов, що йо­го усе тіло зде­ре­веніло в ніби за­мерз­ло. Він на од­ну мить втра­тив па­мо­ро­ки. Пе­ред ним не­на­че десь з землі ви­рос­ла та страш­на на­род­на й ко­зацька си­ла, кот­ру він не­на­видів більше за все на світі. І ця страш­на си­ла ніби уся зо­се­ре­ди­лась в цьому страш­но­му верхівцеві, втіли­лась в цьому лю­то­му ко­за­кові й нес­подіва­но ніби ви­рос­ла з землі й ки­ну­лась на йо­го в сутінку ве­чо­ра, при чер­во­но­му кров'яно­му од­лис­кові вечірнього не­ба.

    Єремії зда­лось, що сам са­та­на вис­ко­чив з пек­ла і ки­нув­ся на йо­го. Щоб би­тись з та­кою си­лою, не ста­ло хис­ту, си­ли і сна­ги навіть у кня­зя Єремії. В од­ну мить Єремія опам'ятав­ся, і са­ма йо­го ру­ка по­вер­ну­ла ко­ня на­зад. Ніби чийсь ти­хий го­лос за­ше­потів у нього над самісіньким ву­хом: тікай, що є си­ли, що є ду­ху! Смерть твоя літає над то­бою, смерть страш­на, не­ми­ну­ча! Од­на мить, один по­дих - і те­бе не ста­не, і ти мерт­вий впа­деш з ко­ня до­до­лу, і твій лю­тий во­рог за­ре­го­четься, як са­та­на, тобі в вічі й по­топ­че те­бе ко­пи­та­ми сво­го ди­ко­го ко­ня.

    І кня­зя Єремію по­ки­ну­ла мужність. Він по­вер­нув на­зад ко­ня якось ме­ханічно, не­са­мохіть і рап­том ки­нув­ся навтіка­ча. До­ро­гий кінь не­на­че й сам по­чу­вав, що на кня­зя на­по­ля­гає щось страш­не, не­пе­ре­мож­не, не­по­бор­не. Кінь звив­ся ор­лом і по­летів попід лісом. В Єремії за­хо­пи­ло дух од швид­ко­го ру­ху. Кри­воніс свис­нув, гак­нув, крик­нув ди­ким го­ло­сом і вих­ром пог­нав­ся слідком за кня­зем. Два верхівці летіли, не­на­че два ор­ли в сте­пу: один не вте­че, дру­гий не до­же­не. Єремія чув, як свистіло повітря од ши­ро­ко­го Кри­во­но­со­во­го жу­па­на, од йо­го ко­ня, чув, що Кри­во­носів кінь вже чер­кається мор­дою об йо­го ко­ня. Кри­воніс знов крик­нув, свис­нув. Свис­ну­ла шаб­ля по­зад Єремії, не­на­че хто свис­нув ба­то­гом ко­ло са­мо­го ву­ха, свис­ну­ла шаб­ля й стук­ну­ла об щось твер­де.

    «Чи ме­не по­ра­нив, чи ко­ня?» - не­на­че блис­кав­ка про­май­ну­ло в Єремії в го­лові. І Єремія з усієї си­ли вда­ряв ост­ро­га­ми ко­ня під бо­ки. Кінь став гол­ки і вітром по­летів шля­хом на Махнівку. Кри­воніс по­чав одс­та­ва­ти. Тоді він ки­нув спи­сом навз­догінці за Єремією. Спис свис­нув і про­летів над ко­ня­чою го­ло­вою, не­на­че зви­лась га­дю­ка в впа­ла на зем­лю. Єремія вско­чив в ца­ри­ну і пос­ка­кав по­за жидівськи­ми ха­та­ми. Кри­воніс ще раз крик­нув, але не кри­ком побіди. По­чув­ся в го­лосі жаль, по­чу­лись сльоза до­са­ди в то­му ди­ко­му за­по­розько­му гу­кові…

    Прудкий Єреміїн кінь ка­тав ву­ли­цею, як ска­же­ний, не­на­че сха­ра­пуд­же­ний вов­ка­ми. Виш­не­вецько­му все зда­ва­лось, ніби Кри­воніс го­ниться за ним. Але сам кінь не­на­че пос­теріг, що страш­на не­без­печ­на хви­ля вже ми­ну­ла, і він пос­ка­кав тихіше.

    Єремія озир­нув­ся на­зад: Кри­во­но­са не бу­ло вид­ко нігде. Тільки тоді Єремія зітхнув гли­бо­ко усіма грудьми і впер­ше пе­ревів дух. Він оки­нув очи­ма місце і по­чав кміти­ти. Свідомість вер­ну­лась до йо­го. Він прикмітив ви­со­кий жу­ра­вель ко­ло кри­ниці, прикмітив, що якась мо­ло­ди­ця тяг­ла во­ду жу­рав­лем, по­чув, як скрипів жу­ра­вель, не­на­че не­ма­за­на вісь, і зусім опам'ятав­ся. Він вдру­ге зітхнув гли­бо­ко усіма грудьми, не­на­че не ди­хав цілу го­ди­ну, і повів до­ло­нею по ви­со­ко­му чолі. З чо­ла лив­ся хо­лод­ний піт, не­па­че в пе­редс­мерт­ну хви­лю, й стікав патьока­ми по що­ках. Який­сь чо­ловік віз сно­пи з по­ля. Га­ря­чий засліпле­ний кінь тро­хи не натк­нув­ся на ско­ку на во­за. Кінь сха­ра­пу­див­ся од чор­но­го ви­со­ко­го во­за з сно­па­ми і ки­нув­ся убік. Тільки тоді Єремія за­дер­жав ко­ня. Кінь од­са­пу­вав­ся, вкри­тий по­том та піною. Єремія зас­по­коївся і ще раз озир­нув­ся навк­ру­ги. Над­ворі по­ча­ло смер­ка­тись.

    Хати не­на­че по­то­ну­ли в чор­ну­ва­ту тем­ря­ву, і тільки ди­марі на покрівлях лисніли чер­во­ним од­лис­ком. В Махнівці сто­яла мерт­ва ти­ша. Єремія тільки те­пер прикмітив, що йо­го не­на­че якась не­ба­че­на си­ла пе­ре­ки­ну­ла в од­ну мить з по­ля бит­ви, з гар­ми­де­ру, з шу­му та бряз­ко­ту ша­бель та людських криків в цей ти­хий дріма­ючий за­ку­ток.

    Він по­вер­нув ко­ня на­зад і по­чав прис­лу­ха­тись. За Махнівкою по­чув­ся стукіт та гус­те лу­потіння кінських ко­питів: оче­ви­дяч­ки звідтіль наб­ли­жа­лось кінне військо, не­на­че за ним гна­лись, а во­но втіка­ло, скільки в йо­го бу­ло си­ли.

    «Чи свої, чи чужі? Чи Кри­во­но­сові ко­за­ки, чи мої дра­гу­ни? Хто ко­го по­бив? Чи моя побіда, чи то­го са­та­ни? - май­ну­ла дум­ка а Єре­ми. - Чи тіка­ти мені, чи по­вер­та­ти ко­ня на­зустріч?»

    І в од­ну мить на улиці, на при­гор­ку з'яви­лись верхівці, во­ни ска­ка­ли в без­ладді, не­на­че го­рох си­пав­ся з мішка й ко­тив­ся в при­гор­ка. Цікавість вдер­жа­ла кня­зя на од­но­му місці. І він по­ба­чив, щo про­ти чер­во­но­го за­хо­ду за­лисніли шли­ки на го­ло­вах в йо­го дра­гунів, за­ма­нячіли блис­кучі крильця на шли­ках, не­на­че ріжки. Крильця густіша­ли та густіша­ли і все не­на­че ли­ли­ся з при­гор­ка на ши­ро­ку ули­цю, не­на­че ви­си­па­ли на ули­цю зайці з підня­ти­ми ву­ха­ми. Коні ка­та­ли, мов ска­жені.

    «Втікають мої дра­гу­ни! Са­та­на взяв верх! Про­па­ла бит­ва!»

    І ще не дійшла йо­го дум­ка до кінця, як дра­гу­ни на­тов­пом нас­ко­чи­ли на йо­го ко­ня. І сам кінь не­на­че до­га­дав­ся, ку­ди те­пер по­вер­та­ти й прос­ту­ва­ти, і шуг­нув за втіка­ча­ми, не­на­че жи­ва хви­ля вхо­пи­ла ко­ня й верхівця й по­нес­ла за со­бою. Єремія й нез­чув­ся, як і сам втікав укупі з своїми дра­гу­на­ми би­тим шля­хом на Бер­дичів.

    На од­ну мить він по­чу­тив в душі, що йо­му ста­ло со­ром пе­ред своїми ж та­ки дра­гу­на­ми, пе­ред са­мим со­бою. Він не насмілив­ся підвес­ти очі, гля­ну­ти на своє роз­би­те військо, крик­ну­ти який за­гад, спи­ни­ти втікачів або нап­ра­ви­ти їх на­зад. Але йо­го лю­та ду­ша бу­ла нез­дат­на со­ро­ми­тись насп­равж­ки! Во­на за­раз за­кипіла злістю й помс­тою.

    «Якийсь хлоп, який­сь нікчем­ний Кри­воніс роз­пу­див моє військо, не­на­че вовк ота­ру дур­них ове­чок! Який­сь Кри­воніс роз­бив кня­зя Виш­не­вецько­го! Не по­да­рую я йо­му цього по віки вічні, хоч би і мені са­мо­му до­ве­лось нак­лас­ти го­ло­вою», - ду­мав князь і ог­ля­нув­ся на­зад. До нього долітав да­ле­кий от­гук га­му, га­ла­су та різких криків, не­на­че десь да­ле­ко за містом сто­яв здо­ро­вий яр­ма­рок. Не­за­ба­ром блис­нув огонь по­жежі то в од­но­му, то в дру­го­му місці. Кри­во­но­сові ко­за­ки з хло­па­ми вже по­ви­ла­зи­ли на ва­ли, на­тас­ка­ли хво­рос­ту, хми­зу та со­ло­ми і підпа­ли­ли де­рев'яні баш­ти та бар­ка­ни. По­же­жа мит­тю спах­ну­ла й освіти­ла тем­ний чор­ний ліс. Ко­за­ки ввірва­лись у двір і ки­ну­лись на дру­гий мен­ший вал та час­то­ко­ли. Твер­ди­ню швид­ко узя­ли і постріля­ли усе надвірне Тиш­ке­ви­че­ве військо. Ко­мен­дант Лев був уби­тий. Не­за­ба­ром по­же­жа об­ня­ла усю твер­ди­ню й освіти­ла Єремії шлях на Бер­дичів до па­на Тиш­ке­ви­ча. Єремія вже зовсім про­хо­лов, спи­нив дра­гунів, по­вер­нув на­зад, прис­ка­кав у Махнівку, дав за­гад одс­ту­па­ти всім дра­гу­нам, котрі стов­пи­лись на­тов­пом в місті й не зна­ли, що діяти. Єремія повів своє військо шля­хом на Бер­дичів. Не­да­леч­ко за твер­ди­нею знов спах­ну­ло по­лум'я, рап­том роз­горілось і за­па­ла­ло тро­хи не під хма­ри: то ко­за­ки підпа­ли­ли здо­рові Тиш­ке­ви­чеві то­ки з стіжка­ми та клуні, ку­ди тільки що поз­во­зи­ли безліч кіп уся­ко­го хліба з по­ля. Страш­на по­же­жа роз­ли­ла світ на да­ле­ке по­ле, на да­лекі ліси і дов­го світи­ла кня­зеві по шля­ху на Бер­дичів.

    

XI

    

    Виїхавши з Лу­бен до Бра­ги­на, Гри­зельда не­дов­го про­бу­ва­ла в Бра­гині. Од­по­чив­ши тро­хи з усією своєю двірською че­ляд­дю, во­на ру­ши­ла на Во­линь і осе­ли­лась у Виш­невці. Вкупі з нею пе­реїхав до Виш­нев­ця й пан Суф­щинський з своєю жінкою та з То­до­зею. У Виш­нев­цi бу­ло ста­ро­давнє жит­ло князів Ко­ри­бут-Виш­не­вецьких. Ста­рий па­лац Виш­не­веньких сто­яв у кінці міста на од­шибі, на не­ви­со­ко­му при­гор­ку під віковічним ду­бо­вим лісом. Па­лац був му­ро­ва­ний, але не­ве­ли­кий, низький та дов­гий, з ви­со­кою гост­рою покрівлею. На од­но­му кінці па­ла­цу при­ту­ли­лась ви­со­ка круг­ла баш­та, не­на­че ви­со­ка діжка або кадівб з круг­ли­ми вікон­ця­ми навк­ру­ги, звідкіль виг­ля­да­ли на двір та на бо­ло­тя­ну течію гаківниці та не­ве­личкі гар­ма­ти. По один бік па­ла­цу тяг­ли­ся дов­ги­ми ряд­ка­ми ку­рені для надвірнього війська, біліли дом­ки для двірської шлях­ти, для че­ля­динців. Кру­гом усієї оселі бу­ли на­си­пані ви­сокі ва­ли. На ва­лах стримів час­токіл, чорніли бар­ка­ни. Ви­сокі ва­ли до­хо­ди­ли за па­ла­цом до зе­ле­них по­ло­гих лук, де протіка­ла течія, де лисніли пле­са во­ди та мо­чарі, вкриті зе­ле­ною осо­кою, та­тарським зіллям, ро­го­зою та ви­со­ки­ми оче­ре­та­ми. Ста­рий па­лац був за­ра­зом і твер­ди­нею про­ти та­тарських на­падів. Давні ук­раїнські князі Виш­не­венькі ма­буть і в го­лові собі не пок­ла­да­ли, що їх на­щад­ки ко­лись ста­нуть самі незгірши­ми за та­тар для рідно­го краю, вчи­ня­ти­муть на­пад на свій та­ки на­род і му­си­ти­муть обо­ро­ня­тись од своїх підда­них, кот­рих во­ни самі ко­лись обо­ро­ня­ли і од та­тар, і од по­ляків, і од польських єзуїтів.

Пошук на сайті: