Іван Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.docx420 Кб6078
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_knyaz_eremiya_vishneveckiy.fb2582 Кб6295
    Завештались ку­харі, роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти розкішний обід для панів. Дра­гу­ни спов­ни­ли за­мок, тов­пи­лись з кіньми на дво­рах. Ти­хий па­лац в од­ну мить став ніби військо­вою твер­ди­нею, го­то­вою до обо­ро­ни од ко­зацько­го на­па­ду. Не­за­ба­ром па­ни сіли за ба­га­тий обід, роз­по­ча­ли бен­кет. Вже аж смер­ком гості роз'їха­лись до­до­му. Єремія пішов ог­ля­да­ти око­пи, час­то­ко­ли та бар­ка­ни кру­гом па­ла­цу. Пе­редніше йо­му і в дум­ку не при­хо­ди­ло, щоб ко­за­ки дійшли до Виш­нев­ця й вчи­ни­ли на йо­го на­пад. Він вва­жав на Виш­не­вець, як най­без­печніше жит­ло для Гри­зельди й си­на. Те­пер Єремія ба­чив, що і в Виш­невці не бу­де без­печ­но їм жи­ти. По­же­жа повс­тан­ня йшла, не­на­че по­шес­на хво­ро­ба, усе далі на захід до гра­ниці са­мої Польщі.

    Тодозя сиділа на призьбі під своєю ха­ти­ною й прис­лу­ха­лась до гар­ми­де­ру й га­му, який підняв­ся в зам­ку після приїзду кня­зя. Вже сон­це зай­шло за ліси. Вже над­ворі су­теніло. То­до­зя ба­чи­ла, як виїха­ли з дво­ру гості, як за ни­ми за­чи­ни­ли бра­му. Во­на сподіва­лась, що князь зай­де до неї, по­го­во­рить з нею, і все ди­ви­лась на са­док, ог­ля­да­ла стеж­ки попід ста­ри­ми гру­ша­ми, але нігде не вид­ко бу­ло й жи­вої душі.

    «Забув про ме­не! За­бу­де ме­не навіки. І навіщо я по­ки­ну­ла рідний край? Навіщо я пос­лу­ха­ла пані Суф­щинської?» - ду­ма­ла То­до­зя і, встав­ши з призьби, ти­хою хо­дою пішла на край сад­ка, де зви­ва­лись га­дю­кою ви­сокі ва­ли, а на ва­лах стриміли час­то­ко­ли та бар­ка­ни. Нес­подіва­но во­на там вгляділа кня­зя Єремію. Вже смер­ком князь пішов ог­ля­да­ти око­пи та баш­ти, не йму­чи віри своєму ко­мен­дан­тові та жовнірам. Князь уг­лядів То­до­зю. Во­на ки­ну­лась йо­му на­зустріч. Чорні гострі Єреміїні очі не­на­че ча­ра­ми ча­ру­ва­ли її.

    Тодозя прибігла до Єремії, вхо­пи­ла за ру­ку і по­ча­ла цілу­ва­ти. Сльози дрібним до­щем кра­па­ли з її очей і па­да­ли на кня­зе­ву су­хор­ля­ву ру­ку. Єремія сто­яв не­по­руш­но й тільки пог­ля­дав на То­до­зю гост­ри­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма: він не ки­нув­ся до неї, не об­няв її ди­ко й га­ря­че, як бу­ло ко­лись пе­редніше. То­до­зя зап­рикміти­ла ту кня­зе­ву бай­дужність і ще гірше зап­ла­ка­ла.

    - Чого ти, ко­зач­ко, пла­чеш? В Луб­нах все тіка­ла од ме­не, чо­гось сер­ди­лась на ме­не, бу­ла якась оп­риш­ку­ва­та та сер­ди­та, а те­пер слідком хо­диш за мною, чо­гось пла­чеш, - ти­хо про­мо­вив Єремія.

    - Тим пла­чу, що те­бе, кня­зю, люб­лю. Тим пла­чу, що ти, кня­зю, при­ча­ру­вав ме­не своїми очи­ма. Ти пев­но ме­не при­ча­ру­вав якимсь зіллям, яки­мись ча­ра­ми. І доб­ре знаю, що не по­вин­на те­бе лю­би­ти, і все-та­ки люб­лю. Я не хотіла те­бе лю­би­ти, дов­го од­ни­ку­ва­ла од твоїх очей, од твоєї лю­бові. А те­пе­реч­ки я те­бе люб­лю і тільки то­бою жи­вотію й ди­шу.

    - Тепер не такі ча­си, щоб ко­ха­тись та ми­лу­ва­тись, - ти­хо обізвав­ся князь і вир­вав свою ру­ку з То­до­зи­них рук. - Те­пер мої ру­ки по­винні обніма­ти шаб­лю, як ми­лу ко­хан­ку, і ли­ти кров, а не обніма­ти те­бе, бо я по­ви­нен обо­ро­ня­ти Польщу од хар­цизів та ле­дарів ко­заків.

    Тодозя сто­яла пе­ред кня­зем, пох­ню­пив­шись, згор­нув­ши ру­ки й по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­на бу­ла бліда, зап­ла­ка­на. Її кра­са не­на­че одцвіла за той не­дов­гий час. Єремія ог­лядів її гост­рим оком в од­ну мить. Йо­го сер­це не за­во­ру­ши­лось. То­до­зя вга­да­ла, що її кра­са втра­ти­ла си­лу, втра­ти­ла ча­ри, кот­ри­ми во­на ко­лись без міри, без краю так ча­ру­ва­ла кня­зя.

    - Чого ти оце так змарніла? Ко­лись цвіла, як пов­на тро­ян­да, а те­пер та­ка ста­ла, як ро­жа в'яла, як шо­лу­ди­ва квітка. Мо­же тобі в чо­му не­до­го­да?

    - У всьому мені до­го­да, тільки ме­не якась жур­ба в'ялить, сум бе­ре ме­не. Я вда­лась в ту­гу.

    І То­до­зя зап­ла­ка­ла, при­пав­ши ви­дом до кня­зе­вої ру­ки.

    - Я в цьому па­лаці за­чевріла, за­ниділа без твоїх очей. Я жи­ву, але ніби вже й не сутнію на світі, - ска­за­ла То­до­зя.

    - Тепер в нас війна. Ми сподіваємось на­па­ду од на­ших су­пос­татів бун­тарів щод­ня, що­го­ди­ни. Не­ма ча­су те­пер мені! ні ча­су, ні вольної го­ди­ни. Про­бу­вай тут у Виш­невці в дворі й жди ліпших часів; жди ме­не! - ска­зав князь.

    Тодозя ки­ну­лась до кня­зя, вхо­пи­ла йо­го за ру­ку і при­па­ла га­ря­чи­ми ус­та­ми до кня­зе­вої ру­ки. Во­на за­ри­да­ла й зах­ли­па­ла.

    - Ти, кня­зю, вже не лю­биш ме­не. На­що ж я по­ки­ну­ла рідний край і пішла в світи блу­ка­ти, ти­ня­тись та по­невіря­тись між чу­жи­ми людьми? Чи дов­го ж мені до­ве­деться ти­ня­тись по чужій чу­жині? Те­пер вже й свої не прий­муть ме­не до се­бе, не пус­тять ме­не в ха­ту; а ко­ли й пус­тять, то не привіта­ють ме­не лас­ка­вим сло­вом. Я од­на те­пер на світі, як би­ли­на в полі. Як­би б я оце вер­ну­лась до­до­му, ко­за­ки вби­ли б ме­не, як твою побічни­цю. Лю­би ме­не, кня­зю, не од­пи­хай ме­не од се­бе, бо я тільки й жи­ву й ди­шу своїм ко­хан­ням.

    - Йди собі, Світай­ли­хо, до­до­му! Про ме­не, вер­тай­ся собі до­до­му в Луб­ни, про ме­не, жи­ви тут і виг­ля­дай ме­не, сподівай­ся ме­не. Не лю­бов те­пер мені в думці. Ти ба­чиш, що я те­пе­реч­ки ог­ля­даю ва­ли та бар­ха­ни, щоб ваші ко­за­ки ча­сом не вско­чи­ли сю­ди не­на­ро­ком та не спа­ли­ли мо­го па­ла­цу. Одійди! Я за­га­яв­ся че­рез те­бе. Не­ма мені те­пер ча­су!

    Князь по­ти­хеньку одіпхнув То­до­зю од се­бе й по­хап­цем пішов на ва­ли, ог­ля­да­ючи бар­ка­ни та час­токіл. То­до­зя ос­ту­пи­лась од кня­зя й по­чу­ва­ла, що в неї не стає си­ли ру­ши­ти з місця: во­на од жа­лю та го­ря не­на­че при­рос­ла до землі.

    Бідна То­до­зя не пос­те­ре­га­ла, що князь Єремія для сла­ви в бит­вах, для са­мо­любст­ва й чес­то­любст­ва був ла­ден по­топ­та­ти і кра­су діво­чу, і при­нес­ти в жерт­ву хоч би й сво­го си­на, як Ав­ра­ам не пош­ко­ду­вав сво­го си­на на жерт­ву лю­би­мо­му бо­гові.

    Вже чор­на ніч за­ку­та­ла й ва­ли й са­ди не­на­че в чор­ний ту­ман, вже й зорі ви­си­па­лись на небі, а То­до­зя усе сто­яла на од­но­му місці, не­на­че втра­ти­ла ро­зум. Князь вер­нув­ся до па­ла­цу. До йо­го при­бу­ли близькі па­ни на по­ра­ду, довідав­шись, що він при­був до Виш­нев­ця. В по­ко­ях у па­лаці сто­яла ду­хо­та. Єремія сидів з гістьми ко­ло ґанку в сад­ку. На сто­лах сто­яло світло. При­ко­тив в ка­реті й Тиш­ке­вич, при­був і Се­нявський, а з ни­ми при­бу­ло ще кільки во­линських панів. Усе то бу­ли па­ни не польської крові, усе то бу­ли пе­ре­вертні, що ста­ли во­ро­га­ми Ук­раїни і ста­ви­ли се­бе за зразці для ко­заків та на­ро­ду.

    Кухарі го­ту­ва­ли ба­га­ту ве­че­рю. Слу­ги нак­ри­ва­ли сто­ли, ви­но­си­ли стільці, об­биті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з зо­ло­ти­ми гер­ба­ми, ви­но­си­ли до­рогі ви­на. В сад­ку по­чав­ся бен­кет, гам та гар­ми­дер. Неп­ро­хані на Ук­раїні зразці не так ра­ди­лись, як зма­га­лись та га­ла­су­ва­ли. Товс­тий Тиш­ке­вич все зітхав тро­хи не на ввесь са­док. Гри­зельда хо­ди­ла кру­гом столів і да­ва­ла лад на бен­кеті.

    Тодозя приміти­ла між ста­ри­ми стов­бу­ра­ми де­ре­ва яс­ну пля­му, не­на­че од по­жежі, по­чу­ла гам та го­лос­ну роз­мо­ву і опам'ята­лась. Во­на наб­ли­зи­лась до па­ла­цу, ста­ла під гру­шею й вгляділа Єремію се­ред на­тов­пу панів. Йо­го ви­со­ке не­за­горіле чо­ло біліло в чор­них ку­че­рях, очі бли­ща­ли. То­до­зя по­чу­ва­ла, що лю­бить йо­го й те­пер, але во­на зна­ла, що вже втра­ти­ла мо­же й навіки йо­го лю­бов.

    «Ой кня­зю, кня­зю! тільки че­рез твої очі мені не важ­ка бу­ла не­во­ля в твоїх па­ла­цах на чу­жині. Тільки дум­кою про те­бе я роз­ва­жа­ла се­бе в горі, тіши­ла свою ду­шу, на­че до­ро­гим скар­бом. А те­пер усе про­па­ло, усе ми­ну­ло. Те­пер став мені про­тив­ний і твій па­лац, і твої густі са­ди. Заїсть, заг­ри­зе ме­не нудьга на чу­жині в твоїх пиш­них са­дах», - ду­ма­ла То­до­зя, див­ля­чись на кня­зя, на розкішний панський бен­кет.

    Гості бен­ке­ту­ва­ли та ра­ди­лись до півночі. В од­чи­не­ну бра­му вско­чи­ло на ко­нях ще з де­сять шлях­тичів. Шлях­тичі поз­ла­зи­ли з ко­ней і про­жо­гом ки­ну­лись до па­ла­цу. При­палі пи­лом, бліді, аж страшні, во­ни ки­ну­лись прос­то до кня­зя й по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти страш­ну но­ви­ну.

    - Рятуй нас, кня­зю! Ста­ла­ся страш­на подія! - го­во­рив один пан, лед­ве зво­дя­чи дух. - Кри­воніс з своїм за­го­ном на­пав на По­лон­не. Схиз­ма­ти­ки, ук­раїнські міща­ни од­чи­ни­ли йо­му бра­му. Загін вско­чив у містеч­ко й за­па­лив йо­го звідусіль навк­ру­ги. Всеньке місто згоріло до ос­танньої ха­ти. Всіх жидів, усіх ка­то­ликів-українців та по­ляків ви­ру­ба­ли в пень, або по­па­ли­ли й по­ду­ши­ли в ди­му по­жежі. Кри­во­но­сові ко­за­ки об­гор­ну­ли місто й не ви­пус­ти­ли жи­вим ні од­но­го жи­да, ні од­но­го ка­то­ли­ка; усіх ви­ру­ба­ли в пень або жив­цем пов­ки­да­ли в огонь. Ру­ба­ли навіть тих ук­раїнських міщан, що вби­ра­лись в польську оде­жу, зачісу­ва­ли чуп­ри­ну по-польські й за­ки­да­ли в роз­мові по-польські. Оце нас де­ся­те­ро якось ви­хо­пи­лось з міста і ми спас­лись не­на­че якимсь чу­дом. Вис­ту­пай же, яс­но­вельмож­ний кня­зю, на Кри­во­но­са, не гай­тесь і не дляй­тесь з військом, бо за­ги­не­мо тут усі, за­ги­не­те й ви з усім дво­ром. Не дляй­тесь, яс­но­вельмож­ний кня­зю! Ря­туй­те шлях­ту! Кри­воніс нах­ва­ляв­ся, га­ла­су­вав й кри­чав, що кня­зеві та­ка зда­ча за не­мирівців.

    Звістка бу­ла страш­на. Єремія й па­ни те­пер пе­ресвідчи­лись, що ко­за­ки ма­ють замір не тільки зруй­ну­ва­ти панські оселі, але ви­ко­ре­ни­ти їх на Ук­раїні з корінням, щоб і на насіння та на розплід не зос­та­лось.

    - Загинуло, ма­буть, тро­хи не де­сять ти­сяч ка­то­ликів, по­ляків та жидів, - го­во­ри­ли втікачі, лед­ве од­са­пу­ючись. - І звідкіль шу­га­ють сю­ди ті пта­хи, ми ніяким ро­бом не дізнаємось про це. Ніяк не наз­наємо гніздищ в пу­щах та нет­рах, звідкіль шу­га­ють ті сичі та пу­гачі на на­ше без­го­лов'я.

Пошук на сайті: