Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6059
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6279
    Гризельда осе­ли­лась в па­лаці з своїм дво­ром, роз­та­шу­ва­лась по тісних не­ви­со­ких кімна­тах з своїм доб­ром, з двірськи­ми пан­на­ми та ба­ба­ми. Тісно й не­догідно бу­ло для неї у Виш­невці після прос­тор­но­го но­во­го лу­бенсько­го розкішно­го па­ла­цу. Во­на не зна­ла, де про­бу­вав Єремія, які при­го­ди з ним тра­пи­лись. Про Єремію ча­сом до­хо­ди­ла до неї не­яс­на чут­ка, не­ясні слу­хи, що він пе­реїжджав з од­но­го міста в дру­ге, з однієї маєтності до дру­гої. Але де він був, що він діяв, Гри­зельда на­пев­но нічо­го не зна­ла й не віда­ла.

    В місяці червні прой­шла чут­ка про страш­но­го Кри­во­но­са, про По­лов'яна, про їх за­го­ни, котрі наліта­ли на панські па­ла­ци, на панські маєтності, на ка­то­лицькі мо­нас­тирі. Гри­зельда ду­ма­ла, що во­на про­жи­ва­ти­ме у Виш­невці, як у бо­га за двер­ми, ти­хо та спокійно, на да­лекій да­ле­чині од Бог­да­но­во­го війська, од ко­зацьких битв та ко­зацьких за­гонів, але чут­ки про Кри­во­но­сові за­го­ни на­ве­ли на Гри­зельду за­ду­му й нес­покій.

    Пан Суф­щинський осе­лив­ся в од­но­му не­ве­лич­ко­му ни­зенько­му дом­кові, не­да­леч­ко од па­ла­цу, де сто­яла пе­кар­ня та жи­ли двірські че­ля­динці шлях­тичі. В то­му са­мо­му дом­кові жи­ла й То­до­зя в одній опрічній кімнатці че­рез сіни. Гри­зельда ду­ма­ла, що То­до­зя вже прис­та­не до ка­то­лицької віри, ко­ли во­на втек­ла з Лу­бен вкупі з Суф­щинськи­ми та з її дво­ром, і ста­ла ду­же при­хильна до неї. Про лю­бов сво­го Єремії до То­дозі во­на не зна­ла на­пев­но і тільки пос­те­ре­га­ла, що То­до­зя тро­хи при­па­ла кня­зеві до впо­до­би своїми жар­та­ми та ве­се­лою вда­чею, а мо­же й кра­сою. То­до­зя спо­до­ба­лась че­рез ці світлі прик­ме­ти своєї вдачі й самій Гри­зельді, по­до­ба­лась во­на че­рез це усім, хто її знав. Гри­зельда навіть не заздріва­ла, щоб То­до­зя ко­ха­ла кня­зя, а по­важ­ний су­во­рий князь ко­хав То­до­зю: це їй і в дум­ку не при­хо­ди­ло.

    Раннім ран­ком То­до­зя сиділа край ма­ленько­го віко­неч­ка й ши­ла со­роч­ки для Гри­зельди та її двірських паннів. В од­чи­не­не вікон­це че­рез залізні ґрат­ки бу­ло вид­ко з при­гор­ка розкішний ста­рий са­док на­низ од ста­ро­го па­ла­цу, а за сад­ком в бе­ре­жині сла­ли­ся зе­лені лу­ки, бли­ща­ли пле­са мо­чарів, зе­леніла осо­ка та ви­сокі оче­ре­ти, скільки ся­га­ло око. То­до­зя пок­ла­ла на коліна шит­во і за­ду­ма­лась, вто­пив­ши за­ду­мані очі в зе­ле­ну рівну да­лечінь, де над пле­са­ми ви­ли­ся згра­ями дикі кач­ки, де ве­се­ло лисніла во­да на ве­се­ло­му яс­но­му сойці. Ра­нок був по­го­жий, ве­се­лий. Над­ворі сто­яла го­ди­на.

    «І гар­но тут, і ве­се­ла тут місци­на, і є що їсти й пи­ти, і па­ни до ме­не добрі, а мені не ве­се­ло, - ду­ма­ла То­до­зя, див­ля­чись в од­чи­не­не вікон­це, - і ку­ди це за­нес­ла ме­не моя ли­ха до­ля? І яка це си­ла не­на­че бу­рею вхо­пи­ла ме­не і, як те пе­ре­ко­ти­по­ле, вир­ва­ла з корінням, за­нес­ла ме­не з рідно­го краю ку­дись да­ле­ко, в невідо­мий край, між чужі лю­де? І що те­пер зо мною бу­де? І який мій кінець? Про кня­зя ні чут­ки, ні вістки. І йо­го не­се ку­дись якась си­ла й но­сить і вих­рить ним, не­на­че іграш­кою. Чи вер­неться він жи­вий до­до­му? А ко­ли вер­неться, чи бу­де він ме­не ко­ха­ти, як ко­хав ко­лись в Луб­нах, своїм ве­ред­ли­вим сер­цем? Що мені діяти, що по­ча­ти? Сид­жу я ту­теч­ки, на­че в не­волі в та­тарсько­му по­лоні, і не знаю, не вга­даю, який то­му бу­де кінець…»

    Тодозя важ­ко зітхну­ла й нез­чу­лась, як сльози зак­ра­па­ли з очей і впа­ли на шит­во. Її бра­ла нудьга. Во­на при­мог­ла б - летіла до­до­му в Луб­ни в свій ти­хий за­ку­ток, в свою ле­ва­ду, на зе­лені лу­ги по­над Су­лою.

    «І там те­пер руїна, і тут бу­де руїна. Скрізь нес­покій, скрізь не­без­печ­но», - ду­ма­ла То­до­зя, пос­те­ре­га­ючи своїм ро­зу­мом, що на Ук­раїні роз­по­чи­нається щось не­без­печ­не й страш­не, ба­га­то страшніше за усякі та­тарські на­па­ди та панські заїзди та ко­лот­нечі.

    Рипнули двері. У кімна­ту увійшла пані Суф­щинська, ще зас­па­на й неп­риб­ра­на.

    - Сьогодні у Виш­невці стає яр­ма­рок. Побіжи, сер­це То­до­зю, на яр­ма­рок та по­ку­пи де­що на обід, бо мені ніко­ли, - ска­за­ла Суф­щинська й по­да­ла То­дозі ко­шик і гроші.

    Задумана То­до­зя аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась і ог­ля­ну­лась по­зад се­бе.

    В Суф­щинської очі бу­ли не­на­че пе­ре­ля­кані.

    - Чого це ти не­на­че тро­хи пе­ре­ля­ка­на? - спи­та­ла в неї То­до­зя.

    - Страшна чут­ка до нас до­хо­дить, - ска­за­ла ти­хо, ніби ниш­ком пані, - ка­жуть, ніби Кри­во­но­сові ко­за­ки вже набігли на якісь кня­зеві се­ла й руй­ну­ють та па­лять князівське доб­ро. А ми ж тут про­бу­ваємо в кня­зевій маєтності. Ой бо­же наш ми­ло­серд­ний! Що то бу­де? що то бу­де далі?

    Страх пе­ред не­без­печністю пе­ре­дав­ся з очей пані Суф­щинської на То­до­зині очі, не­на­че по­шес­на хво­ро­ба. В То­дозі очі од­ра­зу ста­ли ніби ка­ла­мутні, од­ра­зу побільша­ли з пе­ре­ля­ку од та­кої звістки.

    - Не ля­кай­ся, То­до­зю! Бу­де те, що бог дасть: ти вже й так змарніла на ви­ду: усе жу­риш­ся, все смут­куєш та пла­чеш. Підеш на місто, пи­тай в лю­дей про кня­зя, про Кри­во­но­са та йо­го за­го­ни та й нам пе­ре­да­си якусь звістку.

    Тодозя вий­шла з кімна­ти. Вар­тові про­пус­ти­ли її, од­чи­нив­ши бра­му. Во­на пішла на яр­ма­рок. Яр­ма­рок був літній, нетісний, не­ве­ли­кий. Возів та лю­дей бу­ло об­маль. Пе­ре­хо­дя­чи поміж ряд­ка­ми возів, То­до­зя гля­ну­ла на один віз. На возі сидів чор­ня­вий чо­ловік, вже літній, а ко­ло во­за сто­яв дру­гий, тро­хи мо­лод­ший, і їв ди­ню, шма­ту­ючи її ру­ка­ми. Жовті патьоки тек­ли по йо­го підборідді, по за­ма­за­них пи­лом ру­ках, ди­ня­че насіння поп­ри­ли­па­ло до куд­ла­тих дов­ге­лецьких вусів. То­до­зя при­ди­ви­лась до їх, і їй зда­лось, що во­на вже десь ко­лись ба­чи­ла тих чо­ловіків, та не зна­ла де: чи там та­ки на Во­лині, чи за Дніпром, в Лу­бен­щині? На возі ле­жав мішок огірків та з де­ся­ток по­га­неньких диньок і про­да­ва­ти не гурт бу­ло що. То­до­зя прой­шла ще один ря­док возів, і знов ки­ну­лись їй в вічі два чор­няві дов­гоб­разі чо­ловіки в ста­реньких свит­ках з маз­ни­ця­ми в ру­ках. І во­ни бу­ли То­дові по зна­ку: во­на при­га­ду­ва­ла, де їх ба­чи­ла, і ніяк не мог­ла при­га­да­ти. Чо­ловіки при­див­ля­лись до неї пильно, не­на­че впізна­ва­ли її.

    «І де я ба­чи­ла цих чо­ловіків? Чи в Луб­нах, чи в Пе­ре­яс­лаві, чи в Сенчі? Десь ба­чи­ла за Дніпром, та не при­га­даю де. Не­на­че в Сенчі… Ні, не­на­че в Пе­ре­яс­лаві. І чо­го це во­ни за­би­лись на яр­ма­рок в та­ку да­лечінь, аж на Во­линь, та ще й з мішком огірків та пас­куд­них диньок - вибірків? А ці лю­де не­ту­тешні, не­на­че лу­бенські або пе­ре­яс­лавські. Ото ди­во!»

    Тодозя пря­му­ва­ла далі поміж во­за­ми, поміж ку­па­ми горшків та гле­чиків. За горш­ка­ми сто­яли ря­доч­ком старці. Во­на гля­ну­ла на старців і між ни­ми приміти­ла об­лич­чя, котрі не­на­че бу­ли їй по зна­ку. Ко­ли це нес­подіва­но один ста­рець, що сто­яв скраю, смик­нув її за ру­кав. Во­на ог­ля­ну­лась і тро­хи не крик­ну­ла з ди­ва: то був Кри­воніс.

    - Стань по­руч зо мною й ніби по­да­вай мені ми­лос­ти­ну: розв'язуй хус­точ­ку з грішми та зад­ляй­ся тут, бо маю тобі щось ка­за­ти, - про­ше­потів Кри­воніс, увесь обвіша­ний тор­ба­ми, увесь в дранті, в лат­ках, за­горілий, за­мур­за­ний, при­па­лий ку­ря­вою.

    В То­дозі зат­ру­си­лись но­ги. Во­на по­ча­ла дос­та­ва­ти хус­ти­ну та по­ма­леньку вив'язу­ва­ти з уз­ла гроші.

    - Тодозю! Виг­ля­дай ко­заків щод­ня, що­го­ди­ни. Як тільки ми всту­пи­мо в Виш­не­вець - од­чи­няй по­таєнці нам во­ро­та в за­мок і впус­ти нас. Ми оце ог­ля­даємо Виш­не­вець, твер­ди­ню та за­мок. Ми при­бу­де­мо сю­ди в глу­пу ніч, а не вдень; вночі завітаємо в гості до Ярем­ки, на­шо­го лю­то­го во­ро­га. Як тільки по­ба­чиш вночі, що я за­па­лю не­ве­лич­ке ба­гат­тя он там під лісом - будь на­по­го­тові, біжи до бра­ми, а як по­чуєш, що я вист­ре­лю з руш­ниці отам під зам­ко­вою бра­мою, то за­раз од­сунь за­сув і од­чи­ни нам бра­му. Як не од­чи­ниш, то ми все-та­ки візьме­мо за­мок, і твоя го­ло­ва ско­титься до­до­лу вкупі з Гри­зельди­ною го­ло­вою. Пам'ятай, що ти ук­раїнка й ко­зач­ка, хоч те­бе й лю­бить навісний Ярем­ка. Не за­бу­деш? Га! Че­рез два тижні жди нас і не ля­гай спа­ти до півночі та все по­зи­рай вваж­ли­ве на той при­го­рок під лісом, де блис­не ба­гат­тя. Та ча­сом не зрадь нас. Те­пер тікай та дер­жи язик за зу­ба­ми. По­дай­те ми­лос­тин­ку Хрис­та ра­ди, за вічний спокій своїх ро­ди­телів, за царст­во не­бес­не, за рай преквітний для по­мер­ших ро­ди­телів…

    Тодозя сто­яла ні жи­ва ні мерт­ва й на­си­лу опам'ята­лась. Во­на ос­ту­пи­лась, заміша­лась в яр­мар­ко­вий на­товп і на­си­лу при­га­да­ла, що їй тре­ба ку­пу­ва­ти на місті. Че­рез го­ди­ну з пов­ним ко­ши­ком в ру­ках во­на вер­ну­лась до­до­му та­ка бліда, аж тлінна, що пані Суф­шинська зир­ну­ла на неї до­пит­ли­ви­ми очи­ма й крик­ну­ла:

    - Єзус-Марія! Що це з то­бою, То­до­зю? Ти ста­ла та­ка, не­на­че з хрес­та зня­та? Чо­го ти так зблідла? Чо­го це в те­бе очі аж ніби по­за­па­да­ли?

    - Чогось нез­ду­жаю. Пішла на місто, не снідав­ши, та тро­хи не зомліла се­ред міста, - на­си­лу обізва­лась То­до­зя і, як сто­яла, так і опус­ти­лась на ла­ву, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

    Пані Суф­щинська пішла до пе­карні го­ту­ва­ти обід, а То­до­зя сіла край вікон­ця, взя­ла шит­во в ру­ки і за­ду­ма­лась. Ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. В неї не­на­че отерп­ли ру­ки, отерп­ла й го­ло­ва.

Пошук на сайті: